как там – Чудь начудила да Меря намеряла.. Россия союз племен Словенских и Чуди. Татарстан и Болгария – Булгар – без обид, соседи все таки, Пруссия да и Польша и Балтийские народы – да это основной состав, а еще раньше ильменские славяне , и север, у Белого моря и варяги – может Норвегия, Швеция. Так получается – и немцы, почти тот же народ, окраина .. дальше в тексте – Кельты на Мерянском – молчат, не понимают – немцы. Предки финнов, венгров – с юга Урала, коми, манси – это не только соседи, а еще и третья часть русских, остальные Словене – славяне. Словене – разговаривают, слова понимают. Многие могут назвать родственников, как из славян, так и татарских, да еще больше, чем за два поколения, а вот из середины России – ну стесняются, а что были мордвины – например, не скажут. (только на мордочке написано). Славяне пришли, как считается, с Дуная, а до этого – после оледенения, с севера Индии, а финско – угорские народы – где то с Алтая, потом – на Урал, интереснее у Венгров – столкнувшись с Тюрками (Башкортостан, Булгар – Казань) – прошли всей гурьбой через Суздаль и Киев – Переяслав в Венгрию, там и обосновались.

https://zen.yandex.ru/media/id/5de0ded5b26206164872efc0/anatomiia-russkoi-krasoty-ili-prosto-pochemu-russkie-devushki-krasivy-5decf036e3062c00aeb6936c

Чудский конец в старом Новгороде (а то и Словенске – тысячу лет еще назад, ко времени Римской империи.. ) Наревский или неревский – от Нарвы – очень интересно, созвучно эстонскому городу и еще .. Меря, озеро Неро. Один историк не сильно умно написал, что в Новгороде берестяные грамоты были только на Русском и жили там только Русские. Все не так, на самом деле сложнее. Словене а не Русские сначала, Русь – это княжеская дружина изначально, пусть будет армия и полиция (и судебные приставы – прочитав грамоты – понимаем, что в Новгороде было Государство, давали деньги в долг, собирали долги, наказывали преступников, отбивались от врагов. Собирали дань с Чудских племен, то есть – как сейчас налог.) Две грамоты были на бересте древнерусскими буквами, и на Карело – Финском языке. Мерянский или Наревский – пока не найдены, в арабских записях есть с 7 века до нашей эры.. ( русь вообще это Ruotsi на древней карте – перерисованой до 1500 года, а источник – латынь – Римская еще скорее всего, Александрия Египет. Обозначает.. швецию и норвегию, варягов. Что соответствует истине – Рюрик первый царь Руси из Варягов, а от сотворения мира – больше 6000 лет – смотрим на его герб.)

Новая версия – Меря не из Уральских народов или карел-финнов, а вытеснили их, около 4 -5 века, и вообще – с примерно Венгрии, востока Французской земли, да и Византии уже, последней Римской империи. А происхождение – из земель Иудейских, ушли после катастрофы – Содом и Гоморра в библии..

( ну это новая волна переселенцев, Моравия скорее всего, со Словацкими словами несколько пересекаются. А внешние признаки.. на Байкальские племена, Бурятов и .. Финнов очень не похожи, был только похож хан Батый. И его рисовали – похожего больше на Русского, то ли Татарина. Татары это новое название, раньше Тартария – это все за Волгой до Байкала, а народности там несколько не такие. Генетика показывает вообще – две трети Европейцы а то и больше, и немножко Уральцев или из Варягов..)

** мало подтверждающей информации.

взято уже из Википедии, и это не по моей догадке а вот –

По наблюдению В. В. Седова, особенности культуры Волго-Клязьменского междуречья (погребальная обрядность, комплексы женских украшений и керамика) демонстрируют невозможность их генезиса из древностей рязано-окских могильников^[37]. По мнению исследователя, вопрос сложения новой культуры невозможно решить без анализа распространения предметов «провинциальноримских типов», которые отражают прилив населения из среднеевропейского ареала. По мнению Седова, формирование мерянской культуры связано с взаимодействием среднеевропейских переселенцев с местными финскими племенами, а сама культура родственна тушемлинской и псковских длинных курганов^[38]. По наблюдениям Седова, основными создателями мерянской культуры были не местные финны, а среднеевропейские переселенцы, так как только так могла сложиться новая поселенческая структура, остававшаяся неизменной и в Древнерусский период, а в хозяйстве могло возобладать земледелие. Как и в других регионах лесной полосы, затронутых среднеевропейской миграцией, в составе переселенцев преобладал славянский элемент, о чём свидетельствует распространение браслетообразных височных колец с сомкнутыми или заходящими концами^[11]. Меря, которая участвовала в призвании варягов и походах Олега, была уже не поволжско-финским племенем, а населением из Ростовской земли, сформировавшимся в условиях славянско-мерянского сожительства^[39].

(Прабабушка – со слов родственников, что то говорила про Венгров, только – Венгры Угры у нас – это Уральский народ, и выбрала учить Французский язык, не только, что было модно, а – чуть ли не знакомые слова. Она из деревенских перебралась, и чуть ли не к довольно богатым городским, мещанам. В церковных списках Юрьева не нашел, и это не странно. Снетки были за столом каждый день, рыбки с Плещеева, головка сахара была – он был на вес золота, скорее всего – с базаром что то связано, с купцами. Точно, что я не понял, мелкий еще. Меряне не отличимы от Русских, ну впрочем, и как Марийцы и большинство Эрзя, Мордвинцев. Надо знать отличия, что бы их увидеть.)

текст без комментариев

Мордва это сейчас два народа в одном – Эрзя и Мокша. (Эрзяне – ближе к Москве, Мокшанцы – ну где река Мокша и южнее. Да, смотрим карту, от Рязани и на юго-восток) . И к ним наверняка пришли – близкие и не наблюдаемые сейчас Меря и Мурома, а частью и к русским. Присоединились. И к Марийцам, может и Коми, к соседям.

Двое сказали русская, а один угадал, почти. Сказал Марийка, а девушка с юга Рязанской, Эрзя. А узор у нее вообще Мерянский..

Свою фотку не показываю. Тезку встретил в столице Русской , из Костромы только, и наверняка – в родственниках меряне. Можно случайно поменяться паспортами – не узнают. Различия не видно, один выше на пару см, ну и все, глаза чуть более морской волны.

Про цвет глаз – это больше от северян, условно от Рюриковичей и даже Норвегов – варягов. У основной группы мерян – карие глаза. ( Я уверен, что это по отцовской линии, Сибиряки наши приехали из Литовско- Польских краев, Белоруссия сейчас. Так что частичка Балтийских и северных народов. ) По цвету глаз определяли фашисты, и то совсем не точно, случайный признак и у родственников разный.

Меря-тѣ гурьбой с новгородцами да володимирцами Поморре-то, а тоеже заселяли Сибирь..

Меря – это тоже соединение двух племен. В 9 а то и 14 веке до н . э. к землям Дьяковцев (Москва условно , городище 3000 летней – давности в Коломенском ) – пришли Уральские племена, с севера. Как еще лет 500 позже – Венгры шли через Суздаль и район Киева в Венгрию. То есть – мы в основном Индоарийцы .. и немножко – ну пусть будет угро-финны -большинство слов и часть названий, поселков, не рек – от Венгерско – Финского наречия.

Уральцы пришли с Англии и Нормандии ! (да, есть в Повести Временных Лет, она – все таки не поддельная. Урмане там.) Шли через Варягов, страну тысячи озер (поиск) – там сейчас две нации – Суоми и восточне Саамы и Карелы – они же Чудь в Новгородских грамотах. Передвигались по рекам и озерам, их после ухода ледника – множество. ( финская книжка – перевод, года 1900-го, да, они входили в состав России ) . За Уралом – Манси и Венгры были, столкнулись со степным народом, это сейчас Тюмень примерно. По легенде Манси, их предводитель был на коне, то есть Угр – Венгр. За Уралом на конях не ездят, сложно там им.

обсуждать можно – взято с samlib

тема – обсуждение названия Москвы. в натуре самиздат. Сайт блокировать не надо, законов не нарушает.

( Киев тоже наш город – а название – с Иудейского, да и Хазары – Казаки подправили.. Наверно, не Кий и Лыбидь, как по легенде.. это все таки к Рязани – Переяславу Рязанскому больше относится. И под Киевом Переяслав, по теченью Днепра, недалеко. Да и Киев мог быть на Дунае, что то ученые засомневались..)

Группы повторяющихся названий поселков и городов. Киев и Переяслав – пример, Рязань раньше называлась Переяслав Рязанский, наверняка от искаженного слова Эрзянский. Славяне то с Дуная, Лабы – Эльбы, поселки там тоже со славянскими названиями.
На мордву я не обижаюсь, хоть мою бабушку и дразнили слегка.. Если что мы объясним, что правильно называть Москвичи, и Меря ну или Нижегородцы. Артания у Германариха, 1000 лет почти назад. И соседи – Булгары (Волжские, но и Крымские они же, сейчас Татары) . Mordens было указано по-латыни, точно есть на картах с 1500 года, а вот в царское время все таки дразнили, за круглолицесть повышеную. Не, присмотреться надо, у Казанских еще более явно видно – вообще не получится разделить Русских по виду внешнему, ну это условно все.

Бершадский Владимир Евгеньевич : другие произведения.

14- Москва – этимология названия

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]

Оставить комментарий © Copyright Бершадский Владимир Евгеньевич (vladimir.b-52@mail.ru) Размещен: 05/10/2020, изменен: 08/04/2022. 124k. Статистика. Статья: История Скачать FB2


Аннотация: Москва! Как много в этом звуке для этимолога слилось! Как много в нём отозвалось!

Москва! Как много в этом звуке для этимолога слилось! Как много в нём отозвалось! http://samlib.ru/editors/w/wladimir_e_b/14-moskva.shtml 762Москва – как много в этом звуке [Просмотр] Рубрика: מ – МЕСТА, России2012-06-15 http://vladimirbershadsky.info/page/moskva-kak-mnogo-v-etom-zvuke Москва Яузы ‘Aqua’ – “аква”. Москва скоро отметит свой миллениум Великий/великой ‘Красная площадь – чрево Москвы библейский Мосох Слово ‘Ва’ Шитик Судно———-[סוד] מזג /мезег = ‘смесь жидкостей; темперамент’. ‘Aqua’ – “аква”. Меря Яхрома река Какие существуют гипотезы о происхождении слова ‘Москва”? Москва ‘Aqua’ – “аква”. “Москва слезам не верит, ей дело подавай” Москву слезами не РАСКВЕЛИШЬ http://img.rl0.ru/ffe34ae1b34f21f53486c6ec3f2a72e4/432×288/news.rambler.ru/img/2012/09/01080950.157671.8845.jpg Москва Некоторые (http://www.kabmir.com/forum/showthread.php?p=49303&posted=1#post49303 ) предполагают, что Москву основали потомки билейского патриарха Мосха (מֶשֶׁךְ / месех // Мосх – Пс. 119:5 – https://azbyka.ru/biblia/?Ps.119&r~c~i ): משך בא / месех ба // мосх ва /// моск ва – ‘Мосх пришёл’ запись от 1148 года – “приди ко мне, брате, в Москов ” משך הוה // мосх овъ – ‘Мосх сущий’ \ מעש קובע / маъс ковэ // мос ковъ – ‘дело, деяние ++ установляет, устанавливает, определяет; грабит, лишает, отнимает’ – в начале XIV века московский князь Иван Калита (‘казна’, запертая на ключ – калит \ כלית) хитростью добился у хана Золотой Орды права собирать дань для последней со всех руських княжеств. В конце XIV века века московские великие князья собирали ок. 60 000 рублёв, из которых только 5000 шло хану в Орду. От корня [משך]/машах —–► מושך בא / мошех ба // моск ва = ‘1. таскает {баржу и деньги из мошны}, тянет 2. увлекает {~ Машиах} 3. получать деньги по банковскому счёту’ —–► от этого же корня [משך] —–► название важного пункта на Аравийском п-ве, далеко выходящим в Индийский океан – ‘Маскат \ משכת’, где была база португальцев, собирающих дань с арабских мореплавателей, ходивших из Персидского залива в Индию. מס קוה / Мас кава // Мас ква- “налог собирал”! – Москва собирала налог за проход лодок и барж (ארבה / арба – ‘баржа’ —–► ארבת / Арбат – ‘ улица, выходящая к Москве-реке’) по Москве-реке в Оку \ הו קוה / О ква – ‘Бог собирает’ (ср. Aqua / הקוה / аква = ‘собирание’ – воду собирают плотины, а деньги собирают в казну . ) Слово “МОСКОВ” никак не похоже на “Москей” (кстати, на французском языке!! – мечеть). Некоторые древние летописцы объсняли слово Москов, как происхождение от библейского патриарха Мосха Историк Иван Забелин приводит слова Польского ученого конца XVI века Стрыйковского: ‘Мосох или Мезех, шестой сын Иафетов, внук Ноев, есть отец и прародитель всех народов Московских, Российских, Польских, Волынских, Чешских, Мазовецких, Болгарских, Сербских, Харватских, и всех, елико есть Славенский язык; что у Моисея Мосох (Мешех), Московских народов праотец, знаменуется (упоминается) также и у Иосифа Флавия в Древностях; что ни от реки, ни от града Москвы Москва наименование получила, но река и град от народа Московского имя восприяли; что имя сие: Мосох, Мокус, Моска, Моски, Москорум, Московитарум, Модокорум и проч. все древние историки, Еврейские, Халдейские, Греческие и Латинские и новейшие Мосоха, Москвы праотца и областей того имени, во многих местах непрестанно и явно поминают; что третий брат Леха и Чеха, Русь, истинный наследник Мосохов от Иафета, великия и пространныя полуночныя и восточныя и к полудню страны размножил и населил народами Русскими’ [7]. Иван Забелин приводит также слова из сочинения Тимофея Кеменевича-Рвовского, 1684 – 1699 годы, диакона Холопьего на Мологе монастыря, ‘Как и когда произошли Словены и Русы’: ‘Сей же Мосох князь Московский бысть и началородный нам и первых отец не токмо же Скифо-Москво-Словено-Российским людем, но и всем нашим своесродным государствам премногим и народам и землям и племенам и коленам Скифским’ [8]. (משך /Мешех – сын Иафета – Бытие 10:2). Частица – ОВ – означает “ЕГО”. משכיו / Мошхав // Москов. В этом слове есть частица שכ – “смешивать (175/231)” – синоним корня בלל или בבל / Бавель // Вавель ——> “Вавилон”! Частица מש (194/231: “Ощущать, прикасаться; тереть; мыть и сушить; носить; держать; международные события и отношения; груз, ноша пророчества; сущность, содержание, действительность; искать, разыскивать”). Само же слово “משך /мешех” – “протяжение (*в пространстве); продожительность (*во времени)”. И это обоснует громадную ПЛОЩАДЬ владений Москвы и ДРЕВНОСТЬ происхождения. Слово же МЕЧЕТЬ – מציתי / мециети // мечеть = “послушные Мне” Слово же MOSQUE – מסכוי / мъскуй = “Видящие Бога” или מסככוה /m’Sckue = “покрытые, защищёные Богом” Мешех (по-гречески Мοσοχ ‘Мосо́х’) – древний народ Закавка- зья, мосхи, чье имя связано с названием Месхетии (область Грузии). Само слово משך ‘ме́шех’ буквально означает ‘охапка’, ‘охваченное руками’. Иез. 38: 1 И было ко мне слово Господне: 2 сын человеческий! обрати лице твое к Гогу в земле Магог, князю ВЕРХОВНОМУ (/ נשיא ראש/наси Рош), Мешеха и Тувала, и изреки на него пророчество 3 и скажи: так говорит Господь Бог: вот, Я – на тебя, Гог, князь верховный Роша, Мешеха и Тувала! ראש / Рош – слово, которое встречается в русской Библии (Иез.38), попавшее туда из перевода Септуагинты книги пророка Иезекииля: ‘Обрати лицо твое к Гогу в земле Магог, князю Роша, Мешеха и Фувала…’. При этом князь Роша иногда рассматривается как один из прообразов эпического князя Руса (Роса). В оригинале Библии на еврейском языке эти слова звучат как ‘гог эрец гамагог нэси рош’. Еврейский язык не знает прописных и строчных букв. Поэтому слово ‘рош’, как и все прочие слова в еврейском оригинале, в тексте выделено не было, то есть оно не было написано с большой буквы. Значение имени собственного ему придали греческие переводчики, не зная точного перевода, в то время как пророк Иезекииль скорее всего использовал его в значении ‘главный’ – ראש /рош. Правильный перевод должен выглядеть так: ‘Обрати лицо твое к правителю земли Магог, главному князю Мешеха и Фувала…’. В английской Библии короля Якова (начало XVII века) слова ‘нэси рош’ переданы адекватно еврейскому оригиналу: the chief prince – буквально: ‘главный принц’, ‘великий князь’. В таком же значении истолкованы эти слова во французском переводе Библии (prince-chef) и в немецком переводе Мартина Лютера (der oberste fuerst). Такое истолкование этих слов объясняется тем, что все перечисленные переводы ориентированы не на греческую Септуагинту, а на латинский перевод Библии – Вульгату, где эти слова переведены правильно: princeps capitis. В славянской Библии, перевод которой делали с Септуагинты, слово ‘рош’ не просто было оставлено без перевода, но и подано в греческой транслитерации (‘рос’) – ‘князь Росъ’. Народом Рос (Ρώς) в византийских источниках называли народ севера русь, совершавший набеги на Византию в IX-X веках. В современной литературе, включая богословскую, нередко сохраняется традиция использовать неправильно переведённое слово рош как раннее свидетельство о руси. Гог характеризуется словами, Мешех, мшаха מְשָׁכָא – арамит, и Тувал תֻבָל. משך /Мешех может означать (согласно Еврейско-русскому библейскому словарю: будет, натянул, взойди, владеющие, влёк, влеките, вступила, выберите, вытащили, вытащить, долго, замедлят, затрубить, звука, идёт, крепкого, крепкому, медлил, натягивал, отложено, отсрочено, сеятеля, сострадающего, увлекает, простри, прострёшь, протягивает, протяжённость, ) просторность, протяженность (большую земли Магог מגוג /магог = ‘Гогская земля, земля гога’. גג /гаг – ‘крыша’. ‘Крышей’ именовали некий купол, висящий над Землёй у полюса. Следовательно, земли Магога – северные страны. ). А ‘Туваль’ может означать ‘будет опозорен’ תֻבָּל, но может означать и תבל /тевел – ‘Земля, земной шар, Мир, вселенная’. Существует очень интересное предание, что Мешех, дойдя до далеких ‘северных пределов’, основал поселение, названное его именем, на территории будущей Москвы. Этимология имени нашей столицы и по сей день в точности не выяснена; есть разные теории на этот счет, и среди них – ‘библейская’, возводящая имя Москвы и поселение в ней человека к после- потопным временам. С данной точки зрения имя משך /’Мешех’ – пророческое: городу, как известно, предстояло в далеком будущем ‘собирать в охапку’, объединять вокруг себя русские земли… Суффикс “ск” – В соответствие с Еврейско-русским словарём Ветхого Завета (http://greeklatin.narod.ru/heb3/index.htm ) : 4 – ‘1. многолюдство 2. скиния. Шалаш, жилище’. Поэтому слово “Москва” – מוסך בא /мосх ва// моск ва = “Там множество (людей), жилищ + приходят, собираются”. מו סכ ווה / Мо ск ва // Мо ско ва = ‘102/231 Сефер Ецира – /מו /Мо – Роза небес – ורד מעלה / веред маэла – ‘Роза подъёма, поднимающегося (герб Японии); ступени, степени; преимущества, достоинства’ ++ ‘169/231 С.Е. – סכ Трон бога [כס /кес – ‘трон, кресло’], корпус небесной колесницы, быть на свету; סכ чаша, сосуд, потир’ (169/231) По Лемельману: סך – ‘покрывать’ – [סכך] ++ כ ו Господь Бог ++ Бог, {возглас удивления} ‘ По преданию люди, говорившие, что они де из Святой земли произошедши от патриарха Мосха пришли в место слияния реки Яузы и Москвы-реки и получили там убежище. [עוז] – יעוז /йауз – ‘он получит кров, убежище’ Мосх+ква -Река, от названия которой произошло имя города. Мос-ква \ מעש כוה / маъс ква // мос ква = “Дело, деяние ++ опалил, обжёг” – в Москве на пристани “арбат” \ ערבה – ‘лодка’, ארבה / арба – ‘баржа’! – осмаливали, опаляли шитики и кочи, ушкуи и другие лодьи, на которых купцы шли вниз по Москве-реке, а затем – по Оке, а затем – вниз (מורידה / морида /// мордва) по матушке, по Волге \ בעל גאה / баъл гаа // вол гаа = “Обладатель ++ большой подъём воды, реки, прилив” Мосх -Народ мосхи (месхи) – жили на Кавказе. Некоторые ассоциируют их с древним племенем, жившим в восточной Каппадокии, – Мушками. Слово ‘Мушки’ также связано с водой, с орошением – משקה /Машка – ‘Пью, Поливаю, орошаю’. מהשקה /Мушка – ‘Тот, кто вышел из полива, из-за того, что его оросил Бог Шкай’. Бог Шкай – главный языческий бог Мордвы. Шкай – שקי /Sky – ‘Небо’ – был видно главным богом всех народов Европы бронзового века. Родство мосхов (месхов) с Москвой видно уже потому, что покровитель Иверии (Грузии) – Георгий-победоносец, а на гербе Москвы – также Георгий-победоносец. Изображение всадника на коне, поражающего змия, это и Перун, и Баъл, и Мардук, поражающий змея тёмных вод Тиамат Ква – река – от лат. “аква” – вода. ‘Aqua’ – “аква”. עכבה/аква – ‘1. задержка 2. помеха 3. торможение’ – ПЛОТИНА, которая задерживает воду, которая и стала называться у латинян – ‘Аква’. Без плотины в Аравии и в Ханаане не получишь воду . Такова знаменитая марибская плотина, которая и создала ‘Счастливую Аравию’. С разрушением плотины ‘Счастливая Аравия’ исчезла, ушла вода- ушла жизнь. הקוה /аква = ‘надежда’ – вода в пустыне – это надежда на жизнь ‘Миква’ – מקווה /миква – ‘Бассейн для ритуальных омовений’. Барахтаться – окунаться в ритуальный бассейн – микву, чтобы получить ‘Браху’ =- ‘благословление’. מקווה /миква . Это слово походит на слово ‘Аква’ – Вода. (Лягушка не зря КВАкает.). Б. А. Рыбаков выплату вятичами, на земле которых стояла Москва, дани хазарам комментируется как “проездная пошлина.” {Слово Москва (‘Масква’) можно написать так: מס קבע /мас кава = ‘налог установленный’}. Но задержка, торможение связана ещё и с тем, что именно в Москве сухопутный путешественник, идущий от Днепра через Смоленск, уплачивая постоянный сбор {מס קבע /Мас кава = ‘налог, сбор постоянный, установленный’}, имел возможность купить шитик или присоединиться к компании купцов, которые уже по воде-акве мог спуститься на Низ, т.е. на Волгу, а от туда – в Хвалынское (Каспийское море) 1. מעש עכבה /маъс аква = ‘Деяние + вода’. После долгого и опасного путешествия через Варшаву {הרשה /арша – ‘разрешение’ на переправу}, Оршу {то же, что и Варшава} и Смоленск {лежащий на левой стороне Днепра, если плыть по нему сверху – סמולה נע שחה /смола наъ шаха//смолэ нъ сх} путешественники добирались до Воды – Москвы-реки, по которой можно было идти (בא /ба//ва) до Персии. 2. מעש כוה /мас ква – ‘деяние + опалил, обжёг’ – шитики-лодки осмаливали, а для этого смолу варили на огне – Яхве {יכוה /яхве = ‘он опалит, обожжёт’}. на месте Москвы строили корабли-шхуны-уШкуи {שחה /шаха – ‘плавать’} для дальнейшего путешествия уже по воде-акве вплоть до Персии-Ирана. До Москвы с запада (от Смоленска) добирались сухим путём по старой смоленской дороге. На это указывает и другой корень – [קוה ]/ква – ‘собирать, уповать’. Путешественники, купцы, люди, ищущие службы уповали, надеялись на Бога будущего – Яхве: 3. מעש קוה/мас кива = ‘деяние + надеялся, уповал’ – по деяниям твоим будешь уповать на будущее – Бога Яхве – יהוה /Яhwa- ‘Он будет существовать’ 4. מעש קוה/мас кава = ‘деяние + собирал, стекаться’ – Москва была центром, куда стекались не только купцы и путешественники, но и ремесленники, воинские люди, надеющиеся найти службу при дворе Великого князя и его бояр и стать ‘дворскими, дворянами’ 5. מעשך בא /маъсха ва – ‘Деяние твоё + ты шёл и иди’. Москва – истинный ДЕЛОВОЙ ЦЕНТР России. И это никто никогда не оспаривал, даже жители Петербурга. 6. Москва – מעש קוה /маъс ква = ‘дело, деяние, действие + собирать, уповать’ – в Москву стремились, надеясь получить стОящее дело. 7. Москва – משא קוה /масса ква = ‘пророчество + собирать, уповать’ 8. מעש כוה /маъс ква = ‘дело, деяние, действие + обжигал, опаливал’ – в Москве, на Арбате строились, делались (arbeit/ арбайт – ‘работа’) лодки, баржи, коих смолили, чтобы пустить в длинное плавание вниз – מורידה / морида – Мордва – до Астрахани и далее по Каспию в Иран – это и было стОящее дело. משכיל/маскиль – ‘1. интеллигентный, образованный; 2. умный; 3. удачливый; 4. просветитель; 5. эпический псалом’. Можеть быть в Х веке просветительство шло на Украину именно с востока, из Московии – ‘МасКовии’ – משא קובע/маса ковэа = ‘Ноша, тяжесть, ПРОРОЧЕСТВО + Устанавливаю, определяю’. А москвичи, как более образованные, получили у хохлов прозвище – ‘МОСКАЛИ’ – от משכיל/маскиль – ‘образованные, знающие’ Ещё версии: 1. Москва – немецк. Maskau – иъвритск. МАС КАВУА / מס קבוע – “постоянный налог”, “закреплённый налог” . Москва была таможней на реке Москве. В 1147 году Гюргий-коняз в Русском третьем КАГАНАТЕ, пишет конязю: “Приди ко мне, брате, в Москов”. А другой, второй КАГАНАТ почил в бозе где-то в Х веке. Именно его ТАМОЖНЕЙ и был “Москов”. Слово ‘Москов’ имеет ивритское окончание – ‘ов’ = הוה /овэ// овъ – ‘сущий, существующий’. Т.е. Город москов существует, он есть. А чтоб судить о важности этого места, посмотрите на КАРТУ торговых путей “из варяг в багдадский халифат”: Любек – Рюген – Готланд – НЕВО – ВОЛХОВ – Новгород – по р. Ловать – Витебск – Смоленск – Сафоново – Вязьма – Бородино – Можайск – Москов – Коломна – (далее по Оке) – Рязань – Юхта – КОЧЕМАРЫ – ЛАШМА – Касимов – Чикур – ЕЛА ТЬМА – МУРОМ – АГАПОВО – Н. Новгород – (далее БаЛГА) – ВасильСУРСК – ШАБАХСАР- ВОЛЬСК1 – КАЗАНЬ(БУЛГААР) – БУЛГАР2 – Симбирск – ЗЕГУЛА (а там Губино, Кресты, Богатырь) – ХВАЛЫНСК – ВОЛЬСК2 – САРТОВ – САРсув (Царицын) – остров Хаза-ар – Асатархан – КАСПИЙ (Хвалынское море) – МАХАШКАЛЕ – РЕЙ – Техран – Испагань – Шираз – Багдад – Басра – Бушир – Бомбей. http://samlib.ru/editors/w/wladimir_e_b/14-moskva.shtml http://imperia.lirik.ru/index.php/content/view/231/20/1/2/ Богатов Анатолий Алексеевич Список статей Древняя Русь или Эрзь? Введение Происхождение названия МОСКВА Куликовская битва Московский Кремль и …многое другое Литература и P.S. Стр. 3 из 6 Происхождение названия МОСКВА. Наверное, не нужно долго разъяснять тот факт, что этимология и, в частности топонимика, являются не самыми последними аргументами в обосновании тех или иных исторических фактов или, по меньшей мере, для постановки новых вопросов в объяснении исторических моментов, на которые ОИ вразумительных ответов дать не может. В качестве объекта для ‘ этимологических раскопок’ воспользуемся, как уже отмечено выше, книгой Г.В. Носовского и А.Т. Фоменко ‘Москва в свете Новой хронологии'(1). Но вначале определимся с происхождением, без преувеличения сказать, главного географического названия во всей истории – МОСКВА. Для сравнения приведем вкратце историю расшифровки этого названия и существующие версии и гипотезы. Москва скоро отметит свой миллениум Вполне возможно, что Москва быть основана намного раньше, чем принято считать. До сегодняшнего дня за дату начала существования города брался 1147 год: именно в это время в летописях появилось первое упоминание о Москве. Однако найденные в ходе археологических раскопок на территории российской столицы артефакты говорят о том, что Москва вслед за Владимиром вскоре сможет отметить свой миллениум. Такое заявление сделал главный археолог столицы Александр Векслер в интервью “Интерфакс”. “Сколько лет Москве – достаточно сложный вопрос. Прошли юбилеи ряда российских городов: отсчеты города идут по ранним археологическим находкам, а не по первому письменному упоминанию. Так, во Владимире отметили 850 лет, а потом и тысячелетие”, – отметил Векслер. Главный археолог Москвы рассказал, что наиболее ранняя чеканка монет, найденных на территории города, относится к 862-866 годам. “Эти монеты были найдены рядом с Кремлем. Надо расширить археологические работы, чтобы выявить новые находки, строения более раннего периода, чем 1147 год. Так и Москва может отметить вскоре свой миллениум”, – добавил Векслер. Чиновник также поделился итогами последних археологических раскопок в центре столицы. Так, по словам Векслера, в ходе раскопок на территории Теплых торговых рядов (район современной Ильинки) было найдено более 40 частично сохранившихся деревянных сооружений предположительно XII-XVII веков, в том числе жилых, служебных, хозяйственных построек и колодцев. Помимо этого, московские археологи обнаружили более 2 тысяч предметов XV-XIX веков, среди которых перстни, монеты, замки, ключи, церковная утварь, а также кованые и оружейные изделия. По данным ИТАР-ТАСС, на территории раскопок также был найден небольшой клад из 11 монет, которые представляют историческую и культурную ценность: как установили археологи, монеты были отчеканены во времена правления сына Дмитрия Донского князя Василия Дмитриевича. Не меньший интерес представляет и редкая стеклянная икона XV века с изображением Христа. По предположением ученых, она была привезена в Россию из Византии. По словам Векслера, исследования проводились на площади более 500 кв. метров на глубине 5-6-метров. Ученый также сообщил, что со следующего года археологические раскопки будут проводиться на “перспективном культурном слое”, на территории Средних торговых рядов, откуда были выведены военные объекты, а также на месте снесенной гостиницы “Россия”. ——————————————————— С. Колибаба скомпилировал: Мне не поют заветные слова,- И мне в Париже ничего не надо, Одно лишь слово нужно мне: Москва! К. Бальмонт 1) Москва – это принцип Пытаясь проникнуть в смысл понятия Москва, русский поэт Бальмонт (стих. Москва, 1926) пишет: ‘Поет старинная печать. Тут слово первое науки, Но мне неведомой. Тут – знак, А смысл понять нельзя никак’. Литературный критик М. Н. Катков в статье ‘Историческое значение Москвы как символа основных начал, на которых зиждется государство'” (Московские ведомости” 1865, ? 182), отмечал: ‘Москва не есть просто город; не кирпич и известь ее домов, не люди, в ней живущие, составляют ее сущность. Москва есть историческое начало, Москва есть ПРИНЦИП. Очевидно, что интерес к значению этого имени был большой, Москву упоминают в своих произведениях: А. С. Пушкин, М. Лермонтов, Ф. Глинка и др. известные поэты и писатели; не зная как объяснить смысл понятия буквально, русские люди XIX века вывели формулу – ‘Москва – не город, Москва есть принцип’. Зафиксированные письменно попытки дешифровать топоним и гидроним ‘Москва’ встречаются и в более ранние времена, однако всех исследователей постигала неудача; христианское мышление, интерпретируя СЛОВО, отказалось от философской связи с материнским учением – ИУДАИЗМОМ. Например, в 1526 г. император Священной римской империи Максимилиан, отправляет в Москву с дипломатическим поручением Сигизмунда Герберштейна (дипломат, писатель, историк), результатом его поездки явилась книга “Записки о московитских делах” (1549). В этой книге изложены факты истории, географии и этнографии Москвы: “Итак, город Московия, глава и столица Руси, и сама область, и река, которая протекает по ней, носит одно и то же имя; на родном языке народа они названы Москвой. Что именно из них дало имя прочим, неизвестно”. Герберштейн совершенно прав, стараясь проникнуть в сущность слова-символа “Москва”, через символ, проникая в образ, человек, получает информацию об объекте; предметный мир страны сформирован в образ, который отражает в сжатом виде действительность. —————————————————————— Великий/великой בעלי כי /баъли ки = ‘Хозяин, обладатель мой ++ потому что ‘ – https://img-fotki.yandex.ru/get/3510/15867844.e4/0_15b133_6d3a9e1d_XL.jpg – http://cdn.thinglink.me/api/image/843464701743464448/1024/10/scaletowidth Обычно древние замки и кремли строят на полуостровах, образуемых впадающей речкой (здесь река Пскова) в большую реку (здесь – река Великая). Московский кремль стоит на берегу реки Москвы, защищающей кремль Москвы с юга: מוסכך בא / мосхх ба // москк ва = ‘защищающий ++ пришёл, вошёл, иди (*ходить по реке)’. Мосхом в древней Руси могли называть князя, в данном случае – Юрия Долгорукого – יוראי / Йураи // Юрий – ‘он будет устрашать’ или ‘Бог усмотрел меня’. http://s008.radikal.ru/i305/1508/99/6e3f02cd0a0e.jpg С запада и севера кремль прикрывала река Неглинная, а с востока был ров, а за рвом торговая площадь – ‘Красная площадь – чрево Москвы Герб Москвы – красный, как и красная форма стрельцов – https://mos-holidays.ru/wp-content/uploads/2016/03/gerb_moskvy1.jpg ‘ \ כרסני / красни – ‘жизненный’ (от כרס / карес // крас – ‘живот, брюхо {жизнь – ср. ‘Чрево Парижа’ – квартал, где осуществлялась торговля мясом, хлебом и (красным) вином’). В восприятии и понимании древних символов-сигналов у нас ПРОБЛЕМА, она связана с быстрыми социально-политическими изменениями, происходящими в обществе, наука – запаздывает (не успевает ‘пристраивается’ к новым политическим веяниям) и не может объяснить (ограничена властью) обществу значение абсолютного большинства ИМЕН и ТЕРМИНОВ – новыми поколениями ученых утеряны логические и философские связи с прошлым. Деятели христианства (философы, теологи, поэты и писатели) вели поиски новой системы истолкования имен и терминов, христианство уничижительно относилось к иудаизму (материнской религии) и отказалось от его философии, в которой создавались древние ИМЕНА и ПОНЯТИЯ – две родственные религиозно-философские системы утеряли ЛОГИЧЕСКИЕ СВЯЗИ и СМЫСЛЫ. Под влиянием процесса ДЕМОКРАТИЗАЦИИ обществ (революции, отмена крепостничества) эти изыскания в XIX веке привели русских интеллектуалов к идее ‘СОБОРНОСТИ’. Идея национального (‘славянского’) единства и мощного государства оформилась в формулу – Православие, Самодержавие, Народность; в ходе революционных преобразований 1917-1920 гг. влияние церкви было уменьшено до минимума, а самодержавие (научная и административная элита) полностью уничтожено. В этот период были утеряны связи с философией иудаизма – религиозная деятельность и знание иностранного языка служили поводом к уничтожению человека. Новая ученая элита получила ‘урезанное’ образование, древняя философия сводилась к изучению проблем классовой борьбы, истолкование имен и терминов перевели в НАРОДНОЕ русло (от языка народа региона), что привело к полнейшему хаосу в ономастике – абсолютное большинство имен и терминов нельзя объяснить национальными языками, т.к. они создавались в системе иудеохристианской ТЕОЛОГИИ. В системе передачи древних сообщений – СИГНАЛ-ИНФОРМАЦИЯ-СМЫСЛ, остался один СИГНАЛ (имя, термин), а он не вызывает изменений в сознании у получателя, не превращается в ИНФОРМАЦИЮ, получатель не может (не обучен, не обладает знаниями) произвести ОЦЕНКУ и наделить сигнал СМЫСЛОМ. Получатели древнего СИГНАЛА существуют в другой системе ценностей, и хотя эта система родственна иудаизму (иудаизм – иудеохристианство – христианство) – нарушена ИЕРАРХИЯ (преемственность), а философская связь отрицается или извращается. Мы считаем, что вся терминология носит САКРАЛЬНЫЙ характер, и в той или иной мере связана с языком Бога (иврит) или является производной от понятий иврита, соответственно надо ориентироваться не на современную ГРАММАТИКУ (форму слова), а на философию иудаизма (содержание). Распространенное в обществе представление о Библии как о КУЛЬТОВОМ документе не соответствует действительности, в еврейской Библии (Тора – МАТЕРИАЛИСТИЧЕСКОЕ УЧЕНИЕ) нет фантастических представлений о мире, всё рационально, продумано и связано в единую систему, объясняющую устройство мира и правила поведения человека в природе и обществе. Предусмотрена ответственность человека (как мыслящего существа) за нарушение законов природы (Бога) и механизм САМОСОХРАНЕНИЯ общества и природы от НЕРАЗУМНЫХ ДЕЙСТВИЙ отдельных людей (лидеров) или групп людей – МОРАЛЬ, она входит основным элементом во все законы и программы, создаваемые человеком. 1) Версии о происхождении имени Москва Википедия ‘Ойконим ‘Москва’ имеет основную этимологию, поддержанную или разработанную С. П. Обнорским, Г. А. Ильинским, П. Я. Черных, Т. Лер-Сплавинским, М. Фасмером. Кроме того, имеется ряд менее вероятных гипотез. Основная этимология ‘Название города Москва происходит от названия реки Москва. Как полагают исследователи, слово ‘Москва’, принадлежало ранее к древнерусскому типу склонения на -ū-, именительный падеж которого заканчивался на -ы. … Таким образом, древнейшей формой топонима была не засвидетельствованная в письменных памятниках форма Москы. Уже в очень раннюю эпоху форма именительного падежа данного типа склонения заместилась формой винительного. Для этой стадии есть засвидетельствованные формы ‘Москъвь’ и ‘Московь’, откуда в иностранных языках возникли названия типа англ. Moscow, нем. Moskau, фр. Moscou. В дальнейшем тип склонения на -ū- вообще прекратил своё существование: лексемы, которые к нему относились, влились в более продуктивные типы на -i- (кровь, бровь, любовь, свекровь, церковь) и -ā- (буква, брюква, смоква, ботва, плотва, диалектные формы церква, морква, а также Москва)’. Итак, перед нами рядовая ‘филологическая’ уловка, выявленная гипотетическим путём ‘не засвидетельствованная в письменных памятниках’ форма ‘МОСКЫ’, далее рассуждения авторов сводятся к игре склонений, которые ‘прекращают своё существование’. Отметим, что ЗАСВИДЕТЕЛЬСТВОВАННЫЕ ПИСЬМЕННО формы МОСКЪВЬ и МОСКОВЬ не рассматриваются, гипотетическое предположение берётся за основу, однако последуем за другими высказываниями авторов. ‘Корень mosk- в праславянском языке означал ‘вязкий, топкий’ или ‘болото, сырость, влага, жидкость’, причём существовали параллельные дублетные образования mozg- ——————————————————————– מזוג /мизуг = ‘1. Слияние, смешивание (информации!!); 2. Объединение’. זוג /зуг = ‘ пара ‘ (полушарий). מזוג /мизуваг – ‘спаренный’ —- מוזוג / мозуг – מוזג /мозъг = ‘ парный’ -мозг состоит из правого и левого полушария, но мозги мужчин и женщин дополняют друг друга в паре מזיגה /мъзига – ‘ 1. слияние, смесь; 2. наливание; 3. сочетание, синтез’ ============================================= и mosk-. ——————————————————————– מוסכך / мосхх // москк = ‘покрывающий, защищающий’ – в половодье вода покрывает землю, а вода во рву защищает замок. Москва (Московское государство) покрыла всю Русь и образовала Великороссию. ===================================== То, что корень моск- по своему значению связан с понятием ‘влага’, подтверждается употреблением его в других славянских и европейских языках: в словацком языке встречается нарицательное слово moskva, значащее ‘влажный хлеб в зерне’ или ‘хлеб, собранный с полей в дождливую погоду’; в литовском языке существует глагол mazgóti ‘мыть, полоскать’, а в латышском языке – глагол mazgāt, что значит ‘мыть’. В современном русском языке этот корень представлен словом ‘промозглый’ – сырой (о погоде)’. Итак, смысл понятия сформирован – MOSK, ‘в ‘праславянском’ языке означал ‘вязкий, топкий’ или ‘болото, сырость, влага, жидкость’; НО ОТКУДА АВТОРАМ ИЗВЕСТЕН ПРАСЛАВЯНСКИЙ ЯЗЫК, существовал ли он в действительности? Есть издавна зафиксированное письменно еврейское понятие – МУШКЭ, МАШКЭ מַשְׁקֶה орошенная земля, поить, орошать; другой глагол – ШЕКА שָׁקַע вязнуть, погружаться (ШК-СК) { → щека – заложить монету за щеку, щека внутри влажная}. MOZG: иврит – МАЗАГ, МОЗЕГ מוֺזֵג смешивать, подливать, наливать (смесь жидкостей); таким образом, существовавший на пространстве христианства сакральный язык (иврит), подменяется не известным ‘праславянским’ языком. Различные гипотезы а) Слово ‘Москва’ происходит из финно-угорских языков. Слог -ва означает ‘вода’, ‘река’ или ‘мокрый’, то есть, так же, как и в названиях многих других рек. Моск- можно объяснить из языка коми, где оно означает ‘корова’, либо из фин. musta ‘черный, темный’. К финно-угорской также относится гипотеза С. К. Кузнецова, рассмотренная ниже, увязывающая ‘Москву’ с западно-марийскими словами ‘Маскá’, которое означает ‘медведь’, и ‘Авá’, которое означает ‘мать’. —————————————————————- מוסכך אבא / москк ава // москова = ‘защищающий, покрывающий ++ отец’ =============================================== б) Гипотеза В. Н. Топорова По мнению В. Н. Топорова, название ‘Москва’ входит в ареал балтийских топонимов и восходит к балтийскому корню mask-/mazg- ‘топкий, слякотный’ с характерным балтийским топонимическим суффиксом -uva (ср. лит. Lietuva). в) Гипотеза А. И. Соболевского Топоним происходит от авестийского слова ама ‘сильный’. г) Легендарные гипотезы библейский Мосох ‘Легенда о библейском происхождении, название одноимённой реки происходит от имени библейского Мосоха, внука Ноя и сына Афета, и его жены Квы – по библейской легенде потомками Мосоха были заселены земли от Вислы до самого Белого озера. Связана эта легенда с известной средневековой теорией монаха Филофея ‘Москва – Третий Рим’: ‘Той ибо Мосох по потопе лета 131, шедши от Вавилона с племенем своим, абие во Азии и Европе, над берегами Понтскаго или Черного моря, народи Мосховитов от своего имене и осади: и оттуда умножашуся народу, поступая день от дне в полунощныя страны за Черное море, над Доном и Волгою рекою… И тако от Мосоха праотца Славенороссийского, по последию его, не токмо Москва народ великий, но и вся Русь или Россия вышенареченная призыде’. Мосох – Мешех М’ешех (владение) – а) (Быт.10:2 ; 1Пар.1:5 ; Иез.27:13 ; Иез.32:26 ; Иез.38:2 ; Иез.39:1 ) – один из сыновей Иафета, сына Ноя, родоначальник и название северных (даже крайнесеверных, Иез.39:2 ) диких племен на север от Черного иКаспийского морей (в Пс.119:5 назван Мосох) (полагают, это имя указывает прямо на Москву или Московию); (см. Гог,б) б) (1Пар.1:17 ) – один из сыновей Сима, сына Ноя (в Быт.10:23 назван Маш, сын Арама, другого сына Сима). Библия. Ветхий и Новый заветы. Синоидальный перевод. Библейская энциклопедия.. арх. Никифор. 1891. https://dic.academic.ru/dic.nsf/biblerus/70622/%D0%9C%D0%B5%D1%88%D0%B5%D1%85 В представленной легенде больше здравого смысла, чем в построениях наших филологов, древние исследователи пытались определить направление заселения территории, откуда пришли колонисты; ряд современных историков считает, что освоение русских территорий шло – с ЮГА. У Иезекииля 38:1: ‘Сын человеческий! Обрати лице твое к Гогу в земле Магог, князю Роша, Мешеха и Фуфала!’; Магог – Скифия, по И. Флафию; Мешех (ивр. משך), Мосох – согласно Книге Бытия шестой сын Иафета, внук Ноя. Неправильный перевод еврейского текста: ‘гог эрец гамагог нэси рош’ – обрати лицо твое к правителю земли Магог, главному князю Мешеха и Фувала. Критическая этимология по Максу Фасмеру Москва – название реки и города, засвидетельствовано с ХIV в. в этой форме (см. Соболевский, РФВ 64, 159 и сл.), др.-русск. Московь, вин. ед., Лаврентьевск. летоп. под 1177 г., местн. п. ед. ч. на Москви, Ипатьевск. летоп. под 1175 г., род. п. ед. из Москве, до Москвѣ, Ипатьевск. летоп. под 1176 г. (см. Соболевский, там же; AfslPh 32, 310; Лингв. набл. 68 и сл.); совр. Москва употребляется во многих районах Поволжья (Мельников 4, 231). Поздне-др.-русск. на Москвѣ (Аввакум, Котошихин), др.-польск. род.-дат.-местн. п. ед. ч. Мoskwi (Кохановский, Кромер); см. Лось, Gr. polska 3, 134 и сл. Таким образом, первонач. основа на -ū Москы, род. п. Москъве (см. Соболевский, ИОРЯС 27, 271 и сл.), откуда тур., алб. Моskоv “Россия”, тур. Моskоv šähri “Москва” (Радлов 4, 2128). Судя по выражениям типа на Москве и под., гидроним Москва старше названия города. Возм., родственно чеш., слвц. moskva “сырой хлеб (в зерне)”, а также слвц. mozgа “лужа”, польск. Моzgаwа – название реки, далее – лит. mazgoti “мыть, полоскать”, др.-инд. májjati “погружается”, лат. mergō, -еrе “нырять”; см. Ильинский, ZfslPh 4, 104 и сл.; RЕS 4, 141; Bull. Асаd. Sс. dе Pétersbourg, 1922, 601 и сл.; “Slavia”, 3, 564. Ильинский явно ошибочно привлекает польск. moszcz “выжатый плодовый сок” (которое заимствовано из нем. Моst “сусло, сок” от лат. mustum; см. Брюкнер 344 и сл.) и москоть (см.). Следовало бы, во всяком случае, выяснить отношение Москы к фин. местн. н. Мasku. Абсолютно недостоверна связь с галльск. Моsа, Моsеllа, вопреки Лёвенталю (ZONF 5, 58). Сближение с кавк. этнонимом Μόσχοι (Móschoi телята)повисает в воздухе, вопреки Бергу (“Геогр. Вестник”, 1925, т. 2, стр. 5 и сл.), ввиду отсутствия промежуточных звеньев. Не доказано и ир. происхождение (от авест. аmа- “сильный”, по мнению Соболевского (ИОРЯС 27, 271 и сл.)). Неудачны также попытки этимологии из фин.-уг.: от мар. moska “медведь” и аvа “мать”, вопреки Кузнецову (у Преобр. I, 559), и от фин. mustа “черный” + коми vа “вода” (Преобр., там же; в этом случае ожидалась бы форма фин.-суоми vesi “вода”, а не vа, или же, скорее, фин. joki “река”). Широко распространенное благодаря поддержке Ключевского объяснение из коми mösk “корова” и vа “вода” (так Н. Андерсон, FUF Anz. 1, 126) отпадает потому, что коми-зыряне в этой местности не засвидетельствованы (ср. Калима, FUF 18, 53 и сл.; Фасмер, Sitzber. Preuss. Аkаd., 1934, стр. 357; 1936, стр. 218 и сл.). Нельзя также сближать с Мокша (Томас 107). Известно и табуистическое выражение в Москву́ съездить “родить”; см. Зеленин, Табу 2, 30. Подведем итоги: – топоним и гидроним МОСКВА в настоящее время не имеет логического истолкования; – версии: вязкий, топкий (болота везде), Мосох, вода, река, медведь и др., не дают какой-либо полезной информации для бытия древнего человека; – имя не выделяет природный (река) и рукотворный (поселение) объекты из мира природы и социальных отношений; не позволяет деятелю средневековья ориентироваться в пространстве; – язык топонима не определен. Вывод: – имя Москва возникло в период формирования княжеств как указание на границу между Смоленским и Ростово-Суздальским княжествами (между ними прямой торговый путь); – топоним принадлежит к социально-феодальным отношениям: межевание территории, торговля, налоговая система; т.е. к деятельности княжеской и церковной администрации. 2) Перейдем от легенд в МАТЕРИАЛЬНЫЙ мир а) Мосох (Мосок) Отметим, что корень иврита МЕШЕХ משך (конечная буква КАФ читалась как Х и К) имеет много значений: 1) таскать, тянуть, получать деньги по банковскому счету; 2) ПАРОМЩИК, бурлак; 3) протяжение, продолжительность (высокий). Исходя из географии региона и места расположения города Москва, там изначально должна была быть – ПАРОМНАЯ ПЕРЕПРАВА; в 1147 году малая крепость располагалась на мысу при впадении р. Неглиной в р. Москва. Таким образом, первоначально топоним обозначал – стратегическое МЕСТО ПЕРЕПРАВЫ через реки Неглиную и Москва, для охраны этой важной переправы и взимания таможенных пошлин была поставлена КРЕПОСТЬ. Через город (перекресток) проходили древние прямые сухопутные дороги: от Новгорода до Рязани (Волоцкая), от Киева и Смоленска до Владимира, Суздаля и Ростова Великого (Можайская), а также от Москвы до Твери (Тверская). б) Москва Река Москва истекает, имея стратегическую линию русла с ЗАПАДА на ВОСТОК, к северу от города Москва река резко меняет направление течения на ЮГО-ВОСТОК, здесь проходила граница между Смоленским и Ростово-Суздальским княжествами. Древний путь Смоленск-Москва-Владимир (Смоленская дорога) проходил южнее западно-восточного участка реки, он имел особенность – можно было пройти от Смоленска и до Москвы, МИНУЯ крупные переправы (сухой коридор, дорога войны с древнейших времен), собственно в 1812 г. по нему прошел и Наполеон. Первые упоминания понятия Москва (река, поселение) относятся к 1147 г., этимология имени не определена, историки, среди причин, вызвавших возвышение Москвы к началу XIV в., выделяют удобное географическое положение, перекресток водных и сухопутных дорог, а также защищенность территории. Бассейн реки Москва (362 реки и 500 ручьев) надежно защищен лесами и болотами, а водные пути давали казне деньги в виде пошлин, историк Ключевской пишет: “Все другие явления этого времени, учреждения, социальные отношения, нравы, успехи знаний и искусства, даже нравственно-религиозной жизни, были прямыми или отдаленными последствиями совокупного действия двух указанных факторов волостного (областного) торгового города и внешней торговли”. Мы имеем ряд слов: город Москва, река Москва, Московия – в XI веке Москва (река, поселение) граница между Ростово-Суздальским и Смоленским княжествами, ПОГРАНИЧНАЯ ЛИНИЯ проходила по точке поворота реки Москва на юго-восток (историческая реконструкция), позже территория Московского удельного княжества. Территорию княжества (земли, государства) объединяет система налогов и дани – первое и необходимое условие любой государственности (нет налогов – не на что содержать аппарат принуждения): река – это территория обложения данью, дорога для сбора дани, сухопутные пути сообщения только обустраивались; город – феодальный центр, куда стекается и где обрабатывается дань. Итак, мы пришли к выводу, что в бассейне РЕКИ был создан, обозначен и закреплен письменно в летописях СТРАТЕГИЧЕСКИЙ ПУНКТ для Смоленского и Ростово-Суздальского княжеств – Москва, проведение пограничной линии повлекло разделение ранее неконтролируемого финансово-торгового потока. Каждое из княжеств получило свою долю от упорядочивания налогообложения территорий, однако Ростово-Суздальское (в летописях Суздальская земля до XIII в.) очевидно в связи с территориальной близостью, сумело обустроить поблизости от точки поворота русла реки свой таможенный пост – Москву, и получило финансово-торговое преимущество, стало наиболее развитой территорией Руси. Точка поворота реки оказалась в центре пересечения важнейших торговых путей, за преобладание в этом регионе шла ожесточенная борьба: в 1134 году княжество подверглось нападению Всеволода и Изяслава Мстиславичей с новгородцами; в 1146 году в суздальскую землю вторгся Ростислав Ярославич Рязанский; в 1149 году Изяслав и Ростислав Мстиславичи со смолянами и новгородцами разорили суздальские владения по Волге и вывели из княжества 7 тыс. пленных. Таким образом, мы обозначили главный процесс на этой территории во время появления понятия Москва – установлении государственности (приобретение признанных границ), основным признаком возникновения государственности является обложение данью (налогом) населения, а на границах – взимание пошлин с товаров идущих по реке или вдоль реки. В русском языке, лингвистам, подобрать значение этому слову не удалось, основной признак понятия не выделен, зато в иврите все становится на свои места: МОС+КВА (Масква) = МАС מַס дань, налог + КАВА קָבָע устанавливать; или КАВ קַו линия, черта (меридиан, параллель); маршрут, рейс; т.е. черта (граница) налогообложения. Фонетика Первичность оканья перед аканьем (Википедия. Оканье): ‘Оканье было свойственно всем диалектам древнерусского языка; возникновение аканья большинство учёных относят к времени после падения редуцированных, т. е. не ранее XIII века. Самые ранние случаи отражения аканья в памятниках письменности относятся к XIV веку’. Библейские источники В Библии налогообложение необходимое условие государственности, упоминается со времени царя Соломона, который разделил Израиль на 12 округов (3 Цар. 4:7), по этому принципу производилось привлечение подданных к различным работам. Натуральная повинность отмечена в Библии словом МАС מַס налог, дань; термин обозначал повинность в пользу царя, а также налог (Исх. 1:11; 2 Цар. 20:24). Были ли подобные имена в истории Древней Руси или за рубежом? Река Мста (трактуют из фин. mustа “черная”; название реки Мustajoki, эст. must “черный”), протяженность около 400 км, через волоки (г. Вышний Волочек) на Волгу, базовый путь на Каспий; МАС מַס дань, налог + ТЕА תֵאָה устанавливать пограничную линию; ТИУА תִוָּה ставить знак, обозначать. Обратимся к летописи: “Иде Вольга (Ольга) Новугороду, и устави по Мьстъ повосты и дани” (Повесть временных лет); таким образом, имя произведено от социального действия, установления налоговой системы, следовательно, основные водные магистрали и территории северной Руси были описаны во время княгини Ольги, и для фиксирования имен использовался иврит, теперь мы знаем время установления системы гидронимов на Руси – 947 год и то, что имя может содержать смысл социального явления. Сравним гидроним с другими важными государственно-образующими реками, например в Англии – Темза (Thames, этимология не существует), имя реки, содержит общий смысл административного деления, в разное время по берегам Темзы существовало 5-6 королевств; THA+MES = ТЕА תֵאָה устанавливать пограничную линию + МАС מַס налог, дань; река Москва = МОС (МАС) + КВА (налог накладывать, линия налогообложения). Развитие Московской Руси Основным налогом на Руси времени монгольского нашествия являлась дань, которая шла в княжескую казну; часть дани передавалась в Золотую Орду, а право на сбор дани для Орды имели Великие князья, поэтому за великое княжение между удельными князьями шла постоянная борьба. Московский князь Иван Данилович Калита (1325-1340) в этой борьбе вышел победителем и в 1328 г. получил великое княжение, соответственно все налоговые потоки стали проходить через МАС-КАВА (Москву); Калита = КЕЛИТА קְליטָה вбирание, впитывание, приём эмигрантов; КЭЛЭТ קֶלֶת корзина. В правлении Ивана Калиты топоним Москва – административно-военный центр земель по Москве-реке, закрепился в сознании русских людей как естественно сложившийся традиционный центр организации государственной и финансово-налоговой деятельности, затем он перерос в символ всех русских земель. Москва – центр давления на периферию (сохранение границ), пока стоит Москва – существует русское государство. Искусственный центр созданный Петром I – Петербург (от Святого Петра?) в свое время выполнил задачи, заложенные в символе (приобщение к лучшим западным образцам культуры), и вновь уступил место Москве, естественному центру государства. Существующие версии и гипотезы происхождения названия МОСКВА. Согласно ОИ Москве скоро исполнится 860 лет, а происхождение и смысл ее названия до сего времени точно неизвестны. К. Бальмонт в своем стихотворении 1926 года писал: ‘Москва … как много в этом звуке Для сердца русского…’ Опять Поет старинная печать Тут слово первое науки, Но мне неведомой. Тут знак, А смысл понять нельзя никак. Эти строки актуальны и сегодня. С тех пор ясности в этом вопросе не прибавилось, хотя появилось много новых версий и гипотез, основанных на догадках, предположениях, даже выдумках. ———————————————– Некоторые ученые полагают термин ‘Рос’, который дал позднее название государству Россия, имеет византийское происхождение и был заимствован из Библии, когда по случаю скоропостижной смерти одного из гуннских вождей, собиравшегося в поход на Византию, в Константинополе ‘совершено было благодарственное моление, и патриарх Прокл держал речь, в которой уподоблял гуннов росам и мосохам пророка Иезекиля’. Все увлечены словом Рос, Рус, Рыс. Для меня это слово не является загадкой. Россию в средневековье называли не Русия (это было больше у учёных), а Московия. И здесь всплывает слово Мосхи, Мосохи, Мошки, Мушки, Мешех. Так что же такое Москва? И как это слово связано с Росией (так!) =========================== Почти все ныне существующие гипотезы исходят из двух главных предположений: 1) название города произошло от гидронима Москва-река, 2) для объяснения названия слово МОСКВА разделяют на два компонента в виде МОСК и ВА. Это связано с тем, что первые гипотезы связывали этимологию названия МОСКВА с финно-угорскими языками, что совершенно оправдано, потому что результаты археологических раскопок городищ и селищ дьяковской культуры раннежелезного века историки совершенно определенно трактуют как прямое доказательство того, что на определенном историческом этапе в бассейне Москвы-реки жили племена, говорившие на языке финно-угорской семьи. Элемент ВА на языках коми, марийском и мерянском легко объясняется как ‘река’, ‘вода’ или ‘мокрый’, а элемент МОСК до сего дня точного объяснения не имеет. Например, известный русский историк В.О. Ключевский в свое время придерживался такой версии (что придало ей особую популярность): на языке коми МОСК, МОСКА означает ‘корова, телка’, вместе с компонентом ВА гидроним МОСКВА объясняется как ‘коровья вода’. Однако вскоре выяснилось, что народ коми в этих местах никогда не проживал, поэтому эту версию признали несостоятельной. По этой же причине оказалась несостоятельной и явно надуманная гипотеза академика А. Соболевского, выдвинутая в начале ХХ века. Согласно ей гидроним МОСКВА будто бы произошел из языков скифско-ираноязычных племен, а именно авестийского слова АМА ‘сильный’. В этом случае название реки интерпретируется как ‘река-гонщица’. Однако факт обитания в этих местах вышеупомянутых племен не доказан да и сама река тихая, равнинная не соответствует такой характеристике. Известный советский академик Л.С. Берг в тридцатые годы прошлого века предложил гипотезу, опять-таки, о гибридном происхождении гидронима МОСКВА: компонент ВА принадлежит, мол, к финно-угорской языковой среде, а корень МОСК связан с названием кавказского народа МОСХОВ и имеет общее происхождение с такими этнонимами как абхаз и баск. Однако в доказательство своей версии, кроме внешнего сходства слов МОСК и МОСХ, других доводов академик не привел. В 1947 году эту гипотезу развил историк Н.И. Шишков предположив, что оба компонента МОСК и ВА принадлежат к яфетическим языкам и истолковываются как ‘река мосхов’ или ‘племенная река мосхов’, однако в доказательство не привел ни одного нового аргумента. Еще одна версия объясняет компонент МОСК через прибалтийско-финские языки как МУСТА ‘черный, темный’, а компонент ВА – через язык коми как ‘вода, река’. Однако ее несостоятельность состоит уже в том, что каждая часть названия объясняется через разные языки, да к тому же далеко удаленные друг от друга. Из ‘свежих’ можно упомянуть гипотезу украинского академика О.Б. Ткаченко, автора книги ‘Мерянский язык’. Компонент МОСК он объясняет через мерянское МОСКА ‘конопля’. То есть Москва-река – это река Коноплянка. Современные историки утвердились во мнении, что ни одна из гипотез, связанная с финно-угорскими языками точно и полно не объясняет этимологию названия МОСКВА, и подчеркивают необходимость исследований только в русле славянских и балтийских соответствий. В какой-то мере убедительные славянские этимологии были предложены лингвистами С.П. Обнорским, Г.А. Ильинским, П.Я. Черных, польским славистом Т. Лер-Сплавинским. Суть их доводов сводится к следующему. Название МОСКВА утвердилось, по-видимому, только в XIV веке. Первоначально город именовался немного иначе – МОСКЫ. Корень МОСК в древнерусском языке имел значение ‘вязкий, топкий’ или ‘болото, сырость, влага, жидкость’. Так предполагал Г.А. Ильинский. П.Я. Черных высказал предположение о диалектном характере слова МОСКЫ еще в раннем историческом периоде языка восточных славян. Ученый считал, что его в значении ‘влага’ использовали славяне-вятичи, потому что слова с корнем МОСК, МАЗГ, связанные с понятием ‘влага’, имеются в современном словацком, литовском и латышском языках. Исходя из этого, он сделал вывод, что название МОСКВА можно истолковать как ‘топкая, болотистая, мокрая’. ———————————————— Конечно же все эти филолухи не догадались и не осмелились заглянуть в словарь Священного языка, из которого появились все более или менее значимые топонимы на территории Европы. מושך /мошех – ‘1.притягательный, заманчивый 2. тянущий’. Москва всегда была притягательна для купцов и для переселенцев. Это был не глухой угол, как нам пытаются втюрить горе-советские ‘исторррики’, попИсывающие свои сочинения по заказу и приказу ЦК ВКП (б) . В советское время бытовала пословица – ‘Москва – порт пяти морей’. И это так. Сухопутная дорога от Смоленска вела прямо на запад почти по прямой, точно к Москве, которая была местом, где купцы-гости перегружались на лодьи и спускались аж до самой Персии и Берды. Основная же торговля в древности и средневековье велась почти всегда по рекам. Большие торговые реки в России – исключительно ивритского происхождения. Дунай, Днепр, Днестр, Дон, Донец, Двины (Дуны – ‘Dvna’) связаны с ивритским понятием דון /Дон – דן /дан – ‘Суд божий’/ это означает, что реки широки и, плывя по ним, не надо платить пошлины, и каждый купец отдаётся на Суд божий, защищает себя сам. Отсюда вывод – название реки Москвы – тоже ивритского происхождения. Но посмотрим, что далее надумают наши филолухи. =================================== Известный российский ученый-лингвист академик В.Н. Топоров поддерживает гипотезу о связи названия МОСКВА с балтийскими языками. Во-первых, он утверждает, что компонент ВА не является словом из финно-угорского языка, а именно языка коми, и соотносящегося с терминами ‘вода, река’ и т.п., а является частью нарицательного слова. В доказательство он приводит названия рек с компонентами ВА к западу от столицы – в Верхнем Поднепровье и Прибалтике. Учитывая это, академик относит гидроним МОСКВА к балтийским языкам. ————————————————- Слово ‘Ва’ בא /ба//ва – ‘пришел, вошёл’. Окончание ‘ва’ говорило купцу и рекоплавателю, что по этой реке плыть можно, по ней можно ‘приходить’, она судоходна, ПРОХОДИМА для малых купеческих судов-шитиков. Шитик Шитик Шит Небольшое судно у русских ушкуйников Шаит Плавание на судне שיט שוט Слово “шитик” – это судно с нашитыми досками (скреплёнными шипами -=sheep=’судно’ англ. ), т.е. слово ШИТЬ произошло от шитика. שוט/шут – “плыви!, плавай на судне!” Выражение “шут с тобой” – “плыви отсюда!” Судно Судно———-[סוד] Фасмер: с ударением на конце – псковск., тверск. (Даль), мн. суда, др.-русск. судьно “сосуд”, “судно, лодка” (Афан. Никит., грам. 1460 г.; см. Срезн. III, 609). Связано с суд II, сосуд, посуда, диал. также в знач. “лодка”, тоб. (ЖСт., 1899, вып. 4, 506); см. Миккола, РФВ 48, 276; Mi. EW 315 и сл.; Преобр. II, 361. Знач. “судно, лодка” ср. с франц. vaisseau “корабль” от лат. vascellum “маленький сосуд”. סוד נע /сод но – ‘1. Тайна, секрет + движение’. Действительно, древним было не понятно – как вообще на воде, в которой, как известно, тонут могут не только держаться, но и плавать, двигаться такие большие объекты, перевозящие ещё и груз, который ни одна телега не поднимет. סוד נוע /суд но = ‘совет, ассамблея [компания, команда] + Движение, Плавание’. Чтобы снарядить Судно, требовалось создать компанию, акционерное общество, нанять команду, которая управляет судном. Теиперь посмотрим, что далее написали исторрррики: =============================== Во-вторых, в славянском корне МОСК ученый устанавливает его общность с балтийским корнем MASK, приводя похожие слова со сходными корнями и примерно одинаковыми смысловыми связями. И в русском и балтийских языках они, оказывается, означают понятия ‘жидкий’, ‘мягкий’, ‘слякотный’ и т.п. По версии академика название МОСКВА следует связывать с широким кругом значений, которые могли быть реальными признаками реки, а именно, с представлениями о чем-то жидком, мокром, топком, слякотном, вязком. ———————————————– מזג /мезег = ‘смесь жидкостей; темперамент’. Отсюда и русские слова ‘Мозг’, и понятие ‘Погода’ – מזג האויר /мезег а-Авир на иврите מוזג /мозег = ‘смешиваю, подливаю, наливаю’. В Мозг наливаются сведения и знания, там они смешиваются. ‘От жары мозги разжижаются’ – נמזג /нимзаг = ‘быть разбавленным, разжиженным’. Можно сказать, что Москва – ‘Смешение народов, племён’, ‘Мозг’, а не сердце России. ============================ Есть версия и чисто балтийская. Например, ее сторонник Б.М. Тюльпанов связывает слово МОСКВА с литовскими словами MAZG ‘узел’ и VANDUO ‘вода’. В этом случае название Москвы-реки переводится как ‘узловая вода’, ‘связующая вода’. Существуют и несколько курьезные версии. Например, еще в начале XIX века З. Доленга-Ходаковский выступил с предположением, что в основе названия МОСКВА имеется слово МОСТКИ и, мол, из-за большого количества мостов река получила именно такое название. Это заблуждение повторяет в своих трудах известный историк Москвы И.Е. Забелин. Славяно-балтийские версии также не дают убедительного объяснения происхождения названия МОСКВА, хотя современные ученые придерживаются именно этого направления в исследованиях. Можно упомянуть часто приводимую легенду о связи названия МОСКВА с именем библейского Мосоха, внука Ноя и сына Яфета и его жены Квы. Легенда она и есть легенда. Но это один из редких случаев, когда слово МОСКВА разделена на два элемента в виде МОСК(Х) и КВА. ————————————————- ‘Aqua’ – “аква”. קבע /кава//ква = ‘устанавливал, определял’. Аqua = Аква = הקבע /акева//аКва = ‘постоянство, постоянность, основа’. Вода – основа, постоянная составляющая жизни на Земле. Одно из Имён Бога – Коба – ‘Устанавливающий, Определяющий’. От этого слова и Кааба, и круглая шляпа епископов – ‘Кова’, и прозвище Сталина – Коба, и название маленького очень красивого Орла – КОБчика. Вода – בוא דאה //во да – ‘Входит, приходит + летающий’ – ‘дождь’ Лягушка {לגשמ /легешем = ‘к дождю’}, ква-кая, определяет, что скоро появиться вода – дождь. Гипотез о происхождении названия МОСКВА существует множество. Здесь приведены лишь аргументированные версии серьезных исследователей и ученых. Коровья, Медвежья, Мутная, Грязная, Болотистая, Сильная гонщица, Коноплянка, река племени мосхов – вот что может означать, по их мнению, название МОСКВЫ-реки и, соответственно, название города. Подведя итог вышеизложенному, можно сказать, что ни одна из перечисленных гипотез происхождения названия МОСКВА историки не считают достаточно убедительными и признают, что вопрос этот крайне сложный и надежд на его решение в ближайшем будущем нет никаких. Но такая тупиковая ситуация славяно-балтийских гипотез сложилась по нескольким причинам. Во-первых, их авторы подходят к названию Москвы как к обычному слову, не учитывая исторических условий его появления именно в форме названия, не берут в расчет его культурно-историческое значение. Авторы этих гипотез исходят из предположения, что Москва не имела названия до прихода в эти места славян, что конечно же неверно, потому что, как уже отмечалось выше, бассейн Москвы-реки задолго до них был заселен потомками нынешних финно-угорских народов. Поэтому славяне, заселявшие эти территории, приняли, точнее сказать, переняли те названия, которые уже существовали до них, причем в устной передаче, т.е. несколько переиначив их для облегчения применения в разговорной речи на своем языке. Согласно официальной истории (источник: А.Е. Леонтьев. ‘Археология мери’, РАН, Институт археологии. Вып.4 1996 г.) до прихода славян в этих местах обитало финно-угорское племя МЕРЯ, о существовании которого известно лишь из упоминания Иордана (‘О происхождении и деяниях готов’, VI в.) и отрывочных сведений в русской летописи, например, в ‘Повести временных лет’, где сообщается, о проживании племени МЕРЯ на озерах Ростовском (Неро) и Клещине (Плещееве) и его участии вместе со словенами новгородскими, кривичами и весью в изгнании варягов и последующие известия о городе Ростове, об участии МЕРЯ в походах Олега. Поскольку летописные упоминания содержатся в обширной недатированной части ПВЛ и пространных статьях 859,862, 882,и 907 г.г.(ПВЛ, ч.1,1950.С.13,18,24), то все известные данные о МЕРЯ анализируются в контексте этих статей. Последнее сообщение о МЕРЯ датировано в летописи 907 г. Четырехсотлетняя история МЕРЯ (VI-X в.в.), как признают историки, явилась по сути предысторией Северо-Восточной Руси, ставшей впоследствии центром единого русского государства. Потомки МЕРЯ, ассимилированные славянами, влились в состав древнерусской народности. Мерянские традиции были ощутимы в материальной культуре и погребальной обрядности жителей Ростовско-Суздальской Руси, наследие МЕРЯ сказалось и в физическом облике древнерусского населения. ———————————————– Меря מרה /мара – ‘ослушался, неподчинился’. Меря были непослушным племенем, долго сохранявшим языческо-израильские традиции. Летописцы отмечают, что в Ростове был христианский приход и мерянский конец, т.е. там жили ведисты. מרא //мера – ‘1. взлететь, взвиваться, полететь; 2. принадлежащий Всевидящему богу Ра’ מרח /марах = ‘помазывать’. Вот это название Мерян очень похоже на правду. Возможно, что именно в племени Меря скрылся каган, изганный из ставшей иудейской Хазарии, и основал там новую хорошую столицу – ראש טוב /рош тов = ‘головной (столичный) + хорош, добёр’. Ведь значение слова מרע /мереа означает ‘ДРУГ, ТОВАРИЩ’. И именно на землях меря была основана новая столица потомков мосхов – Москва ======================== До наших дней дошли переданные из поколения в поколение дорусские названия рек, озер, селений и урочищ, сохранились некоторые лексические и фонетические особенности народных говоров. Стертые временем следы финно-угорских традиций обнаруживаются в фольклоре и традиционной культуре жителей современных Ярославской, Владимирской, Ивановской и Костромской областей, т.е. самого центра Великой Империи, согласно НХ. Вышеупомянутый киевский профессор О.Б. Ткаченко, автор книги ‘Мерянский язык’ утверждает, что на территории Московской области МЕРЯ тоже жили, а в глухих районах Костромской губернии еще в XVIII веке можно было услышать разговоры на этом языке. МЕРЯ оставила огромное языковое наследие в диалектах, да и в литературном русском языке до сих пор существуют мерянские языковые формулы, а некоторые слова прямо заимствованы из этого языка. О.Б. Ткаченко по результатам своих исследований утверждает, что МЕРЯ – финское племя с высокой культурой, о чем свидетельствуют многочисленные археологические раскопки, со своим языком во многом близком к прибалто-финнским языкам (языкам финнов, эстонцев, карелов). Меряне были талантливыми земледельцами и скотоводами, а вовсе не охотниками и рыболовами. Это была одна из самых многочисленных финно-угорских народностей на свете к началу славянской колонизации Нечерноземья. Окончательная ассимиляция мери произошла только в XVII веке, а не в X веке, как принято считать. После XVIII века мерянский язык перестал существовать и употребляться в повседневной речи, однако его многочисленные следы сохранялись как на уровне отдельных слов, так и звучания славянской речи на бывшей территории мери. Яхрома река Московская территория также входила в состав земель, заселенных когда-то мерей. Об этом свидетельствуют данные топонимики. О.Б. Ткаченко приводит пример этимологии названия реки Яхромы, выводя ее из корня ‘яхре’ или ‘егре’, что значило ‘озеро’, сравнивая с финским ‘ярви’, что также означает ‘озеро’. ————————————————- Слышал версию, озвученную по ТВЦ, что слово Яхрома якобы происходит от того, что жена некоего князя (Всеволода) в районе Яхромы повредила ногу и ‘вскричала – я – хрома’. Это, конечно, полная чушь. Яхрома – город и река Яхрома – город районного подчинения на территории Дмитровского района. Расположен он на канале имени Москвы и реке Яхроме. Станция Яхрома Савеловского направления, в 55 км к северу от Москвы, в 6 км к югу от Дмитрова. Местность была заселена издавна. Первые сведения о ней относятся к 16 веку. Территория располагалась на границе древних станов Дмитровского уезда – Каменского и Повельского, естественным рубежом между ними была когда-то многоводная река Яхрома. [חרם] – יחרם /яХром = ‘ 1. Он забросит невод 2. он поклянётся’ – что не будет переходить границу. На берегах Яхромы в городе Дмитрове состоялся знаменитый съезд 4-х князей, которые, несмотря на вражду, поклялись в Дмитрове не переходить границы дозволенного. По- видимому, с них было взято в этом крестоцелование – יה חרם /Я харам = ‘Бог запретил’ – возможно переходить границу. ============================ Также профессор приводит этимологию названия МОСКВА, выводя ее из мерянского корня МОСКА ‘конопля’. В подтверждение проживания мери в Московском регионе можно привести еще несколько фактов. Молодой московский историк С. Михайлов выяснил, что еще 100 лет назад в 40 верстах от столицы существовала деревня под названием Меря. В конце XIX века существовали, по крайней мере, три населенных пункта с названием Меря: две деревни в Богородском уезде (ныне Павлово-Посадский район), а еще одна – в Клинском. В двух километрах от последней деревни и до сих пор стоит деревня Криулино, которая в народе называлась Старая Меря. В Клинском районе существовала еще одна Меря, которая тоже не сохранилась на современных картах. Основной приток Москвы-реки на востоке Подмосковья еще в XVII веке назывался Мерьская, т.е. рекой МЕРИ, сейчас это река Нерская. Согласно О.Б. Ткаченко, наиболее тесным родством мерянский язык связан с финскими языками, прежде всего с прибалтийско-финнским и мордовским, и в меньшей степени- с марийским, а если учесть, что еще с XIX исследователи этого вопроса пришли к выводу о его близости с языками угорских народов Приуралья, то можно с полным основанием утверждать, что мерянский язык – праязык всех ныне существующих финно-угорских народов. Т.е. выяснение этимологии топонимов Подмосковья и названия самой Москвы именно с помощью этих языков вполне оправдано. Выше уже было отмечено, что современные историки ведут свои исследования только в русле славяно-прибалто-финнских языков, почему-то совершенно игнорируя мордовский язык. Кстати говоря, существует предание, согласно которому меря бежали в Волжскую Булгарию, спасаясь от насильственного крещения. Общепринятой этимологии ойконима МЕРЯ нет, но можно предположить с большой долей достоверности, что он произошел от мерянского-эрзянского слова МЕРЕма ‘повеление, приказание’, а точнее от его глагольной формы МЕРЕмс ‘сказать, разговаривать, повелевать’ и означает ‘говорящий, разговаривающий, повелеващий’ человек в отличие от, скажем, КЕЛЬТов, что в переводе с эрзянского означает ‘безязыкий, немой’ (хорошо известные в истории КЕЛЬТЫ, в переводе с эрзянского ‘немцы’). В силу вышеизложенного, думается, будет совершенно естественным объяснение этимологии нижеприведенных хорошо известных топонимов и гидронимов Подмосковья и самого названия МОСКВА через современного наследника древнего мерянского языка – мордовский язык. Авторская версия этимологии названия МОСКВА. Современный мордовский язык подразделяется на два основных диалекта: эрзянский и мокшанский. Как основной выберем эрзянский, как наиболее распространенный и общеупотребляемый. Как отмечают топонимисты, наименее всего подвержены переименованию названия рек – гидронимы. Поэтому было бы логично начать именно с них. И действительно, в Московской области большинство рек и речушек с ‘непонятными’ названиями, включая и саму Москву-реку. Рассмотрим некоторые из них, названия которых знакомы и общеизвестны. КЛЯЗЬМА. При разделении в виде КЛЯ-ЗЬМА получается сходное по звучанию эрзянское словосочетание КЕЛЕ ‘широко, ширь’ ЁЗМО – корень слова ‘извиваться, ползти’, КЕЛЕ ЁЗМО-КЛЯЗЬМА в результате дает характеристику этой реки, означающую буквально ‘широко извивающаяся, ползущая’. ИСТРА. Название произошло от слова ИЗЭРДЕ(мс) ‘ворчать, рычать’, в результате приглушения звонких З и Д и перестановки Д(Т)-Р из ИС(э)РТА получилось более ‘удобоваримое’ в устной речи но непонятное по смыслу название ИСТРА, первоначальное значение которого характеризует реку как ‘ворчливую’ или даже ‘рычащую'(как собака).. Кстати говоря, это типичный процесс для большинства названий при устном восприятии. ПЕХОРКА. ПЕХ-ОРКА – это название произошло из словосочетания ПЕК ‘очень, сильно’ ЮРГО(мс) ‘крутиться’, чуть ли не ‘бесноваться’. Опять-таки, ярко характеризует реку. От ПЕК ЮРГО после небольшой трансформации получилась ПЕХОРКА. От этого слова произошло название реки ПАХРА, а не наоборот, как можно было бы предположить по правилам русской грамматики, если предположить, что ПЕХОРКА является производным от ПА(Е)ХРА в уменьшительной форме. СЕТУНЬ. СЕ(Т)-ТУНЬ – элемент СЕ(Т) произошел от слова СЕТЬ(ме) ‘тихий, смирный’, а слово ТУНЬ означает ‘совсем, очень’ и словосочетание СЕТЬ(ме) ТУНЬ ‘совсем смирная, очень тихая’ сохранилось как название реки. ПРОТВА. Это название произошло от слова ПОРОВТ ‘порог, порожистый’ с минимальной трансформацией: ПОРОВТ – ПОРОТВ(А)- ПРОТВА. ИНОЧЬ. Это название произошло от словосочетания ИНЕ ‘большой’ ЧОВ ‘пена’ после небольшой трансформации: ИНЕ ЧОВ – ИНОЧЬ. ГЖЕЛКА. От словосочетания КЕЖЕ ‘сердитая’ ЛЕЙ ‘река’: К(Е)ЖЕ Л(ЕЙ=Ь) и произошло название К(Г)ЖЕЛЬ, которое первоначально относилось к реке, а затем стало названием знаменитого села ‘гжельских мастеров’. А гидроним ГЖЕЛКА – это уменьшительная форма от ГЖЕЛЬ – ГЖЕЛ(Ь)ка. Это, кстати, также нередкое явление в топонимике. И, наконец, расшифруем названия двух известных речек, протекающих, вернее протекавших по территории самой Москвы. Наименование ЯУЗА – это слегка видоизмененное в результате устной передачи слова УЕЗЬ ‘вплавь’ – ЕУЗЬ – ЯУЗА. НЕГЛИНКА произошла от словосочетания НЕКАК ‘будто, как бы’ ГЛЯНКАД ‘звенящая’ и означает соответственно ‘как бы, будто звенящая’: НЕ(КАК Г=Г) ЛЯНКА(Д) – НЕГЛЯНКА-НЕГЛИНКА. Здесь в результате устной передачи два звука К в первом слове слились с звуком Г второго слова, а последний звук Д во втором слове просто выпал из-за слабой слышимости. В результате получилось слово, имеющее звуковое сходство со словом ‘глина’, но без ясной смысловой нагрузки, как часто и случается. Думается, что эти примеры расшифровки гидронимов вполне корректны и в необходимой мере показывают, что в бассейне Москвы-реки действительно проживали ‘в свое время’, как говорят историки, предки современной мордвы-эрзи. Тогда возникает логичный и резонный вопрос: если наименования притоков имеют эрзянское происхождение, то, может быть, название Москвы-реки также имеет объяснение на этом языке? В мордовском языке элемент ВА (который получается при разделении слова МОСКВА в виде МОСК и ВА) не имеет значения ‘река, вода’ поэтому ничто не мешает разделить гидроним в виде МОС и КВА и пытаться объяснить получившиеся элементы. Такое разделение ничуть не хуже и имеет такое же право на существование, как и ныне принятое разделение в виде МОСК и ВА, и заведшее в тупик расшифровку этимологии этого слова. Как известно, в первом упоминании о городе в летописи 1147 года название имеет форму МОСКОВ: ‘Прииде ко мне в град Москов’. В таком виде оно закрепилось в европейских языках: Moscow, Moskau и т.д. На ‘Петровом чертеже’ или плане якобы 1597-1599 г.г. и на Сигизмундовом плане якобы 1610 г. название Москвы-реки написано в виде MOSQVA, что в отличие от Moscva можно озвучить как МОСКУВА. Отсюда можно сделать вывод, что прежнее более старинное название имело звучание МОСКО(А,У)ВА с гласным звуком после К и компонент КВА в этом случае имеет вид КО(А)ВА или КУВА. Эрзянское слово КУВА, означает буквально ‘место (местность), где…’ и перед которым, согласно грамматике этого языка может стоять или существительное или прилагательное (причастие), определяющее каким-то образом это место. Например: место, где (находится) дупло, камыш, дерево какое-либо или место, где – чисто, грязно, светло, красиво и т.д. и т.п. Первый элемент МОС должен быть словом или частью слова – существительного или слова, каким либо образом характеризующего именно то место (местность), где и был заложен первоначально город (селение). С учетом того, что слово Москва всегда произносится как МАСКВА, можно утверждать, что замена звука О на А вполне оправдано. В этом случае первый элемент примет вид МАС и можно привести две приемлемые версии для его объяснения. Слово МАЗЯ переводится с эрзянского как ‘мелкий, неглубокий’ и вместе с КУВА означает ‘мелкое, неглубокое место’, мель. Русское ухо непривычно к таким звукосочетаниям, воспринимало его как некую шепелявость. Такое качество произношения В.И. Даль определил как ‘произносить З,С,Ц вместо Ж,Ш,Ч и наоборот’. Словосочетание МАЗЯ КУВА трансформировалось в форму МАСЬКУВА-МАСКВА-МОСКВА. С учетом того, что селение образовалось недалеко от мелкого места – брода (например Крымский брод на реке на территории современной Москвы) эту версию можно принять. Но, скорее всего, от слова МАЗЯй произошло название г. МОЖАЙСКа, которое в свою очередь получило свое наименование от гидронима МОЖАЙка, который первоначально звучал как МАЗЯй ‘неглубокая, мелкая’ река: МАЗЯй-МАЖАй-МА(О)ЖАйск, затем при добавлении к корню уменьшительной частицы -ка получилась современная МОЖАЙКА. От корня МАЗЯй, вероятно, произошли названия реки МОЧА: МАЗЯ-МАЧА-МОЧА, или топоним МЯЧКОВО недалеко от места, где река Пахра впадает в Москву-реку: МАЗЯ КУВА-МАЧА КУВА- МЯЧКОВО, что означает ‘неглубокое место’, а после впадения Пахры, стало быть, река Москва уже не мелкая. Следующая гипотеза основная и, может быть, наиболее вероятная из всех, приведенных выше. Эрзянское слово МАЗый означает ‘красивый’ и совместно с КУВА характеризует местность, где был основан город – ‘красивое место. Словосочетание МАЗый КУВА в процессе устного общения в результате выпадения окончания (как русский Новый город превратился в Новгород) трансформировалось: МАС КУВА-МАСКВА-МОСКВА. Имеется яркое подтверждение этой гипотезе: главная площадь города, самый его центр, место, на котором и была построена первая крепость, называется, как известно, Красная площадь. Слово ‘красная’, как нам объясняли еще в школе, означает ‘красивая’. При обратном смысловом переводе с русского на эрзянский Красная площадь будет звучать как МАЗЫЙ КУВА или, как только что было показано – МОСКВА. Этот факт прямо подтверждает правильность данной гипотезы: название города и главной площади имеют одно и то же значение -‘красивое место’, только на разных языках. Когда называли площадь Красной, просто перевели эрзянское название на русский язык слегка завуалировав, чтобы не бросалось в глаза прямое соответствие (не Красивая площадь, а Красная). Вывод: название МОСКВА означает КРАСИВОЕ МЕСТО. В пределах Садового кольца есть еще несколько названий с определением ‘красный’: рядом с Кремлем там, где и сейчас стоит старое здание Московского университета есть хорошо известная КРАСНАЯ горка, рядом с Таганской площадью и сейчас находится КРАСНОХОЛМСКАЯ набережная Москвы-реки и известный КРАСНОХОЛМСКИЙ мост. Исходя из приведенных двух гипотез можно сделать еще один важный вывод: топоним МОСКВА первичен по отношению к гидрониму, т.е река именована по названию города, а не наоборот, как утверждается до сих пор. Наличие элемента К(У)ВА ‘место, где…’ показывает, что название относится именно к месту (местности), а не к реке. Да и само название МОСКВЫ-реки недвусмысленно указывает на это: к первичному названию МОСКВА добавлено слово РЕКА для различения гидронима от топонима. В подтверждение этой гипотезы происхождения названия МОСКВА существует еще один немаловажный аргумент. Дело в том, что практика научных наблюдений убедительно доказывает, что народ живший, на какой-либо территории, оставляет после себя много однотипных географических названий. Есть ли в Подмосковье топонимы с элементом КУВА? Оказывается, есть и не один. Вот некоторые из самых известных. Название усадьбы графов Шереметьевых КУСКОВО. Как легко заметить, оно состоит из двух элементов КУС и КОВО, где КОВО – это слегка измененное КУВА, а КУС – эрзянское КУЗ ‘ель, ели’. Словосочетание КУЗ КУВА означает ‘место, где ель, ели’, т.е. просто Ельник(и). Город ЩЕЛКОВО. Элемент КОВО – КУВА сразу очевиден. Элемент ЩЕЛ, скорее всего, произошел от эрзянского слова СЕЛЕЙ ‘вяз’ и получился в результате отмеченного уже выше особенностей произношения вместо З,С(Ь),Ц – Ж,Ш(Щ),Ч. Словосочетание СЕЛей КУВА означает ‘место, где вяз(ы) или попросту – Вязники, Вязово. СЕРПУХОВ. Если это не русское СЕРП ПУХОВ или СЕРП УХОВ, то, наверное, эрзянское СЭРЬ ‘глубокая’ ПУЙ ‘черта, граница’, т.е. вместе с КУВА – ‘место, где глубокая черта, граница’ (засечная черта?), т.е. приграничный город (селение) у засечной черты.. КОНЬКОВО. Наиболее вероятная расшифровка этого названия – от эрзянского словосочетания КОНЯ ‘лоб’ и КУВА, что в результате дает ‘лобное место’. КУЧКОВО, по утверждению ОИ так называлось в древности селение, на месте которого была построена Москва. Еще историки говорят, что около современных Сретенских ворот находилось КУЧКОВО поле. Это название получилось, скорее всего, от словосочетания КУЖо КУВА ‘место, где поляна ‘ или, проще говоря, ‘поляна’. КУЖ(Ч)КУВА трансформировалось в КУЧКОВО. В книге Г.В. Носовского и А.Т. Фоменко ‘Москва в свете Новой Хронологии’ (1) на стр.19 приведен план, на котором место проведения Дм. Донским смотра войск называется ПОЛЯНКОЙ. Может быть, это и есть КУЧКОВО поле, а напротив через Москву-реку – современные КУЛИШКИ, КУЛИКОВО поле. КУЛИКОВО ПОЛЕ. Здесь вроде бы все ясно, никакой расшифровки не надо – название произошло от птицы КУЛИКа. Но такое объяснение входит в противоречие с тем фактом, что в летописях поле называется КУЛИЧКОВЫМ. Тогда что, происхождение этого названия связать с КУЛИЧАМИ? Авторы книги (1) прямо связывают Куликово-Куличково поле с Московскими КУЛИШКАМИ. Все эти противоречия снимает следующая версия: топоним КУЛИЧКОВО-КУЛИШК(ОВО)И произошел от словосочетания КЕЛЕ ‘ширина, ширь’ и КУВА, что означает ‘широкое место’, по сути – ‘поле’, эта версия объясняет название КУЛИКОВО(КЕЛЕ трансформировано в более знакомое КУЛИК). Видно, это название самое позднее и появилось уже при перенесении места Куликовской битвы в теперешнюю Тульскую область и с таким названием и закрепилось в истории. А вот версия происхождения этого названия от эрзянского словосочетания КЕЛЕ ‘широкий, ширь’ ЁЖО ‘поверхность’ КУВА – КЕЛЕ ЁЖО КУВА- КЛЖ(Ш)КВ, что вместе означает ‘место, где широкая поверхность’, по сути – ‘равнина, поле’, объясняет названия КУЛИЧКОВО-КЛЧКВ – КУЛИШКИ и является дополнительным доказательством утверждения авторов книги (1) об идентичности всех этих разновидностей названия одного и того же места – поля КУЛИКОВА, которое находилось на территории современной Москвы и называлась КУЛИШКИ. Наверное, уже достаточно аргументов и примеров для обоснования этимологии происхождения названия МОСКВА с элементом КУВА. С полным правом можно утверждать, что и топоним и гидроним МОСКВА легко находят свое объяснение через мордовский (эрзянский) язык, а это в свою очередь доказывает, что ‘древний народ меря’, который официальная история ‘похоронила’ еще в Х веке жив и здравствует под названием мордва (мордовцы), правда скоро от этого народа останется одно название из-за полного обрусения. Какие существуют гипотезы о происхождении слова ‘Москва”? ‘Москва… как много в этом звуке Для сердца русского..’. Опять Поет старинная печать. Тут слово первое науки, Но мне неведомой. Тут – знак, А смысл понять нельзя никак. К. БАЛЬМОНТ. Из стихотворения ‘Москва’ (1926 г.) Сотни книг, научных и популярных статей об истории Москвы рассказывают нам о том, какой столица была в далеком прошлом, как жили и чем занимались москвичи. Мы знаем уже немало о ремеслах, быте, искусстве, языке древней Москвы. А вот тайна названия города и по сей день остается нераскрытой: в отличие, например, от археологов, которые входят в непосредственный контакт с прошлым, лингвисты, работающие над разгадкой слова Москва, находятся в сложном положении. Правда, топоним Москва в этом смысле не исключение. История происхождения названий таких крупных и старинных европейских городов, как Прага, Берлин, Лондон, Париж или Лиссабон, тоже не выяснена окончательно. Существует масса гипотез, предлагающих каждая ‘свою’ историю происхождения этих наименований, однако ни одна из них не считается окончательной версией. Какими же путями шли различные исследователи в попытке решить загадку истории названия столицы? Какие легенды и предположения были известны в прошлом? Какие гипотезы предлагают российские и зарубежные ученые сейчас? Первое упоминание о Москве (речь идет об Ипатьевской летописи) относится к 1147 году. И хотя именно этот год принято считать датой легендарного основания нашего старинного города, археологи давно уже доказали, что укрепленное поселение славян на месте исторического центра современной Москвы существовало задолго до 1147 года. Но для ученых-лингвистов эта дата стала самой древней документально зафиксированной точкой отсчета истории названия столицы. Действительно, именно в этом году (6655 году по старому летоисчислению, от сотворения мира), 4 апреля, в маленьком укрепленном поселении, в небольшой крепости, затерянной в труднопроходимых лесах, состоялась встреча суздальского князя Юрия Долгорукого с северским князем Святославом Ольговичем. Именно его, как свидетельствует летопись, пригласил князь Юрий на встречу в Москву: ‘И шед Святослав и взя люди голядь верх Поротве. И тако ополонишася дружина Святославля, и прислав Гюргии (Юрий. – М. Г.) рече: приди ко мне брате в Москов’. Сейчас трудно сказать, был ли этот топоним названием только города или же относился и к более широкой территории, к местности, в которой выросла крепость Москва. Очевидно другое: в основе топонима Москва лежит гидроним Москва – название реки. Не преувеличивая значения памятника письменности XVII века – ‘Повести о начале царствующего великого града Москвы’, замечу, что, судя по нему, предки наши видели эту связь: ‘…[Князь] взыде на гору и обозрев с нее очима своими семо и овамо по обе стороны Москвы-реки и за Неглинною, возлюби села оныя и повелевает на месте том вскоре соделати мал древян град и прозва его званием реки тоя Москва, по имяни реки, текущия под ним’. Многие русские города получили свои имена по рекам, на которых они были выстроены. При этом обычно имена рек приобретали впоследствии, во избежании ононимии, уменьшительную форму. Так, скажем, река Коломна стала Коломенкой, а река Орел – Орликом. С рекой Москвой вышло по-иному: в ее имени вместо уменьшительного суффикса закрепилось слово река: Москва-река. Любопытно и то, что в некоторых памятниках письменности город Москва упоминается при помощи описательного выражения на Москве, то есть ‘город на Москве-реке’. Теперь попробуем рассмотреть наиболее известные и аргументированные гипотезы о происхождении гидронима Москва. Какой народ, какое племя дало название Москве-реке? Интерпретация названия Москва как слова, принадлежащего одному из языков финно-угорской языковой семьи, была одной из первых гипотез и имела много сторонников. Обращение исследователей к языкам этой семьи логично, поскольку археологически (в результате раскопок поселений, в частности, городищ и селищ дьяковской культуры раннежелезного века, в основе своей являющейся финно-угорской) вполне объективно доказывает, что на определенном историческом этапе в бассейне Москвы-реки жили племена, говорившие на языке финно-угорской языковой семьи. Выдвигая такое объяснение названия Москва, обычно исходят из того, что гидроним легко членится на два компонента: моск-ва, подобно названиям северноуральских рек типа Лысь-ва, Сось-ва, Сыл-ва, Куш-ва и другим. Элемент -ва легко объясняется во многих финно-угорских языках (например, в мерянском, марийском, коми) как ‘вода’, ‘река’ или ‘мокрый’. Объяснение же основного компонента моск- вызывает у финно-угроведов серьезные затруднения. Точно он не может быть выведен ни из одного из финно-угорских языков. А приблизительно – из многих и по-разному. Из коми языка моск- можно объяснить, связав его со словами моск, моска, что значит ‘корова, телка’. Не удивляйтесь: подобный принцип названия не раз встречается в топонимии – и не только в нашей стране. Вспомним знаменитый Оксфорд в Англии или город Оксенфурт в Баварии, оба этих топонима означают ‘бычий брод’. Предположение, связывающее слово Москва со словом моска из языка коми, горячо поддержал известный русский историк В. О. Ключевский, что придало гипотезе особую популярность. Однако скоро несостоятельность объяснения гидронима Москва из коми языка стала явной: коми никогда не жили на территории, близкой к течению этой реки. К тому же между северноуральским ареалом рек на -ва и московским ареалом (Москва, Протва, Смедва и др.) на протяжении нескольких тысяч километров аналогичных по структуре названий не встречается. Географ С. К. Кузнецов, владевший многими финно-угорскими языками, предложил объяснить моск- через мерянское слово маска ‘медведь’. А элемент -ва как ава, что значило по-мерянски ‘мать, жена’. Получалось, что Москва-река – это Медвежья река или река Медведица, причем это название, вероятно, должно было носить тотемной характер – быть связанным с символом большого рода древних мерян. Историческая основа для такого предположения есть. ‘Повесть временных лет’, самая древняя русская летопись, указывает, что в середине IX века народ меря проживал в восточной части Подмосковья. Однако и такая гипотеза имеет слабые места. Во-первых, в качестве аргумента она использует данные современных марийского и мордовско-эрзянского языков. Но ведь марийское маска ‘медведица’ по своему происхождению на самом деле отнюдь не марийское. Перед нами – русское слово мечка ‘самка медведя’. Попавшее к марийцам только в средневековье, в XIV-XV веках, и переделанное в меска-маска. Во-вторых, при работе с картой бросается в глаза отсутствие гидронимов на -ва в непосредственной близости от Москвы. Почему же наименование Моск-ва на данной территории осталось одиноким? Это противоречит общему правилу: практика научных наблюдений убедительно доказывает, что народ, живший на какой-то территории, оставляет после себя целый комплекс однотипных названий рек. Итак, версия о Москве-реке как Медвежьей реке, реке Медведице, также оказывается не лишенной серьезных просчетов. Существует и третья версия о финно-угорском происхождении названия Москва. Она заключается в том, что компонент моск- объясняется из прибалтийско-финских языков (суоми), а компонент -ва из коми языка: моск- как муста ‘черный, темный’, -ва как ‘вода, река’. Однако ее непоследовательность состоит уже в том, что каждая часть названия объясняется из разных языков, удаленных друг от друга. Если бы название принадлежало суоми, то вторая его часть была бы не ва, а веси ‘вода’ или йоки ‘ручей, река’. Тогда в переводе Москва-река означало бы ‘черная река’, ‘мутная река’ или ‘темная река’. Кстати говоря, названия рек по темному цвету их воды не только известны, но и достаточно распространены в бассейнах многих больших рек. В бассейне Оки есть реки Грязная, Грязнуха, Мутня, Мутенка, Темная. А в бассейне Днепра – реки Грязива, Грязна, Мутенька, Темна. В общем, ни одна из финно-угорских гипотез не учитывает всех лингво-исторических условий возникновения названия Москвы-реки. И сейчас у них очень мало сторонников. Результатом увлечений экзотикой были попытки объяснить слово Москва на основе языков тех народов, что живут или жили весьма далеко от бассейна Оки. Академик А. И. Соболевский в начале XX века пытался доказать, что слово Москва – ирано-скифского происхождения. Он высказал предположение о том, что топоним (гидроним) происходит от авестийского слова ама ‘сильный’. Авестийским называют язык древнеиранского памятника Авеста, в основе которого лежит одно из восточноиранских наречий XI-VII веков до нашей эры (скифские племена действительно говорили на иранских наречиях). Позже в авестийский язык проникли некоторые западноиранские элементы, например парфянские, мидийские. Однако и у этой гипотезы есть целый ряд слабых мест. Во-первых, скифские ираноязычные племена на территории современного Подмосковья и шире – в бассейне Москвы-реки – никогда не жили. Во-вторых, в этом районе нет больше рек, названия которых имели бы аналогичные значения и тот же способ образования. В-третьих, налицо серьезное противоречие и в принципе называния, в мотивировке. А. И. Соболевский считал, что на основе упомянутых иранских корней название Москвы-реки можно истолковать как ‘река-гонщица’. Но подобная мотивировка гидронима абсолютно не соответствует тихому и спокойному течению равнинной реки (а Москва-река именно такова), особенно если сравнить ее с хорошо известными скифам горными реками. В двадцатые-тридцатые годы XX века под влиянием модного тогда учения (яфетической теории Н. Я. Марра) были предприняты попытки объяснить корень моск- на иной основе. Известный советский академик Л. С. Берг высказал предположение о гибридном происхождении названия Москва: элемент -ва, по его мнению, принадлежит финно-угорской языковой среде, а корень моск- связан с названием кавказского народа мосхов и имеет общее происхождение с такими этнонимами (названиями народов, народностей, племен), как абхаз и баск. В доказательство этого Берг не провел никакого лингвистического анализа, а основывался только на внешнем сходстве привлеченных им слов с гидронимом Москва, преимущественно на сходстве в звучании слов моск и мосх. Он не нашел, да и не мог найти, ни одного исторического факта появления этого южного племени в бассейне Москвы-реки. Последователи этой гипотезы довели ее до курьеза. В 1947 году историк Н. И. Шишкин высказался в том смысле, что оба компонента (и моск- и -ва) принадлежат так называемым яфетическим языкам, что якобы дает возможность толковать значение гидронима Москва как ‘река мосхов’ или ‘племенная река мосхов’, однако не привел ни одного нового аргумента, ни одного нового лингвистического или исторического факта. Аргументация гипотезы (в наиболее серьезных ее вариантах) о славянском происхождении названия Москвы-реки выглядит, на первый взгляд, более убедительно. В основе этого предположения лежит серьезный лингвистический анализ, проведенный опытными учеными, а также реальные исторические факты. Правда, славянских гипотез о возникновении названия Москва много, и степень их обоснованности разная. Некоторые из них не выдерживают элементарной критики, поскольку находятся на грани ‘народных этимологий’, случайных предположений, основанных на чисто внешнем сходстве слов и на переосмыслении по аналогии. Наиболее убедительные славянские этимологии были предложены известными лингвистами С. П. Обнорским, Г. А. Ильинским, П. Я. Черных, польским славистом Т. Лер-Сплавинским. Суть их доводов сводится к следующему. Название Москва утвердилось, по-видимому, лишь в XIV веке. Первоначально город именовался несколько по-иному – Москы. Слово склонялось по типу слов букы ‘буква’, тыкы ‘тыква’, свекры ‘свекровь’ и т. д., без элемента -ва в форме именительного падежа. Корень моск- в древнерусском языке имел значение ‘вязкий, топкий’ или ‘болото, сырость, влага, жидкость’, причем -ск- могло чередоваться со -зг-. В этот ряд встает современное выражение промозглая, мозглая погода ‘мокрая, дождливая погода”. Так считал Г. А. Ильинский. П. Я. Черных сделал предположение о диалектом характере слова москы еще в раннем историческом периоде языка восточных славян. Ученый считал, что это слово использовали славяне-вятичи. У кривичей в тех же значениях ему соответствовало слово вълга, которое, как считают некоторые ученые, легло в основу названия великой русской реки Волги. То, что слово москы по своему значению связано с понятием ‘влага’, имеет подтверждение в других славянских языках. Это название рек: Mozgawa (или Moskawa) в Польше и Германии; Московка (или Московица) – приток реки Березины; ручей Московец и многочисленные балки Московки на Украине. В словацком языке встречается нарицательное слово moskwa, значащее ‘влажный хлеб в зерне’ или ‘хлеб, собранный с полей в дождливую погоду’. В литовском языке существует глагол mazgoti ‘мыть, полоскать’, а в латышском языке – глагол moskat, что значит ‘мыть’. Все это говорит о том, что название Москва может быть истолковано как ‘топкая, болотистая, мокрая’. Именно такой могли увидеть реку наши предки, давшие ей название на основании признака, который для них имел существенное значение. Предполагается, что река получила свое имя в самых верховьях, где до сих пор встречаются заболоченные участки. Вытекает Москва-река из некогда топкого болота, получившего название Московская (Москворецкая) Лужа. В старинном издании с необычным названием – ‘Книга Большому Чертежу’ 1627 года, – поясняющим карту земли Российской, есть такие строки: ‘А Москва-река вытекла из болота, по Вяземской дороге, за Можайском, верст тридцать и больши’. Некоторые гипотезы о славянском происхождении гидронима Москва находятся на очень низком уровне научного обоснования. Например, З. Доленга-Ходаковский еще в начале XIX века выступил с версией, согласно которой река Москва имеет в основе своего названия слово мостки, то есть это – ‘мостковая река’, иначе говоря – река с большим количеством мостков. Это – несерьезная и противоречащая законам языка, традициям русской топонимии гипотеза. К сожалению, такое заблуждение повторено и в трудах известного историка Москвы И. Е. Забелина. Существующие народные этимологии названия Москва часто пытаются осмыслить, интерпретировать поэты и писатели, придавая им форму поэтических легенд, сказаний. В книге Дм. Еремина ‘Кремлевский холм’ есть такое былинно-поэтическое объяснение: ‘…Постаревший и облысевший Илья Муромец, некогда могучий богатырь и гроза ворогов земли русской, возвращается из Киева домой. В пути его настигает смерть. Илью Муромца хоронят в высоком кургане на берегу большой реки. И тут из кургана слышатся слова: Будто вздох прошел: ‘надо мощь ковать!’ И второй дошел – только ‘мощь кова..’. И третий раз дошел – только ‘Мос…кова’. Так и стала зваться река: Москва’. Существует также легенда о том, что в названии Москвы-реки запечатлелись имена библейского Мосоха, внука Ноя и сына Афета, и его жены Квы – потомками Мосоха якобы были заселены земли от Вислы до самого Белого озера: ‘Той ибо Мосох по потопе лета 131, шедши от Вавилона с племенем своим, абие во Азии и Европе, над берегами Понтскаго или Черного моря, народи Мосховитов от своего имене и осади: и оттуда умножашуся народу, поступая день от дне в полунощныя страны за Черное море, над Доном и Волгою рекою… И тако от Мосоха праотца Славенороссийского, по последию его, не токмо Москва народ великий, но и вся Русь или Россия вышенареченная призыде..’. Самое подробное многостраничное описание деталей этой легенды об имени Москвы-реки, произошедшем от Мосоха, содержится в книге известного русского публициста и историка Петра Паламарчука ‘Москва или Третий Рим’. Тех, кто увлекается легендами, отсылаю к этой книге Петра Георгиевича. http://www.omolenko.com/publicistic/palamarchuk.htm http://www.pravoslavie.ru/jurnal/051130181308 – на смерть П.Г. Паламарчука Мы же вернемся к исследованиям ученых. У версии о славянском происхождении гидронима Москва есть свои изъяны, свои слабые стороны. Сторонники этой гипотезы подходили и подходят к названию Москва как к обычному слову, не учитывают исторических условий его появления именно в форме названия, не берут в расчет его культурно-историческое значение. Исследователи исходят из предположения о том, что Москва-река не имела названия до прихода сюда славян. В действительности же могло быть иначе. Как показывают находки археологов, славянские племена появились в бассейне Москвы-реки не раньше второй половины I тысячелетия нашей эры. Но эта территория была заселена – и сравнительно плотно! – еще в III-II тысячелетиях до н. э. предками финно-угорских племен. В бассейне Москвы-реки археологами обнаружено много памятников и более поздних – фатьяновской и волосовской – культур. По всему этому региону вплоть до середины II тысячелетия до н. э. жили и племена дьяковской культуры, генетически со славянами не связанной. Славяне, пришедшие на эту территорию, видимо, приняли, несколько переиначив, то название, которое река уже имела (как и множество других названий в бассейне Москвы-реки и соседних с ней крупных рек). Причем усвоили эти гидронимы в устной передаче тех, кто жил здесь до прихода славян. Тут и названия с балтскими корнями, такие как Руза, Нара, Истра, Горетва, и названия с угро-финскими корнями, такие как Икша, Воря, Колокша, Пахра. Сторонники славянской гипотезы в качестве аргументов привлекали, в частности, материалы балтийских языков – литовского и латышского, находя в них много сходного с русским и другими славянскими языками. Это заставило некоторых ученых проанализировать целый ряд географических названий именно с точки зрения существовавшего некогда балто-славянского языкового единства – периода особых балто-славянских языковых контактов, происходивших до I тысячелетия до н. э. В число таких названий попало и речное имя, гидроним Москва. Гипотезу эту предложил известный российский ученый-лингвист, академик В. Н. Топоров. Он детально обосновал ее с точки зрения языковедения в статье “Baltika” Подмосковья’ и дал своей версии новое развитие – уже в историко-культурном аспекте – в статье ‘Древняя Москва в балтийской перспективе’. Обе эти работы адресованы специалистам и широкому читателю известны мало. Поэтому познакомлю вас с основными идеями академика В. Н. Топорова. Во-первых, ученый полагает, что элемент -ва в названии Москва нельзя рассматривать только как часть нарицательного слова москы, его окончания, появлявшегося при склонении. Это элемент, по мнению В. Н. Топорова, был составной частью структуры самого названия: его нельзя связывать лишь с финно-угорским словом, которое соотносится с термином из коми языка ва, то есть ‘вода’, ‘река’ и т. д. Ученый привлекает внимание других исследователей к тому, что наименование рек с компонентом -ва известны не только далеко к востоку и северо-востоку от Москвы (в частности – у народа коми), но и в самой непосредственной близости от столицы – к западу от нашего города, в Верхнем Поднепровье и в Прибалтике. Название Москвы-реки действительно входит в такой ‘западный’ ареал речных имен. Взглянем на карту. В бассейне Оки, к западу от места впадения в нее Москвы-реки, известны такие гидронимы, оканчивающиеся на -ва, -ава, как Нигва, Коштва (Кожества), Измоства, Протва (Поротва), Хотва, Большая Смедва (Смедведь), Малая Смедва, Шкова (Шкава), Локнава (Большая Локнава) и некоторые другие. Это, согласно мнению академика В. Н. Топорова, дает основание сблизить гидроним Москва именно со словами из балтийских языков. Во-вторых, в самом славянском корне моск- ученый не только устанавливает его общность с балтийским корнем mask-, но и обнаруживает их более глубокие структурные и смысловые связи. В частности, оказывается, что последний согласный звук этого корня обладает широким набором вариаций – как в балтийских языках, так и в славянских. Например, в русском это – моСК, моЗГ (моЖ), моЩ (моСТ); в балтийских – maSK, maZG, maST, maK. Кроме того, все эти группы вариантов обладают близкой семантикой, то есть сопоставимыми значениями, смыслом слов. И в русском, и в балтийских языках они связаны с понятием ‘жидкий’, ‘мягкий’, ‘слякотный’, ‘гнилой’, а также с понятиями ‘бежать’, ‘убегать’, ‘идти’ плюс ‘бить’, ‘ударять’, ‘постукивать’. (Например, в словаре Владимира Даля есть интересное русское слово москотать – ‘стучать’, ‘долго все постукивать’, мозгонуть – ‘сильно ударить’). Эти и другие факты позволили академику В. Н. Топорову сделать вывод о том, что речь идет об определенной балто-славянской параллели: формально близкие комплексы слов, корней в двух группах языков обладают кругом так или иначе связанных друг с другом приблизительно одинаковых значений. Эта версия объясняет оба компонента названия, чего нет в других гипотезах. Получается, что слово, которое легло в основу гидронима Москва, принадлежало к лексическому пласту, сформировавшемуся, вероятно, еще в I тысячелетии до н. э. Название Москва, по версии академика В. Н. Топорова, следует связывать с широким кругом значений, которые могли быть реальным признаком реки (как у озера Глубокого или Черного, с торфянистой, непрозрачной рекой, или у речки Каменки с каменистым дном), – с представлениями о чем-то жидком, мокром, топком, слякотном, вязком. Иначе говоря, топоним Москва-река можно ‘переводить’ как ‘слякотная река’, ‘болотистая река’, ‘река с топкими берегами’ и т. д. Такова она и была на самом деле в своих верховьях: географы скажут вам, что истоком Москвы-реки служит Старьковское болото на Смоленско-Московской возвышенности; есть топкие места и ниже по течению. Еще одна версия – чисто балтийская. Ее сторонники (например, Б. М. Тюльпаков) связывают слово Москва с языком компактно проживающих на территории западного Подмосковья (вплоть до его заселения славянами) племен балтов, летописной ‘голяди’, и пробуют вывести этот гидроним из балтийских слов: литовских mazg ‘узел’, mezg/joti ‘вязать’, латышских mezg ‘узел’ и vandou ‘вода’. В таком случае название реки Москвы можно перевести как ‘узловая вода’, ‘связующая вода’. Вот как комментирует эту гипотезу Б. М. Тюльпаков: ‘Название реки Москвы связано с ее особым географическим положением в Волго-Окском междуречье. Река как бы соединяла (через волоки и сеть своих притоков) бассейны Оки и Волги (а также – Днепра и Дона), предоставляя наиболее удобный путь для древних переселенцев. Судя по данным археологических раскопок, река Москва служила для балтских племен главной (центральной) рекой расселения, освоения новых мест, формирования родоплеменных центров и поселений’. Сколько же всего версий и гипотез существует? Много. В этой статье приведены или самые серьезные, или же самые любопытные из них. Коровья река, Медвежья река, Мутная река, Грязная река, река Сильная Гонщица, река Племени Мосхов, Болотистая река. Ни одно из этих предполагаемых значений гидронима Москва на сей день нельзя признать верным, истинным. И все же факт совпадения значений, выводимых из славянских и балтийских языков – ‘болотистая, слякотная, топкая’, – обнадеживает. Может быть, именно этот путь поиска наиболее верен? Думается, ученые не сказали еще своего последнего слова. Пока тайна происхождения названия Москвы-реки, а вместе с ней – и столицы нашего государства остается скрытой в глубине веков, а вероятнее – тысячелетий. Однако упорный научный поиск продолжается. Рождаются новые гипотезы, версии, предположения. Справедливую мысль высказал в свое время в одной из книг известный популяризатор науки о языке Лев Успенский: ‘Самый спор о происхождении названия уже плодотворен. Он заставляет иной раз пересмотреть давно сложившиеся представления, а в других случаях может дать толчок к открытию истины, о которой другим способом нельзя было получить никакого понятия’. И все же один языковой факт вполне очевиден. Слово Москва давно превратилось в русском языке в особое понятие – ‘сердце нашего Отечества’. Ибо как не существует Москвы без России, так и самой России не может быть без Москвы. Москва 9. Некоторые предполагают, что Москву основали потомки билейского патриарха Мосха, которыми были израильтяне. (http://www.kabmir.com/forum/showthread.php?p=49303&posted=1#post49303 ) Историк Иван Забелин приводит слова Польского ученого конца XVI века Стрыйковского: ‘Мосох или Мезех, шестой сын Иафетов, внук Ноев, есть отец и прародитель всех народов Московских, Российских, Польских, Волынских, Чешских, Мазовецких, Болгарских, Сербских, Харватских, и всех, елико есть Славенский язык; что у Моисея Мосох (Мешех), Московских народов праотец, знаменуется (упоминается) также и у Иосифа Флавия в Древностях; что ни от реки, ни от града Москвы Москва наименование получила, но река и град от народа Московского имя восприяли; что имя сие: Мосох, Мокус, Моска, Моски, Москорум, Московитарум, Модокорум и проч. все древние историки, Еврейские, Халдейские, Греческие и Латинские и новейшие Мосоха, Москвы праотца и областей того имени, во многих местах непрестанно и явно поминают; что третий брат Леха и Чеха, Русь, истинный наследник Мосохов от Иафета, великия и пространныя полуночныя и восточныя и к полудню страны размножил и населил народами Русскими’ [7]. Иван Забелин приводит также слова из сочинения Тимофея Кеменевича-Рвовского, 1684 – 1699 годы, диакона Холопьего на Мологе монастыря, ‘Как и когда произошли Словены и Русы’: ‘Сей же Мосох князь Московский бысть и началородный нам и первых отец не токмо же Скифо-Москво-Словено-Российским людем, но и всем нашим своесродным государствам премногим и народам и землям и племенам и коленам Скифским’ [8]. Мешех (по-гречески Мοσοχ ‘Мосо́х’) – древний народ Закавка- зья, мосхи, чье имя связано с названием Месхетии (область Грузии). Само слово משך ‘ме́шех’ буквально означает ‘охапка’, ‘охваченное руками’. Иез. 38: 1 И было ко мне слово Господне: 2 сын человеческий! обрати лице твое к Гогу в земле Магог, князю ВЕРХОВНОМУ (/ נשיא ראש/наси Рош), Мешеха и Тувала, и изреки на него пророчество 3 и скажи: так говорит Господь Бог: вот, Я – на тебя, Гог, князь верховный Роша, Мешеха и Тувала! ראש / Рош – слово, которое встречается в русской Библии (Иез.38), попавшее туда из перевода Септуагинты книги пророка Иезекииля: ‘Обрати лицо твое к Гогу в земле Магог, князю Роша, Мешеха и Фувала…’. При этом князь Роша иногда рассматривается как один из прообразов эпического князя Руса (Роса). В оригинале Библии на еврейском языке эти слова звучат как ‘гог эрец гамагог нэси рош’. Еврейский язык не знает прописных и строчных букв. Поэтому слово ‘рош’, как и все прочие слова в еврейском оригинале, в тексте выделено не было, то есть оно не было написано с большой буквы. Значение имени собственного ему придали греческие переводчики, не зная точного перевода, в то время как пророк Иезекииль скорее всего использовал его в значении ‘главный’ – ראש /рош. Правильный перевод должен выглядеть так: ‘Обрати лицо твое к правителю земли Магог, главному князю Мешеха и Фувала…’. В английской Библии короля Якова (начало XVII века) слова ‘нэси рош’ переданы адекватно еврейскому оригиналу: the chief prince – буквально: ‘главный принц’, ‘великий князь’. В таком же значении истолкованы эти слова во французском переводе Библии (prince-chef) и в немецком переводе Мартина Лютера (der oberste fuerst). Такое истолкование этих слов объясняется тем, что все перечисленные переводы ориентированы не на греческую Септуагинту, а на латинский перевод Библии – Вульгату, где эти слова переведены правильно: princeps capitis. В славянской Библии, перевод которой делали с Септуагинты, слово ‘рош’ не просто было оставлено без перевода, но и подано в греческой транслитерации (‘рос’) – ‘князь Росъ’. Народом Рос (Ρώς) в византийских источниках называли народ севера русь, совершавший набеги на Византию в IX-X веках. В современной литературе, включая богословскую, нередко сохраняется традиция использовать неправильно переведённое слово рош как раннее свидетельство о руси. Гог характеризуется словами, Мешех, мшаха מְשָׁכָא – арамит, и Тувал תֻבָל. משך /Мешех может означать (согласно Еврейско-русскому библейскому словарю: будет, натянул, взойди, владеющие, влёк, влеките, вступила, выберите, вытащили, вытащить, долго, замедлят, затрубить, звука, идёт, крепкого, крепкому, медлил, натягивал, отложено, отсрочено, сеятеля, сострадающего, увлекает, простри, прострёшь, протягивает, протяжённость, ) просторность, протяженность (большую земли Магог מגוג /магог = ‘Гогская земля, земля гога’. גג /гаг – ‘крыша’. ‘Крышей’ именовали некий купол, висящий над Землёй у полюса. Следовательно, земли Магога – северные страны. ). А ‘Туваль’ может означать ‘будет опозорен’ תֻבָּל, но может означать и תבל /тевел – ‘Земля, земной шар, Мир, вселенная’. Существует очень интересное предание, что Мешех, дойдя до далеких ‘северных пределов’, основал поселение, названное его именем, на территории будущей Москвы. Этимология имени нашей столицы и по сей день в точности не выяснена; есть разные теории на этот счет, и среди них – ‘библейская’, возводящая имя Москвы и поселение в ней человека к после- потопным временам. С данной точки зрения имя משך /’Мешех’ – пророческое: городу, как известно, предстояло в далеком будущем ‘собирать в охапку’, объединять вокруг себя русские земли… Суффикс “ск” – В соответствие с Еврейско-русским словарём Ветхого Завета (http://greeklatin.narod.ru/heb3/index.htm ) : 4 – ‘1. многолюдство 2. скиния. Шалаш, жилище’. Поэтому слово “Москва” – מוסך בא /мосх ва// моск ва = “Там множество (людей), жилищ + приходят, собираются”. מוסכך בא /мосхх ба // мосх ва = ‘ защищающий, покрывающий + вошёл, пришёл’ По преданию люди, говорившие, что они де из Святой земли произошедши от патриарха Мосха пришли в место слияния реки Яузы и Москвы-реки, получили там убежище и построили Кремль – за образец взяв гору כרמל /Кармель, что в Северной Палестине. [עוז] – יעוז /йауз – ‘он получит кров, убежище’ Мосх+ква -Река, от названия которой произошло имя города. Мосх -Народ мосхи (месхи) – жили на Кавказе. Некоторые ассоциируют их с древним племенем, жившим в восточной Каппадокии, – Мушками. Слово ‘Мушки’ также связано с водой, с орошением – משקה /Машка – ‘Пью, Поливаю, орошаю’. מהשקה /Мушка – ‘Тот, кто вышел из полива, из-за того, что его оросил Бог Шкай’. Бог Шкай – главный языческий бог Мордвы. Шкай – שקי /Sky – ‘Небо’ – был видно главным богом всех народов Европы бронзового века. Родство мосхов (месхов) с Москвой видно уже потому, что покровитель Иверии (Грузии) – Георгий-победоносец, а на гербе Москвы – также Георгий-победоносец. Изображение всадника на коне, поражающего змия, это и Перун, и Баъл, и Мардук, поражающий змея тёмных вод Тиамат Ква – река – от лат. “аква” – вода. ‘Aqua’ – “аква”. עכבה/аква – ‘1. задержка 2. помеха 3. торможение’ – ПЛОТИНА, которая задерживает воду, которая и стала называться у латинян – ‘Аква’. Без плотины в Аравии и в Ханаане не получишь воду . Такова знаменитая марибская плотина, которая и создала ‘Счастливую Аравию’. С разрушением плотины ‘Счастливая Аравия’ исчезла, ушла вода- ушла жизнь. הקוה /аква = ‘надежда’ – вода в пустыне – это надежда на жизнь ‘Миква’ – מקווה /миква – ‘Бассейн для ритуальных омовений’. Барахтаться – окунаться в ритуальный бассейн – микву, чтобы получить ‘Браху’ =- ‘благословление’. מקווה /миква . Это слово походит на слово ‘Аква’ – Вода. (Лягушка не зря КВАкает.). Б. А. Рыбаков выплату вятичами, на земле которых стояла Москва, дани хазарам комментируется как “проездная пошлина.” {Слово Москва (‘Масква’) можно написать так: מס קבע /мас кава = ‘налог установленный’}. Но задержка, торможение связана ещё и с тем, что именно в Москве сухопутный путешественник, идущий от Днепра через Смоленск, уплачивая постоянный сбор {מס קבע /Мас кава = ‘налог, сбор постоянный, установленный’}, имел возможность купить шитик или присоединиться к компании купцов, которые уже по воде-акве мог спуститься на Низ, т.е. на Волгу, а от туда – в Хвалынское (Каспийское море) 10. מעש עכבה /маъс аква = ‘Деяние + вода’. После долгого и опасного путешествия через Варшаву {הרשה /арша – ‘разрешение’ на переправу}, Оршу {то же, что и Варшава} и Смоленск {лежащий на левой стороне Днепра, если плыть по нему сверху – סמולה נע שחה /смола наъ шаха//смолэ нъ сх} путешественники добирались до Воды – Москвы-реки, по которой можно было идти (בא /ба//ва) до Персии. 11. מעש כוה /мас ква – ‘деяние + опалил, обжёг’ – шитики-лодки осмаливали, а для этого смолу варили на огне – Яхве {יכוה /яхве = ‘он опалит, обожжёт’}. на месте Москвы строили корабли-шхуны-уШкуи {שחה /шаха – ‘плавать’} для дальнейшего путешествия уже по воде-акве вплоть до Персии-Ирана. До Москвы с запада (от Смоленска) добирались сухим путём по старой смоленской дороге. На это указывает и другой корень – [קוה ]/ква – ‘собирать, уповать’. Путешественники, купцы, люди, ищущие службы уповали, надеялись на Бога будущего – Яхве: 12. מעש קוה/мас кива = ‘деяние + надеялся, уповал’ – по деяниям твоим будешь уповать на будущее – Бога Яхве – יהוה /Яhwa- ‘Он будет существовать’ 13. מעש קוה/мас кава = ‘деяние + собирал, стекаться’ – Москва была центром, куда стекались не только купцы и путешественники, но и ремесленники, воинские люди, надеющиеся найти службу при дворе Великого князя и его бояр и стать ‘дворскими, дворянами’ 14. מעשך בא /маъсха ва – ‘Деяние твоё + ты шёл и иди’. Москва – истинный ДЕЛОВОЙ ЦЕНТР России. И это никто никогда не оспаривал, даже жители Петербурга. 15. Москва – מעש קוה /маъс ква = ‘дело, деяние, действие + собирать, уповать’ – в Москву стремились, надеясь получить стОящее дело. “Москва слезам не верит, ей дело подавай” ————-► слово Москва \ מעש קוה // мос ква = “Дело ++ надежда”, т.е. “надежда на дело”. А в XIX веке говорили: Москву слезами не РАСКВЕЛИШЬ \ от ивр. קבלה / квала – “жалоба, причитание”, т.е. Москву жалобами и причитаниями не разжалобишь! משכיל/маскиль – ‘1. интеллигентный, образованный; 2. умный; 3. удачливый; 4. просветитель; 5. эпический псалом’. Можеть быть в Х веке просветительство шло на Украину именно с востока, из Московии – ‘МасКовии’ – משא קובע/маса ковэа = ‘Ноша, тяжесть, ПРОРОЧЕСТВО + Устанавливаю, определяю’. А москвичи, как более образованные, получили у хохлов прозвище – ‘МОСКАЛИ’ – от משכיל/маскиль – ‘образованные, знающие’ Ещё версии: 2. Москва – немецк. Maskau – иъвритск. МАС КАВУА / מס קבוע – “постоянный налог”, “закреплённый налог” . Москва была таможней на реке Москве. В 1147 году Гюргий-коняз в Русском третьем КАГАНАТЕ, пишет конязю: “Приди ко мне, брате, в Москов”. А другой, второй КАГАНАТ почил в бозе где-то в Х веке. Именно его ТАМОЖНЕЙ и был “Москов”. Слово ‘Москов’ имеет ивритское окончание – ‘ов’ = הוה /овэ// овъ – ‘сущий, существующий’. Т.е. Город москов существует, он есть. А чтоб судить о важности этого места, посмотрите на КАРТУ торговых путей “из варяг в багдадский халифат”: Любек – Рюген – Готланд – НЕВО – ВОЛХОВ – Новгород – по р. Ловать – Витебск – Смоленск – Сафоново – Вязьма – Бородино – Можайск – Москов – Коломна – (далее по Оке) – Рязань – Юхта – КОЧЕМАРЫ – ЛАШМА – Касимов – Чикур – ЕЛА ТЬМА – МУРОМ – АГАПОВО – Н. Новгород – (далее БаЛГА) – ВасильСУРСК – ШАБАХСАР- ВОЛЬСК1 – КАЗАНЬ(БУЛГААР) – БУЛГАР2 – Симбирск – ЗЕГУЛА (а там Губино, Кресты, Богатырь) – ХВАЛЫНСК – ВОЛЬСК2 – САРТОВ – САРсув (Царицын) – остров Хаза-ар – Асатархан – КАСПИЙ (Хвалынское море) – МАХАШКАЛЕ – РЕЙ – Техран – Испагань – Шираз – Багдад – Басра – Бушир – Бомбей. Владимир Бершадский +972-527284035

Оставить комментарий © Copyright Бершадский Владимир Евгеньевич (vladimir.b-52@mail.ru) Размещен: 05/10/2020, изменен: 08/04/2022. 124k. Статистика. Статья: История

Ваша оценка:

халас

хорош по арабски

несколько отсортирую версии. Москва в 11 веке – ровно по границе расселения Балтийских племен (Литва на Протве в поиске, река Упа, возможно Тула), и все таки на территории племени Меря, а чуть южнее – край с Вятичами (Кишкино Ступино Ляхово) и Эрзя, Мокша, Мурома – Рязанский край.

Значит – название Мерянское.

Налог тут не причем, Мита во многих славянских языках ( Район по деревне Митино в Москве – таможня была, сбор податей с приезжих, с торговцев ) .

Сей же Мосох князь Московский бысть и началородный нам и первых отец не токмо же Скифо-Москво-Словено-Российским людем, но и всем нашим своесродным государствам премногим и народам и землям и племенам и коленам Скифским
Иудейская версия, еврейская. Тогда – можно признать, что городу за 2000 лет.

Есть книга Ткаченко – там расписано, что название – на языке Меря – это пакля, мушко. Ценнейшее сырье, а речка Коноплянка – из конопли канаты, лодки, утеплять дома, поменять на другой товар . (да и Волхвы могли использовать – для обрядов своих. )

первая версия – и совпадает с первым упоминанием в письменном виде – приди, княже, в Москов. и с иностранным, латинским Moscow.

Вторая версия – все таки Медведица, вышедшая к реке. Меря – что вижу, о том и говорю. (в отличии от славянских названий, где – большинство поселков – чье то владение). Маск Ава – и у Марийцев Ава Маск. – Девочка – Медведя. (а сам медведь – тотемное животное, как и лось, не только сосед в лесу, а и поклоняться могли, как одному из божеств.) если так, то могли назвать большой поселок, столицу.

Ростов Великий – был центр поселений. Сарское городище . (созвучно -Саров ближе к Нижнему.. ищем информацию, может и совпадение.)

Точнее – не установить, пока не найдены будут рисунки – черточки там, как у Манси. Без письменности – вряд ли была народность, искать надо. На керамике, на бересте, на дощечках, как у Мари, на палках. Тамга, шерева тоя – поиск. Знаки, символы, возможно, русские буквы. Узоры то разные сохранились.

Итак, город Московия, глава и столица Руси, и сама область, и река, которая протекает по ней, носит одно и то же имя; на родном языке народа они названы Москвой. Что именно из них дало имя прочим, неизвестно. Цитата из 16 века.
Меряне разве с электрикой не дружили.. не охотники даже – хотя и охотники и рыбаки больше – расшифруйте Пужбол – это же сколько _корзинок_ плавало по озеру у поселка. Скотоводы Огородники – Земледельцы. Хмель выращивали, например. Снетки – плотвички, бабушкино слово русско мерянское. Уважали природу, поклонялись своим богам, да как и русские – в древности, вера языческая была. Присоединились к русским, стали ходить в церковь – после хорошей драки, правда.

Генконсул Финляндии нашел в Коми потомка народа меря

Генеральный консул Финляндии в Санкт-Петербурге Олли Перхеэнтупа во время экскурсии в этнографическом отделе Национального музея Коми в Сыктывкаре познакомился с потомком летописного финно-угорского народа меря. Этим человеком оказалась директор музея Ирина Котылева.

Как рассказал О.Перхеэнтупа на приеме, посвященном проведению Дней финно-угорской культуры в Коми, во время экскурсии в музее он встретил представителя древнего народа меря. «И это был не экспонат, а живой человек», — с воодушевлением произнес гость республики.

Как сообщила Инфоцентру FINUGOR И.Котылева, она является потомком летописных мерян, ставших основой формирования русского народа. «Мои родители происходят из Чухломского района Костромской области, которая являлась территорией расселения этого древнего финно-угорского народа, хотя я сама уже родилась в Сыктывкаре и никогда не думала, что отношусь к финно-уграм. Но гости из Финляндии сами обратили внимание на мою внешность: антропологический тип был им понятен, — рассказала она. — Я сама заинтересовалась этим вопросом недавно, когда тема мери стала популярной в прессе и культуре. Есть общество, изучающее историю и культуру мерян, но я пока не выходила на контакт с ним. Гостям я рассказала историю христианизации мери проповедником Леонтием Ростовским, после чего постепенно произошла русификация этого народа. И теперь потомки мерян не знают древний язык».

У Марийцев может несколько заблудших осталось. Язык не точно, но очень похожий. И – живой, сохранился.

https://mariuver.com/2024/05/15/solyk-lidija-vetkina

Марийская вышивка. А я считал, что узор на вышивке на стене – иранский. Пока бабушка не рассказала.

пяток названий а больше – можно посмотреть восстановленые в Интернете словари – от соседей, у Меря не было письменности, либо – не нашли палки и дощечки в пещере, или бересту ( как у Марийцев, у родственного народа все было). Книжка Ткаченко – издана в 80-х еще в Киеве, при СССР, ну там тоже десяток слов, а то и больше. Может, от бабушки еще добавлю. Все, кто случайно называл бабушку Папа – тоже Меря ! Папа на мерянском бабушка. Кто повторяет слово два раза – и не раз получал в школе двойку за это (еще Украинец то же может быть) – Мерянин или Мерянка.

Никажель

Гжель – от поляны кжель (Merens- язык Меря)

Талдом – место под дубами, двор, своя территория (тал – дуб)

Туглицы

Тугова гора в Ярославской – Меря разводили туг – хмель.

Тула – на балтийских языках укрытие, скрытое место. У Меря – Туле – приходить. Пришли (поменять пеньку на муку ) а там тул – огонь. какая – то версия – правильная, а может – и все.

Таруса – да там прибалты жили, Голядь. Речка каменистая, быстрая, может похожее слово торос.

Которосль – речка в Ярославле. Ну, точно по – мерянски. Одна из версий – Котор Ош, местный из знати, боярин, письменного подтверждения нет. А вторая – Которость (еще есть Лахость – не объяснено пока название, Пудость тож) от мерянского котор кодор – ну очень извилистая река.

Место слияния Вёксы и Устья, образующее Которосль. Здесь скандинавские и булгарские торговые гости на своих лодках поворачивали налево, в озеро Неро, и далее по Где, шли к Сарскому городищу (летописный Ростов).

краеведение #ростов #меря #вёкса #которосль

Связаться с программистом сайта. Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева “Крадуш. Чужие души” М.Николаев “Вторжение на Землю” Как попасть в этoт список

Сайт – “Художники” .. || .. Доска об’явлений “Книги”

Одномерность – ментальный грипп с осложнениями

разбор на Украинском – так я перекладу на Россиянский, толмач из представителя малой народности годный ..

( Чтобы истину выяснить, надо несколько мнений послушать.. )

Volodymyr BILINSKY
COUNTRIES, or MOSCOW

Roman-research

Book of Friend

Kyiv Olena Teliga 20092009

BBK 63.3 (2 Ross)

B61

Bilinsky V. B.

B 61 The country of Moxel, or Moscow.

Roman-research. — Kyiv: View-vo. Elena

Teligs. — 2009.

ISBN 978-966-355-016-9

Book 2. — 320 s.

ISBN 978-966-355-018-3

The book, based on ancient chronicle sources, studies the historical roots of the Russian Empire, proved the facts of the formation and development of Muscovites as a people on the basis of an ancient Finnish ethnicity.

BBK 63.3 (2 Ross)

The cover of the book is based on the painting I. Glazunov “Ivan the Terrible”

ISBN 978-966-355-016-9

Bilinsky V. B., text, 2009

Publishing named after Elena

ISBN 978-966-355-018-3 (book 2) Teliga, 2009.

Моїй I dedicate my beloved wife to Love Sergievna.

Author
PRANDITION

After the release of the first book of the two-volume, the author of the novel-research asked many readers to identify and clarify the concepts of the people and the country of Moksel. In view of this, the second volume of the book the author fully devoted to this important issue. I was going to write about it myself.

Continuing the topic about the people and the country of Moxel, we will often return to the first times of the appearance of this people, its historical roots. We will try to fill the gap that we consciously left, covering it with fiction and siege, Russian historical science. An extremely great paradox was thrown by the chauvinistic power of the Russian Empire: they say, the Muscosites, who were later magnified from the Great Russians, are completely Slavic ethnicity. And not just Slavic, but higher than intelligence and ancient historical roots. The most common test! Everything is done in the truly Roman (cathetin) spirit, “proved” by the best Russian pre-revolutionary historians.

That’s what their concept is really, if we express it in a concise way: “The great state is a great past, the great rulers are great predecessors.” Therefore, when the Slavic ethnic group in the early 18th century was without large “state followers”, then, of course, “finally supped” by the owners of the “silly” country Moksel, as “the one that lay unattended”, “not had a owner”. The Ro-manov dynasty, which began with a maid-meer-marite Kobe, needed a great Slavic past of the Kiev state. I

The theory of the Slavic origin of Moscow was “historically substantiated.”

But the paradox is that in the territory of the “condistural Russian land” – modern Moscow, Vo-lodymir, Yaroslavl, Ivanovska, Kostroma, Tver, Ryazan regions – Finnish tribes have long lived: mayor I, wall, me, me, me, the city, all, etc. d. That is, the Moscow principality arose and developed on the basis of the Finnish ethnicity.

Back in the 6th century, this truth was evidenced by the Gothic historian Jordan, as reminiscent of the Great Soviet Encyclopedia (third edition). I will not quote confirmation here because I have already posted them in the first volume of the book.

The oldest Kiev chronicles remind that these tribes lived on the land of the future Moscow also in the I-th and 12th centuries. The great traveler Wilhelm de Rubruk, having visited the pond of Khan Sartak in 1253, confirmed this view, indicating that only “two kinds of people lived north of the modern city of Lipetska, between the Don and Volga, namely: Moxel… and Merdynis.”

The contemporary of Catherine II historian Ivan Boltin, who violently perceived any attempt on the “greatness of Russian history”, carelessly warned that the mayor lived on their historical land until the invasion of the Tatars Khan Batu on the country of Moxel, or the so-called Rostov-Suzdal land, and the moroma “turned into Russians.” I said, so, and I took it. Get all out!

But what is interesting: even at a time when the main historical base was “undered” under the Slavic origin of Moscow, archaeologist Count Alexei Uvarov, conducting excavations of 7729 mounds in the former Moscow, Vladimir, Yaroslavl, Kostroma, Ryazan provinces, established that those mounds belonged exclusively to the Merian (Finnish) ethnic. The mounds of the same ethnicity of the following centuries were spread, until the 16th century. CountO. S. Uvarov, summing up the research material, in 1872 published a book “Merians and their life by mound excavations.” The book has 215 pages, 82 of which contain tables of archaeological finds in mounds.

I won’t talk about thousands of found bones of the mer.

The Slavic spirit on the land of Moscow in those ages is “not heard”. But we will talk about it separately.

Above we mentioned the Romanov concept of Russian history. In parallel with the main postulates of that concept, there were auxiliary: about the “fearing people”, “Russian patriotism”, “Russian national character”, “wide Russian soul” and Nshi. Readers should know: all these postulates had to be invented not only, but also for a very long, zealously and forced to plant. And the despotic imperial authorities not only planted such “speaks”, but also encouraged plagiarism and fiction to the national elite, its own science and literature. After all, it is no wonder that Andriy Tymofiyovych Bolotov in his book “The Life and Adventures of Andrei Bolotov, described himself for his own asshchadka” noted: “It is likely about Catherine (emperate). – V.B.) You can say that it was she who started the genre of pseudo-memoirs.” These words, spoken 200 years ago, encourage reflection.

Let’s not explain again why we resorted to such manipulations, why lies and fictions in Russian historical science were launched, into Russian literature, finally, in the minds of Muscovites. A cruel empire was created, a new dynasty of Romanov-Kobylins was created from ordinary commoners, and it was necessary to bring it under the status of “bogorized” and “big”. And in a totalitarian state, which was always the Russian Empire, it was not difficult to do this. Moreover, the Russian Orthodox Church was involved in these actions. She was even assigned to lead the process of falsification. And all these actions were observed, enjoying the omnipot, state and church triple censorship.

All prominent Russian historians of the past: Lyzlov, Tatishchev, Boltin, Karamzin, Solovyov. Klyuchevsky and others were historians of the Russian Romanov dynasty. They served the only goal — to exalt the empire and its dynasty. And they did it well. “Not bad,” because there were still significant gross mistakes, which is quite understandable. After all, the process of “creation” of Russian history, “introduction” of fiction, “right” of old material, “clarification” of the laid out, “denial” questionable — all this happened at the same time. Because of this, the material was partly brought a lot of contradictions, casus, and often elementary nonsense. Each new generation of historians saw stupidity, grabbed their heads and carefully, or openly, with pride, tried to “stend, clean, clarify, refute, improve” the previous material. We will find many such things on the pages of the book. You shouldn’t be surprised.

The question may arise: how did the historical past of the Russian Empire be laid out under Soviet power? The Soviet government itself refuted many royal postulates. It would seem that the Bolshevik ideology, according to which “every cook can govern the state” completely contradicts the idea: “great rulers — great predecessors.”

But the whole paradox, and perhaps a big secret, of Russian history is that everything is used in it. The majority have not changed anything. All the Romance fictions remained. Somewhere next to them was also a “Leninist”. The Romanov concept of Russian history has also been preserved for the Bolsheviks. It was it that we studied at one time, and Russia is studying and preaching to this day.

The Bolsheviks only adjusted the Romanov concept: sometimes smeared, sometimes painted, elsewhere reinforced or weakened accents, in others – added a piece of red rag, but the very ideology of the presentation was left as it was. After all, it is at the heart of that Romanov concept that such concepts as “Russian patriotism”, “the original Russian land”, “where Moscow and Moscow came from. “Russian valor” is like that. Without these concepts, the Russian Empire cannot exist.

According to the tsarist, the empire studied the “big 18th century” and “the works of Catherine P”. These were mandatory disciplines. The Bolsheviks only “passed” the works of Catherine II, but exclusively according to the same method, with all the same pro-imperial spirit, they took to study the relevant works of O. S. Pushkin. Modern, so-called democratic, Russia united with each other.

We must understand that Russia has always been a totalitarian state. Even modern Russia is just likewise a totalitarian empire. Remember how cruel the parliament was shot there, how cynically closed and dispersed NTV and TV-6 TV channels. I am not talking about the genocide of the Chechen people. The spirit of the Romanovs still prevails in the Russian state today.

In the second volume of our book, we will return to the roots of the formation of the Russian people, its original sources; let’s pay attention to the chronicles, let’s see what changes have been made in them; let’s touch archaeology; finally, let’s try to reveal the great secrets of the empire, so carefully hidden by archives. We may not be able to decipher everything, but we will pull out something to the light and provoke further searches.

It is time to destroy the false Romanov concept of Russian historical science.

Part One

MOXEL:

MERA — MORDVA — MOSCOW
1

How much ransom would Russian history give and how free it would feel now if there were no scientific works of the great archaeologist of the XIX century Count Alexei Uvarov! O.S.Uvarov, with his works blew up myths and fictions about the Slavic origin of the Rostov-Suzdal land and the Moscow principality. His research buried the chauvinistic siege, drove a deadly assock into this myth. But you should understand that not O. S. Uvarov, nor his associates, ever openly said anything like this. They couldn’t talk for known reasons.

I often wondered why did the count write this outstanding work — “Meryans and their lives by mound excavations? Why O. S. Uvarov did not distort, did not add to research “difficle lies, frankly did not lie, did not start anything to the idea of the Slavic past of the Muscovites, but used only what was already launched to it? And I came to the conclusion: two main reasons contributed to this.

First: in the middle of the XIX century, there was no need for evidence of the Slavic origin of Moscow. There were no people who would deny the false idea. And given the cruel despotic regime and the omnivising censorship, the world could not see this despense. However, the opinions of historians of European countries were ignored and not brought to the educated community of the empire. And the Russian public of truth did not perceive, fascinated by the chauvinistic idea of “about a God-chosen people.” By the middle of the 19th century, the simple people were mainly sent into ordinary slavery, serfdom.

And the second reason: the origin of the Uvarov family. Note: it was not an ordinary amateur who was looking for adventure and hit the excavations of ancient mounds. No! He was a great 19th-century scientist, by himself an outstanding personality of his time. We briefly see where the Uvarov family appeared in Moscow and how the Moscow Empire served. Readers probably remember as Professor L. M. Iumilyov wrote “about the exits to Moscow” of Tatar mors and ordinary asquers from the Golden Horde, as they were awarded princely and boyar ranks. This is how in the XIV century in Moscow appeared mura Minchan Kasaev. Let us turn to the Russian historical source: “Uvarov, Russian nobles, come from the mura of Minchak Kasaev, by baptism called Simeon, who came from the Golden Horde to Grand Duke Vasily Dimitrievich (1389-1402)… He had children: David, Zlob, Orkan (Orinka), Uvara… From them came: David’s, Minchakov, Zlobina, Oreshkins, and from Uvar – Uvarov.

Only a native of the Golden Horde – the murza Minchan Kasaev gave the Muscovites five titled noble families. There were tens of thousands of them in hundreds of years. And the ants and the asquers married not with fictional Slavs, but with ordinary merries. And that’s true too.

The Golden-Ordinal genus of Uvarov honestly and loyally served Moscow for many hundreds of years. For example, I will mention the father of our archaeologist. Count Sergey Semenovich Uvarov from 1818 to 1855 was president of ацьthe Russian Academy of Sciences, published a number of scientific prs in ancient Greek literature and archaeology; from 1833 to 1849 he worked in the Cabinet of Ministers of the Empire – Minister of Public Education. It was Minister Sergei Semenovich Uvarov that put forward the famous pro-imperial formula: “Orthodox, autocracy, nationality.” Just please don’t think that Count C. S. Uvarov understood ordinary slave-fortres under “people”. Not at all! The people in the empire were the count himself and similar to him.

The son of the minister and president of the Academy of Sciences of the Empire, Alexei Uvarov grew up in a highly educated family, received a higher one. Even by modern standards, was graduated from the University of St. Petersburg, after which he continued his studies at the universities of Berlin and Heidelberg: he studied Byzantine art in Italy for several years. And later: devotes himself to the study of Russian… Antiquities, and soon occupies one of the first places among Russian archaeologists: makes numerous excavations at a considerable expense. It produces a number of valuable and first-class works and monographs… In 1864 moves to Moscow, where the Moscow archaeological society is founded, in which until his death it holds the position of head, organizes archaeological congresses, and the study of hundred-threeds at Russian monasteries. He is one of the founders of the Moscow Historical Museum “J2. s. 711 .

Alexey Uvariv took care of the quality of archaeological science. “On his initiative, guidance was intended for excavations of mounds and scientific search. At his suggestion, mounds of curves, the towns of the Severians and the antiquities of the Tver Karelia were studied. [Z, s. 418-419].

I mean, in the person of O, S. We are dealing with almost and the ancestor of Russian scientific archaeology.

I hope readers have not forgotten that the second reason that allowed Count O. S. Uvarov’s land the outstanding work’ Meryan and their life by mound excavations,” became his lineage. It was the Turkic (Aoloto-ordinal) roots of the Uvarov dynasty that laid indifference to the fictional Russian Slavicism in their consciousness. The Uvarov dynasty was proud of its Turkic origin. And high European education, which relied on Turkic self-awareness, prompted the question of historical truth to be put above Slavic mythology.

That’s why the world saw a relatively honest study. It is necessary to note that Count O. S. Uvarov, even for his independent position and volition, could not follow the framework defined by Catherine II of the so-called “Slavic origin of Moscow and Muscovites”. As we see, it did not go beyond the defined limits. However, in this section, we will not refer to O’s conscious silence. S. Weld individual false fictions. He used many false myths. And imperial censorship would never allow even Count O. S. Uvarov openly refute the mythical “basics of the empire”.

Because of this, we will not focus in this section on the mistakes of the archaeologist, but study in detail the work “Meryans and their life by mound excavations.” And let’s see how some Russian historians and archaeologists (after fifty years) rushed to correct, or even distort a great archaeologist, his scientific research. They, once again, have become wise “by harm”.

Let’s see how these wonderful studies of Count O appeared. S. Uvarova. Here is what he writes in his work “Meryans and their life by mound excavations”:

In 1850, former Minister of Internal Affairs Count L. A. Perovsky… I asked me to explore the soil of Novgorod and its surroundings. But, recognizing that in Novgorod and Novgorod province quite often and earlier excavations were carried out, not always successful, I gave Count Pow to someone the idea of starting research in Suzdal and near Suzdal, in the area, never yet studied… Count Veronsky accepted this offer and in the spring of 1851 sent me to Suzdal to begin work. From then until 1854, archaeological searches in the districts: Suzdal were performed for four years. Volodimprsky, Yuri-Eiv, Pereyaslav and Rostov. The number of places and mounds dug here was so large that

The general conclusion from these studies gave us surprisingly interesting and quite accurate materials both about the original place of residence of the people of the mayor and the customs, home life and trade relations of this people.

In total, 163 areas were studied over four years and 7,729 mounds were explored. 1].

Note to some facts that archeologist emphasizes. In the heart. In the areas where O worked. S. Uvarov, no one before him did excavations, that is, the original sources found there were him first and discovered. 1 Io-second. O. S. Uvarov conducted excavations of the most important political centers of the so-called Rostov-Suzdal land, such as Rostov, Suzdal. Vladimir. Yur’swa. He is famous and his colleagues are Muroma. Kolomyia, Moscow, Ryazan, Mozhaisk. Tbepi. Kostromas, Yaroslavl. Halich-Mersky and others. As for those lands where he did not do excavations personally, or his assistant, archaeologist Pavel Stepanovigch Savelev, O. S. Uvarov used archaeological material from his contemporaries to publish the book. What is very important is that they have not yet falsified the material for the sake of the so-called Moscow Slavicism. These were archaeologists of the ZO-50s of the 19th century. We will then point out those archaeologists and their works,

And finally, third: exploring huge archaeological material, both its own and borrowed, Count O. S. Uvarov established that all settlements and lands were exclusively “places of residence of her residence of the people Mary . Archeo log clearly recorded the residence of the mayor on that land, by or by or by VI-VII and until the 16th century. He spoke about the subsequent period of residence, although he will confirm many facts.

At the beginning of the book O. S. Uvarova, between pages 8 and 9. The map of the Merian land is applied for Archaeological and Philological Research. Compiled gr. Welded.”

The map is also t unique material, as well as the book itself, because it includes in the “Msrian Land”, which extends from Galicia-Mersky. Kostromas and Yaroslavl to Kaluga, Kashira and Ryazan, all the oldest centers of the country Moksel, such as: Torzhok, Tver, Klyn, Moscow, Pereyaslav, Rostov, Yuryev, Suzdal, Vladimir, Kolomna, etc.

On that map, the count allowed a single neglect, marking only cities: Halich-Mersky, Rostov, Suzdal and Moore. Forgetting to indicate others. But the “Meric land” is very clearly defined by lines, it is applied rivers and lakes, so it was easy to restore the lack of view of the count.

“The searches were fully confirmed. The chronicler’s testimony: “and on Rostov Lake Mary, and in the Cleshchina Lake Mary” These short words indicate two main areas (Kleschino or Pereyaslav Lake and Rostov Lake), around which the first housings of the mayor were mostly concentrated and from where the Merians subsequently came out, spreading their territories. For the growing number of people, the space occupied around the lakes was insufficient, and other ншіreasons, such as trade, prompted the establishment of new settlements along the river of the great year. s. 2].

Having linked his research with an ancient chronicle, the archaeologist showed the ancient Merian people not in ordinary Russian conservation, as always interpreted by Moscow “state historians”, namely in life dynamics. That is, the mayor, for many hundreds of years of development, did not sit in one narrow place, and, due to the large population growth, constantly expanded the boundaries of residence. It expanded its possessions not only north and east, but more often west and south, in places more favorable for life. Do not forget that the neighbors of the mayor were family tribes of the Finnish ethnicity, who spoke close years.

If you look at the location of Rostov and Pereyaslav Lakes, we will see that their geography itself contributed to the expansion of the estates of the mayor. After all, without any difficulties, the mayor could move in the big rivers — Volga, Oka, Klyazma, Moscow, Molago and their influxes to all sides of the world. S. Uvarov. As we will see, there are many other evidence.

The work of archaeologist O. S. Uvarova had great weight and authority at one time. All encyclopedia dictionaries of tsarist Russia are provided by archaeologist O. S. Uvarov as an outstanding scientist and an undeniable specialist. It seems that the archaeologist even predicted that in the future someone may not like his work, which will be applied to them later and begin to be silent, so he warned in the book:

“When writing our study, we were intended to give every scientist who wants to test the canti conclusions, the ability to perform this surprisingly simply, and for that we placed at the end of the extract from the diaries conducted during excavations. We have written reports on the most important and interesting mounds and placed all the mounds in which coins were found, because these mounds become chronological data for a comparative study of others, and you can learn from what time do objects similar to those. which were found in these mounds” [4, p. 2].

The archeologist reliably linked chronological events with the factual material of excavations, which was why his work became uncontrolled to further creators of the “weights of lies” of the Slavic origin of the Muscovites.

Of course, the main signs of the presence of a huge territory to the land of the mayor were found in the excavated mounds identical, inherent only in the mayor and their Finnish family tribes evidence. There were other features. But they all had completely cold roots. Let’s listen to Count O. S. Uvarova:

Thus, the excavated mounds on the banks of both lakes acquire the value of the exact measure for comparing graves among themselves, and a significant number of them indicates the density of population in these areas. Note that the variety and number of objects taken from mounds gives us the opportunity to reliably determine the nature of the Merian graves, restoring clearly all its peculiar features that distinguished МеріMary’s decoration from the clothes of almost all other inhabitants of ancient Russia. 3].

Oh. S. Uvarov, as readers understand, referred Meryu and Me-rian land to Russia. But that’s a big lie!

Knowing from ancient chronicles that around the perimeters of lakes Nero and Kleschino (Rostovske and Pereyaslavske) lived by mayors, the archaeologist initially excavated many hundreds of graves on the shores of these lakes, setting their database data, and only after, according to obvious signs, established thousands of other mounds that belong to the mayor. Oh, S. Uvarov all grave excavations, both their own and foreign ones, could be freely compared in time of their laying, because the presence of coins in both basic and peripheral mounds, along with the unifying mayor of the piti signs, clearly indicated their origin and the time of burial.

Archaeologist O. S. Uvarov on many pages of his book provides basic signs of dead housing, their location; household items; types of clothing, jewelry; types of weapons, knives; places and methods of burial, etc.

Book O. S. Uvarova “Meryans and their life by mound excavations”, 1872 edition, is in the National Library of Ukraine and is in excellent condition, although at the time of my work with the book she turned more than 130 years old. This means that for many decades it has been hidden from readers and did not appear in hand by simple mortals. I can only see why the book was not destroyed by the Bolsheviks.

So let us turn to the testimony of a great scientist and, of course, let’s start with the mounds themselves and burials. Here is how the archaeologist said:

“Sometimes they burned the body and others buried it together, but in both cases, the mound always sat. Therefore, the mounds of Meryanse cemeteries contain a number of graves with fallen bones and graves with buried bodies… This simultaneous existence of two methods of burial is proved, in addition, by those mounds in which both methods of burial are found together under the same embankment. s. 6 .

The author on the same page confirms his conclusions by excavations near the village of Alluskovo and excavations near the village of Velika Brembola. In one of the graves: “burned bones; Bone are found: a silver coin of King Otto of the 10th century, which served as a suspension, a spring copper with three dud silver balls, necklaces… iron hammer and debris of clay image of hand and circle… Three skulls were found at the depth of two arches. Next to one skull were necklaces. and a bronze suspension in the form of a small four-legged beast; at the second skull is a bronze flat ring and eleven gilded beads.

OS. Uvarov paid great attention to descriptive clothes and especially jewelry that were used by vibrating. Let’s listen, “… Men and women wore clothes made of thick woolen matter… Meryan had a custom to decorate this clothes with a patch of metal pendants with a variety of drawings. which gave all the outfit of the peculiar character that distinguished all tribes of Finnish origin from other peoples. Both shoulders, for example. Merjana sewn bronze triangular trimming blys with small triangles or bubonics suspended to its niches…

The leather belt consisted of a fairly wide belt… Men and women were the most needed to the belt. objects, such as: key, knife, chair, needle, slate, bar or sharping stone, bone ridges. with 5J.

“Starting the description with the headgear, we see that men and women equally decorated themselves with the temples with metal rings. Silver or Copper Drog… Along with the temporal rings, leather belts (on the head. – W. B,), which these rings were sucked on, and along with temporal rings and belts, we sometimes found the remains of dark-rust hair…

On Merian’s neck were worn by jewelry of two kinds: either metal manry, mostly silver hoops, or necklaces from various beads, pendants and silver coins. 4].

“The silver and bronze bracelets and the same rings were worn not only by all Merian without sex distinction, but even children. They, according to excavations, had such a passion for decorating this kind, which often put two bracelets on each hand and on the ring on each finger. [4, p. 6].

I have already written that the archaeologist in his research moved from the center of the Merian land, from the so-called “Merg state”, to the outskirts of the governorship: Moscow, Tver, Yaroslavl, Kostroma, Vladimir, Ryazan. On the map “Meric land – composed by a count and added to the book, dots and numbers are marked the areas where excavations were performed either by the count himself, or his assistant Pavel Stepanovich Saveliev, but to a large extent by their contemporaries-archeologists. Such areas on the map are 26. It is very important to trace the geography of the specified excavations, which O. S. Uvarov used it to compare with the mound excavations of the “Merg state”.

So, numbers 1 and 2 are marked separately located and excavated arrays of mounds near (city) Muroma: 3, 4 – near (city) Kolomny, along the Moscow River; 5 in the Bronnits-com district of the Moscow province; 6 in the Bogorod district of the same province; 7 in the Moscow district near the village of Setuny;near s. Babarikino of Moscow province; 10 in Zvenigorod district of the Moscow province; 11 in the Mozhay district; 12 in the Veraean district of the same Moscow province; 14 in the Vesiegon district on the Sorozh River of Tver province; 15 in Vyshneve-lot district on the left bank of the Volchin River, 18, 19 — near Lake Nero near (city) Rostov Yaroslavl province; 20 — near Galicia-Mersky Kostroma province; 21 — near the Volga River, above the city of Yaroslavl, after turning the river to south; 22, 23 — along the river Klyazma, near (city) of Vladimir Vladimir province; 24 — near the river Teza, east (city)where the river Xit flows into it (see below the map of the Merian land).

Let us pay special attention to the western borders of the Meric land – Kaluzka, Moscow, Tver and Yaroslavl provinces, since Count O. S. Uvarov supported the imperial chauvinistic fiction of living, as they say, “note to the mayor’s – “in—tyatichs, curves and Slovenes of Novgorod.” We will see that this so-called theory was an elementary siege. However, as readers understand, the scientist could not completely go beyond the existing pro-imperial “idea”. The main thing in another: all excavations conducted in the Moscow, Tver and Yaroslavl provinces were identical to the excavations of the mounds of the “Mersky state”: the same household items, the same decorations, the same methods of burial, at the same time burials – the IX-XVI centuries. These testimony has become undeniable, and they weigh more than ordinary words.

It is noteworthy that even the excavated mounds in the Ustyuzh district of Novgorod province testified to their Merian origin. It could not be different here. If we look at the geographical map, we see that excavations of areas 14, 15, 16 are held at the tops of the Molog River. And quite near is Valdai high. And it is clear that the Valdaisky watershed became the border of the Meric land Exactly the same picture we see in the Moscow province, where we are also offered to believe that the mayor I could not in my rivers — Moscow, Volga, Oka, Protva, Pahra, Nar and Ruza to reach the eastern and northeastern part of the Smolensk land. But everyone understands that the mayor could not stop halfway (half the river). They reached the top of this year. But to collapse through the plateau and swim in other rivers to the west they could not, did not have the opportunity for many reasons. But that’s the topic of another conversation. And, as we will see in the future, the nearest excavated graves of the curves were found only in the west of Smolensk province.

This is the truth about the western border of the Meric land. It was Valdai highlands that pass in the south to Belsk, Vyazem and Smolensk highlands, and became the western border of the Meric land As evidenced by the names of the year: Ugra, Vora, Vazuz and Nsha in the Kaluga and Smolensk regions.

The ancient land of the mayor contained not only characteristic, only her belongings, burials and burial grounds. It is characterized in many ways by the word of the mayor. S. Uvarov, in hundreds of names: villages, villages, year, lakes and tracts. Thus, Rostov Lake in ancient times was called Nero; the Great Nerl River flows from Lake Kleschino. The Little Nerl River flows nearby. I hope it’s clear that Merle and Nerle are identical. One of the streams of the river Oka is called Persian. The Volga River flows near the village of Nikolsk. On the Volhonka River, in the Moscow province, lies the village of Merya. You can cite many nshi x similar names. Only on the map of the “Meric land” archaeologist O. S. Uvarov submitted the names of 37 settlements that come from the word “mer” like: Merlevo, Merenovo, Merilo-vo, Merzlevo, Chamerovo, Merevkyno, Merlynov-ka. And in parallel, the names of five settlements that come from the name of another Merian lake – Kleschino.

In 1859, archaeologist M. M. Zhuravlev, after analyzing thousands of names of villages, villages, year and tracts of Yaroslavl province, found that the indigenous inhabitants of the province who gave these names to the surrounding world were Finnish tribes, and in these names, an imprint is read, “not related to Slavic-Russian language.”

Count O. S. Uvarov even gotten that, “Unfortunately, we do not have such complete material for other adjacent provinces, such as, for example, for Moscow, Kostroma, Volododa, Novgorod, Tver, etc.” [4, p. 8].

And then he clarified: “The indigenous inhabitants of these areas were of the same tribe or belonged to the tribes of related.”

Of course, Count O. S. Uvarov knew well: in the empire, such studies concerning the Moscow province are strictly prohibited. And even the archaeologist himself came under the “cap of bans”, because he was forced to point on his map, west of Moscow, fictional “words” and “bloods”. This is how the Meric land with Slovenian was “borne” at that time.

So archaeologist O. S. Uvarov writes:

“In addition to these names that still keep the name Mary almost in its original whole, we have even more or less adjacent names of villages in which the name Mary is heard in the first or last syllable and. Such villages undoubtedly indicate to which boundaries the Merian land spread, and often the same names are repeated both in the outskirts and in the middle of this land, near Pereyaslav or Rostov lakes [4, p. 8-9].

Next, the author gives a lot of single-root names associated with the word mayor in Yaroslavl. Vladimir, Moscow, Tver, Kostroma, Vologda, Nizhegorods-kii, Ryazan and Tula provinces. And summarizes this topic as follows:

“When in the Tulsk province, in the names: Merlevo and Merly-newka, only those names that we have already met in the Nizhny Novgorod and Yaroslavl provinces, where the Merites undoubtedly lived, then such names become the most convincing evidence. The name Merinovo, which originates from the cradle of the Merian people, near Lake Kleschino, and is repeated without any changes in the Vologda, Nizhny Novgorod, Tver and Yaroslavl provinces, only 8 times, does not allow any possibility of ordinary coincidence. 10].

Great research was conducted by Count O. S. Uvarov! They cannot be denied even now. The only drawback: the archaeologist, as always, was silent about the fact that we have a similar situation in the Moscow province, although he cited in the province not just one-rooted words, but even the name of the mayor. This is called the village in the Virgin district. You have to fill the archeologist’s misask.

However, it is not just the word of the mayor’s land. It is necessary to pay attention to the many names of villages, villages, year, tracts that clearly indicate the affiliation of those words to the Finnish ethnicity. Here is what the graph writes about this:

“After the names that are characterized by a consonship with the name Mary, let’s move on to such names that do not have a Slavic root and impress with their foreign origin. Many of these names have been preserved in the entire space of the Merian settlements.” 10-11].

The author gives hundreds of other people’s Slavic words – the names of lakes, year! the village of Moscow, Vladimir, Yaroslavl and Kostroma provinces. I wanted to give this wonderful bouquet of words at first. But I decided not to tire the reader and limited to fifty names. Here are some of them:

Villages: Shipulino, Shupalov, Shulpino, Sugarovo, Sorpovo, All, Kizhila, Brembola, Veskovo, Shokshovo. Maymore, Yuksha, Shuhra, yauma, Bikan, Warja, Shopsha, Ugoj, Tara, Uchma, Koporje, Hekma, Lokhovo, Sora, Lushma, Vigorbino, Nekouz, Keriu, Sharsha, Sagda, Mich, Andoba, Izma, Kaksha, and KakSo, Baki, Uren, Nadoga, Vocha, Mologa, Desano.

Written from a huge, by the way, not the final list, only fifty names of villages.

All names are Finnish origin. Everyone understands that only the indigenous people (the dead) could give these names to their environment.

Here are some names of the year: Kubra, Klyazma, Sudogda, Nerechta, Peksha, Gza, Irmiz, Ukhtma, Via, Prison, Vac, Vasha, Vasha, Onvod, Tescha, Tesha, Naska. Volga, Voiga, Uhra, Ugra, Mologa, Sit, Cora, Sozhozh, It, Gizdra, Mos, Muzga, Shula, Ushloma, Qina, Era, Vashara, Pera, Raha, Weight, Lea, Ruha, Pahra, Moscow, Protva, Nara, Oka, Cosroma, Sur. Almost not to be seen with the book. S. Uvarova, I gave the reader railings that got a blind eye on regional maps or preserved in memory, the names of fifty rivers. Of course, later checked them with a list of rivers that the archaeologist submitted. I draw attention: Finnish names are mostly from Moscow, Yaroslavl, Vladimir, Kaluga and Kostroma provinces. Not included in the list of the year names such original Finnish lands as Ryazan and Tver.

The grateful human memory of the Finnish ethnicity still carefully preserves its ancient roots. A non-linked people would never have kept words alien to themselves for thousands of years. I hope this truth doesn’t need evidence.

But, for example, exclusively in memory, after reading the book O. S. Uvarova, several mayors of the Yami lake names: Nero, Kleschino, Isara, Xeng, Kizdra, Varech, Sakhtino, Semino, Vaskino, Surmoe, Yagorba. Utrecht, Gadit.

“Many of these names of both waters and villages are repeated in quite remote areas, proving not only their etymological unity or proximity, but also the unity of origin of the first inhabitants of these lands. Only the same people could, spreading their villages in a large space, repeat the same Names or give names of the same etymological origin… This proximity has already been seen by M. M. The name of the Yaroslavl province may be spread to the adjacent provinces, which were also inhabited by the ancient Mary. s. 12].

I wish these truths finally reached the shalled “guardians’ false imperial theories about the “Slovian origin of Moscow” and about the “brotherhood of the three Slavic peoples”.

Archaeologist O. S. Uvarov in his book gave hundreds of examples of urban names of villages, year and lakes – single-root words. By the way, he included many of the Merian names of the year. For example: Volga, Volga, Vojga, Warga, Will, Voxher, Vorsma, Wolsha, Wol-gott. But for some reason, the count forgot to add names the year of Smolensk province, which have the same Merian. root. Listen: War, Worry, Wop. Even great Russian researchers were not fully sincere and honest. They were always infected with the bacillus of Moscow chauvinism to one extent. You always have to remember this.

“One origin is also the names of some villages, as here: Vorzha, Vorox, Vologdino, Voslom, Voyattsi, Volyn, Volnenko, Volodyatino… Vorsino, Wonkovo… Wetda, Volochino, Vologemonovskaya, Wongoditsi, Vonggodska… Voikhta… Wohta, Vokhtga… The village of Vostsi is located in Kolomensky, in Novotorz and in Ostashkovsky counties. 12-13].

All these rivers and villages are freely located in the vast space of the ancient Merian land from Ryazan, Kaluga and Moscow to the distant Vologda, Gsilich-Mersky and Vyshny Volochka, where all the ancient centers of the so-called Rostov-Suzdal principality, or more precisely, the countries of Moksel, as here: Rostov, Pereyaslav, Yuryev, Mr. And next to the mayor’s heart-Morovo-Murom region, they lay freely: Murom, (Old) Ryazan, Pronsk, Gorodets, Nizhny Novgorod, Lipetsk and others.

Count O. S. Uvarov very clearly and clearly summarized this part of his study:

“In conclusion, we will once again confirm that the antiquity of settlements that had such names, foreign to the spirit of both the Slavic and Russian languages, was confirmed by the excavations of the mounds. There were always graves of the oldest era with both burial rites. 14].

We will not tire readers with a complete description of the boundaries of the Meric land. The count himself established that north, east and south of the mayors lived related tribes of veshi, Cheres, muzzles and ant.

We will remember the western borders many times. Because the entire Moscow and Kaluga provinces and the eastern part of Smolensk, without any doubt, belonged to the Meric land from the distant VIII century and belong to this day. And the map of the “Meric Land” of Count O. S. Uvarova, added to our book, shows that.
2

Archaeologist O. S. Uvarov described in his book 43 areas of Merian land, where he conducted a detailed analysis of excavations. In order for our readers to have an idea of the roots of the Meric ethnicity, we are obliged to study its customs, life, housing, habitat and finally the level of development that reached the mayor in the VIII and 19th centuries, that is, to the invasion of Khan Batiy and the accession of the Finnish people to the Turkic state – the Golden Horde.

I hope that no one will say that after the conquest of the people, the mayor by Khan Batia, could have taken place a “flow” of the Slavs from Podniprovya to the Moscow Ulus of the Golden Horde. The formation of the Meric ethnicity by the end of the XVI century took place separately from the Slavs – the modern peoples of Ukraine and Belarus.

The Slavic peoples of the ancient Kievan state from 1320 became part of the Grand Duchy of Lithuania, Russian and Gemontsky.

Honestly, I am not at all understood by the desire of Russian historians and in our time it is thief-to-bearn the Slavic past. Because there is no need. If we do not take into account the purely imperial need. From the ordinary human point of view, Finnish tribes: the mayor I am, the wall, the whole, the city, the mordva, the mars, the mari — nothing 24

worse than Slavic tribes. As we can see, the Finnish ethnicity of the country Moksel is as old as the Slavic. Just like he grew up in the process of developing its territories, however, much north and east of the Slavs. Before borrowing Turkic ideas of “self-state” and “fighting” was a completely peaceful, hardworking people. And from the point of view of historical justice, he had every right to create his own state on its ancient land, in the border of Oka and Volga. Which he did during his historical formation. And the lie about the “Moscow Slavic roots” is already an imperial need that justified the enslavement of Slavs. This siege was particularly terribly given signs in the enslavement of Ukraine and during the Balkan imperial wars.

It is time for the ancient Finnish ethnicity — the Muscovites — to cleanse at least from obvious lies and outright fictions. After all, such cleansing never led to shame, but only washed souls and subsequently added respect in the eyes of neighbors. I hope that this will happen to the great people of mocsels — the mayor — the Muscoiites.

Let’s go back to the great book of Count O. S. Uvarova. Here’s what he writes:

“We have now examined all the oldest dwellings of the Meryansk people and its first escapts, which affected the investigation of archaeological research for forty-three areas, which were mounds with Meric graves. The identity of all these graves with graves on the shores of Rostov and Pereyaslav lakes is not only in the same funeral rites, but also in the same type of objects found in all mounds. The people of the colonies wore the same outfit, had the same items d la war and home life as indigenous inhabitants. The most remote settlements did not interrupt close ties with the inhabitants of the shores of both lakes and continued to constitute with them one inseparable people of Mary!’ [4, p. 49].

It is our turn to see, listen and visit with an archaeologist at ancient Meric excavations. And since the scientist provides his analytical considerations, analyses and conclusions on many dozen pages, we will visit with him at least in some of the unearthed mound areas. Let’s see what he, Muscovit, was actually original.

The first thing that the archaeologist pays attention to. — it is the location of cemeteries and the location of the residents, or, as they said in the old days, the towns of the mayors themselves. They chose very convenient places for residents and for burials; about a year, at the height. Such ancient burials are usually found on hills or on their dry slopes. Since the mayor believed in the afterlife, this is quite understandable; the dead man had a comfortable, reliable “housing”. It could not be reached by beast or water.

“The most sure sign of an ancient village was groups of mounds, which are always found in places very convenient for housing, on the slope of the high shore near a lake or river.

Meryan, arranging their cemeteries, as proved by the mounds, chose the first place on the towers, avoiding landslides and moisture-proddle… It follows that their homes were also located on highlands near their native graves. 22].

Let’s look at some of the mayor’s turg burials:

1. Exceptionally valuable were "expavations of mounds near the villages of Velika and Mala Brembola on the outskirts of Lake Pereyaslav, on its east shore."

The first group of mounds was dug on the shore of a stream of Vetlyyanyk near the village of Velika Brembola. On the height called “Kruglitsi” in a round form of grave mounds, dug by a small ditch, 100 mounds were poured. Nearby there are mounds called “Knaziv’s graves”, there are 45 of them, no less ancient than the “Kruglits”.

Near, in the third tract of the same village, there were 200 mounds and two mounds – “Pans”. Finally, in the “Molyks”, in the forest near the village of Mala Brembola, grave mounds with fallen bones and buried bodies were also found.

Meryan used two methods of burial at the same time: burning with burying remains and ordinary funerals. Most likely, it was due to burial at different times of the year: summer and winter. We’ll talk about it again.

What is very important is that coins were found in the grave mounds: in the “Kruglika” – 5 eastern coins of the 10th century, and in the “Princes’ Graves” – 6 eastern coins of the X century and two western ones – the X and XI centuries. That is, we have the right to say that the mounds of the “Kruglits”, as we think are poured at the end of the 10th century, and the “Prince’s Graves” are burials of the 11th century, because even the eastern coins found in them, mostly the second half of the 10th century (948. 960 and 971.

2. Large-scale excavations were carried out near the village of Gorodishche on both banks of the Sluda River and between the ditches Lys and Gty-ninski. There was an ancient cemetery here, izo numbered 1341 mounds, and next to it was a large "Put", in which the buildings of the pis of the niche of times were found. Note: the mayor did not leave their land after the X-XII centuries. No! They have been hiding their ancestors nearby for the following centuries.

Russian historians lied!

The oldest graves are excavated on the slope of the mountain of the right side of the Slod, then on the slopes of the Lys and Gtynin-sky and, finally, along the slope of the mountain located between them, below the “Pair”. They were mounds with burned bones.

In mound excavations near the village of Gorodishche found a lot (parisonously) silver coins, both eastern and western. Eastern coins of the 8th and X centuries, and Western coins were minted in the 11th and 12th centuries.

You can also talk about the time of burial. VIII – 12th centuries.

3. A large value for archaeological science and for the knowledge of Moscow has an excavated artificial embankment known as the Alexander Mountain. She was excavated by O's assistant for two years (1853-1854). S. Uvarova - P. S. Saveliev. After conducting layered soil removal, the archaeologist traced the history of the Meric people from the 8th to the 16th century.

In the lower layer of the mound found burnt coal. It found two eastern coins 859 and 900 years of minting. In the same layer, ordinary merian household items were found: clay skulls of broken pots, small knives, key and iron buckles, the same shape with found in other Meric mounds. That is, there was a common merian burial of the first centuries on the slope.

I will not describe all the following layers of Alexander Mountain in this section. It is a very interesting and instructive material. We will study it when we talk about the generation of the Meric ethnicity of the XII-XVI centuries. The excavated mountain, as an open book, told the story of Moscow from pagan times to the time of John IV (the Terrible). And no trace of Slavic ethnicity in that “book 1 ? found. This truth was told by Alexander’s mountain to world historical science.

So we’ve been on the shores of the ancient Merian Lake Kleschino. Several thousand Merian mound burials of the 8th and 17th centuries were seen. Now with O. S. We will move to the outskirts of the no less ancient Merian Lake Nero (Rostovske). Let’s see some excavations of this land.

“Rostov Lake, at a distance of 5 to 7 versts (an ancient Russian measure of length, 1 verst ? 500 sazhens ? 1.0668 km. – V. B.) from their shores, operated on three sides, from the west, south and east, highs that smoothly descend to the lake. Even in memory of the old age (the first half of the 19th century. – V. B.) A significant part of the slopes of these hills, now broken, were covered with mounds. 27-28].

Not all grave mounds were destroyed. Many of them are studied by archaeologists. I wanted to confirm that I was a mer. The IX-XII centuries was numerous and relatively developed, expanded its territories hundreds of kilometers from the ancient lakes Nero and Kleschino, as evidenced by tens of thousands of burial grounds left by them.

4. Consider the excavated mounds between Rostov and the village of Novoselka. Here during the construction of the road on Yaroslavl, the treasure from coins and many items of Meric life was excavated. These excavations are marked on the "Map of Merian Land" by Count O.S. Uvarov at number 19 and were found in 1836. There were two coins minted in Volga Bulgaria at the end of the 10th century, and several eastern coins. That is, the treasure must be dated, most likely, to the XI century. And all the objects found are "like those objects that were in the Meric mounds of other places" [4, p. 28].

It is noteworthy that, in addition to ordinary Merian things, the treasure kept a significant number of Muslim jewelry made of precious metals. Some instead of the pattern, the word was beaten: “Allah!”.

5. "Besides of the village of Shurskala, ancient mounds, with burning bodies, occupied the entire high, known as "Red slide", And all its southern side, while the mounds with bones were on the north side of the same mountain... 101 mounds were studied, in which two silver Armenian coins of the XI century and the silver coin of Henry I, minted in Bavaria in the 10th century. s. 31].

1 Ia shores of Lake Nero were excavated by many grave groups, near the villages: Shurskala, Theological, Sugar, Puzhbola; near the villages: Podivye, Custers, etc. That’s what O writes. S. Uvarov on this:

“If we take into account all the finds of coins on the sites of the original settlements of Meryan along the shores of Pereyaslav and Rostov lakes, we will see that the mounds. All belong to the X and early 11th century. Of all these numismatic data, we learn that the original settlements of Merian existed long before the 10th century, and that in the 10th century trade undoubtedly developed in them, which is why we got so many interesting coins. 31].

Forgive the great archaeologist inaccuracy. As you can see, he decided to limit the “original settlements of Meryan” “beginning the 11th century”. Although coins of the late XI century and even the early 12th century were found in the excavations. And if we consider that coins could appear in the Merian land many decades after production, it becomes clear that the excavated grave mounds belong to the X-XII centuries, and this is at least.

But I think this topic is not that important. Because O. S. Uvarov in his book did not express the idea that the mayor in the following centuries left their lands. On the contrary, he told us about the “second period of the Myrian settlements,” but when he saw that he undermined the “bases of the empire”, he limited himself to a short description. And the material about the “second period of Meryansk settlements” (XII-XVI centuries) it had quite enough.

It is also interesting to at least carefully examine the excavated areas outside the ancient lakes Nero and Cleshino.

6. Excavations of M. Oh. Ushakova "in the All-ysegon district near the village of Sorogozhsky, on the banks of the Sorogozh River (14)); in Vyshnevolotsky district on the banks of the Volchina River (15); in the Ustyuzh district of Novgorod province on the large Borovitsky road, on the left bank of the Mologa River (16)."

During 1843-1845, archaeologist M. O. Ushakov excavated hundreds of mounds in three mentioned counties. What is important is that in almost all mounds, eastern coins of the IX-end of the X century, pots, knives, pendants, necklaces and other Meric decorations were found.

Count O. S. Uvarov, which M. O. Ushakov passed the materials of excavations, wrote: “The attempt of Ushakov in the neighboring Ustyuzhsky district of Novgorod province was… successful. He excavated a group of 50 mounds… All signs of burial were common with the graves of Allsegon and Vyshnevolotsky counties, and the coins belonged to the X-century Sa-manid… Here, the common way of burials, as in the Merian graves, consisted of both rites: burning and burial, …the adornment of temporal rings was also customary here. 21].

However, O. S. Uvarov, pointing to the lack of materials, moved the border of Merian land far south, beyond the Mologa River. Although on the other page stated the opposite: “The western edge of the northern border of the Merian land Primbled to Shexna and the right shore of Molota” [4, p. 16].

7. In Uglit district near the village of Clementyev, there were up to 70 mounds on the Mol Ocna River. Oh. S. Uvarov marked these excavations by 21. The archeologist writes about Clementyev-Kurgans: "the arrangement of graves and things found in them clearly indicate the complete similarity of these mounds with the mounds of the shores of Pereyaslav and Rostov lakes." s. ZO].

8. Valuable excavations were carried out in the same time K. M. Tyhon-Ravov near the Ascension position of Shui district, near the Uvoda River. They are marked on map O. S. Uvaric number 24. “These mounds, as K noted. M. Tyhonravov, very similar to the mounds of Suzdal district near the village of Shok-Shovo., as well as with other mounds of Yurjevsky and Pere-slavsky counties. The main objects, bronze belt buckles with bubonics and bulls, are characteristic of Meric.. The bone was buried. In addition to silver wrists, rings, axe, serg, necklace, etc., on the neck of one bone, along with a serdolic bus, found the freesland Pfenig I-grih III (1057-1068) and three more fuzzy, probably also aihidable. 45].

9. Interesting mounds near the Molog River, marked with numbers 25 and 26. Excavation and study of mounds of this region was conducted by L. M. Sabaneev. In his opinion, all the mounds on the rivers of Seth, Sebla and Lama belong to two periods: some are ancient Merian, and others - the Tatar-Mongolian period, - so-called combat mounds. But both periods include the burial of one Finnish ethnicity. The tribes living on the Mologa River and its parables, Sit, Sebla, Lama and Melega, were the same in the X and 13th centuries. In ancient mounds found things and jewelry, quite identical to Merian: clay pots, necklaces, bronze rock rings, iron wrists, bronze hearts and rings. In most cases, the remains of bones are found in mounds, less often - burnt coal. The brooms, as usual, were found in every mound. They mostly lay in the feet of the bones.

Archaeologist O. S. Uvarov reasonably included the Mologa River in the territory of the “Meric Land”. Although he sinned greatly, drawing the border of Merian land on good a hundred kilometers south of niche e. Because the Meric land in the Molog region, as on the rivers of Oka, Protva, Moscow, Pakhra, Rusa, traced much further to the West than noted O. S. Uva-rovy.

We naturally covered not all the mounds studied by O. S. Uvarov. But in the future we will try to provide materials that have not been mentioned before. And I give readers the names of all 43 places, about the excavations of which in detail, the archaeologist O. S. Uvarov: Velika and Mala Brembola, village Gorodishche, Alexandrova Gora, village Kraushkino, Rostov-Novoselki, village Turovskoe, village of Shurskala, village of Bogoslov, village Shugarya, village Kustery, village Puzhbola, Gorodok on Sari, village Osipova Pustin, village Kamanske, village, village Alamovo village, village, village, village of Alamovo, villageTestino, Stebachovo village, village of Bes, Lysa Iora town, Male Davidovske village, village Shelebovo, village of Kubaevo, village Stare Byko-32

o, Suzdal and Silce, village Chirniz, village Piizdilovo, village of Vasylkiv, Turdan settlement, Chislovskie Iorodishche, village Gorodishche, settlement near Danilovsky village, village Ploske, Vladimir village on Klyazma, area near the river Uvoda, mounds of Mologsky district, village Dovo.

And now let’s move on to the study of the city customs and those characteristic signs that allowed them to be separated from the environment of other peoples.

So, the mayor had two funeral rites: burning with the burial of remains in a pot and ordinary burial of bodies. This is how O writes about it. S. Uvarov:

“When we pointed to signs that distinguish the Meric graves from the graves of other peoples, we tried to restore their clothes with all its peculiar decorations. Now, based on those details of burial, which are seen from all the excavated mounds, you can also restore the funeral rites of Meryan… The Maryans, embarking on the rite of burning, dressed the deceased in his best clothes, with all his ordinary, inventive jewelry, and furnished the body with all the things that served him in his lifetime. Then, when they laid down the fires, burned everything together… The fire at the burning was quite strong and burned for quite a long time. At the end of the combustion, bones and all other burned objects were carefully collected and put them in a clay pot, and they also collected all the coal that remained of the burned fire. These details confirm the testimony of Ibn-Dast (his work has been preserved. – W. B.): “The next day, at the burning of the dead man, go to the place where it happened, collect ash and send it to the urna, which is then placed on the hill”… Then preparing the grave, it was scattered a layer of coal, probably what remained of the fire, and a pot of fallen bones and with all other sprinkled objects was placed on it… If the burned things do not fit in a pot, then they laid them around the pot,… Sometimes… Around the pot with human bones lay burned bones of animals, probably domestic… The best preserved grave with burned bones on the famous mountain Grahamyach, in a large mound 39 arches wide and 3.5 arshin high (arshin is a Turkic word, a measure of length; 1 arshin ? 16 cream – 71.12 cm. – W. B.)” [4, p. 54-56].

We must understand that sometimes there could be both individual differences with the usual burials, and various additional objects in graves. This is natural, because the property stratification of the mayors was already given signs.

Now let’s move on to the Meric custom of burying bodies:

“У “Merian had a common custom of hiding dead face to the east, and only extremely rare are exceptions to this rule. But… The rules allowed for a variety of hand locations. In the same group of mounds belonging to the same time, we meet bones in four different positions: 1) with both stretched hands, 2) with a stretched right hand, and left laid on the chest, 3) with left stretched, and right laid on the chest, and finally 4) with both hands crossed on the chest.

All four ways of placing hands are found in the oldest Meriance cemeteries (as in All)…

In the heads and feet of the deceased, usually placed a clay pot, presumably with dishes or with sacrifices, just as it was done in graves with fallen bones. Often, there were two…

The Merian, according to the custom of many pagan peoples, also laid in the grave around the deceased, despite which of the two rites he was buried, all his favorite things and home utensils. In addition to the tools of crafts and utensils, the deceased himself was placed in the grave in festive clothes, with all jewelry, with amulets, metal pendants, beeches. Women were also buried in festive clothes with hearts in their ears, necklaces and coins on the neck, with a variety of pendants, bulls and amulets on their chest and belt, with rings and bracelets on their hands… Animal bones often occur near the human bone. Most often, from among the animals it was a horse, and he was buried at the owner in one of the mounds with him. 56-57].

We should have no doubts about the presence of two types of burials in one people. This was not facilitated by the ancient pagan faith as most likely the habitat itself. If we remember the cruel Moscow or Tver winter and summer in the same area, we will understand that at different times of the year there were different methods of burial. In summer, the remains were probably buried and the mound was planted from above; in winter, in the frosty, staden time, at temperatures at -30 , there was nowhere to take land for mound mound, and when the snow was spread, such a mound from the slope of the highlands could wash off, because it was poured on the frozen soil and on the snow. That’s why the corpse was burned in winter and the remains were placed in a pot.

It was impossible to bury the corpse in the snow, because the forests were teemed with animals: bears, wolves, foxes. And the lynx was going. And naturally, the animals could break the grave, wipe the remains. And since the mayors believed in the afterlife, it was considered a sacrilege in relation to a relative. Because of this, they kept burned remains until warm time, and already in the summer they gave their land, pouring a mound from above.

Often one round mound sat over several dead. I wrote about the size of the mounds. It is clear that they could have been larger or smaller — only over one dead. But they were always round. There were mounds surrounded around the perimeter, and, in part, stone. Often two mounds nearby and varied: one was laid around the perimeter of the came-and- iem and the other was not. I think it was also caused by living conditions, primarily weather. Imagine the multi-day Moscow or Gostrom spring and autumn long rains — and at such a time, a mound is poured on the hill of the mountain. The earth is spread like a pussy on the bowl.

Naturally, gaining experience, the mayors had previously laid the place with stone, conopaed with grass cracks, and then wore the land and sat on the mound. And it is clear that you do not need to lay a mound with stone in dry summer. These are our thoughts, if you do not look for difficult explanations for simple human actions and actions.

It is the burial with a mound on top of the mound that is a direct confirmation of the presence of the beast in those places and the desire of relatives to fence the deceased from meeting with the beast, that is, to save from the rubbing. For in this case, a person, according to beliefs, was not destined to have an afterlife.

There is another very valuable testimony from Count O. S. Uvarova, which I want to pay attention to. The archeologist writes that when the burials are opened, there were no remains of coats, casings, sheep, that is, products made of fur and animal leather, which once again confirms the similarity of the Merian graves with the graves of related Finnish tribes. Let us listen, “The same absence of any traces of fur clothes (s] all mounds. – W. B.) It was recorded by Professor Krause and during the examination of the graves of the Kurland and the Flemish, although the use of fur coats and sheep is as common between residents of the Baltic provinces as among all other residents of Russia. 99].

We cannot accept the explanation of the archaeologist — they say that fur coats were expensive objects, which is why they were not put in graves along with the dead. There is no ordinary logic in this statement. Because they put much more expensive things, objects and even horses in the graves. This is the easiest explanation. By the way, an explanation that comes from the discrepancy between burial methods in summer and winter. It justifies it. Naturally, when burial remains in summer, the coat is unnecessary. And in winter the corpse was burned, that is, he was constantly in the warm, which is why the coat is also not needed. And the afterlife, apparently, was imagined by the mayors as an eternal stay in warm and comfort.

Here are simple and understandable explanations of individual actions and logic of the actions of the mayors. It was the environment and living conditions that determined the consciousness of these people. It is clear that later all these ordinary life actions and human finds surrounded certain myths, legends and beliefs. But this is the topic of another conversation.

It is surprising that Russian historians, considering the natural, life actions of the mayor, brought their reasoning and conclusions to absurdity. They were looking for the Slavic trace and the possibility of magnifying the past of their ancestors.

And then I suggest you move on to the conditions of life of the mayors, their life. Let’s see what housing they lived in, where these dwellings were located, which the mayors wore clothes and jewelry, how they owned and what crafts they owned. That is, let’s look at the life of the Mariana tribe, as if immersed in that distant time. This is necessary not so much to know the very essence of the Finnish ethnicity tribe, but to refute the further Moscow siege. For 40-50 years later, the Muscovites were terribly proclaimed: they eventually noticed that archaeologist O. S. Uvarov completely destroyed their false idea about the Slavic past of Moscow. So, the archaeologist’s research was immediately rewrote. That is why we should touch the household details of the mayor of the IX-XIII centuries. This will allow you to understand and evaluate the Moscow actions committed, as they say, wise in damage.

So, O. S. Uvarov writes:

“First we are impressed by the presence of stone tools along with objects that are undeniablely owned by the Iron Age, and even the second half of it. This combination of things in the same graves can be explained by the early settlement of these areas by Meryan in the second half of the stone period, when tools were already used ? “btessani and even polished…

And Ia all the space occupied by the Meriance people, there are objects of stone age…’ [4, p. 92].

Very valuable evidence of the scientist. We see: in the IV and VI centuries, the tribes of the Finnish ethnicity inhabited the wooded areas of Kaluga, Moscow, Vladimir, Tver, Yaroslavl and other regions of modern Russia. I do not touch the eastern, southern and northern lands, where the residence of the Finnish ethnicity in the VI-XIII centuries does not deny official Russian history.

Naturally, living for many hundreds of years on indigenous land, dead. They could not leave clear traces. And if in later times, say, in the X-XII centuries, there was a expulsion of the mayor from its ancient monastery, it is clear that the next ethnic group (as the Muscovites are to beked) — the Slavs — would leave completely new, later and more modern, traces on that land. All this should be found when excavating thousands of ancient mounds and burials. It is an alphabetic truth even for the uninitiated in archaeology. However, archaeologist O. S. Uvarov found nothing like that. He discovered only the Meric ethnicity on that land.

That is the value of the work. S. Uvarova, She is not falsified, it cannot be refuted, but only to distort, to lie or completely silence. What Russian historians did. We will talk about these criminal acts of Soviet archaeology. The Muscovites wanted to be Slavs.

I will not give all examples of stone tools of labor found during excavations. I would like to remind you that such objects were found throughout the Meric land:

— in Kostroma province found silicon knives, arrows "and even tools that served to polish bone or wood";

— in the Ryazan province, stone blades from axes, a combat hammer and many other objects were found in mounds;

— in the Moscow province, stone axe, stone hammer, arrow tips, etc. were found;

“on the right high bank of the Nerl River, behind the village of Petraikha, found a hammer or an axe made of greenish stone, like a snake”

"Basalt axe, or hammer, was dug in the Town on Sarah,.. near where it was found lay several dozen Turkestan coins minted in Bukhara in the first half of the XI century.

“a sequint drill, or wedge found by K. M, Tyhon-Ravov during the excavations of the town "Kurmish", near the village of Good on the Klyazmi" [4, p. 93].

As you can see, all these stone tools were used by the mayors on a par with similar iron as early as the XI century. Probably, stone tools were made by themselves, and iron tools were bought. I don’t think that in the 11th century, the Merites were able to process metal. At the same time, this fact indicates two important phenomena: the first — the mayors at that time were much weaker developed than their neighbors — the Volga Bulgars and the Kiev Slavs, and, second: they were much poorer than their neighbors in terms of living. And it doesn’t matter if the mayors themselves made iron gnac of яддя labor at that time, or bought from their neighbors. Both options do not testify to this people.

Even in those days, the advantage of the iron instrument was obvious.

I have to note: Oh. S. Uvarov denied that the presence of stone tools of labor in the X-XII centuries in the mayor’s testimony to the low stage of their development. Which is quite clear. O. S. Uvarov did not even allow the idea that the ancestors of the Muscovites in the X-XII centuries stood much lower in their development compared to the Bulgars and Slavs. Let this view be on the conscience of the scientist.

It is very difficult to judge the homes of the mayors of that time. And Count Uvarov honestly admits: “Although we know for sure, judging by the cemeteries, near which the year or what lakes Merian settled, how they chose highlands for the settlements where the towns were located; but yet we did not find in the excavation of these areas, no traces of their 39s were located

The resident, and therefore should be satisfied with the very guesses and those stinging instructions that are partly found in some writers and are partly explained by the findings made in mounds… In ancient times, the towns were inhabited and formed the original center of settlement for future cities. From all this, we can conclude that the interior of the towns was occupied by housing; but what kind they were, whether they were earthlings or wooden buildings, we know nothing present. Excavating the towns themselves, we find only piles of coal, many broken skulls and some traces of a pro-rott tree. [4, p. 94].

And then O. S. Uvarov refers to “Russ”. I said that in those days, the Volga Bulgars knew the Kiev Rus, and those for housing built wooden houses, so the mayors had the same. I will not explain why such statements are incorrect. The same Volga Bulgars knew well. And it is clear that they knew which places the mayors lived in.

I only want to remind you: even much later, in 1253, Wilhelm de Rubruk claimed that in the country of Moxel, her people, there were no large cities, but they lived in forest huts. Housing was the easiest. The sewing is e for everything, the Merites in the IX and 19th centuries lived in ordinary primitive earthlings, buried in winter deep into the ground, hiding from winter cold. And their stables were covered with an earthen shaft to protect themselves from the beast. Therefore, there are very few traces left from the Mericth and 17th centuries.

This is confirmed by O. S. Uvarov:

“Ibn-Dasta says that “the cold in their country is so strong that each of them digs something like a cellar in the ground, to which a wooden sharp roof is attached, like that… The Christian Church, and it imposes land on the roof. In such cellars move with the whole family and, taking some wood and stones, ignite

Fire and roasting stones on fire… In this case, they remain until spring.” 94-95].

That is, the mayors in those days did not use furnaces, did not know how to build them and how to take smoke from the dwellings. They used conventional fires. However, already in the IX and 17th centuries, doors were arranged in their homes and closed them on the key. And it was natural — feared a large beast. The environment told the living conditions.

The presence of doors, locks and keys in the mayors was confirmed by mound excavations. Listen to the archaeologist:

“Cluings occur in almost all graves, both female and male… Obviously, the Merians had the custom of constantly wearing the key with them, perhaps from the main door, and therefore with the deceased owner or owner, they put in the grave and the key they carried with them. Interestingly, the key was placed not only in a grave with a buried body, but also near a pot containing ashes of a burned corpse. [4, p. 97].

But back to the word “horror.” All the found towns of the mayor, that is, their ancient settlements, were always next to the mounds – burial places of the deceased. This is confirmed by archaeological excavations. Here’s what O writes about it. S. Uvarov:

“Plying the oldest settlements of the Meryansk people, we also mentioned the towns.., considering Merian the oldest settled inhabitants of these lands. Note that the towns are almost always located near the Meric mounds of the oldest era. We think that you can clean these towns to the monuments of the same people. Even more, iron objects found in the towns are undeniablely referred to as these embankments to the Iron Age era, so by the time when these areas were occupied by the Merian tribe. 47].

In other words, the very name of the village Gorodishche, Gorodok, Igorodets, Gorodilovo is a direct testimony to the residence of the gamma of the Meric ethnicity.

“The areas, as we pointed out above, are located mostly near villages or tracts that still retained names: go-41 birth, town, townspeople or town, so that the name of the “horror” passed into the name of the villages and retained the memory of the former embankment” [4, p. 47].

And then O. S. Uvarov gives names to hundreds of modern villages, where the word “town” is called-forming. Dozens of these Gorodish and Gorodsiv still retained the memory of the lier in the Moscow, Yaroslavl, Vladimir and other regions of Russia. Once again, after testifying to whom this land belonged in the old days.

The paintings described give a complete idea of which towns and in which the “hatins” lived by the lierian people in the IX-XIII centuries. This allows you to compare them with the life and life of Slavs, say, Kiev, Chernihiv or Novgorod. In the Slavic cities in those days there were magnificent stone temples and princely palaces. Slavs had knowledge of chimneys and, of course, used them in the construction of housing. We have a valuable comparison that confirms and tends to conclude that the Slavic presence in the Merian land in those days (judging from thousands of mound excavations) is absolutely not felt.

The first prince Rurikovich, Yuri Dovgorukiy, appeared with his small wife in Merian. The land was only 1137. And, of course, no flow of Slavic tribes in the 12th century into the Meric land took place. No trace of Slavic ethnicity is no archaeologist O. S. Uvarov, nor his colleagues in the first half of the 19th century, found neither among excavations of the X-XII centuries or among excavations of the following times. By the way, after excavating on the site of the so-called “Lipytsky battles” 1177 and 1216 years, Count O. S. Uvarov found the Meric remains “pained in a bunch, and “three coffins” lying nearby. That is, even at the end of the 12th century, the mayor was still unbaptized and they were “pained” as “scath” after the death of the ordinary “coup”, while three dead Christian wives were buried according to Christian custom — “in separate coffins facing to the east, and with hands folded on their chest” [5, p. 4]. 42

These are such discoveries are revealed everywhere in the Meric land until the arrival of Khan Batiy into that land. Here is a “difficult of lies” in vain. By the way, three dead wives managed to calculate according to the 4th Novgorod Chronicle. Here are their names: Dobrynya Long, Ivanko Stepanovich, Matviy Shibutovich. And although all three princely wives were Christians, they could be anyone by national origin. I hope the reader remembers:

“The wife still had a mixed tribal warehouse… In the 12th century. In its warehouse is… Next to the natives and descendants of the ruggish we see in it people from the foreign-gorods of the eastern and western… Tors, Berendeans, the Half, the Khazar, even the Jews, the urf, the liths, the lith and the plague. 73].

That is, with the arrival of мерянськуPrince Yuri Dovgoruk, no Slavic principle in that land did not appear. There is a Finnish ethnic group left on its original land.

It should also be noted that even with the arrival of мерянськуPrince Ryurikovich, the life of the mayor has not changed for many years. Because it was adequate to the cruel environment. In addition, princes and wives began to build their separate towns, where, as a rule, invited those mayors who accepted Christianity and were part of a new Meric wife, the so-called “new young youths”, and, of course, women-dead. Only in these new towns began to appear chicken houses, by the way, an undeniable invention of Finnish tribes.

The chicken tree house was a common Moscow-vites housing until the end of the 18th century. The Merian ethnicity retained its ancient customs for many hundreds of years.

I had to spend the night in a deaf Siberian taiga in a chicken house of the late 20th century. Let readers not think that chicken houses and earthlings are humiliating signs of Merian life. No way! Anyone who has been to a taigated area should know that smoke, in fact, is the only salvation in the spring, summer and autumn from terrible gnus and mosquitoes.

Finnish tribes were adapted to life in a wet forest. In this regard, even an outside prince had to adopt the life customs of the mayors. Although it is clear that with the appearance of new customs and new signs of life began to be planted among the mayor of the prince and wife. And if we consider that together with Rurikovich, preachers of Christianity appeared in the environment of the mayor, it will become obvious when and how the Christian religion “came” into the country of Moxel, or, in another way, the Meric land. It is not worth inventing a new Moscow bike. About Slavic ethnos, Slavic life and Slavic customs in Merian. The earth of the IXth and 19th centuries does not fall.

Now that we have more or less coped with the concepts: the settlement, cellars-earth, chicken houses, etc., we have the opportunity to look at another Meric life.

Let’s see what the people wore and what the people wore. Like all the inhabitants of the northern forests, they undoubtedly enjoyed everything that was rich in living. Naturally, in those distant times, the northern forests were full of wild animals and forest birds, and rivers were full of fish and water birds.

“Under such conditions, animal skin and sheep have undoubtedly formed the basis of Meric clothing, especially since some animals were the main subject of auction by local residents with neighboring Bulgarians.” 99].

We have the undeniable right to say: since ancient times, the mayors have used the skin of killed animals to sew clothes and shoes. In those days, animal skins and fur products were used to sew outerwear. These clothes were most often available. However, in trading with a more developed Volga Bulgaria, the mayors had the opportunity to buy not only skirted woven clothes from their neighbors, but also with outerwear. Which, by the way, showed the mound excavations. It can be assumed that in those days, the mayors were able to process wool and produce rough wool products. By the way, during excavations of mounds, many types of all kinds of scissors, needles and shills were found.

O. S. Uvarov even assumed that the mayors were breeding domestic sheep and cut their hair. I don’t think it’s necessary to refute this opinion by the archaeologist. Perhaps in the 12th and 18th centuries, the same happened. However, do not forget about the environment. Among the dreakeded forests there were no conditions for the pasture of domestic animals. Secondly, for a very long harsh winter, you need to store a lot of feed for the winter. Do not forget, in those days, in the Merian land there were no potatoes and other root crops. And third, imagine how enhanced protection you need to have to protect sheep herds from a multitude of forest beasts both winter and summer.

There was a simpler but no less reliable method of obtaining wool from wild animals: goat, deer and others. I think it was wild beasts and dogs that served as a source of wool supply in the old days.

It is interesting to look at the skirt clothes of the mayor of the IX-XII centuries:

“As for skirting, we see from excavations, despite burning bodies, how often there are significant remains of rough wool fabric between coal and burning bones, quite dense… To the underwear made of such woolen matter, a variety of bronze jewelry were sewn, including bubonics. [4. s. 99-100].

As you can see, the mayor loved various kinds of jewelry. And if the clothes of the mayor practically had no characteristics inherent only, and dropped on the usual clothes of the northern tribes of that time, then in the jewelry they produced their own style, and they were then completely Meric identity.

It has already been mentioned that ?…in Merian had a common custom of wearing belts around the head, decorated on the temples with metal rings… In men, the rock rings are the size of a regular ring made of smooth silver or copper wire… on each temporal: one, two, three, even eight or more… decorating hair with temporal rings did not prevent Merians from wearing other, special jewelry in the form of metal rings [4, p. 102-103].

Even more than the mer was loved to wear herrings: “…because the number of them is much higher than the number of temporal rings, … And that other jewelry was worn on a par and women. and men. This common custom is probably the United by Merian, came to them from the East. and the samples of Meric serg themselves are the same as those that dig in the ruins of Bulgarian or fall along with eastern coins… The custom of decorating, from very early years, children with hearts, wrists and other decorations — is not inherent exclusively to the Marianas, but in general to all Finnish tribes!’ [4, p. 104].

We have another undeniable evidence of the belonging of the excavations of the Meric land to the Finnish ethnicity.

No traces of Slavic presence.

Very often, the mayor was put “not only one, but even two hearts in each ear.” I loved wearing our rings, necklaces, beads, beads, etc. Interestingly, necklaces and beads occurred exclusively in women’s graves. However, it is strange: if the Slavs (Rusychic], according to Ibn-Faddan, liked to wear exceptionally green necklaces, then among the Merian excavations there are practically no necklaces of green colors.

Another interesting evidence of the Finnish affiliation of the Merian land.

In ancient Merian towns, many all kinds of pendants were found – neck, belt, shoulder, etc.

You need to pay special attention to pendants like horses. These are completely a merian suspension. They are mostly in mayors and are found in their land everywhere.

I loved wearing a drink.

“We saw that all Merian, both men and women, wore wrists not only on their hands, but also above the elbow. In one of the mounds near the village of Osipova Pustiv, an interesting grave of a man was found. The skeleton was completely detleaked, with it found, in the form of a suspension, a coin of Henry IV of Germany (1006-1106); on the right hand bracelet of thick yellow bronze wire; near the fingers is a ring of spiral shape with remains of woolen cord, which served instead of suspension; at the left side is a knife, a knife or a nose, a redhead.In the legs is a clay pot.

To explain Merian’s passion for bracelets, it is necessary to recall that Finnish tribes imagined their goddesses decorated with bracelets. The wife of the forest godTapio, Mial-lik, was imagined in the form of a beautiful woman; when the hunter was lucky in hunting, then Millica, as a good, a quiet goddess, appeared to him in amazing beauty, with golden wrists on her hands, golden rings on her fingers, golden hair in the hair, with golden hairs in the hair, with gold hairs in the hair, with gold hairs in the hair, with gold hairs, with gold hairs in the hair, with gold hairs.iv. But if hunting failed, a beautiful woman turned into an ugly and disgusting creature; instead of gold jewelry, it had wrists, rings, wreaths, necklaces, etc., made of khmis, shoes from ax, and all other clothing in rags. 109].

Even the beliefs of the mayor testify to their belonging to the ancient Finnish ethnicity. It was the ancient Finnish legends and beliefs that left an imprint on Meric decorations, their concept of beauty, their spiritual world.

However, readers should not have the idea that every late mayor was so bright and much decorated as in a grave near the village of Osipova Pustin. Not at all! Decorations

They depended on the wealth of a person: the richer a person was in life, the richer the jewelry in his grave. And vice versa: the poor man remained so in the grave.

I want to draw attention to another fact – a coin found at a rich mayor’s man’s man’s village near the village of Osipova Pustin, points to the Meric grave of the 12th century. It should not be assumed that the coin appeared in the Merian land in the year of issue. For these coins were expected by Henry IV only after he received the title of emperor in 1084. That is, it could appear in the Merian land and 20-40 years later. This proves once again: in the 12th century, in the Meric land, or otherwise, in the country of Moxel, the Finnish ethnic group lived everywhere. What you should not forget. Although graph Q. S. Uvarov is silent.

And the second, equally important: even in the 12th century, among the Finnish ethnicity of Merian, the lands were the Finnish pagan religion and Finnish pagan rites. You should not forget about it either.

The honestly laid material immediately peeled off the clever great Russian fiction, and the Moscow historical siege was poured out of wine.

I will not further describe which rings, rings, bracelets, belts, belt buckles, knives wore meries. Most often, they were imported things — either from the Volga Bulgaria or from Scandinavia and the Baltic countries. Without a doubt, many decorations were made by the sea cream themselves. Most of the home utensils were also made by vile-on. Among them: buckets of wood of different sizes; wooden boxes, boxes, various benches; large and small clay dishes; stone bars, silicon drawings, etc. This is evidenced by O. S. Uvarov:

“We have already seen that symbolic images of hands, paws and rings were molding from clay, but did not burn, while the clay idol was burned. So, Merian… They were able to burn clay, probably, deliberately not burned some objects… The same difference in the processing of clay exists and in respect of dishes found in graves; one is made by hand, 48

rough and completely wrong, while the other is burned, even decorated with patterns” (4, p. 111].

Most likely, in the IX and 10th centuries, the Merites were not yet able to burn clay. The small idol and quality vessels were imported. As an idol statue was found in one specimen, yet in a dug treasure rather than in grave excavations. Which is very characteristic.

It is important to note the widespread wearing of knives of various types by the mer. And this is also clear: the surrounding forests were constantly a danger to humans.

“Excavation of mounds proved that knives were constantly worn not only by men and women, but even children. Knives are among such tools that serve not only for home use. [4, p. 114].

The Merians used fire freely, cutting it out of silicon stone. “The rot was made of a steel strip, more or less thick, with bent ends… to send to the belt.”

The mayor developed such human activities as hunting and fishing. It should be assumed that these two types of classes in the IX-XN centuries were the main sources of the existence of this people.

“The hunt has supplied Meryans with fur for clothing and for trade and meat for food.. The same tools were served for hunting: axes, spears and arrows as for war.

The location of Meric settlements on the shore of the year and lakes from early time forced to draw the attention of local residents to the fish industry. According to Arab writers, we know that… The subjects of trade of the eastern peoples with Mere were harpoons and bugra; in addition to the discovery of such harpoons and bugres in mounds, other objects also proved the existence of fishing in Merian.

a) Harpunas and scars…; b) Hooks..; c) Needles for weaving nets [4, p. 117-118]-

We studied briefly the question of the urban housing, got acquainted with the clothes and decorations of the mayor, looked at the life and customs of the ancient people. We were not tasked with learning all this perfectly. He who has such a desire can turn to the truly great work of Count O. S. Uvarova “Meryans and their life behind mound excavations”.

When I finish the section, I want to remind you again the words of the archaeologist:

“Like many pagan nations, the Merians had the custom of putting in the grave of the beloved things of the deceased… Many of these different things are now revealed to us in all details not only all parts of the outfit, but even all the things of the home life of Merian. 3].

Due to this ancient custom, archaeologist O. S. Uvarov managed to restore the truth about the mayor’s residence on the ancient “Zaleshan land – during the VII – XVI centuries. The people live in their original land.

Only from the evil fiction of their rulers did the mayors change their ancient name for centuries, sowing confusion among people. However, it was always the same ancient people: the mayor — moxel — Muscovita — the Great Russians.
Z

Don’t think Count O. S. Uvarov set himself the task of cleansing Russian historical science from the disastrous “difficult lies”. Of course not! The Count was the loyal son of an empire mother. He served the empire with faith and truth, so even no idea had to reject anything.

However, it must be remembered: since Peter’s times, there were two mutually exclusive theories of the origin of the Moscow state in Russia. The first, so-called Norman (varia) theory, and the second is Slavic. I will not delve deep into the question in our book. You can write more than one volume about ts, as Russian historians crossed uncompassed “crossed swords”. Both and others in much of their reasoning relied on lies and fictions. The first claimed that the so-called “Russian statehood” brought and spread Varangians to Kiev and Moscow. They said, led the state and created the ruling class. Since there were many outside Normans, later, settling in Moscow, Norman wives created the elite of the state – a boyar that turned into a Russian nobility. The second, the Slavs-Japaneseophiles, were completely rejected. They claimed that it was the Slavs who made a “flow” to Moscow “three ways”, completely pushed Finnish tribes out of those lands and created the Moscow state. This historical rod was long and lasted from the 18th to the early 20th century. Only the “majority masters”, having come to power, put a final point in this dispute. They supported the Slavic-Phil theory and began its “further improvement”, launching the myth of “three fraternal nations”. Although this, already new, “theory”, did not interfere with the “Russian brother” during the 20th century to oversalves two other “younger brothers” — Ukrainians and Belarusians.

Umm, that’s a topic of another conversation.

Let’s go back to the Russian archaeologist O. S. Uvarova. We remember that the count had Turkic roots. It is clear that the Slavic-Japanese “theory” could not impress the count. Studying in Germany and Italy, O. S. Uvarov could not have exclusively Slavic-philic ideas about the history of his country. After studying the work of an archaeologist, we can safely argue that O. S. Uvarov followed the so-called “mixed theory”. It’s when both “varies are alive” and “words are whole”. Here is how it is presented in the archaeologist:

“With the beginning of the chronicle, Mary’s close connection Меріwith the Slavic tribes begins, and her complicity in the appeal of the Varyags.” And also: “the border mix of different nationalities was the first degree to the fastest and closest expression of the entire Merian people…” [4, p. 17].

Following the “mixed theory”, the count did not consider it necessary to launch “the heavy of lies” in his archaeological research about the “Slavic past of the Merian land”. There was no reason in this. Because, as O understood. S. Uvarov, statehood of both Novgorod and Merian land planted “Varyago-Rus”. By the way, “theory of Varyago-Rus” is exclusively a cate-rininin thought, which she laid out in her work: “The art of the project of history of Russia of the XVIII century – written by her own, which was preserved in the black original.”

Reflections dated 1785. We will not quote Catherine II, this ancestor of the great mystification of Russian history. Let’s only give you the thought borrowed by Count O. S. Uvarov in Catherine II:

In the early 10th century, the Novgorodian conquered their influence the Finnish tribes that lived from them east, united into one common public life, involving them to call on Varyago Russ, and finally all together fell under the rule of the northern (Norman). – W. B.) Aliens” [4, p. 50].

I mean, Oh. S. Uvarov, following this view on the history of Moscow, did not need to introduce “difficle lies” into his research. Because of this, his work is of paramount importance to history. In its source material is not given to ordinary Russian “difficle lies”. Although individual conclusions and references made by the graph are still caused by this evil.

After excavating the remains of thousands of graves, O. S. Uvarov found no signs of Slavs anywhere. And even the remains of the “normans” can be attributed to single burials.

In the Meric graves of the IX-XII centuries, no signs of Other ethnicity were found. They are all completely identical. Therefore, the archaeologist had to recognize this permanent Merian identity and ask himself an surprised question about the “normans”. Let’s listen to O. S. Uvarova:

“We have seen, when studying burial rites and when describing the characteristic signs of Meric clothing, and all the mounds are of the same general nature and that they are all only in minimal details different from each other. The total uniformity that reaches typical immutability in all details cannot exist with such a large number of mounds, albeit one people, but common in large space. Everywhere there are noticeable differences explained by the different property condition of the buried, but the general nature of the graves and the characteristic style of the objects are constantly the same; so the question arises: where did the Normans or other foreigners who so often went to Meryan?” [4, p. 61].

Here is an archaeologist O. S. Uvarov faced the need to confirm the “Norman presence” among the Meric ethnicity. And he tried to find so-called “Norlan footprints”. Without these “follows”, his book simply would not allow censorship to be printed in those days.

After all, the archaeologist gives such an explanation for the “Normal presence”:

“…In addition to the message of written (meaning so-called boatin “liographical buildings”. – W. B.), we have more evidence of the unquestionable presence of the Normans in these areas. It is recalled that academician Fran was the first to express the belief that the presence of Afriko-Arab coins in ancient treasures with Arab money in the Baltic countries and inside Russia (Russia in the 12th century did not exist! – W. B.) To the Dnieper regions and even further from Vladimir to the east, must be attributed to Varyagam, who brought them here during their raids or during transitions south to Byzantium. 61-62].

The tension is visible to the naked eye. The categorical claim that “Africo-Arabic” coins are imported into the world-to-the-side land themselves molding “varies”, is absurd. After all, the path through the Volga for the Persians and Arabs (and not only for them) was much simpler than the path of the Varangians: through the Mediterranean Sea, through dozens of small, hostile European principalities and states and, finally, thousands of kilometers along the wild, wetlands. However, we are known from historical sources about the constant presence in the Volga Bulgaria in the X-XII centuries merchants from the eastern countries. And it is natural that it was Arab merchants who paid Arab coins and Arabic goods for fur. Do not forget about the existence of a powerful Arab Caliphate, which included not only the entire Middle East, but also all of North Africa and even some parts of Europe. In 922, Muktadir Khalif, at the request of the Bulgars-some king Almus, sent an expedition of Arabs to Bulgar to accept Islam. It was with that delegation that the famous Arab historian Ibn-Fadlan arrived, who is often referred to in his book Count O. S. Uvarov.

It should also be borne in mind, no matter how strange Great Russians and their Holouy accomplices from the Inrodes, that the work of Count O. S. Uvarova was highlighted by another, very significant truth: the Myrian land and its people during the VIII and 17th centuries had no connection with the Grand Duchy of Kiev. It may seem paradoxical, but it is true.

Note: by excavating in the original Merian land thousands of grave mounds, Count O. S. Uvarov did not find any Kiev coins. Although we know that in Kiev during the time of Grand Duke Vladimir St. (980-1015) they waited silver coins. Even Byzantine coins throughout the Merian land have only been discovered. That is, Byzantine coins through Kiev did not fall into the Merian land, although Kiev’s ties with Byzantium in the IX-XII centuries were very intense. Think about whether it is surprising: there are coins Bavarian and Saxon, there are coins Bohemian and Strasburg, there are coins of the German empire, Anglo-Saxon, Bulgar, Bukhara, Samarandian, Armenian, Baghdad. There is no single coin in Kiev!

And this is in those days when, according to Great Russian mythology, the Myrian land was completely inhabited by the Slavs who came from the Kiev principality, and composed a single state with Kiev.

Isn’t it weird?

Here we meet the largest historical black hole. Russian so-called “profesors of history” have always been silently bypassed by such paradoxes of their history.

Previously, the Moscow authorities, whether tsarist or Bolshevik, could close a person’s mouth. Today is the time to debunk Russian historical paradoxes and outright lies. All the “difficle of lies” from that “science” must be swept away by pure broom 1 thrown to the trash of history!

By the way, here’s how O. S. Uvarov explained the absence of Byzantine coins in the M-rian land:

“We must note at all that, judging by the small number of Byzantine coins found and from a small number of Byzantine-made items. The people had no direct trade relations with Greece. In other ways, we cannot explain that only three Byzantine coins have been found, while the eastern and western coins were more than three hundred” ?4, p. 88].

Russian historians, launching “the heavy of lies”, explained almost everything. However, it seems to me that even they are unable to explain this undeniable fact of their history: there is no Kiev coin in the graves of the mayor of the IX-XVI centuries! And we are “pire” about the unity of the Kiev and Merian lands from the distant IX century!

Isn’t it funny?

Following the logic of the great archaeologist O. S. Uvarova, we have reason to develop his opinion: the absence of coins of the Kiev principality indicates the undeniable absence of relations, both trade and political, between the Grand Duchy of Kiev and the Merian land in the IX-XIII centuries. In fact, otherwise we can’t explain this phenomenon.

I think we have reason to draw such a conclusion. Because Count O. S. Uvarov completely ignored the obvious fact. Dozens of other Russian historians have also ignored him.

It is time to stop the false talk about the “Moscow branch of Kievan Rus. It never existed.

We will not stop at all the “diffices of lies” found in the book by archaeologist O. S. We will note only quite significant, which we will have to face in the process of research.

We will not talk about small fouls. Because the Russian history never did without them. So the first “difficle of lies” is O’s claim. S. Uvarova, allegedly Arab historians Ibn-Fadlan and [if Dust] did not distinguish between the Kiev Slavs from the mayor’s “3alsipanean land”. This frank “difficult of lies” allowed O. S. Uvarov automatically transfer the statements of ancient Arab historians (and not only them), spoken to the ru of the Siv-Slavyan, to the tribes of the Finnish ethnicity. It should be assumed that this “difficle of lies” came from his concept of origin of Moscow. For O. C, Uvarova’s similar “national trifle was not essential, so tzo. According to his “theory , all historically valuable in Moscow brought Normans (Varyangs).

The next significant “difficult of lies – launched by scientists in his book. — so-called “near neighborhood on the western border of the mayor with vyatichs, curves and Slovenes.” We are talking about key, significant heavy lies” in the book by an archaeologist. We have no right to silence this siege of Russian history, which O. S. Uvarov borrowed without subjecting deep analysis.

Let’s talk about the first “difficle of lies.” Archaeologist O. S. Uvarov writes:

We have the testimony of the 10th century Arab writers about that. that the Russians came to Bulgarp for trade; here we must only note that under the name of Rus in or Russian merchants, Arab writers probably understood all persons without distinguishing the nationalities who came to them from northwestern places inhabited or Slavic, or other tribes. So, probably, and Merian… The Arabs took real Rus. s. 75].

As you can see, the siege in Russian historical science is launched thoroughly, for many years. I hoped forever. And even the insistant O. S. Uvarova, that the mayors, being the tribe of the Finnish ethnicity, differed from the Slavs, although Kiev, although Novgorod, not only the outer features of the face and body structure, and most importantly in language. And the differences between them are quite significant. Therefore, any merchant himself spoke Merian (Finnish) or involved a Me-ryan translator. By language, you could have been swifted with a mass, mordvo or ant, but not with Slavs.

This deed is obvious and insatt.

I will not limit myself, however, to this elementary refutation of “difficulsing lies.” I will quote an archaeologist, because in the following pages he refuted himself:

“Eastern writers are telling us the details of the silent trade that the Arabs conducted with the northern peoples, especially with the Vess. There is no trade, as the very first degree of development of trade, is replaced later by simple me trade, when people entering into wear meet and mutually discuss the price of the goods. Finally, the third stage of development is when money is used for trade turnover. Ibn-Fadlan says that the Russians paid in his time on the dirham for one green bush. [4, p. 119].

The scientist himself “scarried the nail” in the statement that “Arab writers” did not distinguish “Rus from Merian”. And how different! They traded with the mayor and spring as early as the 7th century. Below I will cite 7 words by an ancient historian Jordan, where he clearly separated the mayor even from the face. Not to mention the Scythians.

We will not give other examples of how O. S. Uvarov “ruled” in such “reunion” of the mayor’s with the Slavs. These were loud statements. We have already said in the first book “Moxel’s land” — Great Russians absolutely should not run into their thoughts ordinary lies. It usually uses previously running lies without hesitation.

Excavated Count O. S. Uvarov thousands of grave mounds; they found more than two thousand coins, including more than three hundred, dating back to the IX-XII centuries; he found no single Kiev coin for more than six-solite. The period of the Meric land (from 980 to 1580) – and like it was healed. I didn’t even mention the only word! Why?!

By the way, Uvarov’s ardent opponent is O. A. Spitin accurately ignored this fact, as if it did not exist at all. Why would Moscow prove some connection between Moscow and Kiev in the IX-XII centuries? Such evidence does not need evidence. This “difficle of lies” has already been “founded” by predecessors. This is the logic of the Russian state chauvinist.

It’s time to talk, at least briefly, about the western border of the Meric land. That is, about the next “difficle of lies”, launched by Uvarov in his book. We will not talk much about the northern, eastern and southern boundaries of the Meric possessions. For even he himself admitted that “The heart was surrounded by the only tribes with it the Finnish peoples: Muroma, Mordva, Cheremis and All.” 15].

I think readers are the same where the middle of the mayor ended and the land of the mass began, mu Roma, muzzles, residents or mari (chermes). All these tribes in the IX and 18th centuries were family, spoke the same language and led the same, forest lifestyle.

However, turn Uwaia to the fact that world history from distant times, since the 6th century, from the Gothic historian Jordan, has already distinguished Finnish tribes. Yeah. Jordan in his famous work “On the Origin and Acts of Goths”, telling about the lands conquered by Germanarich, among others noted us familiar: “…Goths, Scythians… Mary. Mordva… And about ten other nations and tribes. The following Arab historians, such as Ibn Fadlan, El Balhi, Ibn Dast, while in Volga Bulgaria, distinguished not only tribes, but also their lives, degree of development, clothing, jewelry, etc. And by the end of the 12th century, Finnish tribes began to distinguish by religious grounds. For, having adopted Islam in 922, Volga Bulgaria promoted it to Mordovian borders at the same time. By the middle of the XP century, Christian preachers appeared among the mayor and the spring who came to the Meric land.

There were various pagan beliefs in those days. Which gave the right to Wilhelm de Rubruk. which was in 1253-1255 in the Genghisid Empire. To state that the northern lands of Khan Sartaka at the time divided into “Moxel and Merdynis”. which. According to his claim, they differed, in fact, by religious grounds: some ate pork (moxel) and joined Christianity, although in their mass they were still pagans, others (merdynis) – they were attached to Muslim religion (and, of course, pork did not eat).

And the mounds are the O. S. Uvarov testified that it was in the XII CENTU that the first daring signs of Christianity appeared in Merian Zemly. But there was paganism everywhere. .Charactary about this were the excavations of the so-called “Lypic battles” 1177 and 1216. We will talk about them below. At the same time, in the Meric mounds of the IX-XII centuries of the pagan period, there were no signs of other ethnic groups.

So there was no clear distinction between the lands of the mayor and its neighbors in the north, east and south.

Now let’s see where the mayor’s land ended in the west. The question is where the watershed went (even O. S. Uvarov admitted that the main ways of communication in those days were rivers) between the mayor and the Eastern Slavs in the Third and 18th centuries? When we answer that question, let’s establish the truth.

We remember the statement of O. S. Uvarova (and not only him) that the mayor fully owned its main rivers and their influxs — Volga, Oka, Klyazma, Moscow, Molgo and others. Here’s how the mayor moved through the rivers:

“In this way, Molot, Shexna, Kostroma, Meya, Nem-da, Unja, Border with their streams mostly flow from north to south and fall into the Volga, into the main waterway of the Merian settlers. Going along the Volga, the Merians climbed north along the parables, penetrated the forest lands of northern turmoil and founded settlements sometimes as far as the tops of the same year.

The western edge of the northern border of the Merian land was attached to Shakespeare and the right shore of Molota [4, p. 16].

We’ll have to deny Count O. S. Uvarova relative to the northwest border of the Merian land. Note: having carried out a border line on the map in this place from Merenovo, north of Torzhka, towards the village of Merzlevo, to the Mologa River, the archaeologist began to contradict himself, his words about the involvement of the Meric land to the “right shore of Molota”. And if we remember that in 1843-1844, archaeologist M. A. Ushakov excavated mounds on the Sorogage River All-Goney district of Tver province (on the map marked with a number 14), where Meric suspensions, burned bodies and pots, as well as coins of the late 10th century, we will become aware that the border of the Meric land passed much norther. And included excavations of Vyshnevolt district near the Volchin River (on the map marked with the number 15) and excavations of the same M. A. Ushakov in Ustyuzhsky on the city of Novgorod province on the large Borovitsky road (on the map is marked with a number 16), where objects are found, completely identical to Merian, and the same eastern coins of the late 10th century. That is, in the northwest, the border of the Merian land should be much norther, outside the city of V and Yn and Volochok. These are the “small” “forgot” to count Count O. S. Uvarov.

I suggest you look at the map of the modern Kalinin (Tver) region and make sure once again that the rivers Serozh, Volchin and Ilovytsia, where excavations were conducted, separated from Novgorod by Valdai highlands and enter the Molot River basin. That is, Novgorod Slavs in the X-XII centuries possessed completely different rivers. And there was no need to “flow” Novgorodians into the Meric land. By the way, ancient Arab historians, and O. S. Uvarov, confirmed that Finnish tribes at the time destroyed aliens. And many found eastern coins clearly indicate the connection of the Mologsk mayors with the Volga Bulgaria, and not with Novgorod. There is a wedge for Russian lies.

It was Valdai highlands that were in the west the border of the Meric land By the way, from the Valdai highlands and flows “Volga, main, water route of the Meric settlers.”

Let’s move to the western Merian borders in the Moscow province. Count O. S. Uvarov was not allowed to tell the truth about this. In the seventies of the 19th century, the Russian-philes were already furious in the Russian state. There were endless wars with Turkey for the “Slavic Balkan heritage”. The hypothesis of the “Moscow Slavic past” was taken without evidence. Therefore, censorship and cut the merian land along the Moscow River. But if you read O. S. Uvarova, we will be convinced of the dedence of the definition of the “Moscow Merian western border”. The scientist denied this lie by his research. Let’s listen to the archaeologist:

“The river of Persian tells us that the Meryans, along its current, reached the Moscow River and Oka penetrated into Ryazanny and Pronsky Districts.” 16].

And more:

“In the Tula Governorate: Merlevo is the Olexinsky district, between Oka and the Upa River. Merlinovka is the same district on r. “The Up,” p. 10].

And there lived the mayor!

That is, the mayor, leaving the “Mersky state” on the Moscow-year, went further along the Oka River and went to the places of the current location of the cities: Kolomny, Kashira, Kaluga, Ryazan, Pronskaya, etc. d. But, according to Count O. S. Uvarova, for some reason frightened by the rivers Moscow, Ruza, Istra, Pakhra, Nara, Protva to pass west 50-150 kilometers. While southwest, south and southeast went 200 to 300 kilometers. This is in those times when the mayor was in these rivers and when, according to ancient chronicles, in Moscow-year, except for the mayor, no tribes were kept.

Strange logic is in a great archaeologist.

Here we once again face an outright Russian untruth, with a Russian false chauvinistic fable about the Slavic roots of Muscovites. However, as is found in almost all Russian historians, O. S. Uvarov his opinion on the end of the Meric land on Moscow-rika himself and refuted.

The scientist in his book says a lot about excavations conducted by other archaeologists in the Moscow province, about many Meric settlements, whose names come from Finnish. They certainly belonged to the mayor. Let’s follow the count when it’s not about the borders of the mayors. There O. S. Uvarov is more frank.

Anyway, with Merian roots, wanted it or not, he tied 11 (eleventh) counties of the Moscow province. Here are these districts:

Kolomensky, Bronnitsky, Bogorodsky, Klyn-Ky, Ruzsky, Dmitryvskiy, Zvenygorodsky, Moscow, Podolsky, Mozhaysky, Vereysky.

After studying the questions and checking with ancient maps, I think you could find other Moscow districts, where the mayor lived in the X-XII centuries. There can be no doubt in this.

Recall readers how Moscow’s districts are related to the Meric ethnicity. So, according to Count O. S. Uvarov:

— “In the Moscow province: Merya (village) in the Bogorodsky district: Merialevo – Klyna district’, 16 versts from the city” (4, p. 9).

“But without any change of name, these are preserved. In the Bron-Nic district, a considerable tributary of the Oka River is called the Merska River, or Nerska River (in fact, the Nerska River flows into the Moscow River. The archeologist was ashamed to even say it. – W. B.)” [4, p. 8].

“The heart sat “on the Kleschino-lake”, and the ancient name Cle-stchino was also preserved in the name of many villages: The cly (c) of the Klin district, Cleshevo — (c) Bronnitsky district.” 10].

— “Meryno in the Dmitry district: mentioned in the charter of 1504… Merlovka (year) in the Medinsky district; falls into Gorodenka, which flows into Istr on the left. 10].

— Villages of Finnish origin of Moscow province: “Shupulino, Shupalov, Shulpino, Shukino, Shukovo, Shuga-rovo, Fitarovo, Fipgino, Cabakovo, Kabuzhovo, Karabanov, Kiquino, Kirgomino, Saurovo, Semerlino, Se-mernino, Sorpov, etc. d.” [4, p. 11].

— Single-root merian words: “In the Moscow province: (Volga), Vorsino, Vopkovo… The village of Vostsi is located in Kolomensky, Novotorzhsky and Ostashkovsky counties; Shugar is in Rostov, and Shugarovo in the Dmytrivsky district. 12-13].

“Can… to point out the striking similarity of other ancient names with Finnish words. Capa-Sara is a special grass, from Sariola, a place that grew such grass… Sarajevo settlement in Zvenygorod district” [4, p. 14].

“We must mention another excavation of mounds conducted in the Moscow district near the village of Uspensky in 1845. (At the same time, excavations were carried out in the Kolomensky district (the map shows 3, 4), the Bronnytsia district (5), the Bogorod district (6), in the Moscow district (7, 8), where burials with material evidence were found, completely identical to the Meric. – W. B.). On the gentle shore of the Moscow River there were 24 mounds of different sizes. Along with the surface of the earth were bones… Of the things found: on the neck is a bone of twisted red copper wire.

…sergs. There are two figures like horses, like a horse. (Meric). Bronze Ring. …bronze chain and bronze bracelets” [4. s. 19].

Buried with the same exactly things were found: in Podolsky district (the map is marked with the number 9). in Zvenygorod district (10). in the Mozhay district (11). in the Veraean district (12).

Oh. S. Uvarov, by the way, noted about the excavations performed in the western districts of the Moscow province:

“The capacity of some, so to speak, are common objects found in all graves almost without differences of noxes…” (4, p. 20].

However, the conclusions about the excavations of Moscow-year-old, the scientist for some reason questioned. I said I could not say that the mayors lived there. Because, according to Moscow state mythology, there had to live in the yatichi and curves. He did not even think it was necessary to explain how in the IX-XII centuries, the vyatich and curves managed to appear in that area. He ignored the fact that excavations behind the Moscow River were conducted by colleagues-archeologists and had different things about this than in O. S. Uvarova, thoughts.

Below we will get to know Professor A. P. Bogdanov, made as a result of archaeological excavations in the Moscow province.

But we have somewhat deviated from the topic.

It is noteworthy that still in the Tula and Kaluga provinces and in the northeast of Smolensk province, separated from the other part of the Vyazemskaya high, memory in hydronymics (titles of the year) has been preserved about the mayor:

— River Ugra — in modern Kaluga and Smolensk regions:

— Zhzdra River — in the Kaluga region;

— rivers of Vazuz, Vorya — in the north-east of the Smolensk region, etc. d.

Here are more interesting names:

“Meyerika, river of Smolensk province under the town of Krasn; Mera in the Dinsky district on the Merica River, which flows into Dvina on the left” [4, p. 10].

Let’s mention other words of archaeologist O. S. Uvarova:

“We will finally pay attention to such names of villages originating from nicknames given by the people to those artificial hills that rise over ancient graves: the village of Kur-ganich in the Alexandrovsky district near the border of the Moscow province; Kurganne, or Kurgany, three villages in Podolsky, Zvenygorod and Russky districts of the Moscow province. Judging by the consonance of all these names, we can assume that they mean the presence of grave mounds in the same way as names originating from a settlement or a town testify to the former village of the settlement or towns.

We… We examined all the older dwellings of the Meryansk people and its first los, which were meant through archaeological research. [4, p. 49].

As you can see, archaeologist O. S. Uvarov denied the claim about the border of Merian land, which passes along the Moscow River.

We will not give the words of other Russian archaeologists of the second half of the 19th century, who rejected O’s claim. S. Uvarova about the passage of the border of Merian land along the Moscow River. Let us give the most authoritative opinion of Russian science from the Great Encyclopedia:

“The ancient population of the Moscow province still refers to the era of using stone tools, but data has not been preserved about the anthropological type of this population. Much more data on the so-called Kurgan tribe, which lived here, as they think, in the X-XII centuries and left behind numerous mound graves with the remains of ancient culture, albeit rough, but already familiar with both bronze and iron. It’s poor… Population… and was the Finnish people known by the name Mary. [7, p. 4444].

So the Great Encyclopedia has put all the dots over the “and”, and the last thing we will dwell on.

In the 19th century, the book of Glubov-sky “History of Smolensk land before the early 15th century” was published in the Russian Empire. In it, the author clearly defined the presence of two different cultures on the Smolensk land: one culture belonged to the southwestern part of the province, and the other, sharply different from the first, belonged to the northeast of the provincial land.

Open the map of the modern Smolensk region and personally make sure: Valdai high, which passes into Belsk, and then – in the Vyazem highlands, just cuts the northeastern part of the Smolensk region. It is in that cut off, parts flow the Merian rivers: Volga, Vaseuza, Ugra and Vore. And on the west side of the same highlands flow ancient Slavic rivers: Dnipro and Desna.

This natural way was determined by the western border of the Merian land. It ended in the forests of Bryansk and in the northeastern Smolensk region, and in the western Tver region (gubbernia) even entered the Novgorod (modern) region.

As you can see, Moscow’s lies are being detached from the truth, it is only easy to press. This will be seen more than once, studying the works of other Russian historians and archaeologists.

From the “nunger drant” they fabricated their history. It’s cracking everywhere like a fiery uniform.
4

It is time to speak the language “about the second, period of Merian settlements.” Although our scientist speaks very little about him, however, which is valuable, recognizes its existence, leads to the time of Ivan the Terrible and presents a reliable, first-hand archaeological material. I hope readers have forgotten that O. S. Uvarov conducted excavations of grave merian mounds in an absolutely intact area.

Listen to the archaeologist:

“Ancientity of the original Meric settlements of expression-66

It is more striking when we compare them with the settlements of the next, second era… This second era includes those cemeteries, or those groups of mounds, between which there are no more graves with a burning rite. The absence of this kind of graves and the loss of ancient ancestral custom prove an already radical change in the views of the people themselves. In addition, the gradual absence of another custom of ancestors — to put all the objects that belonged to him in the grave — also indicates a great turning point in the life of the people. This turning point or Mary’s transition to another social life can be explained in two ways: either by outside influence, alien ancient customs of Finnish tribes, or the gradual introduction of the Christian faith, which had to call the pagan Merian to a completely different life and awaken new concepts in them. 50].

We have an accurate picture of the transition of the people of the mayor from the state of pagan to Christianity. The word is that this is the picture of the transition certified by grave mound excavations made by Count O. S. Uvarov. And note: Finnish ethnicity in the following centuries did not disappear from the Merian land, nowhere “switted – but under the pressure of two factors that acted simultaneously, became gradually, with very great resistance, to adopt those customs and that religion that appeared in its land in the middle of the 12th century. Let us not deny that individual representatives of both the Christian and Muslim religions could appear in the land of the mayor before. But as the excavations showed, there were single cases. The change of faith took place over hundreds of years. Even in the 16th and 17th centuries, many Finnish villages resisted forced “Christianity, otherwise – to land, and fled from their native places in Zavolzh. They were the most stable, and they, for the most part, had already adopted Islam.

It was the arrival of the Prince of the Ryurikovich dynasty that was the beginning of radical changes in the life of the Meric people. Coming with a small wife to the Meric land in 1137, 67 Yuri Dovgoruky naturally brought the mayor to her customs, rules of behavior and religious beliefs. It is not the Finnish ethnicity. This is a completely different state: one thing when merchants appeared in the land and, having conducted trade operations, within a month or two went away, and quite another is the appearance of hundreds of armed people who arrived in that land for settlement.

Do not forget: at the same time, such pressure was carried out at the family mayor of the face of the muzzle from the Muslim Volga Bulgaria.

Pay attention to the individual moments of what happened. The prince and his wives did not settle in the old towns of the mayors. It was usually located in no-controversed own stable villages. We will see confirmation of this. Of course, each of the men arrived immediately took a manroom for his wife. For several years, the aliens were completely relative-voicing with the Merian population. They were united by wives, children, new family ties. And although after 18 years (in 1155) Yuriy Dovgoruky returned to the Kiev principality, in the merian land he left his children, and among them – Andriy Bogolyubsky – “the first big Russian”. That is what Professor W said. Oh. Klyuchevsky. The prince’s friends became the parents of hundreds of children, who soon made up the core of “new flocks” and “new younger wife”.

Stories are unknown how the Merites took Rurikovich’s arrival into their lands. We can only assume that we did not meet a “bread-salt”. Most likely, he faced their resistance, and the mayors behaved aggressively. Arab historians wrote: “No one goes to trade further Bulgar, no one reaches Erzi (Mordva) because natives kill foreigners” [4, p. 75].

The visity of the mayor to the aliens had other reasons. Princely fees and encroachments on the best hunting grounds, could not but cause resistance to the best places of fishing. And it was the northern environment, cruel and strict, that raised people in a certain way. Remember Professor S. M. Solovyov.

The fact that Yuri Dovgoruky still left the Me-rian land and returned to the Kiev principality is a direct evidence of his rejection of both the urban conditions of life and the Merian environment itself. By the way, all the great Russian historians are pleased to remind readers that Andriy Bogolyubsky soon, followed his father, “got off his land all the fatherly wives of the older wife.”

It is not known at all whether Andrei Bogolyubsky was the son of Yuri Dovgoruky, because we know: Catherine II personally composed the “Worker of Russian princes”. He cannot be trusted. Andrew Bogolyubsky could be anyone: and the son of the guide of the Meric tribe, and the son of an ordinary wife, and even the son of the Bulgarian sheikh. So it is not significant at all — was Andrew Bogolyubsky Ryurikovich or not. It is quite obvious: he was a low-educated and completely wild representative of the Meric land. The witness of the expulsion of all aliens from their land confirms once again that the Meric land and its people continued to remain in complete self-isolation. However, here in the 12th century appeared the Christian beginning and the first signs of centralized power.

This is how the first, external factor affected the mayor. However, we remember: there was the second factor – religious. With the princely wife, Christianity came to the Meric land. It is quite obvious that the religious factor subsequently played a decisive role in changing the customs and condition of the people. However, religion among the mayor was slowly and very original. In fact, to take root among the Finnish ethnicity, the Christian religion went to the so-called “double faith”. Here are Professor W. Oh. Klyuchevsky:

The gods of both tribes shared among themselves in love: the Finnish gods sat down below, in the abyss, Russian above, in heaven, and so sharing, they lived friendly among themselves for a long time, without interfering with each other, even able to appreciate each other. The Finnish gods of the abyss were erected in the Christian title of devils and under the cover of this title received a place in the Russian-Christian cult, they were destroyed, lost. their own-tribe-in Finnish character…” [8, p. 51].

The same thing happened with the Finnish tribe of the mayor. By adopting the Christian religion, they automatically “loss. It is a Finnish character.” According to Russian historians, the Great Russians.

Let’s go back to the mounds of the second Merian period. They begin immediately near Pereyaslav Lake and lie with pagan cemeteries in all of the Meric land.

Let’s listen to the great O. S. Uvarova:

“To the west of the city of Pereyaslav, five versts, we find the village of Veskovo, according to which – a mountain, still known in the people called Ifemjach, whose slopes descend from the north side to Pleshchey Lake… On top of this mountain, a monument to the Pe tro with the Great is now built, and here is preserved the famous of its bot. The whole mountain is covered with mounds… For their part, excavations proved that the oldest graves of pagan Meryans with burned bones and coal in mounds were located on top of the mountain. More new tombs with Christian objects, and even in part with the remains of coffins, were located on the slopes all the way to the lake. Around the oldest tombs, on top of the mountain, along the slopes and even near its sole, on the way to the village of Selomidina, there were graves less ancient. This is the general nature of the location of the mounds in the Meric cemeteries, and this character is preserved, as we see, in all other areas inhabited by them. A wonderful example of respect and affection for the graves of ancestors.” 23].

Wise, high words! The Meric mounds XII are dug. The 13th and subsequent centuries were widely evidenced by both religious diversity and great respect for the graves of ancestors. However, there are people in Russia who are trying 70 with stupid zeal and are now trying 70.

to talk about the “Slovian past of Rostov-Suzdal land”. How many years did Moscow’s official history have been openly silent about these great and wonderful testimonies! And pay attention, the mayor never left its territory, its inhabited land. She cared and protected the graves of ancestors for many hundreds of years. Nothing is impossible to deny here. After adopting the Christian religion, the mayors did not leave their ancient burials, but continued to remain tied to graves and even their Christian relatives buried next to them, on one slope, on one mountain.

It is impossible to assume that some outside Slavic ethnicity with such respect and affection should be treated with other people’s Meric graves. I even took these graves for my family.

Symbolic fact of installation in the following centuries on top of Mount Grahamyach, a permanent covered with Meric grave mounds, a monument to Peter I. This became a kind of sign of the unity of the Meric ethnicity on its ancient land. It was the genus of the mayor’s Cobily (remember, the horse is the favorite suspension of the mayor) forever confirmed unity with ancestors. What a symbolic unity!

But there are people who claim that there is no power of the Most High. There is!

But let’s go back to the land of the Meric. Ra more than the author promised to tell about the excavations of Alexander Mountain, conducted over two years (1853-1854) as an associate of O. S. Uvarova – P. S. Saveliev. So let’s listen:

“If the antiquities found in the mounds restore the pagan period of the history of the Meryansk people for us, then excavations on the Alexander Mount serve as an explanation for the further history of the Suzdal region. This mountain was cut five sozhens deep into the sandy… soil; all this was a embankment, and cut it was grounded several layers… different eras. On the mainland on the sand m found corn coins Abbasid and Samanid (859 and 900 years) along with a layer of fallen coal, in which the skulls from broken

pots, small knives, key and iron buckles of the same shape as in mounds… At the site of the burned temple, an Orthodox church arose. Traces of its existence were marked by a strip of gravel g and the bones of Christians buried around it, and the indication of its destruction by the Busurmans was preserved in the same layer of Tatar coins (Janibek Khana around 1350), arrows and daggers. The same silver ingot found… Weight 42 zolotes… Orthodoxy again built a temple on the same mountain, and traces of the new building were marked with a layer of f bones with body crosses, with plates and with the moneys of John III. This temple in turn (was destroyed. – V. B.).,. and above it built a monastery with a wooden fence and with five round towers, from which the d-the-face remains (even traces of the furnace with pots remained left)… At the time of the existence of this monastery, they are… The coins of King John IV and a slab with the inscription in 1512 were found in a layer of . John IV’s money, over 1,000, lay in a heap. but. The hill was probably the inscription, and the inscription was “a” “buff.” s. 25-26).

Excavated Alexander’s Mountain. P. S. Saveliev read the history of the Meric ethnicity, from the distant IX to the 10th centuries to the time of John IV (the Terrible). By the way, as you can see, the monastery was destroyed by Ivan the Terrible during his famous campaign to Novgorod in 1569-1570. When John IV’s troops “spoke with naked bloody swords.” Naturally, and O. S. Uvarov, and P. S. Saveliev told him was ashamed. How ashamed to report that even for Ivan NO Tatars of the Great Horde ruled in their Moscow Ulus, which is why they burned the church (see layer f). However, it is evidenced that for 700 years, the people living on that land, even changing religious beliefs, did not leave their territories and their holy places, whether ancient temples or ancient churches. It is impossible to imagine that some outsider in the Merian land people began to erect their shrines in the places of Meric pagans-72

The temple of the buff. It’s unreal. For even the church in those distant times prohibited the construction of cemeteries and church buildings not what is on the ground, but even near pagan burials and religious buildings.

Count O. S. Uvarov had to mention this ban:

‘Such tolerance was not in the spirit of Christianity… There is hardly a country where you can reliably point out an example of such inconsistency with the indigenous customs of Christians. … The same strict distinction was repeated in all cemeteries both in the west and in the east, and no mounds in all of Gaul or Germany contained examples of a adjacent burial of a pagan with a Christian in the same cemetery. 64].

Once again, the myth of the “transition of the Slavs to Mosscovy” was dispelled. Never would be outsiders in the Merian land Christians to erect their temples on the sites of pagan cult buildings. And their dead would never be buried next to the graves of pagan mayors. For any reasonable person, such a truth is understood without evidence. Perhaps the Christian religion would not have allowed this among the mayor. However, it should be remembered that Christianity in the Merian land was planted very slowly; the pagan gods of the mayors passed into the Christian religion and occupied an honorable place in it. Because of what. Even in accepting some Christian rites, the mayors remained faithful to many of their old beliefs and. Of course, the next generation of the dead was buried next to the previous one. The children could not give up their parents.

“When we then move to the study of pagan cemeteries of the second era, we see that with the cessation of burning the ceremony, the number of graves with Christian objects does not increase. in a large pagan cemetery near the village of Matviyschevo, consisting of 123 mounds with only the most cell bodies, found only two graves with Christian objects. [4, p. 65].

We have already written: it was during this transition period that the church had to go to “two-faith”. This is what it looked like: “…Christianity and paganism are not opposite, inter-conceiving religions, but only parts of the same faith that complement each other and belong to different orders of life, to two worlds, one to the world of the higher, the heavenly, the other to the lower, to the bottom, to the “the abyss” [8, p. 52].

This method, when the old pagan faith did not reject completely, but was associated with the higher, heavenly, and it became possible, step by step, to bring the mayors to Christianity. And in this case, it is quite clear that the church could not ban the mayors, even by those. who began to visit the temples, maintain love for their ancestors and for their burial places. That’s why in all the Meric cemeteries we see the heredity of generations. Only one people who had lived in the same area for many hundreds of years could preserve this Lobov and heredity. Here the Moscow bike about the “inherited Slavs” is inappropriate.

It is also characteristic that the mayors maintained their affection for ancient cemeteries not only in the transition period. But in the next, Christian times. Let’s listen:

“The Village of Malyutino. – Even further east behind Nerli’s flow. on the left bank, near the village of Malyutino. There is an ancient town in the tract, known in the people as “Beauty”. Interesting. And that was proved by excavations. The ancient place was a burial place until the 16th century. 37].

You don’t need to explain anything to readers: chiet and remember! Even by adopting the Christian religion, the mayors continued to worship their “pagan gods”. History shows: Finnish peoples had a custom to worship single stones, notable rock performances, individual hills, etc. d. This cult was preserved among the mayors and after the adoption of Christianity.

Let’s listen to O. S. Uvarova:

“To the worship of rocks and stones distributed between all the ancient Finns, it should be… Take many other items opened in the Meric mounds… And in general, with 74

Each notable stone was a special legend.

Such faith of the ancient Finns left traces in the lands inhabited by Meriapah for a long time. It is said that when Av-ramami Rostovsky settled on the shore of Rostov Lake, local residents worshipped a stone god… I wonder what… It was not the name, but, as they say, a common stone lying in the Bayrak behind the Vorisoglib monastery there. The Pereyaslavns continued to worship this stone by the 17th century and gathered for worship on June 29 annually. Irinarch, going to Moscow to Tsar Vasily Ivanovich Shuysky, threw this stone into the Tru-beez River, and since then in Pereyaslav, the respect for the stone disappeared.

A similar stone, as is known from the life of St. Arseny, the founder of the Konev Monastery, at the end of the XTV century was on Lake Ladoga on the island of Konev and called stone-hors; it also served as a subject of worship for locals” (4, pp.71-72].

Similar examples of the unity of the Meric people with their environment, with their cemeteries, with their rivers, lakes, tracts and even separate stones can be cited hundreds. You can’t find a Slavic in the past day with fire.

Ending the description of the “second period of the Merian people”, I want to submit an extract that shook even me with its deep meaning, my memory of heredity. Here she is:

“The village of Good is divided into I Ia village, which stretches along the line of the Moscow-Nizhnyorodsky highway, and on Old, located on the hill side of the Klyazma River. Tu-t behind the ditch is the “Babka tree”, where 71 mounds were located, excavated by K. M. Tihonravov 1859. In mounds were buried bones, and the things found at them consisted of silver, bronze and copper rings, buttons, remains of cloves, silk matter and two clay vessels of special, to the present form used in the people’ [4, p. 45].

Here is the end of the story about the second period. How should Moscow rulers not love their ancestors in order to launch so much siege into historical science and abandon their national Merian roots! It is impossible to understand that!

To finish the analysis of the book O. S. Uvarov and his excellent research, we must finally pay attention to the characteristic features of the mayor herself as part of the Finnish ethnicity This is a serious, principled question. As we will see, Russian historians of the following times (after O. S. Uvarova) this factor was not paid attention at all, and most often it was silenced or frankly distorted by the very essence of the material.
5

So, let’s see: what was the identity of the mayor’s identity? How was the world fundamentally different from the Slavs? What was absolutely reliable evidenced by archaeological excavations of O. S. Uvarova? Let’s pay attention to many other “pleasing” issues that Great Russians are silent.

Before answering these questions, it is necessary to more clearly understand the relationship of the Finnish tribe of mayor of the VII-XIII centuries with its surrounding neighbors: Mordvo, ant, a wall, a place, a mari, a wedding and others.

And when we realize this, we will determine the significant difference between the mayor and the Slavs. Then we will understand: it does not matter who in which village of Rostov-Suzdal land lived – mayor, mari or mord. These were family Finnish tribes: one culture, some beliefs, one language (or related), identical living conditions.

Finnish (merian) roots of the people

In tsarist and Bolshevik Russia, 76 was imposed on the question of heredity along the line: the mayor — mordowite — Great Russians (or united — moxel) 76

A strict ban. Avoiding this issue was prohibited. After reviewing hundreds of works by Russian scientists, I found no one that would take the study of this problem seriously. Thiefly attributed to himself during the XVIII century the history of the Grand Duchy of Kiev and falsely named themselves “Slovians”. Moscow, any attempt to find out this question stopped surprisingly harshly. The government and the Russian Orthodox Church were also looted. And the Great Russian chauvinistic thought closely guarded “its great Kyiv past”, preventing the germination of the smallest sprouts of freethinking. Only hints were the Finnish past of Moscow. Let us listen to Professor Dmitry Alexandrovich Korsakov, who wondered at this nonsense back in 1872:

“Until now, despite much that has already been done by scientists-finologists, some impenetrable fog lies on the entire Finnish question, thick imma hides from the curious view of the researcher the snaffic significance of Finns in the history of our people… In the lack of positive data, undeniable facts, we must be satisfied with hypotheses, assumptions; in the absence of direct answers to the extremely important questions that arise before us, we must be content with the guessings. 2 .

They continue to “see now.

You think, D. Oh. Did Korsakov give a direct answer to that question? Not at all! He also “goed in a circle”, adding many of his “diffslances of lies”.

But many serious facts have told us.

All the “big Russian” professors worked on the false boatin concept! Although each tried to partially move away from the chauvinistic dogma in its own way.

Listen to D. Oh. Korsakov: “Finnish tribe, whose representatives are now scattered over a wide space (note: we are talking about the XIX century! – W. B.) From the Baltic Sea to Yenisei and from the Northern Dvina to Oca and Sura, they fall into two main branches: western and eastern, excellent in appearance, luck and customs, but similar in language. The western branch is usually listed by Finns… and Finnish tribes of the present governors: Estland, St. Petersburg and partly Olonets and Tver. The eastern branch contains nations living in the Volga and Kami and behind the Urals, on the influx of Obi. 3].

Please pay a special uaia to the fact of belonging to Finnish tribes of different types of people, that is, different body buildings, heads, eyes, etc. This is a significant factor, because in the future Russian anthropology very often introduced elements of speculation in the question. We focus on this below.

Professor-finologist Mathias Alexander Kastrene in the middle of the XIX century on the task of the St. Petersburg Academy of Sciences worked in Finland for many years (part of the Russian Empire. – V. B.), Karelia, Arkhangel province, in Obi, Yenishei, Sayan and Zabaikal, as a result of which it established the distribution of eastern Finns into three additional groups related in language: Volga, Kama and Ural.

“To the first he took a large, almost completely rustled tribe of Mordva and Cheremys, to the second – Zyryan, Permyaks and Votyaks, and to the third – Voguls and so-called Ural Ostyaks” [9, p. Z-4].

Within the so-called Rostov-Suzdal land even in the 19th century, representatives of Finnish tribes lived – both western and with the running branches.

The Finns were all who did not accept Christianity at that time, that is, “not the rake” and practiced their ancient religion. The unifying element of Finnish tribes has always been language and pagan religion, in a different way, by belief.

I suggest you read the interpretation of the word Finn. and the unifying elements of the self-names of Finnish tribes, who lived in the IX-XIII centuries (and in the following) in the heart of the future “Great Russia”:

“The Finns themselves don’t call themselves that name. They call themselves Suomalain, that is, a resident of the swamp lowland. “Fin” is a translation of this name and comes from the 100-Roman word: Form is a swamp… Scientists also see everywhere the presence of a root, which means swamp, water, humid place (sio, ua, Wad, vein in Western Finnish dialects, and nehr, jur in the dialects of the Eastern).

In sounds: More, Mar, Mer, Moore, who are heard in many self-names of the Eastern peoples, scientists see the meaning of “man”, removing this meaning from the Cheremi Mara – man. Thus they explain the origin of the names: Mordva, Muroma, Marie (so is called Cheremis), Mort-Comi (self-name Zyryan), Ud-Mort (self-name of the Vityaks)” [9, p. 4].

This is already the Russian Empire arbitrarily passed through the names of ancient peoples, having made “their vision – their names, by the method – “divid and rule”; “suckt from the finger” – the little Russians, Cherams, the Volga Tatars, Ziryans, gots and others. All this is a Russian chauvinistic lie! After all, all the self-names of the ancient Finnish tribes that lived from the Baltic to the Volga were identical and related.

Make sure yourself:

Mayor (the unifying Finnish name of people living in the forest, among the swamps, in lowlands, on land and on water);

Mar(s) (cheryms) is a man (the same as the mayor);

Moore-o-ma is a man on earth (the mur is man, ma is earth. People who live on earth.

— Sea-d-wa is a man on water (more is man, wa is water. People on the water.

— Me-other ? modified mayor (meaning: mordva — moksha — is the meschera — the mayor).

We have already written that Cheryms call themselves Marie — people. Professor M. Oh. Castren wrote: “…the name of Merya is a Slavic modification of the word “Mari- and believed, as a result, it is possible to “make a conclusion in justice that Merya either consisted of Cheryms or was surprisingly related to them.” s. 29-ZO).

Let the reader not think that these are my personal considerations, which prove the unity and kinship of both tribes and their self-names, as here: mayor, mari (cheryms), antnom, ar., mord, mort ( (зиряни), уд-мортflights). All the studies were performed long ago by Russian professionals-ra-philologists and historians such as M. Castren, W. Klyuchevsky, D. Korsakov, O. Uvarov, H. Ilovaisk, P. Melnikov, G. Aunovsky and many others.

You can say anything, but deny the very fact of the presence of many thousands of Finnish names of villages, villages, year, lakes, tracts in the monastery of the “Great Russian land” is meaningless. It is foolish to deny that only the indigenous, not outsider people, could retain their native self-titles for thousands of years.

We will not go back to thousands of Finnish names. Recall only the main thing that flows from the material and established by Russian historians: “…From the testimony of written sources (the chronicles. – W. B.), with consideration of the features of the present population of the area where Mary lived at one time, from analytical conclusions about the present life and religion of Mordva and Cheremys, …from the results of mound excavations and archaeological finds in the provinces of Yaroslavl, Kostroma, Vladimir, Moscow:

First, we have… Mary’s distribution area.. Secondly, we can argue that the traces of Mary’s language Меріare very close to the language of Mordva and Cheremys, preserved in the current population of the governors of Yaroslavl, Kostroma and Vladimir, in local names… settlements and settlements (from ourselves, we add a year and lakes. – W. B.) and in the so-called “secret languages” of these governors. Third, we have… The ability to catch Mary’s religion. For there could hardly have been idols in Mary, which are neither Mordva nor in Cherems. Mary has a sacred meaning of stone. In the wooded country in which Mary lived, the forest was undoubtedly also revered as he was still revered in Mordva and Cherems. Mary had priests… Traces of these priests are preserved in the Magi… МеріMary’s religion showed great vitality in the spread of Christianity in the Rostov-Suzdal region… Fourth, Mary’s life, without being particularly different from the state of a wild tribe at all, can be described as follows: living in wooded, wild terrain, Mary was hunting and may have fallen into several genera that had their tribal princes… Little… Mary… It disappears, or better to say, turns… for a special type – Great Russian!’ [9, pp, 43-44].

This self-determination of the tribe, his life, customs, thousands of self-names of the area are one of the main differences between Mary and her land from the Slavs and their homeland. Root difference. There can be no confusion here.

We will not describe the situation of the Slavs in the IX-XII centuries — this is also known to schoolchildren.

2. The pagan beliefs of mayor and muzzle

The famous prince Kurbsky, one of the leaders of the conquest of Kazan in 1552, testified: “The land of Mescherska had the Mordovskaya language!’.

Russian historians themselves convince us that all the ancient Finnish tribes who lived in the so-called Rostov-Suzdal land (and not only in it] had family, identical self-names and spoke the same language. But most importantly, all these Finnish tribes in the IX and 19th centuries combined the only pagan beliefs. Although clear: in each area, each tribe subsequently appeared both its own characteristics and customs and rituals. However, the principle of pagan faith was the only one. All Finnish tribes worshipped rivers, lakes, rocks, but especially some separate stones: “…with each of something remarkable stone was connected to them a special legend.

This faith of the ancient Finns has long left traces in the lands inhabited by the Merian. 71].

We have already talked about how in the great Moscow luus of the Golden Horde, and later in the Moscow state during the XIV-XVII centuries, the local population — which, by the way, already adopted Christianity. He worshiped single stones. We will not present new proverbs of such worship.

I hope every reasonable person understands that the Slavs outside in the Merian land, whether they are pagans or Christians, would never pray to pagan Finnish gods, and even more so stones.

By the way, historical sources have preserved information about pagan beliefs of the mayor. Nestor’s chronicle has a message as in 1071 in the Merian land arrived with a small wife Jan Vyshatich to collect tribute for the Novgorod prince Sviatoslav. Note: there was no prince in the Finnish Merian environment in 1071. They were forced to pay tribute. And as you can see, not even in Kiev. We, based on the chronicles, must remember: such a tribute in due time they collected goths, Khazars and Varangians. They came and robbed. That’s all tribute!

The “Zaleshan land” was not part of the Grand Duchy of Kiev, 1 prince of the Rurikovich dynasty was not in it. Even the so-called “lidescripts” nor the only word mention “Zaleshan land” during the 10th century. Read:

“From 913 to 988, nothing is mentioned in the chronicles about the land of Rostov. Igor, engaged exclusively in the affairs of the south… Olga was in Novgorod estates, “installing of hospitality and data” on the Bridge and “data and retents” on Luz, and Sviatoslav “on the league of Vyatichi”… None of them were in Rostov. As a result, we can assume that the Rostov region (the usual cunning of the Russian historian: when not profitable, then not the people, but only the area. – W. B.) It was independent at the time. [9, p. 68].

So much deed in Russian history! It is impossible to “severe”!

The Maryans in the IX and 19th centuries had no connection with the Grand Duchy of Kiev. He was not paid tribute. And later, who sent his wife, he robbed. There were princes of the Rurikovich dynasty among them, there were the Princes of Rebels.

However, let us return to the similarity of ancient Merian and modern (XIX centuries) Mordovian beliefs. This is what Professor D wrote. A. Korsakov:

“Yan Vyshatich, who was collecting tribute… He learned that the Magi (Merian priests. – W. B.) They beat women all over the Volga, tearing their backs, and say they hide in their shoulders… live and fish, as a result of which there was a famine in the Rostov-Suzdal land. When Jan and his wife appeared… The Magi “becomposed the opposite.” From the mob came out to Jan “ten men” and told him that he would not go to them for faithful death. Jan ordered to kill them and went with 12 of his fathers on and nshi x (about 300, according to the chronicle. – W. B.)… There was a fight between Jan’s wife and the Magi. A priest was killed in Jan. The Magi fled to the forest. Jan is here a representative of Christian beliefs that have already strengthened in southern Russia (in the Kiev principality. – W. B.), and in his opposing Magi, through the Orthodox-Christian color of the chronicle narrative, you can notice features that are quite close to Mordovian religious beliefs (below I will give the extract, as we are talking about. – W. B.)… In the teachings of the Magi themselves there is a great similarity to one Mordovian legend about the creation of man: “God washed in the past,” said to the Magi Jan, “and rested, wiped out of the vih, and comes from heaven to earth; and the repression of the soton with God, who of him to create man? And the devil created man, and God put the soul into it. man dies, the body goes into the earth, and the soul is to God. In some Mordovian generations… The legend of the creation of the soul of man Cham-Pass (God), and the bodies of Satan. 89-90].

And so that readers understand why the Magi sought bread behind their shoulders of the dead (only in women), we will give an extract from the Mordovian religious rite of the XIX century:

“We will focus only at one rite of worship of the Helen Moles, namely at the collection of supplies necessary for sacrifices. The characteristic features of this rite are first of all in the way of preparing for milking flour, honey, oil, eggs and money by married women, in the way they pass on to prepared harvesters of sacrificial supplies. “Men not only do not take any participation in preparation, but can not even see them, for which from the very morning that collectors should come to the village (and this is known in advance), go to work in the field, in a cloon or hide in the barn… Even boys are hiding with their parents. “On the eve of the day when gatherers should come to the village, women make preparations. They sew three, four or more bags and are sewn to them two long tas or ropes. In one bag, the hostess pours… flour., in another he puts a grouse (boch. – W. B.) with honey, in the third – money, in the fourth – a drill with oil, in the fifth – a drill with eggs, etc. When, running down the street, the girls will be told to mothers that the parindya and і the yanbed arrived, they with various mythical techniques and prayers enter the house.

“At the entrance of the yanbed to the house, it burns a gan on a baking oven, in front of which a table with bags is burned. Before him are married women of the family are bows to the door; their shoulders and breasts are naked on the belt. Girls stand next to the door, but not naked. Parindiait with anjanbed, entering the house, stop at the door themselves, one holding the park, the other sacrificial knife, and read the prayer of Cham Paz, Anzi Patyai and Yurtov-ozaiz (spirit patron of the house). Then the older married woman takes both hands a bag of flour at the tass, throws it through her head back on naked… their shoulders and, without looking, because women should not see the face of the collectors, it is back to the door. When, thus, she approaches the collectors, parindai puts her sacred park to the back (a large bag. – W. B.), and the yanbed, taking a bag in one hand, with the other hand five times slightly circled a woman with a sacred knife in the bare shoulders and back, reading a prayer facing Angue Patia, and then cut the tass, the bag falls in the park, and the ends of the tass remain in the hands of the woman. She goes to the table without looking at; after her, the other one in the same way approaches the collector with another bag, the third with the third, etc. d. If the family has only one married woman, then she herself refers to the collectors described in a way prepared bags one by one. Girls stay at the table; they cannot touch the prepared bags of the iv. Having accepted supplies intended for sacrifice, the gatherers go without closing the door of the house or the gate, make up everything received on visas and go to the next home. When they leave, the women are putting fire on the heat, lighting it with a gangan, and burn the remains of the tass. The ashes are placed in a way of coal, and they are put in a way of the house. 26-28].

Now it becomes clear why the Meric Magi in 1071, during the famine, sought bread behind their shoulders by married women. Ancient Finnish belief has been preserved among the ethnic group for many hundreds of years. And you will not join the Slavs to this belief. They have no place in Finnish Wednesdays ищі(among the mayor).

We will not compare many other analogies from the chronicles about the ancient Magi and the beliefs of the pagan muzzle of the XIX century. Mordva even in the 19th century worshipped all the same gods and yet the same stones as the Merites in ancient times, in the IX-XX centuries. The pagan beliefs had deep roots in the Merian people. It is these beliefs that the mayor’s belief is the second main sign that determines the affiliation of the Finnish ethnicity of all those excavated by Count O. S. Uvarov mounds from Gaticha-Mersky in the north to Kaluga and Ryazya in the south; from the pools the year of Ugra, Vazuza and Vorya in the east of Smolensk region – to the year of Unja and the border in the east of Kostroma and Vladimir province.

Thus, the pagan beliefs that prevailed in the IX-XIII centuries in the Rostov-Suzdal land are the second main difference between the mayor and the Slavs.

By the way, in Rostov-Suzdal land during the study in excavations of mounds, monuments were not found to idols. The mayors, like the face, had no idols! It is a wonderful evidence of the Finnish past of Merian land. It’s at the time. when all pagan Slavic tribes worshipped idols. They were made of wood, from clay, from stone. These were human images. “There were no idols or temples in Mordva. Mordva’s administrative cult is in prayer and sacrifice. The fenced places where they are brought, of course in the forests, are called keremetilsh. Prayer and sacrifice are called moths. A stone plays a major role in the moths, the Cardo-syrko, which is certainly in the yard of every house and in every keremet. 25].

Differences in the pagan beliefs of the Slavs and Finnish tribes are so significant that they cannot be confused. Excavations in the habitat of the Slavs have always been accompanied by finds of idols. All the chronicles that describe the pagan period of the Slavs showed the fact of the construction of idols by the Slavs in honor of their gods. In many thousands of dug mounds, in the so-called Rostov-Suzdal land, the ancient land of Moscow, no monument to idols (if not considered such a small copper decoration, by the way, found not in the mound, but in an ancient treasure).

Let’s not stop at the accompanying pagan beliefs of the mayors, because they are, though very characteristic, such as beliefs about the superiority of the right side, however, are desirable to us and, I would say, are secondary. Anyone who wants to learn more about this may refer to the works of Count O. S. Uvarov and Professor D. Oh. Korsakov. I focus on the very serious conclusion made by Professor D. Oh. Korsakov (as mentioned above):

“…Mary’s life, without revealing special differences from the state of the wild tribe at all, can be described as follows: living in wooded, wild terrain, Mary was engaged in animal husbandry and hunting and may have broken down into several genera that had their tribal princes like those who later appeared in Mordva… However… Mary’s religion showed great vitality in the spread of Christianity in the Rostov-Suzdal region” [9, p. 44].

For many hundreds of years, Russian historians and politicians have tried to prove that it was in the Rostov-Suzdal land that the center of political life of the Kiev principality had shifted. It is worth noting: if in the 13th century in the land of the mayor and in general — all Finnish tribes — did not jump the Tatars Khan Batiy, and the land would remain a more nascent European silence for many hundreds of years. It was the Golden Horde, which stood at that time much higher in political, military and economic development, that turned out to be a catalyst for the rise of Moscow “from the state of the wild tribe at all to the level of development of the Golden Horde itself. Although all this development was accompanied by great resistance and disruption.

I pay attention to another very valuable testimony of the ancient chronicle, which we talked about above. Jan Vyshatich, while in 1071 among the tribe of mayor, could rely only on his wives. ищіHe had no other support in that middle. No Christian among the mayor was found. The chronicle is silent about it. Going to the Meric land,’ and was the end of the XI century, – Jan Vyshatich was forced to take a Christian priest with him because they were not in that land, and before death, a Christian was obliged to confess. So, like the mound excavations of Count O. S. Uvarova, the legendary chronicler Nestor testified: Christianity in the Meric land until the end of the XI century was not. Among the mayor were pagan faith and the guardians of that faith, the Magi. Here the question arises quite reasonably: where to see these people who, according to Moscow’s false writings, have dominated everywhere since the first century in the Merian-land? And, for the great shame of the Great Russians, we are forced, once again, to testify: by the end of the XI century in the world-to-the-face, on the land of ancient Moscow, Slavs have not been discovered. The Moscow siege on the presence of Slavs in Rostov-Suzdal land by the great Nestor is not confirmed.

This is where we finish the story of the second main difference between the mayor and the Slavs. Curgan excavations of archaeologist O. S. Uvarova testified: only Finnish ethnicity is present in the Merian land. It is the mayor, and only she, who lived in the IX-XND centuries in the ancient land of Moscow. And, as Russian historians testified, was extremely backward, professing the pagan faith of the completely Finnish (Mordovian) strain. The excavations were evidence.

3. Coins of the VIII-XII centuries found in Merian land during mound excavations

In this section, let’s study the questions about coins found by archaeologist O. S. Uvarov during mound excavations in the Merian land. The presence of many ancient coins indicates, at least, two undoubted factors: the first — even in those ancient times, the Merians had a connection with the world around them and trade with both neighbors and from distant countries by traders. It is quite clear: the main Merian trading commodity was fur and skin of wild animals. In those days, the forests were teeming with a beast.

Another undoubted factor is the testimony of the mayor’s residence on his original land for a long historical period. The presence of, say, Arabic coins of the IX-X centuries or German coins of the XI-XII centuries indicates that the Meryans lived on their Meric land at that time. At the same time, the presence of European and Asian coins confirms the idea that the Merians conducted trade affairs with both Asian and European countries and peoples.

Trade with East and West had certain nuances. First of all, about time. According to the 10th century Arab travelers, the Marianas at that time traded mostly through the Volga Bulgalia — a powerful, developed state — using P as an intermediary because: “No one goes to trade further Bulgar (the capital of the country. – W. B., because the natives kill foreigners.” It should be assumed that in these matters the Marianas did not make exceptions for representatives of Western peoples.

Look at how a seemingly insignificant fact crossed Moscow’s lies, allegedly Novgorod and Kiev princes almost as home traveled in the 10th century in the so-called Rostov-Suzdal land. A normal Moscow fiction. As always, I wish for myself an exception to the rules.

Obviously, in the IX and 19th centuries, the trade of the mayor with the West was limited, because the nearest cultural centers were Novgorod and settlements on the Baltic Sea, many hundreds of kilometers from the “Merg state”, and direct water connection along the “main Mariana Road – Volga” did not exist. As a result, in the VHI-X Xcenturies, the Merians had mostly a connection with the East, that is, with the Volga Bull-Haria. This cruel truth was also evidenced by coins found in Meric mounds. Among more than 300 coins from the 8th and 17th centuries more than 180 Asian origin, they are dated the VIII to the X centuries. Facts are inexorable! Very few European coins that were in circulation at the time.

Although what fables would offer so-called Russian “liographical arguments”, the facts indicate: in the VIII and 10th centuries, the Merians of Rostov-Suzdal land had virtually no ties with Novgorod, Kiev and the Baltic countries. This truth is confirmed by sources contained in Meric grave mounds. I want to remind you: archaeologist O. S. Uvarov and Professor D. Oh. Korsakov showed a very interesting truth with their works: it was in the IX-X centuries that the development of the mayors of its western and northern land continued. Listen to:

“By Shakespeare’s colonization movement (Mary) penetrated Whitelake and spread further from it into the Dvinsk land.”

And not the contrary, how “proaching” the great Russian “baikars from history”. Knowing how the “found” boatin “liographical ducts” were “found” and what purpose they pursued, we have no confidence in them.

It has been repeatedly proposed for the ardent defenders of the “Moscow Slavic” to make independent chemical, biological, bacteriological and similar examinations of paper, ink and handwriting of the oldest “lidescripts” stored in Russian libraries, and make sure by what time they belong. After all, even serious Russian scientists have no doubt that we are dealing with books of the XVIII century. Catherine’s times!

One serious Moscow Democrat professor in 1991 on my proposal to conduct such an examination was initially silent for a long time, grabbing the air with my mouth like fish pulled out of the water, then he was shacked:

— Now I understand why you, hokhs, sent in the old days to Soloki and Magadan

I had to remind the professor that real Ukrainians were sent to Magadan and Solovka. Because houchs have never been Ukrainians like як Katsaps can never become Russians. These are the begotten and mutants. They always went in a pair: the katsap is a hohol. As a double-sided single medal.

This is the Russian chauvinism virus. And among the Democrats, he’s got used.

Let’s go back to the coins of the Merian land. Here’s what O wrote about them. S. Uvarov:

The advantage of eastern coins to Western coins is that Merian trade with the East was more lively than with the West; at the same time, the fact that eastern coins minted before the 11th century have been preserved as much as so much shows that these commercial relations began with the East much earlier than trade with the Run by Europe.” 75].

“The first Western coins (from Germany) belong to the 10th century, and the first Anglo-Saxon coins belong to the end of the X and early XI centuries.” 75-119].

Archaeologist O. S. Uvarov made a conscious mistake, likening the year of release of the coin in a foreign, distant country, with the year of its appearance in the Meric land. Most likely, the coins appeared among the mayors a few decades after their minting. I think that’s no doubt. In his book Count O. S. Uvarov deliberately “saltered time.” Which is quite clear. He also got to “spoken” the mayor as soon as possible.

I pay attention to another interesting truth that Russian historians silence. Look, even the so-called “liographical ducts” issued “on the mountain” an interesting fact: none of them from 913 to 988 does not mention the so-called Rostov-Suzdal land. It seems like she didn’t exist at all. Above we gave the words of Professor D. O. Korsakov on this. This fact, along with the fact of the absence of European coins IX in the Merian land – most of the 10th century, showed the absence of ties to the mayor’s relations with Slavic Kiev, Novgorod and other European peoples. This should not be surprised. Great Russian “authors of chronicles” and did not expect that someday someone would be allowed to destroy their false “theory”.

In this section, we will not delve into the slums of Russian “liographical” to confirm Professor O’s research. Oh. Shahmatova, from which it follows that earlier, before 913, none of the Kiev princes appeared in the so-called Rostov-Suzdal land, or, rather, in the land of the mocsel people. These were the elementary fictions of the authors of the “historp, mostly Russia.”

Let’s listen to Count O again. S. Uvarova. This time he was thinking about Byzantium and Byzantine coins:

“We must note that, judging by the small number of Byzantine coins found and a small compared number of Byzantine-made items, the Meerians did not have direct trade relations with Greece. First the Bulgars served as Merian intermediaries in the purchase of Byzantine products, and then, presumably, the Normans and Novgorodians removed this monopoly into their hands. 88].

Only three Byzantine coins were found in Merian mounds and treasures: one near the village of V. Brembala and two near the village of Vasylkiv. The coins belonged to the second half of the 10th century.

Archaeologist O. S. Uvarov rightly testified: judging by a small number of coins, and most importantly, from the absence of things in grave mounds, jewelry and other objects of Byzantine production, the mayors did not have direct trade contacts with Byzantium. This is especially surprising because at that time the great princes of Kiev considered Constantinople almost their “native home”. I think no one forgot: from Oleg to Princess Olga and Prince Vladimir, the connection with Byzantium was maintained more than regularly. As you can see, the Meric people had nothing to do with this Kiev family connection.

This is the paradox of the Rostov-Suzdal land! The “great-great” have been singing completely different songs for over 200 years. And they don’t even look at the study of archaeologist O. S. Uvarova.

But these are just flowers. It turned out that, having excavated 7,729 grave mounds, and later additionally studied several thousand excavations performed also in the Meric land by archaeologists K. M. Tihonravov, A. P. Bogdanov, M. Oh. Ushakov, L. M. Sabaneyev and others, Count O. S. Uvarov did not find a single Kiev coin. But if about Byzantine coins and about the mayor’s ties with Byzantium O. S. Uvarov expressed a completely certain opinion, then the Count did not mention the connections of the Merian land with the Kiev state in the IX-XIII centuries and did not mention a word. It will be more likely to say: “sing old songs”, absolutely ignoring the question of the absence of Kiev coins. It is clear that he did it rather realize-l eno. Like dozens of other Russian archaeologists at the time. By the way, it must be understood that fierce Russian censorship, both tsarist and Bolshevik, would never allow us to space on such a topic. Therefore, to claim whether silence was conscious or forced is quite difficult. And it doesn’t matter. You can say with certainty: a scientist of such a level as O. S. Uvarov certainly could not help but notice such a phenomenon and not draw appropriate conclusions. It is also certain that Count O. S. Uvarov did not tell a single word about it.

So, in the Meric land (future Moscow), in the mounds of both the first (IX-XII centuries), and the second (XII–16th centuries) periods, no single Kiev coin was found during excavations of the 19th century. I mean, following the logic of Count O. S. Uvarova, we have every right to declare: during the IX-XVI centuries, the Meric land and its people had practically no economic and trade ties with either the Great Kiev or the Grand Lithuanian principalities. I hope that’s obvious. Although the “old Moscow lie” still does not allow us to be relaxed, it is easy to accept this simple axiom. However, do not forget: Kiev waited coins from the X to the XIII centuries and further, during the Lithuanian-Russian principality, in the XIV-XV centuries. These truths are unbreakable.

This is the third difference between the mayor and the Slavs.

The Merian people had no state ties with the Kiev Slavs before the arrival of Khan Vati.

We will talk about the Christian Orthodox faith below. This is a very serious issue that does not indicate public relations at all.

Now let’s talk about the last, last in this part of the question. Let us remember the great William de Rubruk, his wonderful testimony:

“This country is Tanaid (Don. – W. B.) It is very beautiful and has forests. In the north there are huge forests in which two kinds of people live: Moxels who have no law, pure pagans. Their sovereign and many people were killed in Germany. It was the Tatars who led them with them to step into Germany, so Moksel is very fond of the Germans, hoping that through their mediation they would still be freed from slavery Tatar. 88].

We understand: the “Hosedar” of the people of Moxel and its soldiers who died in the campaign of Khan Batiy’s troops in 1240-1242 could not bring information about the “Germans” to the Meric land. And representatives of Finnish tribes who returned from the military campaign of the Khan’s troops survived very little, and Batiy continued to keep them in the army thousands of kilometers from the “Merg state. Units returned to the Meric land from Germany. It is quite clear that they could tell the whole Meric people about the power and power of the Germans, so that among the mayor there was confidence that through their mediation they will still be freed from slavery Tatar.” That’s obvious. However, they brought the news of a military clash of “tatar with the Germans”. And this was a decisive factor that restored the historical memory of the mayor. Because the country of Moxel, according to Rubruk, was the country of the Meric people. And the Merites during the XI-XII centuries conducted the most intensive trade with the German people. We have undeniable evidence.

After excavating many thousands of mound burials in the Meric land, O. S. Uvarov found more than 80 German coins in the graves, the largest number of all belonging to one European people. In addition to coins, thousands of household items, jewelry and weapons were found in the graves, which were of German origin. Here is the testimony of the archaeologist:

— “…inst of mountain crystal, amethyst and sar-delik. At the birthplace of these stones, they had to be brought from Germany. And because in the mounds we often found coins from southern Germany and Bohemia, we have a new point to the same countries that were known as the birthplace of these precious stones. 85];

“glass wrists and rings of different colors found in Merian mounds. All these items… (also) found on or on the outskirts of the Rhine in Baden, Hessen and near Kreitznah… And coins minted in Cologne, Wurzburg, Strasbourg, Bavaria. Galberstadt and Speieri… found in the Meric mounds, …so coins in this case explain to us the cause of the similarity of these products. 83-84];

“-So we still have to pay attention to the axes and some other weapons that were brought exclusively from Western countries… Similarly, judging by the similarity of forms except the axes, and all spears, daggers… And the arrows were brought by Western merchants… They are found in the west in mounds, the same type and the same size as… MeryanskG [4, p. 86-87]. “A significant part of the Meric axes has an elongated ovch, which is almost the length of the blade itself… So these battle axes were not brought to Merian from Scandinavia, but, probably nos, from Germany. 126].

I will not give dozens of other similar evidence.

This is the truth about the “Germans”, whose help the people of the country Moxel, that is, the Merites. Indeed, the Medes during the 11th and 19th centuries (until 1237) had intense trade relations with the Germanic people, which kept the historical memory of it as a strong and courageous, perhaps even militant people. William de Rubruk in 1253 made no discovery about either the mayor or the Germans. He just testified to the truth of his time. And strange, at first glance, it turned out to be because the Moscow historical pseudoscience for two hundred years “singed” a completely different’ song.

That the country of Moksel is the country of the Meric people, Wilhelm de Rubruk has cited in his book and another very valuable testimony. Listen:

“About the clothes and the dress of them (Tatar. – W. B.) Know that from China and other eastern countries, as well as from Persia and other southern countries, they are delivered silk and gold matter, as well as cotton fabrics in which they dress in summer. From Russia, from Moxel, from the great Bulgaria and Pascatichar, that is, the great Vengria, from Kerkis (all these countries lie in the north and full of forests).., which they obey, they are brought expensive furs of various kinds, which I have never seen in our countries and in which they dress in winter. 76].

Look at what order (clearly from west to east) the northern countries obeying Khan Ba-tia: Rus, Moxel, Bulgaria, Pascatyr, Kerkis. It was between Russia and Bulgaria that the country of Moksel lay. By the way, it is comparable to them. Remember the map of the “Meric land” of Count O. S. Uvarova, and you will immediately understand that it was the mayor that was located between the Russ and the Bulgars and, according to Wilhelm de Rubruk, had a name – “the land of Moksel”. As the traveler says, “Rus… It is from Poland and Hungary to Tanaida (Don. – W. B.)… This river serves as the eastern border of Russia.” And more to Kievan Rus no land, no peoples belonged. Here, “difficults of lies” are completely inappropriate. And after the country and people mocsel (mere) lay the country of Bulgaria, then – Bashkirs (Paskatir), and behind it – Kerkis (Siber). At the same time, note that Rubruk called quite large and comparable, as at those times, countries and peoples. And I did not mention among the northern countries no small tribe, which in those days there were many.

By the way, the same Rubruk, mentioning the people of the face, separated it from the mocsels clearly on a religious basis. Part of the face by 1253 adopted the Muslim faith, so it came under the influence of the Bulgarian kingdom. He has not allocated the face to a separate state anywhere because “Merdas, whom Latins call Merdynis, and they are Saracsyns.” I mean, Muslims. And that part of the Finnish ethnicity, which retained its pagan beliefs, is attributed by Rubruk to the “country of Moksel” (they ate pork!!!). This is the part of Finnish

The ethnic group, the “Moxel country,” had until 1237 its “hosudact”, who died in Germany.

This is what the coins found in the Merian land told when we compared them with other reliable historical sources.

4. Other significant differences between Meric (Finnish) and Kiev (Slavic) tribes discovered during excavations of grave burials

Other differences between the Meric and Kiev tribes discovered during excavations of mound burials erected by infection, because we have already talked about them and will still speak. Repeating makes no sense. But put them in a single row is necessary.

So, what other distinctive features of the mayors and their burials were discovered by Russian archaeologists in the 19th century during excavations? What did their work say?

Facts, not the word:

a) Unity of Meric burials (vintars) during the IX-XVI centuries

Archaeologist O. S. Uvarov in his work “Meryans and their life by mound excavations” clearly marked the heredity of Meric burials for thousands of years, that is, from the VII to the XVI century. What coins found in mounds testified.

Religious preferences of the mayors changed, the conditions of life and principles of survival of the Finnish ethnicity itself changed, but eternal respect for the graves of ancestors and memory of them remained. Whatever shocks fall on the Finnish Rostov-Suzdal land, the tribes did not leave the inhabited place and continued to hide their dead in the same cemeteries. Even living neighboring lands, the mayors always left the “root” of a kind of near ancient graves. The history of European countries does not know this.

This is only the Finnish ethnicity of Moscow. Here are the words of archaeologist O. S. Uvarova: “Around the oldest tombs… The graves are less ancient. This is the general nature of the location of the mounds in the Meric cemeteries, and this character has been preserved… In all other areas… A wonderful example of respect and attachment to the graves of ancestors.” 23].

Only one people could hide their ancestors (pagans and Christians) for many hundreds of years in single cemeteries. By the way, another, not Meric archaeological culture (XII-XVI centuries) in the territory of the Rostov-Suzdal land, in the border of Oka 1 Volga, history and archaeology are not known. The Great Paradox of Moscow! The yourself can only be sung by the Muscovites.

b) Form of Merian mounds

We will speak more detailed language in one of the following sections. However, we note that all are excavated by archaeologist O. S. Uvarov and his contemporaries had an exceptionally round shape and were low. In the territory of the ancient Rostov-Suzdal land, or no mounds were found or revealed, belonging to the VIII and 15th centuries.

Much would be given to Moscow historical science for discovering elongated mounds on its motherland. Because such mounds are characteristic of Slavic burials. However, even there is no hint of anything similar in Russian archaeology. Although Russian scientists had in the XIX century a lot of opportunities to “find” anything to the soul. Calculated! They were hit by the boating lies. 7729 Uvarov Kurgan burials and several thousand and nshi x (about as much as the Uvarov) mound burials excavated in the 19th century by Russian archaeologists had an exceptionally round shape. Mostly 1 to 3.5 arshin in height and from 10 to 40 arches in the lower circumference. At a time when the Slavic burials of the IX and 15th centuries had a clearly expressed elongated form.

We will listen to the Russian academician O. A. Spitin. It was a great archaeologist-maquinator of Soviet times.

(c) primitiveness of Merian dwellings and tools of labor (VIII-XII centuries)

Even in 1253, King Louis IX of France’s ambassador to Khan Sartak (son of Batia) Wilhelm de Rubruk, visiting the “land of Sartak”, wrote: “Moxel… Pure Gentiles. They have no bridge, but they live in small huts in the forests. 88]. No wonder, after excavating the grave mounds, O. S. Uvarov never found large Merian cities and towns, belonging to the first period of Meric burials (VHI-XII centuries). They didn’t exist. Archaeological excavations O, S. Uvarov is fully in line with the testimony of Wilhelm de Rubruk. True evidence of history, in our case, Wilhelm de Rubruk, are in line with the truth of archaeological research, we mean, archaeological excavations of O. S. Uvarova.

Naturally, the lifestyle of the Finnish tribes of the VIII-XII centuries corresponded to the tools of labor. It’s an axiom. That is why archaeologists who worked on the intact archaeological field of Rostov-Suzdal land have found many stone tools everywhere. That is, a sign of the original state of society. There is no reason to receivate here. We have a historically reliable picture of the state of Muscovit of the IX-XII centuries, before the appearance of Yuri Dovgoruky in that land. By the way, there is nothing humiliating in this, because each people have passed a similar stage of their development.

However, we remind readers at what stage of development were the Kiev Slavs in the X-XII centuries. Already in 1037, Prince Yaroslav the Wise was founded in Kiev the magnificent Cathedral of St. Sophia. It can be imagined how high engineering thought and what crafts it was necessary to possess the cathedral’s builders to erect a 13-head temple with trilateral two-tier galleries.

And the theme of masterpieces of ancient mosaics and drawings, even in our context, requires a special conversation.

It was the period of the flowering of culture and writing of the ancient Kiev state. Naturally, culture and writing, and Kiev engineering thought and craftsmen’s skills were in demand by the Slavic people of ancient Kiev, its inhabitants. Russian-Ukrainians in the IX-XII centuries, no doubt, were among the very first in the ranks of European peoples, where the Muscovites were attracted 500 to 600 years later. Umm, that’s another topic.

d) Meric jewelry: pendants, bracelets, necklaces, etc.

We used to talk about Finnish jewelry and, in particular, about the Meric. Therefore, we will talk about jewelry in the context of comparisons of Merian and Slavic. Let’s look at them by comparing them with each other, especially paying attention to the differences and causes that have caused differences.

The Merians, like all Finnish tribes, loved to decorate themselves, their clothes, belts, their head with pendants of different shapes. Archaeologist O. S. Uvarov drew attention to the widespread wearing of pendants in the form of: bunns, various bulls, horses, rings, hoops, bear teeth, metal ducks, animal paws with pazuras, round plates, balls, etc. Naturally, wearing such pendants is primarily associated with the religious views of Finnish tribes. However, it was of practical importance: a person, being in a taiga forest, if necessary, could make an incredible noise, deterring all kinds of animals. It was a man of forest slums, and she knew perfectly how to behave in the forest.

As evidenced by Professor of the University of St. Petersburg Fedor Kindratovich Vovk, nothing like this was observed among the tribes of the Kiev land. What characterizes not only the difference in the life of ethnic groups, but also the difference in the environment of residence. In his book “Lectures in Ukrainian Ethnography and Anthropology 1 — he wrote: “Finally, explanation ornaments that are not all throughout Ukraine (except Hutsuls).”

At the same time, the mayor wore all sorts of wrists and bracelets on their hands and feet. Oh. S. Uvarov, in particular, said: “On Table. XXVIII placed five bracelets (small, 38-42) from twisted wire because of their similarity with bracelets found in Scandinavian countries. 109].

Professor F. K. The wolf wrote: “A very certain feature of modern Ukrainian jewelry… There is a complete lack of bracelets. From ancient times bracelets were jewelry only imported and even then were not common throughout the territory of modern Ukraine. 34].

Even more difference is observed in necklaces (bisera). I wrote about it personally. S. Uvarov:

“.. .All mounds have only one green necklace,… Although he is mentioned by Ibn-Fadman. It is surprising that, listing the main items of trade with the Russ, he … It is a turf as rare exceptions.” 76].

Oh. S. Uvarov seemed strange. However, there is no miracle in this, because the mayors never belonged to the “Rusichs”.

Finally, I will say a few words about swords.

Having excavated 7,729 mounds, O. S. Uvarov found only three remains of swords (of which one sab). And this is in the time (IX-XII centuries), when every Russ even “fall off with a sword.”

“Ibn-Fadlan… I have a full weapon of the Russians: each of them. He wore an axe, a knife 1 sword, without which they were never met.

Despite the clarity of the words of the Arab writer, the swords were in the graves (Meryan. – W. B.) “The rare exceptions.” 123-124].

What is why the question arises: should Russians base their historical science on complete exceptions?

We see: the ethnic groups of the Slavs Podniprovya and the Finnish tribes of the country Moksel differed significantly. Practically in everything.

It is likely that readers have repeatedly asked themselves: how did it happen that Russian historians missed such a terrible blow that their historiography with their archaeological works O. S. Uvarov. And not just him, because there were many other archaeologists and anthropologists.

Note: all the most striking blows to the Moscow historical lies about the Slavic origin of the Muscovites were caused in the second half of the XIX century. The main directions of these strikes were research on archaeology and anthropology, as well as the study of ancient life and customs of Muscovites. The study completely denied the verbal fables of the “bigkors”. They testified to the striking difference between the ethnicity of Podniprovya and the ethnicity of Oka and Volga. The verbal floor of Russian historical science was first even from the light-acting wind of factual sources.

It should be noted: a cruel dispute between supporters of the Norman theory of origin of Russia and supporters of its purely Slavic origin, which broke out at the beginning of the second half of the 18th century, almost completely faded during the reign of Catherine II. Then such a dispute was inappropriate. Because the very presence of the German lady (almost Normans) on the Russian throne removed the issue from the agenda. And Catherine II, personally interfering in thetoriography “mostly Russia”, put “finals” in the history of the Moscow state. By the early 19th century, some consensus was established between the Normans and the Slavs. That is, it was given an opportunity, within the limits of the allowed “general-no-Russian chronicles”, to conduct any research in archaeological, anthropological, historical 1 t. d. directions. The main condition of such studies was the preservation of the “status-quo” of the boatin concept of building a Russian state, the origin of the ruling dynasty and the formation of the Muscovites as a people. And according to the Cohodinian concept, the peoples who created the “single movement”, there was many, the yugs and Slavs, and miracles, and the mayor, and all, and the wall, etc. d. Of course, according to the concept, the Slavs were the main ones, and they were allowed migration in any direction. By the way, the same Finnish tribes were forbidden any landslides in the direction of the Slavs. They could only be “crushed by the Slavs” from their monastery. To the east and north. Everything is simple, reliable. And if readers look at any work of O. S. Uva-rova, D. Oh. Korsakov, P. S. Savelev. A. P. Bogdanova, O. Oh. Shahmatova, they will be convinced: prominent scientists, in principle, did not contradict the boatin (Roman) concept anywhere. They talked everywhere about the “flow of Slavs”, “the advantage of the Slavs”, “Slavic past”, etc. However, in addition to the “word husk”, hundreds, thousands of undeniable facts that completely noted such “soulding”.

If we open old Russian encyclopedias, we will see: even at the beginning of the 20th century, Moscow archaeology favorably perceived the work of O. S. Uvarova.

Read: “Uvarov Alexey Sergeyevich (1828-1884) – a famous archaeologist… The first work is his Fr. Uvarov chose a prominent place among our researchers.

In 1851. He… He goes for excavations in the ancient principality of Suzdal… Based on these excavations, he wrote “Meryans and their life on mound excavations…” In 1864 Moscow is opening a Moscow archaeological society, Count Uvarov… He holds the position of head in the new society, which remained unchanged for him until his death. Unino-voiced, Uvarov gave a speech in which he outlined the path that was so brilliantly overcome by the Moscow archaeological society under his leadership. On his initiative, a guide was created for excavating mounds and for their research. At his suggestion, a study of mounds of curves, towns of the inhabitants of the north and antiquities of the Tver Karela was conducted. [Z, s. 418-419].

The only conclusion: at the beginning of the 20th century, the authority of O. S. Uvarova and his research “the cradles of Greater Russia-Merg” remained undeniable and unshakable. However, already at that time there were people who saw a complete discrepancy between the “general Russian chronicles”, which affirmed the “Slavic past” of Moscow, and the research of archaeologist O. S. Uvarova.

The first of the “bigkos”, who openly began to refute archaeological research by Count O. S. Uvarova, became so O. A. Spitin, who had recently personally worshipped an outstanding archaeologist. In his work “Vladi-Myrsky mounds”, published in the collection “Vistries of the Imperial Archaeological Commission”, issue of the 15th for 1905, he explained his rejection of archaeological works O. S. Uvarova: “The conclusions are the same gr. We can no longer satisfy us.” 89].

As we remember, for many years of archaeological works. S. Uvarova was authoritative and undeniable. But here’s what O. A. Spitin questioned them. And if at least such an opinion were expressed by a practicing archaeologist who saw a lot at his age and worked in the Rostov-Suzdal archaeological field. But no, deny the work of archaeologist O. S. Uvarova became a normal Russian clerk.

By the way, the same Russian encyclopedia dictionaries until the early 20th century knew nothing about some Spicin Alexander Andrievich. In fact, only the Great Soviet Encyclopedia is already beginning to exalt O. A. Spitin and completely deny O. S. Uvarova. And from one edition of the Encyclopedia to another, it is increasingly. In the last, third, O. A. Spitin is already served as a “outstanding archeo log”. These are the metamorphosis in Russian science!

Take the VRE (second edition): “Spitsyn Alexander Andreyevich (1858-1931) – Soviet archaeologist (recognized their own! – W, B.). Born in M. The Yaran former Vyat province. After graduating from the University of St. Petersburg (1882), he worked as a history teacher in Vyatka (otode and revealed the discrepancy between O. S. Uvarova “general Russian chronicles”. – W. B.)… Moving to St. Petersburg, Spitin since 1891. He took an active part in the work of the Archaeological Commission, raising the meaning of Slavic-Russian archaeology (because of which it became a “o prominent Soviet archaeologist”. – W. B.)… Since 1929 — Corresponding Member of the Academy of Sciences of the USSR… Spitin was little involved in excavations, focusing his strength on the study and publication of various archaeological materials. Spitin was one of the first to make a combination of archaeology and history. 40, p. 313].

It is when we began the “combination of archaeology and history”, O. A. Spitin could not “connect” the work of O. S. Uvarova with “general-no-Russian chronicles”. And since he would never be allowed to encroach on the “general Russian” chronicle fables, he wrote that, they say, “we can not satisfy” the work of O. S. Uvarova. And they came to draw completely different conclusions. There was a kind of Russian archaeological “cleaner”, which himself “littlely engaged in excavations”, but freely manipulated the works of others.

Let readers not think that these are my thoughts. No! To make sure that my words are fair, we will study the work of O. A. Spitin “Vladimir’s mounds”, as they say, along and across. Readers will see for themselves, to which elementary lies the “Soviet archaeologist” descended to attribute Moscow to Moscow “Slovian origin”. And that is not worth surprising. From the first book, we have already seen what the thesis the Nobel Prize winner A. And. Solzhenial-zin to “justify” their harassment in Ukrainian and Kazakh lands. This is the usual “moral” of the Russian chauvinist. He always lacked someone else’s land.

Let’s open the work of O. A. Spitin “Vladimir Kurgans” is a simple simplified translation of the book O. S. Uvarova “Meryans and their lives are behind mound excavations.” The article takes 88 pages and 8 lines. On the first 23 pages of the “Volodymyr Kurgans” the following materials are presented: receipt of O. S. Uvarov permission for archaeological work; a list of places where excavations were carried out; reports by whom and when the work was carried out; description of the list of excavations conducted by other archaeologists, and materials used in their book Uvarov; repeated, unauthorized sorting of archaeological material by time; “things of the VIII-IX centuries, mounds of the XI century, mounds of the XI century. A. Spitin.

It is very important to note: by submitting someone else’s material, Oh. A. Spitin consciously made his own critical hints and malkaments against O. S. Uvarova and P. S, Savelieva, who personally managed excavations; made many speculations like: “Excavations were conducted with assistants undoubtedly inexperienced, who hardly understood all the responsibility of the work.” It’s like O. A. Spitin was known how the work was done, as if he was a more significant expert in archaeology. He also made half-stugments to the incompetence of O. S. Uvarova: “A thorough revision and reassessment of material obtained by excavations of Vladimir Kurgans” [11, p. 90]. Finally, he makes arbitrary conclusions that fully diverge from K’s conclusions. M. Tiikhonravova, who conducted excavations near the village of Vasylkiv and does not mention this in a single word. Listen to: “In 1852 K. M. T-khonravov excavated 291 mounds near the village of Vasylkiv Suzdal district, apparently from the order of Fr. Uvarova… There is a description of this excavation… Together with GNizdylov, these places are probably ancient Suzdal Russian settlements. 91].

And a lot of things like that. Although K. M. Tihonravov, P. S. Saveliev, O. S. Uvarov and others clearly recorded the proper excavations in c. Vasyls Finnish ethnicity (meri). And if O. A. Spitin made his conclusions completely loudly, then archaeologist O. S. Uvarov fully substantiated his conclusions.

He noted: “Starting from the very shore of Pereyaslav-sky, where the main original settlement is called All-kovo, then the names are found along Nerli and other waters: All, Veska, Veslevo, Vexice; even the name of Vasilka (Vesilki) is undoubtedly the cultivated form of the same root, from the word vesi, Finnish – water. Ancient Finns worshipped water, vesi, which was even personified as a special deity sung in ancient runes. Interestingly, archaeological materials have fully confirmed the antiquity of these names, which come from the Finnish root vesi. 13].

I’m not going to describe the findings from the mounds near s. Vasyl and s. Gizdilov. Let me remind you that there were found eastern coins of the 10th century, which testified to the burial of the late X-first century. Such an open siege of the “Soviet archaeologist” about “Suzdal Russian settlements”.

Let’s go on for the O. A. Spitin. The following 22 pages include numbering to the drawings below and arbitrary text to this numbering type: “No. 43. There is no muz(s) in Rum(s) Custer. Analogy in the Gnizdovsky gravestone” and the like. All these free notes are O. A. Spitin has nothing to do with the descriptive part of the excavations and diary records of archaeologists except the detection site.

The following 34 pages show images of things, weapons and decorations found by O. S. Uvarov, P. S. Savelier-wim and K. M. Tikhonrave in mounds during excavations.

All material submitted on 79 pages is a profit of archaeologists and, of course, there is no relation to “scientific creativity” O. A. Spitin has no. It is provided exclusively for

give more weight to the work of O. Sggicina. I pay attention to readers: O. Sggitsin for “analogy in Laiz-dovsky” is needed to justify this thing as Slavic. Because it is about excavations in Pgizdov (Smolensk). Please don’t confuse the excavations near c. Shiz-dilov performed by the expedition O. S. Uvarova on the Nerl River.

So, the personal work of the “Soviet archaeologist” on the characteristics of mound excavations in Rostov-Suzdal land and conclusions were placed on 8 pages and 8 lines, but this allowed the author to draw exactly stunning conclusions: to attribute all mounds to Slavs. However, O. A. Spitin in his thoughts and conclusions lied so much that he never managed to get out of his lies.

Read the thoughts and arguments of O. Spitin from his article “Vladimir Kurgans”. Of those famous 8 pages and 8 lines: “Until now (VIII-X centuries). – W. B.) Russian antiquities can be attributed to elongated and long mounds. In the excavations of Fr. Uvarov and Savelev have no mention of these important monuments of antiquity. Here such mounds were to advance along with the first Russian settlers from the upper reaches of the Dvina and Dnipro. 95].

They must have, they don’t. None of the archaeologists who worked in the second half of the 19th century in the Rostov-Suzdal land and its surroundings, long and elongated mounds, found. That is, among more than 10 thousand excavated grave mounds, there were no mounds who at least by external signs belonged to the “Russians”. It is not about “Russians”, but only about the Slavs. Russians did not exist at that time. Let’s leave this manipulation on the conscience of the “Soviet archaeologist”.

What’s interesting, Count O. S. Uvarov in only one of his book (I am not talking about diary records) described in detail the size of several hundred of the very round mounds. In his 108

chapter 17 is titled “The District and Height of the Kurgans” (c. 175-178). In addition, all mounds of Rostov-Suzdal land, with rare exceptions, one in one height from 1 to 3 arshins (71.12 cm – 213.36 cm).

Here is the Russian proverb: “need on the grain of pen, the circle of the kryv”.

Even O. A. Spitin had to complain: “Future researchers of the Rostov-Volodymyr region will do a great service to science (rather than – pseudosciences! – W. B.), looking for here the undoubted traces of ancient bloody elongated and long mounds. s. 96].

And be like O. A. Spitin, in 1904 archaeologist O. Oh. Smirnov searched and examined (near the city of Muroma) several elongated mounds. But, as it turned out, they belonged not to the “Russian”, but to Finnish tribes. So even O. Spitin was forced to admit: “their belonging to the type of Smolensk (nest, – V. B.) Not yet found out. The dishes in these mounds are clearly Finnish. [11, p. 96].

Which, however, did not prevent the “Soviet archaeologist” yet conclude about all round mounds of Rostov-Suzdal land: “We recognize the Myrgans without hesitation as Russian, and we consider the manifestation of the Finnish element insignificant.” [11, p. 166].

In principle, O. A. Spitin could have wanted. However, there was no evidence for his “considered”. As readers remember, archaeologist O. S. Uvarov in his book submitted thousands of names of tracts, villages, villages, year and lakes that have Finnish roots and Finnish origin. such indigenous “Russian words” as Moscow, Oka, Kostroma, Kleschino, Fero, Shendor, Custeri, Vyazma, Klyazma, Gza, Volga, Koloksha, Tesha, Uvod, Kizhi la, Shupulino, Istra.

And since the Russian corresponding member on this “Finnish” was “nose to cover”, he just kept silent about it. So to say, “not noticed.” A normal reception of “bigkoros”.

However, O. Spitin is very detailed, as for eight pages, “interpreted” the word itself – mayor. He gave rise to the “schedew-109” of his logic. Listen: “That Vladimirsky region was once inhabited by Finns, it is obvious and is not in doubt, and that it was the mayor and that it was she who occupied Rostov and Plescheev Lake, this requires evidence other than reference to Nestar and Map…

Because the name of the mayor calls themselves Cheryms, and on the basis of the reasoning that Halich Mersky stands in the land of the Cheryms, we consider it possible to identify the chronicle mayor with these nationalities… The words of the chronicle are not a fact, but only a house.” 164].

I have always been impressed by the brazen cynicism of Russian scientists. But the corresponding member of the Soviet Academy of Sciences could not know the simplest truth: the “cheryms” never called themselves this name. They always had a self-titled name — Marie. What is exactly the mayor. It was the “Great-great” that have always manipulated nicknames for entire nations. Remember: Tatars are Volga Bulgars and; Maloros are Rustics, Ukrainians; Kyrgyz are Kazakhs; Zyrians are Mort-comi; the Wod-morts, etc. Russian Professor M. A. Cast-ren, one of the great-scientists, long before O. Spi-cina clearly indicated that the root of the words: sea, mar, mayor, wall of only origin — from the Finnish word “mari” is a person. Same A. Castren clearly explained that it was the Great Russians, breaking Finnish names, that broke single-rooted words, forming several. Tom’s reference O. A. Spitinana fictional word, the Cheremis, is an elementary fornication. For a corresponding member, it is also a sign of ignorance. We are dealing with this “scientific figure” of Moscow.

Statement O. A. Spitin about the “house” of the legendary Nestor is not even stupidity. This is the usual verbal “prostitution” of the Russian scientific husband. Obviously, the great Nestor is much better than O. Spitin knew where the mayor lived in the early 12th century. And although Nestor’s work was very thoroughly spoiled by “inserts” Moscow’s “men from science”, as O pointed out. Oh. The chessmats, but her genius has not diminished from this.

But how he then manipulated the word меряmayor “Soviet archaeologist”:

“The instructions to existing geographical names in the Vladimir region, allegedly associated with the name of the mayor, cannot seem convincing, because ethnic names are applied only on the edges of the tribe, where they have real meaning as a designation of the boundary, and where they immediately disappear as soon as the area is engaged in a solid homogeneous other tribe; the Russian population, which took it. 164-165].

Such evidence is so meaningless that they are not allowed to comment. If above O. A. Spitin admitted that “The Mo-lodymir region was once inhabited by Finns”, and later they were “supplanted by the Russians”, then, according to the logic of the same O. Spitin, “name… immediately disappear as soon as the area deals with solid homogeneous other tribes.” What happened to these “Russians”, who for some reason left in their lives not only the word of the mayor, but also tens of thousands of others, foreign Finnish words? For example, Moscow, Volga, Oka and others. In what angle in their fictions did the Russian corresponding member of the Academy of Sciences?

Most likely, it was done by the method: “my’s tongue is my hurdle”, or: the tongue is like a grinding. That’s how he is, “Soviet archaeologist.” He also distorted the content of scientific conclusions of O. S. Uvarova. He wrote, “If now. Looking at the large space occupied by names resembling the ancient Mary, we note that such a name consonance can happen by accident, then the best refutation of such denial can be these names themselves. When in Tula Ibernia (on the edge! – W. B.) in the names: Merlevo and Merlynovka are repeated only those names that we have already met in Nizhnygorod and Yaroslavl provinces. Where the Merians undoubtedly lived, then such names acquire the qualities of the most convincing evidence. The name Merinovo, found in the cradle of the Merian people, near Lake Kleschino, and repeated without any changes in Vologda, Nizhny Novgorod, Tver and Yaroslavl Ibernias, in total 8 times, eliminates all kinds of possibility of ordinary coincidence [4, p. 10].

“Many of these names of both waters and villages are repeated in the most in the iddd alle areas, proving not only their etymological unity or kinship, but also the unity of the origin of the first inhabitants of these lands. Only the same people could, by throwing their villages in a large space, repeat the same names or give names of the same etymological origin. 12].

Here’s the end of the talk. A. Spitin. Archaeologist O. S. Uvarov wrote about the names of the mayor and others, manifested not only directly near the lakes Nero and Kleschino, but clearly reminded of their Existence in the vast space of the Meric land. For this purpose, a map was drawn up that confirms the great truth of the second half of the 19th century. The corresponding member of the Academy of Sciences did not want to lie so openly. As for the “inconvenient” of the word “cheryms”, “Soviet archaeologist” had to complain about Moscow chauvinists. The Finnish tribes of the mayor and Mari had nothing to do with this.

But no matter how cunning and turns out O. A. Spitin, he had to explain who meant by the “Russian people”? Which tribes of the Slavs, according to his idea, moved to the IX-XII centuries into the Meric land? And he finally barely rejected the veil of mystery:

“For us, the important question is not about whether Russians or Finns belong to Vladimir mounds, for us personally has long been resolved, but about what in particular Russian tribe they can be attributed.” 166].

In those words, it’s all O. A. Spitin. He didn’t need any evidence. He decided (rarely, for him decided) that the Finnish tribe of the mayor could not become the core of the “Great Russian nation”. Therefore, the great archaeological discoveries of it simply “not arranged”. For him, and for such as him, in the question of the origin of the Muscovites, even the work of the brilliant Nestor, however, slightly twisted by Finnish compatriots of a corresponding member, was not a mandatory element of history. He had only one task: to determine, “which… The Russian tribe can be attributed.”

As we will see, he never managed to find a convincing answer. It was a little bit of touching his writing.

In his efforts O. A. Spitin faced a lot of problems. And the first of them was that he began his “search” only in the early 20th century, when Moscow history had long been “scrained” and when, as the great Rusich-Ukrainian M. Hrushevsky, “every Russian Democrat ended on the Ukrainian issue.” I mean, O. And Spi-zin did not allow ordinary Russian chauvinism to say that the “great-growing” arose from the “Slavites of the Little Russian”. Therefore, tribes such as: Poles, Severans, Volyns, Dregovichi, dulib, streets and nshi immediately fell away. Not suitable for the role of “relatives” and Novgorod Slovenes, because the picture of the late and humiliating origin of the Muscovites was painted. Moreover, there was no explanation for the complete extermination of Novgorod Slovenes by Muscovites in the 15th and 16th centuries. Not suitable for the ancestors of the “Greats” and “doubtful vyatichi”, most likely not existing in the historical past. After all, the Vyatichi did not leave behind the only famous village, not to mention the “city”. There is nothing to say about the cultural achievements of the Vyatichi. Of course, such a tribe did not go “great-great” in the ancestors. After the county, O. A. Spitin, with the tacit consent of Russian scientists, stopped at the “smoleen curves”. First, their own, “greats”, and secondly: no dependence on the past was seen. And the wolf is full, and the sheep is whole.

Read “Soviet archaeologist:

“The colonization of the Rostov region by the Russians began. in the IX century. and, most likely. from the tops of the Dnieper, from the land of the resinese curves. In the X century we see here a rich Russian population, which left numerous mounds with burning (O. A. Spitin refers to Meric mounds investigated by O. S. Uvarov. – W. B.). These mounds are generally rich in finds, have analogies only in Gizdovo (Smolensk. – W. B.), because the mounds of the X century. Novgorod, Pskov and Vitebian are very poor things, and things are other types… The X century mounds, which could be attributed to South Russian and middle-Russian tribes, there is no in Vladimir region, as there are no them in place. 167].

As you can see, O did not come. A. Spitin is neither South Russian nor the Middle Russian mounds. No traces of al al al ancestors in the “Volodymyr region”. None!

And how many dissertations in Ukrainian historiography are written on this topic — “about the flow of the Slavs in three ways.” As you can see, Oh. A. Spitin did not want to “getting birth” with “little Russians”.

However, what is interesting: and the “smolen curves” had absolutely nothing to do with the Meric mounds of the IX-X century, because their mounds differed from the mounds of mayor.

Let’s listen to O. Spitin, from his other work “To the history of the settlement of the Upper Volga by the Russians”: “The oldest monuments of antiquity in the country of Smolensk and Poloth Slavic Slavs are extended and long mounds, with remains of burning corpses. The first can be attributed to the IX century, the second in part to the end of IX, partly to the X century. These are the most characteristic antiquities of the curves of this time, abundantly common in their lands and are completely absent in the area of Russian tribes of southern and eastern (in the country of Moksel. – V. B.) [13, p. Z-4].

However, no O. S. Uvarov, nor his numerous colleagues among many thousands of excavated mounds found either a single long or elongated mound. It is completely round and all as one are low. Even O. Spitin understood the joke, so he wrote:

“Future researchers of the Rostov-Volodymyr region will do a great service to science by looking for undoubted traces of ancient bloody elongated and long mounds here. It is most appropriate to look for such mounds near Rostov and Pereyaslav’ 1 [11, p. 96].

But the following researchers did not find “near Rostov and Pereyaslav” no long or elongated curgan curves.

They were aware of the Spicine theory “like finds in Gnizdovo” and modern historians. Let’s listen to the historians C. V. Du-mina and O. O. Turilova: “Special attention was attracted and attracted by the excavations of Pzdov (which was, quite likely, the predecessor of Smolensk), Temiriv and Mikhailovsky mounds near Yaroslavl. Archaeologists have also discovered characteristic types of Scandinavian burials. with characteristic objects, including the so-called “Trah hammers” (amulets associated with the cult of the Scandinavian god-gromourzhets), swords, phybulus fasteners… These findings of Scandinavian inventory gave historians reliable material that was quite difficult to ignore, although under pressure from all the same great theory (the Slavanophilus. – W. B.) excavations sometimes folded, there were attempts to artificially reduce — by complex manipulations — the “excessively high” percentage of jam burials.” 18].

Among those who were heavily engaged in “manipulations” of excavations in Gnizdovo, was our “Soviet archaeologist”. However, further research by archaeologists refuted this lie by Mr. O. A. Spitin…

We will be proud of the “Vladimir Kurgans” further: “Vyatichi, judging by the excavations of the mounds in the Kaluga and Tula provinces.. stood away from the colonization movement in Suzdal…

Things characteristic of the Radymist 1 Severan mounds of the XI century… No one has been found among the Vladimir antiquities, so there can be no talk about the colonization of the Prince on this side.

Kyiv-Volyn mounds XI-XII centuries. quite poor for things and this is already clearly different from the Vladimir of the same time…

Curgans XI-XII centuries. The drezovic are close to Kiev-Volyn and. So, far from the Lord.” 168-169].

No Slavic tribe (for O. A. Spicinim, except for the Smolensk curves, did not participate from the XI to the 12th century in colonization (flowing) of Rostov-Suzdal land.

By the way, all these conclusions apply to Novgorod Slovenes, because: “…the Novgorods of the IX-X Xcenturies., contented with their historical center, had no colonization interests in either the Volga or in Suzdal region” [13, p. 4].

The same applies to Novgorodians and the XI-XII centuries. O. Spitin stated: “The Novgorod Slovenes did not directly participate in the settlement of the Rostov-Suzdal region…” [13, p. 6].

So only “smolen curves” remained! Tom O. Spitin continues to preach his idea:

Smolensk curves, forming the core of the Russian population of the Rostov region, continued to colonize it in the XI century. Unfortunately, we are not able to establish how significant the movement at this time was the population from the upper reaches of the Dnieper to the overseas cities [ 11, p. 169].

Finally, the “Soviet archaeologist” slowed down a little with the “flow of the resin curves” in the Rostov-Suzdal region. We will soon see how he finally gets confused in his thoughts.

Finally, in his work “Vladimir Kurgans” O. A. Spitin has submitted another obvious fiction that concerns the research of archaeologist O. S. Uvarova.

The next centuries of life of the Vladimir region are now hidden from the eyes of an archaeologist, because mounds are further than the XII century. They don’t lead.” 172].

I will not analyze this outright lie of the “Soviet archaeologist”. I will only say that the number of chickens

The man of the II period, which belong to the XII-XVI centuries, excavated by the Uvarovo expedition in the Rostov-Suzdal land, was several thousand. In their liking, burial methods, found things, etc., they fully corresponded to the excavated mounds of the first period (VIII-XII centuries). That is why O. Spitin had to lie about the “lack of mounds beyond the 12th century.” After all, he needed to somehow explain the only 700-year-old Me-rian cemeteries and a single 700-year-old form (and even ornament) of dishes. And much more. He had no explanation about this.

The Soviet archaeologist was an exceptionally fruitful man. He wrote dozens of articles on various archaeological searches. As I wrote, “I’ve been doing little excavations.” He simply conducted “cleaning” archaeological research, “used attempts at complex manipulation,” as modern historians wrote.

And I decided to read his other works carefully, match them with the Vladimir Kurgans. In his work “To the history of the settlement of the Upper Volga by the Russians” O. A. Spitin, without noticing it, began to contradict his theory of “flow of the resinal curves” in the Rostov-Suzdal region.

Read; “The arrangers of the Suzdal land, Prince Yuri, Andrew and Vsevolod, no doubt, equally gladly received settlers from everywhere… It would seem that we can expect that it was the Dnieper curves that should have been the main mass of immigrants here. Maybe it was true, but archaeological material does not give accurate instructions for this yet. 7].

What a good technique A. Spitin, although what tension he made, on the Kstal: “it would seem”, “can wait”, “were sure,” “without a doubt”, and “smolen curves” as it was not in the Vladimir region, and did not appear.

However, in this work O. A. Spitin has now only questioned his work refutating O’s work. S. Uvaro-117 va. Here is another work: “The settlement of ancient Russian tribes. According to archaeological data, he has already become angry with himself. Listen: “In the question of the same Belarusians there is one point in which philological and archaeological exploration converged, but led to a conclusion, strangely contradictory reality. Some and Nshi consonantly claim that the curves belong to the northern group of ancient Russian tribes, that is, Great Russians, while all those areas where archaeological excavations have been discovered the spread of the Cre-vic (polot and resin) mounds in the XI century, at this time they are inhabited not by Great Russians, but by Belarusians. In the mass relocation of tribes, we do not dare to believe, and the complete degeneration of one tribe into another, for the 6-7 centuries, at least Russian in Russian, is unlikely. We do not see this dilemma.” 39-40].

We are watching another joke of Russian so-called history. There was no dilemma here and does not exist. There is the simplest truth: Belarusians really come from curves, and the “bigcors” have a completely different roots – Finno-Tatar. And there’s no dilemma!

We will not study such “works” of other Russian “day stories” who tried to refute and blacken outstanding archaeological studies of Count O. S. Uvarov and his expeditions. Archaeological excavations and conclusions of O. S. Uvarova is invaluable for world science. They dealt a final blow to the Moscow historical cloud “about the Slavic origin of Moscow”, which could not really be.

I want to remind you: in Russian historical science there are other sources that finally refute the “flow of the resinese curves” into the so-called Rostov-Suzdal land. Quoting “Lithist of Pereyaslav-Suzdalsky’, Professor D. Oh. Korsakov testified:

“The Smolensks penetrated only once into the Rostov-Suzdal land – in the army of Mstislav Mstislavich Toropets-koi (in 1216). 3 chronicle evidence of Smolnyan under this year it is clear that the Smolensk-Suzdal land was considered to be alien to themselves. 147].

You don’t seem to say shorter. Rostov-Suzdal land was therefore “the herr’s fire” for the Smolensk curves, which was inhabited by “hets by someone else’s” Finnish ethnicity.

The same Professor D. Oh. Korsakov, referring to the work of C. M. Solovyova “The Nature of the Russian State Region and its influence on history” and on the work of M. And. Kostomarova “Two Russian nationalities”, accurately established the place of curves in history. Listen: “Kryvici was a wild tribe that had no inclinations for independent development due to its unprofitable geographical location, which has thickened it in a wooded area among the Lithuanian peoples. This tribe, having developed a mostly strict religion, falls under the influence of the Lithuanians early and mixed with them. United initially by the Federation with Novgorod Slavs, the Kryvici tribe further distinguishes two principalities: Polotsk and Smolensk, – according to the system the year of the Western Dvina and the Dnieper. Due to the direction of these year – Dvinas west and Dnieper to the south, the flow of historical life of both principalities leads to the west and south, remaining quite far from the northeast of Russia (Rostovo-Suzdal land. – V. B.)” [9, p. 46].

Therefore, the flow could not be carried out due to geographical features of the area. Movement in those distant times was carried out in rivers.

It is too late for the Soviet archaeologist. A. Spitin took up his dirty and ungrateful job. As the Russians say, the train has long gone.

However, Russian scientific men are still still the same fictional historical dilemma. He can neither heart nor mind perceive the Russian chauvinist of the work of his compatriot archaeologist O. S. Uvarova. He want to be a Slavic, and everything is here.

I had a little hesitation or connect 19th-century Russian anthropology to our historical research. I even consulted with friends and historians. However, their thoughts were divided. The decisive factor in the inclusion of this chapter in the book was the revelation of Russian political chauvinists, who express a new longing for the “Slavic brotherhood of three peoples”. Such them were covered by here behind this “brotherhood” that they even tried to take away the island of iuzlu from one “younger brother” in the middle of winter. The older brother showed an original “real love” for the “younger.” After that, my doubts, have already been dispelled. However, the same annoying thought was still concerned about the depth of consciousness: will the “elder brother” never be smarter? Will we continue to try to build an empire on human bones?

That is why the author decided to involve, to familiarize readers, the anthropological works of the famous 19th century scientist Professor A. P. Bogdanova.

I want to draw your attention: the third edition, t. Z, s. 443) admitted A. P. Bogdanov is “one of the founders of anthropology in Russia”, “organized the first anthropological institutions and promoter of natural and scientific knowledge. He was a professor at Moscow University (since 1867) and a member-nom-corespondent of the St. Petersburg Academy of Sciences since 1890. It turns out, and in this case we are dealing with a great Russian scientist at the end of the XIX century.

I will allow readers to reveal some basic concepts of anthropology. It is “…the science of the origin and evolution of man, the formation of human races and the normal variations of the physical structure of man” (WRE, t. 2, p. 107). The same page goes on: “Anthropology studies variations in body size and shape by describing and measuring… Important methods of anthropological research are 120

tapeology, osteology, odontology, anthropological photography, removing prints of the skin patterns of palms and sole surfaces of the hip, removing plaster face masks, etc.

Professor A. P. Bogdanov, studying the mayor, in his work “Kurgane tribe of the Moscow Governorate” paid main attention to craniological research. And “Craniology is the science of the structure of the skull of man and animals.

I hope readers remember the outstanding works in this field of the famous Soviet scientist M. M. Gerasimov and his schools.

According to the “Great Medical Encyclopedia – (release third) and world standards, human skulls are characterized by three main types: dolichocephaly, mesocephaly, brachicephaly – according to the so-called longitudinal-wide-wide skull index. This index is calculated by formula: (cross diameter: longitudinal diameter) x 100 [17, t. 11, p. 481].

Let’s see how the Medical Encyclopedia characterizes these three characteristic skull structures:

“Brahicefalia… — short head shape, which is characterized by a high ratio of the indicator of the largest width of the head to its greatest length. Calculated by formula: (in:a) x 100, where a is the longitudinal diameter of the head from the super-bran point (glubsl) to the posterior (oxtocranion), in is the transverse diameter between the parse points. This index, introduced in 1842. Swedish anthropologist A. Retcius, named “main indicator”. The main indicator is used in anthropology – to characterize the process of rounding the head (forms of the cranial box within the species of modern man). Brachicephaly is hardly found in fossil hominids, not related to the species Homo sapies, that is, in Neanderthals, synanthropes and pitecanthropes. In modern man, Brahmaphal is characterized by an index of 81.0 and above” (17, t. With s. 372).

It is the brachicephalic skulls, according to anthropologists, that are characteristic of Slavic tribes, in particular – Ukrainians.

“Dolichocephaly… – long-head; significant advantage of longitudinal diameter of the brain skull above the transverse. The term was introduced into anthropology in 1864, A. Retcius,,, Main indicator (the ratio of the largest head length to its width at Dolychocephaly (with the international consent of craniologists in 1886) It is between 55-74.9. 7, p. 452].

Dolichocephaly in the old days was peculiar to Finnish tribes living in the territory of modern Moscow: from Lipetska, Tula and Smolensk to the White Sea and Zakamya.

“Mesocephaly… — intermediate between brachicephaly and dolichocephaly form characterized by the size of the main index from 76 to 80.9 in men and from 77.0 to 81.9 in women. M(esocyphal) is found in representatives of individual races and ethnic groups that inhabit all continents, except Australia. 14, p. 482].

After we got acquainted with some of the concepts of medicine and anthropology, let us turn to the work of Russian Professor Anatoly Petrovich Bogdanov (1834-1896). The work “Meryans from the point of view of anthropology” was written by a professor and published in 1879; the other – “Curgane tribe of Moscow Governorate” – written and published much earlier, in 1865, and published in the 3rd issue of the Moscow University Offices. And since the Moscow Kurgan tribe is only part of the Meric tribe and the entire Finnish ethnicity, we will study the general one first, and behind it is partial. It is more important that the “Moscow share” is absolutely identical to “Merian general”.

By the way, when we talk about the science of anthropology and its section — kraniology, we must understand that we are talking about a very authoritative world science without the knowledge of which it is very difficult to look into the past. Anthropology allows you to put the final dots in the study of the past.

I suggest that work A be carefully considered. P. Bogdanova “Meryans from the point of view of anthropology”. At the beginning, her professor writes:

“About all prehistoric inhabitants of Russia (meaning the territory of indigenous Muscovites. – W. B.), Merians are the most processed and research in the sense of archaeological and household due to the classical study of Count O. S. Uvarova. About 8,000 mounds were excavated by Count Uvarov and the late Saveliev, and the excavations these submitted rich material for the knowledge of the mayors in all senses except anthropological…” [20, p. 1].

In which we are convinced of how highly appreciated Russian scientists in the XIX century “classical studies – Count O. S. Uvarova of Merian land and Meric tribes. Such assessments were given by scientists of all scientific directions, one way or another tangent to excavations. “Classic” research by O. S. Uvarova was recognized by historians (M. And. Kostomarov, P. N. Godin, D. Oh. Korsakov and dozens of others), archaeologists (L. P. Sabaneyev, A. And. Kelsiev, K. N. Tikhonravov, I. A. Ushakov and others). Anthropologists (K. M. Ber, F. P. Landcert, A. P. Bogdanov et al.). It was anthropologists Ber, Landcert and Bogdanov who conducted anthropological studies of skulls from Meric graves and confirmed the authenticity of O’s conclusions. S. Uvarova.

Yes, Academician K. M. Ber, almost the first anthropologist in Russia, having studied at the request of O. S. Uvarova two Merian skulls from the mounds of the village of Dobrova Vladimir province, made the following conclusion:

“Compasing these skulls with those we have in the anatomical museum, it seems quite likely to me that they belong to the Tatar tribe. The largest they have similarities with the skulls of the Kazan Tatars, which is in this Museum, because their species and their size are almost quite the same. It should be noted, however, that the basis of the skulls of some Tatar tribes is quite close to the skulls of Finnish tribes, while the base of the skulls of other Tatar tribes differs very little from Mongol, for example, Nogaitsy, Kyrgyz and others. From this it could be assumed that the sent skulls belonged to any Finnish tribe… Because in the mentioned turtles there are no signs of Mongol origin, and if they belong to the Tatar tribe, then one that mixed with Finns. [20, p. 1].

This was the first time two specific skulls from Merian mounds were studied. An absolutely independent expert, a Russian academician of the XIX century in the turtles studied did not find the slightest signs of Slavic origin. Once again, I remind you that the main sign of the skull of the Slavic tribe is its brachicephaly (widehead). That is, the longitudinal-wide index of Slavic tribes is characterized mainly by a figure of more than 81. While studied by Academician K. The skulls had a main index between 55 and 74. And not higher! The skulls were dotchocephal (long-headed).

The second conclusion is that is invited from the research of Academician K. M. Bera, is the conclusion that the similarity and relationship of the Meric (Finnish) and Bulgar (Tatar) ethnic groups are. Very valuable and useful recognition. Because it has once again evidenced the residence of these tribes (peoples) next door for many hundreds of years. That is, Finnish tribes lived next to the Bulgars at the beginning of the first millennium. Or maybe 1 earlier.

It was by accident that when working on this section of the book, I got into my hands an article by modern Russian academician V. B. Sedova called “Ethnogenesis of early Slavs”. This work is B. B. Sedova was heard in November 2002 at a meeting of the Presidium of the RAS. What is interesting: even without wanting this, the Russian academician with his work fully confirmed the opinions of his longtime colleague Academician K. M. Bera, among other things, and archaeologist O. S. Uvarova is in the final conclusions. Although it is clear that the purpose of the modern Moscow academician was different. They still, even in a dream, imagine themselves as Slavs.

To his article, Academician V. B. Sedov applied several “pictures”, as he writes, that is, map-scheme. We are interested in “picture 4”. This is accompanied by the following signature: “The settlement of the Slavs in the early middle centuries (V-VII centuries)”. This scheme (small. 4) is in our book. Look at her. Interestingly, the modern Russian academician very elegantly leads us to the idea that in the VII century in the border of Oka and Volga there was some isolated “meric archaeological culture”. Anavko of the “Merian archaeological culture” all over the perimeter lived “fins and Balts”. For thousands of miles. And, according to the Russian academician, these mysterious “fins and Balts” had absolutely and did not leave behind any “archaeological culture”. And even more: according to B. B. Sedov, the “meric archaeological culture” seemed to have nothing to do with Finnish. The modern Russian academician, like all Russian “academics-daymen”, writes, without overburdening himself with evidence: “The internal regional interaction of the outside population with Aboriginal people began. This process lasted several centuries and ended with the Slavicization of the Balts and the Finn-speaking inhabitants. 602].

The academician’s statement does not even make a smile. And this “Great” was used on “Moscow Slavic”. The failures of the Russian academician that all his “new theory” is sewn with old, rotten threads. Because his brilliant predecessor Count O. S. Uvarov found coins of the 7th century among that “merian archaeological culture”. And all the mound burials from the 7th to the XVI century (and further) are absolutely identical, they belonged to the same ethnicity. A. by V. Sedov, “Merian archaeological culture of the V-VII centuries”, which he marked in its drawing, would have to be covered with “Slavic archaeological culture”. Or at least be mixed “within a few centuries”, from the 8th and to the 13th century. However, nothing similar among the “meric archaeological culture” archaeologists of the second half of the XIX century did not find.

A new paradox from Sedov! And this Russian academician was much recognized with his “theory” of Slavicization. I am not saying that the academician should still be more respectfully treated with the ancient chronicler Nestor, who testified to the fact of the mayor’s residence in the border of Oka and Volga (without any “slovyanization”) in the early 12th century.

Don’t take too much, benevold!

Know the measure!

Even modern Russian academicians recognize the fact of residence of Finnish tribes from Smolensk and Laduga to Kursk, Orla and Lipetska. However, so far they are ready to recognize, say, by the seventh century inclusive. But that’s very valuable, too. Because you will see further what striking conclusions for the “bigkors” were drawn in his research Professor A. P. Bogdanov. Dwarf conclusions! And they all fully correspond to Mr. Sedov’s “picture 4”. It is only about the IX-XII centuries.

Anthropological studies of Merian skulls on behalf of O. S. Uvarova was also engaged in Professor F. P. Landcert. It should be noted that by directing F. Landcert for research five skulls from Meric graves, O. Uvarov did not inform the professor the area of their discovery. He wanted to confirm his evidence with anthropological conclusions. I mean Professor F. P. Landcert actually worked blindly. Absolutely independent. And here is the conclusion of another Russian professor in the second half of the XIX century about the skulls of Meric mounds:

“One skull, as it turns out from comparison with the numbers of the modern type of Great Russian skull, is quite identical with this type. Other skulls belong to a completely different type — the dolicitals; this is especially noticeable that the modern population of the Kiev province, according to the works of Copernicus, is brachicephalic. 1].

And in this case, no Slavs were found in the Meric mounds.

However, the work of Academician K. M. Bera and Professor F. P. Land-certs were only the first steps of the great research work of anthropologists.

Especially important work on the study of Meric mounds was conducted by Professor A. P. Bogdanov. He explored the skulls of Meric graves in hundreds. Because of this, his work is exceptionally valuable and contain completely reliable information. His conclusions are not subject to double interpretation.

At the beginning of his work, Professor A. Bogdanov set himself an extremely important task. Listen: “Since we have a relatively satisfactory collection about Merian (skulls – B. B.), then we are before using it (it is worth defining. – W. B.: 1) Whether Meya was more or less pure, that is, whether it corresponded to the term tribe in the anthropological sense, whether it was a collective name for mixed population, combined not by creed uz, but by household conditions mainly. 2) If Mere was the name of mixed population, what elements are anthropological, that is, which tribes were part of it, which could be considered on the basis of archaeological and other data for basic, as indigenous, and which is accidental or later admixture. (3) Based on linguistic and household data, which is most likely to refer to the main population of Mary and to which other tribes are most likely to include. 7].

Professor A. P. Bogdanov re-analyed all the excavations of O. S. Uvarova and his colleagues, became convinced himself and convinced readers that the mayor’s tribe was indigenous and had no other people’s admixture in its composition. For more comprehensive analysis, the professor connected the available philological studies. He was very young at the famous work of M. M. Zhuravlev “The Guide to Yaroslavl Governorate”. Eventually, he concluded that there was “the unity or relationship of ancient language, especially evident in the names of the complex, from which it is directly derived that the indigenous inhabitants of these places were of the same tribe or belonged to the tribes of related ones” [20, p. 7].

At this stage, Professor A. P. Bogdanov made very important conclusions about the tribal composition of the mayors. What is especially valuable: all his previous conclusions were confirmed by his own carnitine studies. There is no place for insinuations to future “cleaners 1 Russian history. All the thoughts of scientists like O. A. Spitin, W. B. Sedov and such as them, against the background of quite specific A research. P. Bogdanov is turned into a normal talk.

Listen to Professor A. Bogdanova: “The warning over anthropological physionomy established that in Voloda-myr and Yaroslavl provinces, that is, in the land of Meryan, is most common in greater correctness that type of physionomy known as Great Russian. As for me, I think that the center of the formation of the Great Russian tribe in its anthropological signs lay in the provinces of Yaroslavl, Vladimir and partly Moscow and Tver, where the primary tribe (Me-rian. – W. B., from whom the Great Russians came, lost the least… His main qualities are [20, p. 2].

In making his first conclusions, the professor was very careful spreading the type of “primary Great Russian bigros” across the territory of all central Russian provinces. That’s quite understandable. After all, he used to eat that a very small number of his craniological studies, relying mainly on philological, historical, archaeological, etc. There is a process of accumulation and understanding of such material. Conclusions are ahead.

It must be understood: there were historical facts that Russian counterfeiters could not deny and ignore. Before them, the villages are the fact of residence of Finnish tribes in the border of Oka and Volga in the II-VIII centuries of the first millennium of the first millennium. e. Therefore, any schemes were thought out to explain at least some presence of Slavs in that area. One of these schemes fits the so-called “flow of Slavs into the Rostov-Suzdal land.” It was claimed that the “flow” and took place in the IX-XII centuries. The work of an archaeologist

Oh. S. Uvarova and anthropologist A. P. Bogdanov completely refuted the fictional “flow”, because they were related to the core of Rostov-Suzdal land of that period. So even O. S. Uvarov and A. P. Bogdanov in many places of his research showed a lack of trouble.

Let’s read A. P. Bogdanova:

‘In the Meric Land Count O. S. Uvarov celebrates primary and secondary settlements. “The second era includes those cemeteries or those groups of mounds, between which there are no more graves with a burning rite. The absence of this kind of graves and the loss of ancient ancestral custom prove a radical change in the views of the people themselves. Above that. The gradual retreat from the other story of ancestors is to put together with the deceased in the grave and all the objects that belong to him also proves an important turning point in the very life of the people. This turning point or Mary’s transition to another public life can be explained in double: either by outside influence, the distant ancient customs of Finnish tribes, or the gradual introduction of the Christian faith, which was to call pagan Merian to a completely new life and awaken new concepts in them… Looking at the map of the areas under study, it is clear that the Merians, in the second era of colonization, did not hold, as they once did, waterways, they are now moving away from the shores of the year and delve inside the country… The mounds have the same common character, and they are all only in the smallest detail different from each other. 8].

Professor A. P. Bogdanov, studying and analyzing the works of archaeologist O. S. Uvarova, concluded that the mayor’s (Finnish ethnicity) in the entire “Merian land” not only during the “first period of burials”, which covers the VIII-XII century (on the coins found, before the arrival of Christianity into the Meric land), but also during the second era of burials, which covers the period “creation of the Great Russians tribe”, that is, – the period of the XII-XVI centuries.

Professor A. Bogdanov draws our attention to the fact that the mounds of the “first period” have the same common character with the mounds of the “second period”. All the same are round, low (1-3 arshins) mounds. Once again, I remind readers: in the Slavs of the VIII-XII centuries, nowhere such mounds have been found.

It is characteristic that no one in the Russian Empire would have allowed to openly refute the state dogma “on migration of the Slavs” accepted into service. Therefore, in drawing his conclusions, he silently bypassed such issues of “words”, sometimes even allowed the idea of a possible subsequent “word-telling” of Finnish tribes. However, his fundamental conclusions completely refuted such a possibility of “spokening”. Research told a completely different picture. Let’s go back to Professor A. P. Bogdanova. These are already conclusions of it, made on the basis of craniological dimensions:

“In the mounds of Yaroslavl, which is the South-Western part of Moscow province and in the provinces of Tver and Volo-Dimyr, one tribe has a huge advantage — long-headed, in many places it is preserved almost clean.” [20, p. 12].

And then: “The purest prelableity (long-catch-infous – B. B.) I met at excavations in the Moscow and Tver provinces where the graves were simpler and poorer. 13].

However, the most valuable conclusion was the professor’s words about much more spread of mayors and related Finnish tribes than he assumed, submitting his map of the “Meric Land”, O. S. Uvarov. Anthropological studies confirmed that Finnish tribes in the VII-XIII centuries occupied not only modern Moscow, Tver, Yaroslavl, Vladimir, Ivanovs and Ryazan regions, but also almost all western and southern regions of modern Russia, as well as: Smolensk, Bryansk, Novgorod, Leningrad, Tulsk, Kaluzk, Orlovsk. Kursk, Lipetsku 130

That’s. Map of Academician V. W. Sedova also extends to the VII-XVI centuries. There was no “spoking” of Finnish tribes in the historical past. Finnish tribes are the indigenous ethnic group of “Great-Soons”.

Let’s listen to Professor A. Bogdanova: ‘That’s how. Yaroslavl, Vladimir, Moscow, Tverska, Vologda, Ryazan and Lower mountain of the province are areas with the Meryansk population, larger or smaller, given the distance from the centers of Pereyaslav and Rostov lakes. We stopped at this because, except for the provinces of Vologda and Ryazan, of which we do not have mound skulls, of all the others we have mound skulls of the same type as the most common Me-ryanski. So, cranial, if it does not give clear indication of the spread of Merian, at least confirms the resulting archaeological and linguistic means. (And then, the most interesting thought. – W. B.) The only difference is that the cranial type inherent mainly to the Merian population extends to the South and South West much further — to Chernihiv and Kiev provinces, and to the North West and West up to Minsk, Novgorod and Olo-Nets province. On the Western and South-Western boundaries, the linguistic group does not coincide with the anthropological, but also Count Uvarov states that the southern boundary and the western is difficult to determine archaeologically and linguistically, and therefore there is no contradiction between the results obtained, but only some clue from the cranial. 7].

Another wasp-spiced ring is hammered in a false Moscow bike about the “Slavic origin” of the Great Russians. Skulls of Finnish ancestors cry out to Muscovites about historical truth! The anthropologist’s conclusion A. P. Bogdanova, by the way, puts a cross not only on the Moscow “Slavic indigenous”, but also on the fictional “vyatich-words”, which have no place on the anthropological map. Even the academic. Oh. Shahmatov, as we will see further, “moved” so-called utichs from “upperes of Oka” to “lower Don”. Such great 131 discoveries accompany us as soon as we break away from the Moscow historical cloud and rely on factual sources.

We have already mentioned: Professor Bogdanov allowed the possibility of the appearance of individual Slavs, as individuals, among the mayor. Here is his words: “If the Slavic type is taken by the short head (brachicephals. – W. B.), then the Merian land in the mound period only rarely settled by Slavs and, moreover, not whole villages (because no group of mounds with the predominant short heads was found), but individual families. [20, p. 13].

First, I pay attention: we are talking about the entire “chicken period”, and this is the time from the 8th to the XVI century. And secondly, we must remember and take into account the work of Professor-finologist Mathias Alexander Castren, who in the first half of the XIX century testified to the existence of a “western and eastern branch of Finnish tribes”. And “the western branch is usually counted Finns, in a specific sense, that is, the Finnish and Finnish tribes are now Yish governorship: Estland, St. Petersburg and partially Olonetska and Tver” [9, p. ZO].

And the eastern branch of Finnish tribes is generally divided into three subgroups and includes the entire spectrum of tribes (now peoples) of the Volga, Oka, Kama, the Urals and Siberia. That is, among some Finnish tribes could be Brahmaccephals (short-headed). This question is not investigated. However, it is accurately established that the Slavic tribes were exceptionally brachicephals. Even single representatives of Slavic tribes should be excluded from the “chicken tribe” of the Merian land of the VIII – XIII centuries and for the reason that the modern Moscow professor V. B. Kobrin in his book Power and Property in Medieval Russia (XV-XVI centuries)” (Moscow, 1985), after studying the generalogy of the entire nobility of central Russia (former Rostov-Suzdal land), found that they all originate no earlier than the second half of the XIII century, that is, they already have Tatar-Mongol origin. Everything is historically connected to small events and things. 132

We will not be distracted in this section at Professor V’s studio. B. Cobrina. Let’s talk about it later.

Now I suggest that Professor A. P. Bogdanova “Kurgan tribe of Moscow Governorate”. The work was written in 1865, that is, before the appearance of the book by archaeologist O. S. Uvarova. And naturally, A. Bogdanov in his book expressed absolutely independent of O. S. Uvar’s thought. This is very valuable because he was engaged in archaeological excavations and anthropological research of remains found during excavations.

So, we open the work of the professor: “Research of mounds for anthropological purpose in eight counties of the Moscow province and many excavations conducted personally by both me and some persons who wished to contribute to me gave us the opportunity to compile a mound collection of the Moscow province of 133 bones, of which most of them were very satisfactory. 5].

And then the author writes:

“Excavations of mounds were carried out in the districts: Moscow, Zvenygorod, Mozhay, Vereisk, Podolsky, Kolomensky and Bogorodsky. Intelligence was also conducted in the counties of Serpukhov, Klinsko-m 1 Dmitryvsky…”. Below is the wine: “At the end of this article I received from I. And. Ilyin 4 skulls from the mounds of the Ruz district” [18, p. 6].

I’m gonna ask you to note: Professor A. P. Bogdanov worked throughout the then Moscow province. But especially valuable is that he explored the western and southwestern parts of the province and confirmed their complete identity with excavations of the north and eastern parts.

Of course, Count O. S. Uvarov knew about the A P. God-data work. In his book, he even mentioned it. However, research and conclusions A. P. Bogdanova ignored. I hope readers understand why. Archaeologist O. S. Uvarov, having excavated 7,729 mounds, found them exclusively mayor, that is, Finnish ethnicity. And if he had added уresearch A to his work. P. Bogdanova, at least archaeological. It would not leave the smallest crevic for the possible “flow of the Slavs”. He would have to push the “possible Slavs” many hundreds of kilometers from the borders of the Moscow province. But as a patriot of Moscow, I could not do that. Therefore, on his map, following the official Moscow historical doctrine of origin of the Great Russians, was located in the close west of the “Meric land” of fictional “vyatichs, curves and Slovenes”.

At a time when Professor A. P. Bogdanov was pushed away by these fictional Slavs.” .to the South and South West much further — to Chernihiv and Kiev provinces, and to the North West and West. to Minsk, Novgorod and Olonetska province”. Note: Professor A. P. Bogdanova, in our case, is fully based on factual material, and inscriptions of Count O. S. Uvarova “vyatichi, curves, Slovenes” by no evidence is justified. It is not worth surprising: this is a normal rule of work of a Russian scientist.

Professor A. P. Bogdanov, studying Meric mounds, made another very valuable conclusion: “Kurgans, inherently, need to be distributed, as you know, not in the districts, but in the rivers near which they meet. “Coku is unknown, says Babst, what an important role the rivers play in the historical fates of peoples. The year is their cradles. Tribes that inhabit one river region are connected by its channels… into one political body, share common political benefits, tolerate the same troubles. The rivers are the main ethnographic frontiers. 7].

It is such conclusions, once again, indicate the presence of a large Moscow lie about the “flow of the Slavs in the Rostov-Suzdal land.”

The Slavic tribes of the Dnieper and Dvina had their own river paths, which combined them into a single “political body”. And the colossal spaces of their year allowed them to migrate exclusively to the West and South. There was no reason in the 8th and 18th centuries that would make the Slavic tribes move from their year and go into a deaf, taig-free landlessness. Let us not forget that it was the Slavic tribes who already practiced farming culture by the beginning of the first millennium. By the way, this opinion was not only held by Professor A. P. Bogdanov, as well as professor-histor of Moscow University Ivan Kindratovich Babeg (1823-1881).

Archaeological Research A. P. Bogdanov is also valuable in that they are completely consonant with archaeological research O. S. Uvarova and make up a single whole with them. His same anthropological studies confirmed that all the skulls of the remains of the Meric mounds are dolichocephalic (long-headed), both in the center of the “Mersky state – near lakes Nero and Kleschino (Peryaslav and Rostovske), and in the west and south of the Moscow province. And these remains of dolichocephals contain all the graves to the Kiev land of the IX-XIII centuries. Where, of course, did not include the “Zaleshan land” – future Moscow.

After doing a huge work on measuring mound skulls, A. P. Bogdanov wrote: “What can we discover from the study of skulls alone and from the study of measurement tables to find out the physical structure of a mound tribe?..

First. A general overview of the mound skulls of the Moscow province convinces the unity of the mound tribe, because almost all skulls have clearly expressed known signs characteristic of this tribe, and seem extremely similar. The skull, if you look at it from above and side, is quite long and narrow… Especially noticeable in the mound tribe is the distinct development of the posterior part of the skull. This characteristic form of the back of the head, narrowness and length of the skull are the main features of the mound tribe.

Second. Analysis of numerical values from Table IV and their ratios gives us a more specific answer regarding the shape of the skull…

Based on what I think we have the right to conclude that the typical skull of our mound tribe is subdoshkhofachny’ (in:a] x 100 ? 75. That is, long-headed. – W. B.) [18. s. 16-19].

Throughout the Moscow province, the “kurgan tribe” belongs to the only Finnish ethnic group. No “Slavic’s heavy” has been found.

At the end of chapter III, the professor summed up his conclusions about the Muscovites:

“In the VIII-X centuries (at least such an opinion of those archaeologists whose advice I could use) in the Moscow province lived the Kurgan tribe, probably engaged in cattle breeding and hunting. Plemya lived in Moscow-ly and its influxes and probably only it owned all the land of the area: if there were several tribes, then, not to mention that. gzo would not be such unity in his physical structure, there would be quarrels, wars, and there would be combat mounds… Between the 134 skulls I have, there is no one that has shown traces of injury, traces of the battle. 118. s. 21].

We have clear evidence of the Russian professor about the affiliation of all the skulls of the “curgan tribe” of the Moscow province to the only long-headed tribe. The Curgan tribe lived in all rivers of the Moscow province, was only noborn and did not feel the pressure of distant tribes. However, A. P. Bogdanov showed some modesty, the boilers limited the time of residence of the “Kurgan tribe” of the Moscow province only the 8th and 10th centuries. Readers understand why the Russian professor has lowered to minor lies. The Great Encyclopedia (another Russian), vol. 13. Published in St. Petersburg in 1903, she sent Professor A. P. Bogdanova and confirmed the fact of residence of the ‘Kurgan tribe’ in Moscow! Governors in the X-XII centuries. By the way, and excavations of archaeologists witnessed (including A. II. Bogdanov) is the VIII-XII centuries (first period). Let’s not forget that there was a “second period” of Meric mound burials. As you can see, all this is even very interesting.

Every Moscow professor “jumping in the bush”, where he only allowed the opportunity.

Read the Great Encyclopedia:

“The ancient population of the Moscow province still belongs to the era of stone tools, but data has not been preserved about the anthropological type of this population. Much more data on the so-called Kurganne tribe, which lived here, as they think, in the X-XII centuries and left behind numerous graves, mounds with the remains of ancient culture, albeit rough, but already familiar with both bronze and iron. It is a poor and peaceful population that did not leave in their graves neither gold, coins nor weapons (and this is already a pre-truth – V. B., most likely… and there is that Finnish people known by the name Mary. 4444].

Even in Rostov-Suzdal land, this deaf, the territory of future Moscow in the X-XII centuries was the most deaf taig corner. That part of the Merian land, even after its conquest by Khan Batia, remained exclusively wild and undeveloped.

We will remember, in connection with the research of Count O. S. Uvarova, in which the norach-land lived future Muscookies in the early 10th century, which testified in 922 by the famous Ibn-Fadlan. I suggest listening to what Moscow was more than 400 years after Ibn-Faddan, in the time of Ivan Kaliti:

Moscow was completely “loving”, that is, cut down from wood, covered with straw, goont, carpenter and half with chicken houses, without chimneys” [22, t. 29, p. 364].

Obviously, even this “lub” painting of Moscow in 1330 years is much decorated. Because, as Professor O. D. Korsakov: . Our ancient cities were three parts: the city of the earth, and the suburbs. s. 197].

In this case, only the bishop and princely chambers were located in the ruble. – W. B.) and the church of the congregation” [9, p. 198].

All other Muscookies lived in a “land city”. And what that “land city” was, Ibn Fadlan testified.

These homes were strikingly different from the Slavic. Do not forget about the magnificent Cathedral of Sophia and others built in Kiev at the beginning of the XI century.

And we were told for several hundred years about the movement of a political and cultural center from Kiev to Moscow after 1132.

It is sad and funny to hear this at the same time.

However, the picture of Moscow would be incomplete if we had not given readers the appearance of Muscovit of the late 12th and early KhPI century.

Listen to the same Moscow professor A. P. Bogdanova:

“It’s… The mound’s tribe did not live under the same conditions under which we live, because the physical conditions of the Moscow province were other… The abundance of water, forests, swamps, meadows, but at the same time the climate is quite humid and cold. “Here is the conditions in which the mound of the tribe” [18, p. 21].

“The tribe was a russy, rather dark orrus, probably with blue-gray eyes and low forehead. Perhaps women with their orthognake (a minor performance. – W. B.) The face and smaller features of him were cute, but about men it is wise to say that they had to be very unpresentable with their chased (moved forward. – W. B.) The teeth and the teeth are the teeth. 22].

“The skulls are very erased, and if we take, under the likely fact that it was proposed for erased teeth of stone age, we can argue that the gti of our mound tribe was a hard plant, consisted of roots and semi-cooked, and perhaps й raw meat.” s. 22].

Such a portrait of the Great Russian-XII centuries was painted by Russian professor A. P. Bogdanov. It was this man, according to the Moscow version, that the Slavs had to “noble” to get first Muscovites, and later – the Great Russian. And according to the same version, this, with the jaws, type, since 1132, took us, the Kiev Slavs, to teach life, culture. Get-purely everything!

Interestingly, almost all scientific research from the realm of philology, archaeology, anthropology and historical documents completely refute Moscow’s lies about their “primaternity” and “Slavic roots”. They claim: Muscosy (Great Russians) are exclusively Finnish ethnicity. Meryany!

Earlier we submitted some information about Moscow professor Alexander Petrovich Bogdanov and his outstanding role in the formation of Russian archaeology and anthropology.

No less famous and outstanding was the Ukrainian professor Fedor Kindratovich Vovk. Just what F. K. The wolf worked in the best archaeological and anthropological institutions in Paris for eighteen years, and Paris in those years was recognized as the capital of anthropological science, talking much about it. It is in Paris F. K. The wolf defended his doctoral thesis and wrote many of his famous works.

In 1906 F. K. The wolf was able to return to the Russian Empire, which he left in 1877 due to political persecution. After returning, he took the position of professor at the University of St. Petersburg.

We will not refer to all the outstanding works of the Ukrainian scientist, let us touch only his studio “Anthropological features of the Ukrainian people – published in St. Petersburg in 1916.

By the way, there is reason to assume that the Ukrainian scientist was deprived of life by the Moscow Bolsheviks in 1918, when Professor F. K. The wolf was getting to Kiev from Petrograd.

So let’s make anthropological comparisons of two ethnic groups. Let’s see if there is the slightest similarity between their craniological data.

Let’s go to Professor A. P. Bogdanova “Materials for anthropologists of the Kurgan period in the Moscow province”, published by “Videos of the Society of Natural History Amateurs at Imperial Moscow University” in 1867.

This volumetric work A. P. Bogdanov promised to publish later, issuing his “Previous Notes” of the “Kurgan tribe of Moscow Governorate” in 1865.

I think it is advisable to track the anthropological data of Muscovites — the cores of the so-called Great Russia, so that no one has doubts about the complete identity of the Moscow Meric ethnicity, which has nothing to do with Slavic tribes.

As mentioned above, for anthropological research Professor A. P. Bogdanov covered archaeological excavations almost the entire territory of the Moscow province. But especially much attention was paid to archaeological excavations in the center, in the west and southwest of the province: Moscow, Mozhay, Podolsk-m, Veraean, Bronnytsia and other counties. Excavations were also carried out in the Bogorod district (east of the province) and Kolomense district (southeast of the province).

Naturally, archaeologist O. S. Uvarov was familiar with A’s research. P. Bogdanova. But completely ignored them. And I did it for no reason. How our readers remember, Oh. S. Uvarov could not determine the western and southwestern boundaries of the Meric land.

Professor A. P. Bogdanov. As we shall see below, and this professor did not forget to add his summer of fiction. We’ll talk about it again. So let’s see all the areas where Professor A. P. Bogdanov conducted mound excavations, investigated the detected bones and took skulls from them for cranial measurements.
And. Moscow County

“In the Moscow district, excavations were carried out in two areas: 1) near the village of Setuni: 2) near the village of Cherkizovo…

Setun Kurgans are located near the village of Setuni…

Cherkizov mounds were found for the ZO verst from Moscow, near the villages of Cherkizovo and Rostokino. The mounds themselves are located on the right bank of Klyazma, behind the village and mill. 24).

Nine bones from Seton Kurgans were studied. Of these, they were selected for measurements 3 skulls, (c. 24-25).

9 bones from the Cherkizov mounds were studied, from which 7 skulls were selected for cranial measurements, (c. 24-25).

P. Veraean district

“In the Verey district excavations were carried out only in the village of Crimea.

The village of Krymske lies on the large Smolensk road 31 versts from the city of Vera and almost at the same distance from Mozhayska. 10 male bones are found in women. 38).

All the bones are examined and investigated. For cranial dimensions, 9 female and 9 male skulls are taken, ?s. 38-41).

PI. Zvenygorodsky district

“In Zvenigorod district, excavations were carried out in two areas: 1) near the village of Yabedipo – in 1865. Me and M. And. Kulakovsky and 2) near the village Pavlovske — in 1866. A. P. Fedchenko and V. F. Aushanin…

Yabedyn mounds are located near the Istra River…

Pavlov’s mounds lie 0.25 versts from Istra, 5 versts on Pd. Sh. from Ascension…” (c. 55).

From the mounds near the village of Yabedino studied 11 bones and taken to measurements 10 skulls, (c. 55-66).

From the mounds near the village of Pavlovsk studied 8 bones and taken to measurements 7 skulls, (c. 55-66).

IV. Podolsksky County

“I had skulls from five areas of the Podolsk district…

Pokrovsky mounds lie verst 5 from the Pokolska near the shore of Pakhri…

Dubrovnik Kurgans are located near the village of Dubrovitsa on Pakhri and Desna 4 versts from Pokolska.

Zabolotievskie is near the village of Zabolotye in Pahra and 6 versts from Podolsk.

Dobyatynski – near the village Dobryatino on Pakhri for 1 verst from the city.

Potapovski — at the village of Potapovo” (c. 70).

From the mounds near the salt Potapov studied 5 bones and taken for measurements 3 skulls.

From the mounds near the village of Dubrovitsa studied 4 bones and took 3 skulls for measurements.

From the mounds near the village, 7 bones have been studied and 5 skulls are taken for measurements.

From the mounds near the village of Zabolotye studied 2 bones and took 2 skulls to measure.

From the mounds near the village of Protection, 10 bones are studied and 3 skulls are taken for measurements (p. 70-73).

V. Kolomensky County

,G In Kolomensky district excavations were done in two places: near the village of the River and near the village of Nikulske…

A. The Richen mounds lie to the left of the Moscow Highway 10 versts from Kolomna. These mounds are placed on the side of the river salt...

B. The Nikulsky mounds lie 9 versts from Kolomna... On the right of the highway and close to it.” 85).

4 bones from mounds near the village of the River and 11 bones from mounds near the village of Nikulske (c. 85).

From the researched bones are took for craniological dimensions:

From mounds near the salt of the River – 3 skulls;

From the mounds near the village of Nikulske – 8 skulls (p. 96).

VI. Ruzsky County

“In the Ruz district, the mounds were excavated mainly in two areas: near the villages of Novinka and Palashkino; but, in addition, I have more in my collection.

Skulls of mounds near Ruza itself… The New mounds lie 14 versts from m. Rus and 13th in. from Mozhayska near the village of New on the high bank of the Palna River…

Palaipkin mounds lie near the village of Palashkino on the banks of the river Ruza” (c. 100).

From the mounds near the village of New products, 15 bones were studied and selected for cranial measurements of 10 skulls, (c. 100 to 103).

From the mounds near the village of Palashkino, 21 bones are studied and taken for cranial measurements of 19 skulls (c. 100-103).

It is also took for cranial dimensions 4 skulls from Professor A’s Ruz collection. P. Bogdanova (s. 103).

VII. Mozhay district

“We conducted excavations near the village of Borisovo, in the village of Vlasovo and near the village of Lisovitsa.

Vlasov Kurgans are located 13 versts from Mozhaysk on the right bank of the Protva River” (c. 117).

From the mounds of the village Vlasovo studied 2 bones (kurgan 1, mound 2). Craniological measurements of 2 skulls (p. 116).

VIII. Bronnitsky County

“In the Bronnytsia district, excavations were conducted in the summer of 1866, A. P. Fedchenko 1 V. F. Osanin.

Golovan mounds lie 13 versts from Bronnits, 150 soots from the village of Golovino on the Galluta River, flowing into Severka…

The Avdotian mounds are located on the left high bank of the Siverka River in four places.

Khomyanov Kurgans lie verst 8 from the village of Av-dotino, near the village of Khomyanovo and the village of Golovino” (c. 118).

2 bones from mounds near the village of Avdotino; 4 bones from mounds near the village of Golovino; 3 bones from mounds near the village of Khomyanovo. Craniological measurements of 6 human skulls were carried out: 1 from mounds near the village of Golovino; 2 from mounds near the village of Avdotino; 3 from mounds near the village of Khomyanovo (c. 119-121).

IX. Bogorodsky County

“In the Bogorod district, excavations were carried out in four areas, as I personally with the assistance of N. And. Kula-kovsky 1 M. H. Grapes, especially N. F. Petrovsky, to whom I mainly owe the completeness of the collection of this district…

Obukhov mounds lie near the village of Obukhov, next to the factory of Tyulaev, near Shilovka and 10 versts from Vogorodska…

Peter-Pavlovski Kurgans lie near Obukhovsky, on the Shelovka River… The mounds lie in an elevated area near the river, a fairly numerous group.

Aniskin Kurgans are located near the village of Aniskino on Ostrominsky road behind the ZO verst from Moscow (on the Klyazma River).

The Oseev mounds lie on the same river, between s. Oseev and s. Lucino…” (c. 124).

From the mounds near the village of Obukhov, 8 bones were studied and taken for cranial measurements of 6 skulls (c. 128).

Of the mounds of Petropavlovsk, 12 bones were studied and 10 skulls are taken for measurements.

From the mounds near the village of Anisino studied 3 bones and took for cranial dimensions of 2 skulls (c. 128).

From the mounds near the village of Oseevo studied 11 bones and taken for measurements of 7 skulls (p. 128).

So, we completely called the areas of the Moscow province, where Professor A. P. Bogdanov conducted excavations and studies of Merian mounds in 1864-1865. His colleagues continued excavations in 1866. You have to pay attention to that. that A. P. Bogdanov conducted a study of the remains of only Merian mounds (except two). That is, the mounds were excavated and investigated mostly of the pre-the-baitian period of the late XVI and early XVII centuries, which were indicated by expeditions by the local population, were not taken into account. Among them were many graves of strangers (aliens), and the local people kept this clear memory even after 250-260 years.

Here’s like Professor A. P. Bogdanov described excavations:

“I’ve seen (and excavated). – W. B.) The mounds were small.

In mounds of ordinary magnitude, the bone was at a depth of 2-3 arshins from the top of the mound of mounds, in larger ones – from 4-6 arshins…

The bone usually lies on the “mother” [19, p. 13].

And then:

“In most cases, it is obvious that the land for the mound of mound took place nearby.

In the mounds there is almost always one bone, but there were mounds in which two and three bones lay next to. It is noteworthy that when two bones occurred, one was male and the other female, or, more often, one female, and also ншиchildren’s…

Most of the mounds were coal.

In the legs of the dead found pots… Pot skulls were found much more often in the bulk land of mounds along with coal.

My mound collection contains many things that give a fairly complete idea of the objects that were used in the mound tribe. 14].

We will not describe in detail things, especially the jewelry found by A. P. Bogdanov in the excavated mounds. They are completely identical to things found during excavations by archaeologist O S. Uvarov. Both scientists excavated the mounds of the same tribe.

We must understand that by conducting our anthropological research, Professor A. P. Bogdanov could not but add his contribution, that is, “difficult lies”. He had to leave his “anthropological window” for “spokening” the Finnish ethnicity. What he did was original. Listen to the professor:

“Analysis of numerical quantities and their ratios gives us a more specific answer about the shape of the skull. We know that Professor A. Retcius divided the skulls dichotomically into pre-lychocephal (long-headed) and brachicephalic (round-headed)” s. 15].

In this A. Retcius relied on many skull indicators, the key of which was the “main index”, that is, the ratio of the transverse diameter of the head to the longitudinal diameter multiplied by 100.

For the brachicephalic skull, the main index should be larger than 81.

To somehow brighten the data of the merian skulls’ measurement table, Professor A P. Bogdanov introduced his personal distribution. Divided human skulls into 5 groups:

dolichocephaly (main index) is 65-71.

sub-dolikhocephaly is (72-73).

Orthocaphal — (75-76),

sub-brachicephaly is (77-80), brachicephaly (81—85).

He gave his actions this explanation:

“I think these five groups are much more sharply determined by the shape of the skull and are much more organicly delimiting a number of skulls.” s. 16].

Naturally, there is an opportunity to rely on twists and machinations. We have seen more than once how such actions were resorted to Moscow scientists. Applying ordinary sep-bench, Professor A. P. Bogdanov increased the number of brachicephalic skulls by reducing the main index to 77. However, even such receivers of the professor did not save the overall picture of Merian studies. Because in science such a distribution was not perceived in the XIX or 20th centuries.

For comparison and analysis of cranial measurements of skulls conducted by professors A. P. Bogdanov and F. K. In the wolf, we will give the erected tables of the main index, characteristic of Finnish (Moscow) and Slavic (Ukrainian) ethnic groups. Note that F. K. The wolf covered the entire historical territory of residence of the Ukrainian people with its dimensions.

I am reminded of readers that the cranial studies of the skulls of the mound tribe of the Moscow province A. P. Bogdanov conducted 60 indicators. That is, a huge work was done to study and measure each skull. The results of the research proved amazing. They buried the Moscow historical fiction of the Slavic origin of Moscow and the Muscovites forever.

We will not tire readers with the presentation of all the characteristic indicators of the skulls of the Moscow mound tribe. There is no need for this because they correspond to the main index.

So, this is what the summary table of skull study from the burials of the Moscow province, conducted by Professor A. P. Bogdanov, without the “hard lies” he launched.

The table is given in a shortened version. (Concluded by the author)

1. Dolichocephaly: 108 skulls — 77.2%;

in t. ch. (men – 61), (women – 47).

2. Mesocephaly: 28 skulls — 20.0%;

Ut. ch. (Men – 10), (women – 18).

3. Brachicefalia: 4 skulls — 2.8%;

in t. ch. (Men are 3)

(women are 1).

Total: 140 skulls.

As you can see, bones belonging to the brachicephalic group are practically not found among the remains of the Moscow province. Because the error of research ranges from 3 to 5%, given random elements.

The average anthropological main index, according to the research of Professor A. P. Bogdanova, according to individual districts of the Moscow province, was as follows:

Moscow County — 74.7 (dolikhocephaly):

Veraean district — 72.8 (dolicophal);

Zvenygorod district — 73.4 (dolikhocephaly);

Podolsk district Kolomensky district of the Russky district Bronnitsky district of Bogorodsky district 158-165].

> 73.3 (dolicophal)

75.0 (dolicophal)

73.4 (dolicophal)

72.1 (dolicophal)

> 74.8 (dolikhocephaly) [19, p. 139;

We missed the main index on the Mojai district, because of the two remains studied, one was in 1610, the period of the Polish occupation of Moscow. However, what is characteristic: even in this case, the average main index does not go beyond prellichocephaly.

Such outstanding anthropological studies were presented by world science Professor of Moscow University A. P. Bogdanov. You can agree or disagree with the individual inconditions of the scientist, but against the factual material of research to act in vain.

Anthropological science completely refuted Moscow myths about the Slavic origin of Muscovites. And in this case, as they say, you can’t do anything.

We will not fully provide research materials from Professor F. K. Wolf and his colleagues (Lebedeva, Kondraipen-ka, Shulgin, Rudenko, Dibold. Sakharov, Chikalenko, Kryzhanivsky and others). We will submit only the average anthropological main index of Ukrainian (Slavic) ethnicity in the places of their concentrated residence:

Voronezh Ukrainians Kharkiv Ukrainians Poltava Ukrainians

83.0 (brachicefalia);

— 83.4

— 83.5

— 84.4

— 82.1

— 82.6

— 84,5

— 83.5

Kiev Ukrainians Volyn Ukrainians Kuban Ukrainians Tavrian Ukrainians Katerynoslav Ukrainians

Kherson Ukrainians –

Podilsky Ukrainians

Galician Ukrainians –

Bukovyna Ukrainians — 89.1

Transcarpathian Ukrainians –

[23. s. 22-25].

The entire Ukrainian (Slavic) people belong exclusively to the brachicephalic group of ethnic groups. While Muscos belong to the precchocephalic group. And this fact says everything!

I wish souls are in heaven, but sins are not allowed.

Thus anthropological science has scored the last ass ring in the false idea of Moscow Slavicism.

At the end of the first part of the book, we will try to make a brief summary. Therefore, as a result of studying a large factual material about the mer (moscovites), it is reliably established:

And. All ancient historians who wrote about the European North East testified to the fact of residence in the Oka and Volga of Finnish tribes. Already the Gothic historian Jordan spoke about the places of residence in the 5th and VI centuries, mayors, wrind, spring and others. The material of the historian is not in doubt and is available to researchers.

In 922, the ambassador of the Baghdad Caliphate to the king of Volga Bulgaria Almusz the famous Ibn-Fadlan wrote about this.

Our brilliant ancestor Nestor called places of residence in the XI-XII centuries of almost all Finnish tribes, “the countries of the northern”. He wrote: “And all on Belolake is sitting, and on Rostov Lake Meya, in the Lake – Mary too.” We will not submit the names of residence of other Finnish tribes mentioned by Great Nestor.

Interestingly, there is no differences between the testimony of ancient historians.

1 Finally, the ambassador of the King of France to Khan Sartak (son of Watin) – Wilhelm de Rubruk in 1253 defined the name “country” that lay in the deaf forests north of Sartak’s pond (norther than today’s Lishetska and Voronezh). It was “Moxel’ country.” By 1237, its inhabitants had a “hosuda” and bred pigs.

Let us be sure that the mentioned travelers and the horse (Jordan. Ibn-Fadlan. Nestor, Wilhelm de Rubruk). Like many others, at the same time the definition and place of residence of the Russ (Scyths), without linking Finnish tribes with the Rusich. Wilhelm de Rubruk clearly fixed even the boundary between ethnic groups. It was served by Tanaid, the modern Don River.

Thus, historical literature clearly testified to the places of residence of Finnish tribes in the territory of the future Moscow during the V-HNI centuries.

P. Each ethnic group, living for many hundreds of years in a certain area, gave its villages, rivers, lakes, tracts, etc., inherent only in this ethnicity toponyms and hydronyms (names and names). In ancient times, tribes did not use other people’s place names and hydronyms, because they were distant and not understood. Each name of the river or area, first of all, had a specific tribal concept and content. Yeah. In Finnish, Moscow is a rotten (bad) water. And this word (name) for Finnish tribes indicates certain information about the area.

It is natural that the new tribes that appeared on the place of the former (if this happened) could not use distant and misunderstood toponyms and hydronym and always changed them to their own relatives. Even the Soviet archaeologist O. A. Spitin had to admit, “Etric names… They disappear as soon as the area is engaged in a solid, homogeneous other tribe. (11. s. 164-165].

That is, preservation of Finnish toponym and hydronym in the territories of Rostov-Suzdal land

There is, first of all, evidence of residence on that land of the Finnish ethnicity, the carrier of many thousands of Finnish toponyms and hydronyms. There is no other explanation for this phenomenon.

PI. In the 19th century, during the formation of Russian archaeological science, Russian archaeologists conducted mass excavations in the origin of Muscovites. The so-called Rostov-Suzdal land. Especially great contribution to archaeological research of the territory of the future Moscow state was made, in fact, the ancestor of Russian archaeology – archaeologist Alexei Uvarov. During 1851-1854, his scientific expedition excavated and examined 7,729 mound burials in the cradle of Moscow. The study showed the residence of the Finnish tribe Mary for many hundreds of years (VIII-XVI centuries) in the territory of the then provinces: Moscow, Tver. Yaroslavl, Kostroma, Kaluga, Vladimir, Nizhegorod, Ivanovska, Ryazan, Vologda. And around Mary for hundreds of kilometers lived related Finnish tribes: Mari, ant, ar., the mord, the whole, the mort, the whole, the mort-comi, the ud-mort. and so on.

Archaeologist O. S. Uvarov stated: “The conducted studies fully confirmed the authenticity of the chronicler’s testimony: “and on Rostov Lake Marya, and in the Cleshchina Lake Mary also…”, from where Meryans later came out, spreading their territories. For the growing number of people, the space occupied around the lakes was insufficient. 2].

The most valuable is the fact that in the territory of the birth of Muscovites by the scientists O. S. No Slavic burial was discovered by Uvarov and his colleagues. Even the only Kiev coin of the X-XII centuries has not been discovered. That is, these facts, once again, testify to the separate residence and development of Finnish and Slavic tribes. The flow of the Slavs during the VIII-XVI centuries into the territory of the Rostov-Suzdal land archaeology was not recorded.

IV. However, the most significant blow to the so-called theory of Moscow Slavicism was caused by the Russian anthropolo-151 gia. It established residence during the VIII-XVI centuries in the territory of Rostov-Suzdal land, this cradle of Muscovites, quite different from the Kiev Slavs of ethnicity. These were ethnic groups, different in anthropological indicators: some were brachicephals, others are dolichocephals. So the Muscovites were a people of another, not Slavic, origin and had no Slavic principle in their root. But the most valuable was the testimony of the Moscow anthropologist Professor A. P. Bogdanova:

“Thus, Yaroslavl, Vladimir, Moscow, Tverska, Vologda, Ryazan, Nizhny-Rodyan provinces are areas with the Meryansk population… Consequently, ternology confirms the archaeological and linguistically. The only difference is that the ternical type is inherent in… Merian population (dolikhocephaly. – W. B.) continues to the South and South West much further – to Chernihiv and Kiev provinces, and on P(equir) Z(ahd) and Z(ahd) leads to Minsk, Novgorod and Olonetska province” [20, p. 7].

As proved by Professor A. P. Bogdanova, the flow of Slavic tribes in the IX and XIII centuries in the border of Oka and Volga could not take place even for the simple reason that Finnish tribes lived already behind the Chernihiv land. And migrating many hundreds of kilometers in foreign territory was simply impossible. But most importantly: Russian anthropology has not found any traces of migration.

It is time to reject Russian lies about the “Slavic origin of Moscow”. Because the Muscovites of Finnish.

innn

(her “AWfci’UM-jmulWIIBWt, (I – g*(i-p-h” kmg A ? their ? lmni.

II””feuMMit&fl

W. “”tgmtg- and”—————- ;

T. iudioshppms

PLC ? inmsamp h”and”a ,ijida* U -u’n.iaik’i’-i (G’rh*t””CHI’M? M – Kr-lMKUiX

I – iifim krsh

fi ?4i-viaiu wiuubi ptydn kg”1 Imlaaa”

. 4. The settlement of the Slavs in the early Middle Ages (V-VII centuries)

Map of Merian land

Part Two

“KATERINIAN TRAINING”
1

To analyze Russian history and comprehend the ideological orientation, it is necessary to know who and when it was written, for what purpose. It is clear that the very history was created by the people of Moscow and its guides. But who has told humanity is still a mystery. Hundreds of volumes are written, there are talk about ancient chroniclers, most often fictional, but there is no single work where it would be thoroughly, elementally studied the facts of mass publication of hundreds and thousands of so-called chronicles’ and their appearance in the Russian scientific environment. Who has done this, how, on the basis of what materials and documents, why — about this — complete silence. I don’t like to talk about it. That’s quite understandable. Because it was in the second half of the XVIII – early XIX century that a great secret was hidden the appearance and principles of teaching the history of the Moscow state and those people.

I suggest that readers look at Moscow hideouts together. They keep many deliberately hidden secrets.

So, having been strengthened in the imperial chair, Catherine II later became deeply interested in the history of her state. Naturally, unimagined. Obviously, what she learned was very impressed and did not like her. For if in that historical past everything had an Empress, she would never have given the “creation of Russian history” so many years of her life, from 1783 to 1792. It was on December 4, 1783 that Catherine II issued a decree creating a “Commission for compiling notes on ancient history, mostly Russia” under the beginning and supervision of Count A. P. Shuvalova” [8. s. 564].

We may never have learned about this titanic work of Catherine II and her “Commission”. But it so happened that there are still traces of that activity. Stats Secretary of Catherine II O. B. Khrapovitsky left his diaries, where he described the activities of the sovereign. And although those diaries, the 1862 edition, were censored, they still talked about a lot.

Before we proceed to the analysis of the diaries of the Empress, I want to briefly submit the decree of Catherine II. The statement is: “To appoint… up to 10 people who would have made useful notes about ancient history, mostly related to Russia, making short extracts from ancient Russian chronicles and foreign writers according to the famous (Katherine II, – V. B.)… A kind of plan. These scientists are “collections”, but they are selected by Shuvalov. and represents Empress. There must be three or four people among the members of this meeting, not those who are married and our positions or are free enough to work with this work, receiving a special reward for this work. The meeting will be under the highest intercession. The elder above him… He represents the Empress of the work of the congregation, which are printed in a free printing house with its permission. 564-568].

In this way, the so-called All-Russian chronicles were written, which in our time are published as ancient masterpieces.

What led the Russian political elite of the second half of the 18th and early 19th centuries to fulfill this dirty falsification?

The motive was extremely serious. It is known: at the beginning of the XVHI century, there was no written presentation of the integral history of the Moscow state. And after Peter I ordered from 1721 to call the Moscow kingdom – the Russian Empire, an additional task arose: to justify the heredity of the name “Russian” from the ancient Kiev principality.

Peter I repeatedly appealed to real Russ, that is, Ukrainians who graduated from the Kyiv-Mohyla Academy, and asked them to write history, now the Russian Empire. I remind readers: Moscow at that time had a major illiteracy. A person who could read was reduced to the rank of almost a scientist.

I will not tire readers with hundreds of historical evidence that confirms this truth. I will only say: when Peter I wanted to appoint a Ukrainian Rusician as Patriarch, several prominent Moscow people and bishops came to him, begging not to do so. The main reason was: “Don’t shame us, sovereign. Little Russians are scribes. They even read women.” This depth of backwardness was in Moscow in the early 18th century.

The Muscovites do not like these truths. You can’t throw out the song.

To fulfill the intention and write the integral history of his state, Peter I, failed. And then, to Catherine II, no one was involved in this issue. It should be noted that Peter I did two exceptionally useful things for writing the history of the Moscow state.

First, he issued a decree in 1720, which ordered the removal of all ancient original sources and archives from Ukraine and to deliver them to Moscow and St. Petersburg. By this he was able to get away from the Ukrainian people his antiquity, his written history. The king stole the past of Ukraine.

Second: it was he who invited German historian Gerard Friedrich Miller to his empire, who appeared in it in 1725. This is exactly the Miller who did the most to form the ideological basis of Moscow historical science, the Miller who traveled through Siberia during 1733-1743 and seized all the ancient gold-ordinal archives and raretes. It’s H. F. Miller bequea bequea’s opinion to “…to warn our fellow citizens from reading foreign books about Russia written.” This opinion was the law of the Russian state for almost two hundred years — before the collapse of the empire.

Miller at one time repeatedly appealed to Empress Elizabeth Petrovna with a proposal to “write Russian history with the help of a special state body”, but the Empress did not understand the elegant opinion of the academician. And only Catherine II appreciated and implemented Miller’s brilliant offer.

This sovereign did not immediately accept Miller’s offer. She initially began to study Moscow antiquity and available written sources. And the further the Empress deepened into the study of the historical past of his state, especially it was covered by ordinary human horror. She saw that Alexander, the so-called Nevsky, absolutely “does not come” to the saint. Even more terrible truth accompanied the so-called Dmitry Donsky. And the beginning of the Moscow state, with large tension, can be attributed only to 1505. After all, until that year, the Moscow princes were ordinary Ordinian subjects, because Ivan III’s grandfather, “swived my care milk from the hryvnia of Tatar horses.” Even John IV (Grozny) was an ordinary tribute to the Crimean Khans and at their request renounced the title of King of Moscow, passing the title to the real Genghis, the Tatar, and so on.

Being an educated man, Catherine II understood: historians of Europe of the following times mock the Moscow siege about the origin of Moscow from the Kiev principality. Because that statement is based on the usual Moscow desire and on a false family dynastic line. In those boating times, Europe has been mocking such an English encroachment on France for many years, for many years. In France, they even had jokes about this.

The historian wrote quite reasonably: “Although the Moscow sovereigns call themselves a great prince or king of ‘all Russia’, but the right to this title they had the same as the right of their contemporaries – the English kings, by which they attributed to themselves the coat of arms and crown of France to their homeland” [24, p. 10].

Note that the historian says these words 100 years after the boatin “manships with Russian history.” As you can see, the titanic work of Catherine II and the Commission for compiling notes about ancient history, mostly Russia” did not help.

Let’s see what Catherine II did from 1783 to 1792 with her famous “Commission”.

Although O. V. Khrapovitsky began keeping a diary from January 18, 1782, the first records were almost completely removed from the book, which was published in 1862. It is even difficult to imagine what the author wrote in the diary, because he is “cleaned” by censorship to one or two sentences a day. And many dates “cleaned – completely, that is, no word is given. However, it is necessary to keep in mind that we are talking about the diary of more than a reliable person devoted to Catherine II and the Russian Empire. But as we shall see further, censorship in many places has failed. The first record of the Commission is in the diary of O. V. Khrapovitsky only 31 July 1786:

“I found papers, during his life in the Hermitage written about the antiquities of Slavs with the search for the original people; there are notes of the «grapher) by Andrei Petrovich Shuvalov…”. Perhaps this recording censorship missed by mistake because a note was made at the bottom of the page, where it is written that it is about Field Marshal Shuvalov. The question is that the latter was called Peter Ivanovich. Field Marshal died in 1762. And naturally, Empress Catherine II could not write notes.

You can submit dozens of records of Khrapovitsky about how the Empress “maned in continuing the writing of Russian History.” However, in the first book we already talked about it, so we remember only those diary records that will be needed in the future.

So, December 1, 1789. “We were in law and in history. I can’t do the laws, but I think I can do the story. 213].

July 27, 1791… I showed the river Seth, in the Yaroslavl province. It falls into the Hammer and Mologa enters the Volga. Prince Vladimir Yurievich Ryazansky by Tatar was killed at the City. He thought he had crossed the Volga much lower to attack Tatar; but the Sit River shows that Vladimir was running to Twsri. This discovery is not very satisfied with the composition of the story.” 245].

“September 25, 1791. I was called to read Russian history for a while. “There is a note about Tatars and their power in the invasion of Russia; the life of St. Alexander Nevsky, without miracles.” 251].

Great testimony! We see that there was another life of Alexander, the so-called Nevsky. And Catherine II with O. B. The patient knew the truth about that life. We were told “miracles.” By the way, in her work: “The Art of the Project of History of Russia of the XVIII Century”, written by hand and preserved in the black original (1785), Catherine II clearly wrote: “St. Alexander Nevsky (in 1237. – W. B.) He was born, and was no more than 5-6 years old. 133].

Great and undeniable evidence left the Empress!

Let’s go back to the diary of O. B. Khrapovitsky, we will give two more statements from it: ‘I entered with mail after Pushkin (it’s about O. And. Musina-Pushkina. – W. B.). It was said that Yelagin wondered where the family of ancient princes of Russia is collected, and he corrected much in his History. And below comes the note: ‘Here is the lineage of the great princes, composed by the sovereign'” 288].

Now you obviously realized from who we got information about all the great princes, both Kiev and Moscow. No one should doubt who is the final author of the dynastic list of great princes. Catherine II did not allow jokes in the question of Russian history.

And the last extract from the diary of O. B. Khrapovitsky:

“December 29, 1791. They went out… (Catherine II. – V. B.) was taken to history, but again they lay down. There was a glory, after which only the Metropolitan was called, he was heard; to others they did not go to others. 258].

The Empress ended at this “class in Russian history.” How cut! And the “glorification” was not easy. Catherine II, along with the Commission, carried out the case. They wrote and wrote the story of Moscow. And not just wrote, namely, “united it together” with the history of the Kiev state. That was the main task.

And then in the Russian Empire there were some interesting miracles. It is from the ground, so-called “liconical buildings” began to appear. Hundreds, even thousands! However, what is interesting, the first of them, Lvivsky, appeared in 1792. Printed in St. Petersburg. Just like in an anecdote. Listen:

“Lviv (the platoon), published in S. Petersburg in 1792. In the name of the Chronicler of Russia” [27, t. And. s. 24].

It was just the beginning. Next, the “lidescripted” fell like peas from the bucket. Read:

“Lavrentiian Chronicle… In 1792 (the race) it was purchased by O. And. Musin-Pushkin” [16, t. 14, s. 90].

And no one is insatission that in 1792 there was no longer the “Lithist of Russky”, and it is necessary to be more clearly defined with the author; and the “Laurentiy Chronicle” is not bread, to “buy” it either in a merchant or in an ordinary store in 1792. By the way, Oh. And. Musin-Pushkin, mentioned in the diary of the Empress’s State Secretary, was one of the members of the famous Chotolinese “Commission”. Listen to Professor W. O. Klyuchevsky: “Composing her notes on Russian history, Empress Catherine used materials… “lovers of domestic history” by Count Musin-Pushkin and Major General Boltin” [8, p. 566].

Now it becomes clear why Musin-Pushkin was assigned to “find and acquire” the so-called Lavrentiy-and-side chronicle. He was his own man in the environment of great counterfeiters. He could have been trusted.

We will continue to explore in detail many of the “licote” but about the so-called “Laurentievsky” it is necessary to say something in advance. It was one of the most important things. Because he is very cunning, in fact, in the boatin spirit, “united” the Meric country of Moksel (Moscow) with the Slavic ethnicity of the Kiev land. Read: “Lavrentiev L. (painting) following the “Vinty of past years” contains a description of the events of the Givdennorus, and then – Vladimir-Suzdal Rus… It is based on the platoon 1177. … This platoon became part of the later Vladimirsky platoon in 1193. Vladimir chroniclers considered the Vladimir princes as heirs of Kiev.

From 1285 in Lavrentiy… L.(1thoppress) begins a series of precisely dated Tver news… It is traced in Lavrentievsky L. (inscription) and the Tver duct of 1305 connecting material from different areas and tends to be common Russian.” [28, p. 80].

Everything took into account the Empress: and the chroniclers in her – Kiev and Volyn, Suzdal and Rostov, Vladimir and Tver only thought about the “general Russian idea”. And thought this heavy Duma for centuries: both in 1070, and 1177, and 1193, and 1285, 1,305, and even in 1377, when, according to the Moscow version, this compound was last rewritten. It was for such a “unification” that Catherine II worked for ten years.

A highly educated man of his time, who read old historical originals and saw the superficial thinking of the Russian elite, she understood that sooner or later European historians would touch Moscow historical themes and completely refute Moscow’s bulls about the “big past”. They were all based on basic ideas and desires. She knew: even Stefan Batorius ridiculed the fiction and lies of Ivan the Terrible about his “cesarean origin” from the Byzantine imperial family.

It was the “connection” of Moscow with the ancient Kiev principality, with the help of “lidescripts”, that the Empress dreamed of “unconditionally” to make the connection of the past with modernity (XVIII century). And having removed from the empire and having stopped in deep hiding of the original sources — raretes, Catherine II tried to forever fit down the traces of what was done.

I will not repeat what ancient historical originals had in my hands and was familiar with them Catherine II. She did everything with her own German cunning and punctuality. I forgot what country I lived and who was the rule. After all, in those days there were many fools around, they also wanted to glorify the Empress in that dirty matter. They started talking too much. Especially this is what M had sinned. M. Karamzin.

By the way, M. M. Karamzin became one of the authors of the “Russian miracle”. In 1803, he began writing his 12-volume History of the Russian State and wrote several first volumes. He said this in the first pages of the book, reading them in the same 1811 Emperor Alexander I, the personal pupil of Catherine II. The book became the “swan song” M. M. Karamzin, sung “to the glory of Moscow and its princes” for “the collection of Russian land”.

However, with M. M. Karamzin happened a great “tragedy” when writing a book. After starting to write History, he suddenly found that all the “open and acquired” “liographical arguments” did not contain information about the “be appearance of Moscow” in the time. An incredible embarrass was monitored. It turned out that M. M. Karamzin sang glory to the city that appeared in the Golden Horde in the time of Khan Mena-Timur. It turned out that it was the gold-Ordinian Khans who glorified their reign. Naturally, Karamzin threw into the yeast from these terrible thoughts. He rushed to look for the “liographical platoon” he needed. And — oh miracle! – found! Just what I was looking for!

Listen:

In 1809… I found two treasures in one book: the chronicle of Kiev, the only Tatishchev, 1 Volyn, 164

I’m not known to anyone before… Within a few months I got Another list of them: as one that once belonged to the Ipatiy Monastery, it was hidden in the library of the S.-P. Petersburg Academy of Sciences between the Defects. And, s. 24].

I wanted to find it and found it! And not anywhere in a impoverished, deaf monastery, but in the Academy of Sciences itself. It turns out that there were “hided” masterpieces. And “stood” Karamzin is not just any “liographical plat”, namely – Ipatiyivsky, because in Ipatiyivsky “picform” and mentions the first time the word “Moscow”.

I remind the reader the words: “Come to me, brother, to Moscow.”

But most importantly, M. Karamzin found what he needed, Moscow in that lia mentioned in 1147.

‘The ‘Chudes’ in Moscow at that time took place at every turn. We will not dig up who “created” the Ipatiyiv “mirado” — or M himself. M. Karamzin, or Catherine II with her “Commission”.

However, M. M. Karamzin made an amazing mistake when he reported:

“Caterina the Great, thirsty loving our history, the first ordered to print chronicles. They spent a lot of money, but they did not do the most necessary: a good scientist of chronicles. What is the need to print one in twenty books.” And, s. 24-25].

And the inspans was this great-Russian, that he encroached on the main boating acquisition, the mystery of the process of writing the so-called “general Russian chronicles”. Catherine II was a clever and intelligent for her time, but many fools and careless people continued her work. Where I’m just looking, it’s harmful everywhere.

Personally, M. M. Karamzin informed us about the existence of the following boatin “liographic lists”: Lavrentievsky, Trinity, Ipatiyivsky, Khlebnikov-koi, Knigsberg, Rostov, Voskressensky, Lviv, Archivsky and others

What is characteristic: it is since Catherine II that all ancient original sources have disappeared forever. Especially Ukrainian, those who were taken out of the command of Peter I and the same Catherine II. I will not give words from the diary of O. V. Hrapo-Vitsky. where he reminds descendants that the original of the great Nestor “The Tale of Past Years” Catherine II held in her hands. Repeat, the original! And let us not forget that all the outstanding rares of the Empress and her descendants kept in St. Petersburg, which was not burned, like Moscow, in 1812.

I want to tell readers about another interesting story. Somewhere in 1692 in the Moscow state was written the book “Scyf History”, authored by Andriy Ivanovich Lyzlov. An educated man, a wise specialist, he was in high public service for many years and traveled a lot to the European part of Moscow. The book was distributed in the manuscript for almost a hundred years, because the Moscow authorities banned it from printing for “freethinking and heresy”.

This work was written in Docaterinian times, but was first printed in full 1787, it was under the reign of Catherine II. Partly (first chapter) was published in 1776. Since then, until 1990, the book in the Russian Empire has not been revised. Even corrected by the Codotynian assistants, it frightened Moscow authorities and their scientific husbands.

And only in 1990, when the empire collapsed, the book was published in Moscow — with 5,000 copies. Not just. Listen to what the Russian professor wrote in 1990:

“It is interesting to note the nature of the corrections (catherinian times. – W. B.: they were not only technical, but also in content., most corrections are made in the same handwriting and in the text itself: so instead of the words “king and queen” written “khani Khansha”; instead of the word “kingdom” is placed “author”; the word “Moscow sovereign” is replaced by “Russian”. and the text about “miracles” is removed from the book 166.

Lizlova… It is difficult to say whose hands this specimen was in, perhaps in G. Miller.” [29, p. 347],

Very valuable instructions for corrections. They tried to disassociate themselves from the gold-olding past, when the Moscow churches praised the kings — Batia, Burke, Mengu-Tnmur, Tokhtu, Tokhtamysha and others. As the church sermons were said, they were “by God’s message to the Moss-coats —the Kings.” In the 18th century, these words were ashamed and they were “cleaned”. Having declared themselves “great Russians” and having zuspled their history in the Ukrainian-Russians, tried in all ancient texts “Moscow” to call “Russia”, and the kings of “Moscow — “Russian — Now we realize why Catherine II created so-called “general Russian chronicles”, where “the Russians are not brought down in the Russian land.”

About H. F. Miller will not repeat itself — readers already know about this “Russian patriot”. It should be noted: although book A. And. The lyzlova was very “cleaned”, but it still did not completely rewrite. This has preserved the history of the greatest witness of the late 17th century. Because Scythian History contains a lot of references to the original sources he used when writing a book about Moscow and its neighbors. This is essentially the first history of Moscow, although somewhat corrupted by censorship.

I cite the original sources A referred to. And. Lyzlov in “Scyf History”:

1. "Synopsis... — edition of the Kiev-Pechersk Lavra, printed in its printing house in 1674, 1678 and twice in 1680 (c. 392).

2. "Chronicus of Sarmatia of European" (Krakov, 1611). Under this title, the famous publicist and translator Martin Pashkovsky published a Polish translation of the book by Alexander Gwanini (1538-1614) (p. 433).

3. Universal Relations by Giovanni Butero (1533-1617), one of the greatest Italian writers.. The author of Scythian History relied on the first edition of the Polish translation (Krakiv, 1609) (p, 434).

4. "Chronographer (Kyivsky)..." “I don’t know what,” there are hundreds of lists.” 398), "Edition 1512 "not divided into chapters", in "Scythian History is not used" (c. 399). "A serious scientific study of the editors of the Chronograph appeared... 200 years later.” 399).

In this way, the empire falsified ancient sources.

5. "Zasskin Chronicler". Russian historians accompany this historical document with the words: "an unknown historical monument." Unfathomable! A. And Lyzlov at the end of the 17th century was known, and after Catherine II was unknown (c. 399-400).

6. "The Story of the Grand Duke of Moscow" - A. M. Courb-sky. “ Published in Lithuania. Probably in 1573. (c. 400).

7. "History of the Kazan Kingdom." "Writed in the second half of the XVI century. ...There are many different lists" (c. 401).

8. "The Degree Book..." One of the largest Russian historical works, written in 1560-1563. Under the guidance of the royal clergyman Athanasius... To the 17th century. It existed in hundreds of lists.” By the way, this book was put by John IV personally (the Terrible) (c. 397).

9. "Chronicus" by Matthew Stryikovsky (1547-1593). "The Polish politician, historian... The Knigsberg edition of 1582 used" (p. 433-434).

10. Caesar Baronia's Church Chronicles (1538-1607). "In 1600-1603. Famous Polish figure Petro Scarga completed the translation from Italian into Polish. More complete second edition (after 1603 - W. B.) included materials from 12 volumes of "Chronic". He used it in his work A. And. Lizlov (s. 434).

11. Martin Belsky's Chronicle of the World. published in 1551. The second edition dated 1554. Third — 1564 The book was published in 10 volumes. Seven books are devoted to the history of individual European countries, as well as the New World (c. 434).

12. "The Polish Chronicle" by Martin Cromer. It was published in Latin repeatedly (1555-1589). "In 1611. Her Polish translation in the ZO books, performed by Martin Blazhovsky... It was used by Lizlo-Wim' 1 (p. 434-435).

13. "History of Greco-Persian Wars" is Herodotus.

14. The History of Alexander the Great, Quinta Curtius, used in Polish translations, as is in A. And. The Lyzlic Link (c. 443).

15. "The work of Caesar of Turkish and his residence in Constantinople" by Simon Starvolsky - entered the book A. And. The Lyzlova "Scyf History" is completely as a fourth part in translation from Polish into Russian. This was reported by Andriy Ivanovich Lyzlov to readers in his references.

However, A. And. Lyzlov in his book did not refer to any so-called “general Russian chronicle. He didn’t know their existence. Because in the early 18th century they did not exist! And the Russian professor in the accompanying article for the book “Scyf History” was forced to admit in 1990: “The conducted in preparation for the publication of “Skyf History” A. And. A complete comparison of its text with sources allows… All used by the author (Lick. – V. B.) The actual material comes from the works named by it in the content and reflected in the notes. Nikonovsky, Resurrection and other chronicles were not used in the Scythian History [29, p. 432].

So, work A. And. The lyzlova relied on large European original sources. At the same time, the author used Kiev and Moscow sources available in his time. We know that A. And. Lyzlov worked in libraries of many monasteries, but mainly in the repository of the Moscow Patriarchal District. However, even in a patriarchal repository in the eighties and nineties of the 17th century, he did not meet any “general Russian chronicle”.

This historical fact caused an unbreakable blow to Russian falsification.

That’s why book A. And. For more than 200 years, it was forgotten, and it was not studied or printed. Today, in the modern Russian empire, it is not respected.

Although the book was in the hands of one of the counterfeiters of Russian history, G. F. Miller, she’s told a lot about.

I draw readers’ attention to the undeniable facts of the book:

A. And. L from the catch in his book did not mention Nestor and his “The story of past years”, since he did not know about it. As they did not know about it at the end of the 17th century, the Moscow authorities and the Moscow patriarchy. It can be assumed that Nestor’s work at that time (1692) was still preserved in Kiev. Most likely, in the laurel.
A. And. Lyzlov also did not talk about the existence of at least some so-called “general Russian chronicle”, where the history of the Kiev principality from Rostov-Suzdal, especially their chronicle would be combined. Such “liographical buildings” at the end of the 17th century were neither in the monasteries where the author worked, nor in the Patriarchal Ricistry. In Kiev, they were not written and could not be kept.

— The author of the book very clearly distinguished the people of Moscow — Muscovites — from the people of the Kiev principality — Rusich. He wrote, “Scythia… There is a two: the only European, and in it we live, that is, Moscow, Russians, litva, hairs and Tatars European. [29. s. 8[.

The bikes about the “Great-growing” and “little Russians” are the creation of modern times. In the early 18th century, Muscovites were still Muscovites.

A. And. Lyzlov in Scythian History does not speak at all about the Moscow Prince Ivan Kalit. Like his contemporaries, he did not know such a prince in the 14th century. It is time to remember the “family of great princes, composed by the sovereign.” As you can see, Catherine II worked seriously.
A, I. Lyzlov claimed that the Moscow Ulus was part of the only Tatar state, the Horde, 269 years: from 1237 to 1506. Here’s how he described the conversation, which took place in 6988 (1480), when attacked on the Great Khan, two high-ranking soldiers of the Moscow army: “O the king! It is foolishly the great kingdom. – W. B.) To the end to devastate, to ruin, and from here you came out, and we are all, and this is our homeland. You’d better not say!
A. And. Lyzlov recorded a year of complete liberation of the Grand Kyiv principality and its land from the Tatar invaders of the Golden Horde. We read, “Summer… from Christ 1333… Prince Olgerd of Lithuania… After collecting many armies, going to bad… And from that time all fields from Putive to Kiev to the mouth of Don, on the other side of the Dnieper even to Ochakov, they were freed from the Tatars. And they drove them to the Volga River, others to Kafa, and to Azov, and to Crimea, all the way for Perekop. [29. s. 33].

Transfer of the year of liberation of the Kiev principality to 1362 – the intent of Moscow historians of the following times. And we know why this was done.

— In the “Skyf History” does not mention the anti-tatatarian performances of the XIV century in the northern lus of the Golden Horde: Rostov, Tfeegi, Nizhny Novgorod, Suzdal, Pereyaslavli, Kostroma. In the 17th century, no one knew this. There was a solid “symphony” in the Golden Horde. This was primarily called for by the Moscow Church and its rulers. The fiction of popular uprisings is the creation of later times. Remember how Catherine II was “pleasped with the story.”

A. And. Lyzlov described the so-called Ku-Likovian battle in a completely different way. No union of Mamai with the Lithuanian-Russian principality did not even speak. It was a common internecine battle in a single state where Moscow defended its privileges.

I will not submit a dozen such statements. And. Lizlova. It was his book that became a great and undeniable evidence of later falsification of Russian history. She denied the main postulates of that falsification.

I want to say a few words about another book from the History of Moscow, written somewhere at the end of the forties of the 18th century. In Docaterinian times, Vasyl Mykytovych Tatishchev wrote the book “History of Russian from ancient times.” Catherine II in those years could not influence V. M. Ta-thins. However, Elizabeth Petrovna did not allow freethinking in the empire. As usual, church and state censorship were seen. Tom B. The dad in his life failed to print his book. He was directly told that he preached érece and freethinking, and the book contradicts the instructions of Peter I “on the order of teaching the history of the state.” After the death of B. M. His manuscripts are gone. Russian academician Petro Grigorovich Butkov in the first half of the 19th century clearly stated that “History of V. M. Tatishcheva. partially published for Catherine II, printed not from the original, but falsified: “The history of Tatishchev is not published from the original, which is lost, but from a rather failed, shortened list… When printing this list, the author’s judgments are excluded, recognized as free-thinking, and many issues are made.”

By the way, during the life of Catherine II, one of her protégés, historian I. M. Boltin, accused W. M. Tatisheva (already dead — died in 1750) in “using non-existent sources”.

It turns out that in the forties of the XVIII century sources existed, and in the eighties — they were no longer there. Please pay attention to the track record of the author of the “History”:

Tagishchev Vasyl Mykytovych (19.4.1686 – 15.7 1750)… Russian statesman, historian… He participated in the Northern War of 1700-1921. He performed various military-diplomatic instructions of King Peter I. In 1720-22 and 1734-1937 He managed the state factories in the Urals, founded Caterinburg; in 174 1-45 Astrakhan Governor. t, 25. s. 297.

V. N. Tatishchev had a direct access to any archive and worked in the Urals and in Astrakhan until the archives and ancient gold-ordinal materials are removed from these cities. By the way, Catherine II in 1768 sent an expedition led by Peter Simon Pallas, to the areas of the Lower Volga, the Middle and Southern Urals, Southern Siberia (Altai, Baikal, Zabaikal) to remove both archives and ancient rarities. The expedition was complex. I was dealing with issues: geographical, geological, ethnographic, etc. d. However, these questions were a cover to her main work: the study of the issue of mastering conquered lands. And those lands and nations could be finally conquered only if written memory was removed from the peoples. The mentioned “expedition” traveled thousands of kilometers, worked from 1768 to 1774. There were hundreds of such groups, there were hundreds of troops.

Now readers must understand what grand idea of falsification was carried out by the Russian ruling elite in the second half of the 18th century, creating a “Commission for drawing up notes on ancient history, mostly Russia” and removing their written memory from ancient times to the XVIII century inclusive from all the peoples of the empire.

Especially from these truly bandit actions suffered the Ukrainian people, because they stole all the works of ancient chroniclers, historical chronicles of the Ukrainian-Lithuanian period, all synopsis and chronographers, etc. All these great shrines in the following times were twisted in the interests of the Moscow empire, some of them were introduced by inserts into the so-called “general Russian chronicles”.

You don’t have to doubt. Because in our memory is the first Moscow president M. S. Gorbachev openly lied to the whole world when he denied the presence of the treaty in Moscow hideouts and a map of the distribution of Europe in 1939 between Stalin and Gitler. However, the documents were found presented to mankind. Never forget the Russian imperial siege.

It will be difficult for us to find Moscow’s lies hidden in the “general Russian chronicles”. I suggest this mission. As of course, let’s rely on Russian uncles and Russian authors. They have been very imitated in their “historical works.
2

Let’s start the study, as it should be, with the most ancient source — “Shows of past years”. Let’s see what “difficult lies” was launched into our relic by historians-the “great.” Let’s track that the “bigkoros” fundamentally did not suit in the ancient chronicle.

Let us listen to Professor Ludwig Schletzer (1735-18800), who in 1761-1767 was in service in the Russian Empire, had the title of honorary member of the St. Petersburg Academy of Sciences:

“In 1720. The trip was sent to Siberia. T/t he found a very long-standing list of Nestor in one split. How surprised he saw, that was different from the previous one. He thought, like I at first, that there was only one Nestor and one chronicle. Tatishchev gradually collected a dozen lists, of which the other options were reported to him by the eleventh.

This is evidenced by the German professor. But what is interesting is that we have reached one single option “Shows of past years. Isn’t it weird? However, if we mention the so-called work of Catherine II and her “Commission on the compilation of notes about ancient history, mostly Russia”, then there is nothing surprising in this phenomenon. Catherine II had all 11 options. In her hands was the original of the ancient chronicle. Look at the “Records” O. W. Khrapovitsky, where on June 23, 1791 you will find this testimony. Catherine II was very strict not only about the very texts of the “Show of Past Years”, but even to every line written by B. M. Tatishchev. Even H. F. Miller, whom she fully trusted and who personally “did” “History – V. M. Tatisheva, she eventually banned anyone from showing at least one sheet of the original of that story. And this is before the creation of the famous “Commission”.

A. B. Olsufiev on her behalf on February 23, 1783 “requeezed Miller to transfer to the Cabinet of the manuscript that he had as soon as possible.” I had no way to meet letter A. B. Olsufjeva, however read (partially) G. F. Miller on this letter.

Listen and think carefully: “On March 2, 1783, re-implementing the manuscript, he is being. – V. B.) “Your Pre-imposedness by your own writing exempts me from an obligation under which no sheet can be notified to anyone outsider [ZO], p. 799-801].

Such instructions were given by Empress Catherine P on issues related to the sources of Russian history. Today there is no certainty that the original text of the “Post of the past years” allowed us to convey the ruler of the “bigkos”. And in the fact that there was such a text-original of the ancient Ukrainian shrine, I think that the piet is not in doubt.

I will not resort to the explanation of how extracts from the original Nestor Chronicle could be in Siberia. There are probably other Kiev, Chernihiv, Volyn chronicles. But they were completely Ukrainian; they could not relate to the history of the Moxel country in principle in the IX-XIII centuries. It was the land of foreign tribes. And since the 70s of the 17th century, the land became hostile to the Rusich-Ukrainians. Although Ukrainian priests and statesmen have already been sent to Solovka, Siberia, to Zakamya.

Remember at least a graduate, and later a teacher of the Kyiv-Mohyla Academy, Maximovich, ordained in 1712 to Metropolitan of Siberia and Tobolsky and exiled to Siberia “to grow”, or, in another way, – “to bear the Christian faith” conquered by the Finnish and Tatar peoples. There in a deaf, taiga land he died in 1715.

Great Ukrainian educators, going into deafness. They possessed not only the word of God, but also the books that carried those words and ancient knowledge. Because of Moscow. Even a hundred years later, she was a completely illiterate, unseen country.

And let readers not think, that my words are a common fiction. I will give testimony from French diplomat De la Neville. who was in Moscow for five months in 1689, here is a quote from his book “Records about Moscow”.

“Move. In general, the spraught barbarians, distrustful, false. cruel, depraved, greedy, well-loving… They are so rude and ignorant that without the help of Germans, who are many in Moscow, could not do anything way [ZI, p, 120]

This is the picture of Moscow society in the early 18th century. It was then that the Russian elite decided to acquire a written history of their country. In the depths, the state of culture and science was much worse. Therefore, indeed, everything is in Moscow in the XVII-XVI11 centuries was done with the help of Germans. Including writing the history of the country. But it’s a retreat.

Serving the ancient Kiev chronicle Nestor in many so-called “general Russian chronicles”, the boating “Commission” and subsequent “continuators of her business” so spoiled the original text that Professor O. Oh. The Shahmatov in his volume’ work “Discructions about the oldest Russian chronicles”, published in St. Petersburg in 1908, was forced to write (among other things. – without condemning):

“I deny the very possibility that Nestor knew the chronicle saying in the form in which it came to us. The original one is the first to be the one who is the one who is the one who is the one who is the one who is the one who is the one who is the one who is the one who is the one who is the one who is the one who is the one who is 64].

The scientist spoke amazing words! But don’t think that O. Oh. The Shahmatov tried to expose they to the boatin falsifications. Not a little! He never mentioned the deliberate rewriting of Russian history by Ka-terina II and its “Commission”. He was silent like a fish thrown ashore. Although, of course, he knew well about the lies that were launched in Russian history. Therefore, like every Russian historian-‘patriot”, went the usual, torified way of improving this “difficult”. He only rejected, but justified and explained obvious deception. It is like improving lies.

Russian historians in the mid-19th century, in their references to the original text of the “The Tale of Past Years” quoted that text in a different way than historians of the late 19th and early 20th centuries. Compare at least the texts submitted by M. And. Kostomarov and the same O.O. Minematov.

On March 19, 1860, a famous dispute between Professor-Rusophile Mikhail Petrovich Pogodin and young professor-historical Mykola Ivanovich Kostomarov took place. By the way, M himself. P. He called the dispute “dwell.” As a result of that “duel” many Russian historical fictions were exposed, which M defended and preached. P. A Godedin. M. And. Kostomarov “split” him in all directions of the dispute-“duel”. We will not go into the details of the dispute, although in itself it is interesting and instructive.

The dispute showed that the Russian historical siege can be refuted publicly in the presence of hundreds of people: professors, students and just all interested. For the dispute Professor M. P. He read out as he personally stated, “The words of Nestor in the original.”

Let’s listen:

“In 862 years, I’m going to go to the sea to Varyagam Rus: for I’ll be called the Variags of Rus, as the Druzies are called Svoe, and Druzies Urmiane, Angle, Duzia Goethe, and si. Resha Rusa Miracle, Sloveen, Krivichi and All: Our Land is Great and Oquiring, and along in her net, and come princely, and you will go to possess our children. And the three brothers should be made to your family, and you will thank all Russia and Nridosh: the older Rurik is in Novygrads, and the second Sineus on Bele Ozer, and the third is made by Truvor. 284].

Translation of Nester words in modern language, how much we will not now delve into the very concept of the word “Rus. The concept of “Rus” is referred to Nestor as Rurik and his kind. As we will see in the future, this interpretation has an explanation.

I submit text in shorthand (author’s edition):

“In 862, they went beyond the sea to Varyag-Rus… They said to those Varangus-Rus — Miracle, Slovenia, Krivichi and All: our land is great and rich, and there is no order in it, go to us to prince and rule us. And the 3 brothers gathered together with their families, raving their land to Russia, and came to those who invited: the older brother Rurik sat down to rule in Novgorod, another, Sineus, at the White Lake, and the third, Truvor, to Izborsk.

What falls into the eye is the discrepancy between the number of those invited and those who arrived. The tribe, who were invited, was four, and only three were put on princely tables. Strange case. But it is not the prince or the miracle. This moment is immediately alarming. It is worth not to forget that Russian historians with the word “cle” worked out circus numbers. In front of the civilized world. I’ll clarify this moment.

In the famous dispute M. And. Kostomarova with M. P. In those days, the understanding of the word “miracle” was interpreted. Note that all Russian historical scientific thought of the sixties of the XIX century knew and recorded the concept of the word “miracle” quite specifically. There were no differences. Listening to Professor M. And. Kostomarova:

“The judge was called Finnish peoples who lived near Lake Chudd, and even in Livonia, there was another miracle of possession, called so, probably because of the similarity, as the Slavs thought, between it and the miracle of Livonian; but when in the old times it was said of other peoples of the same tribe: no carela, no water, nor all, no mordvo, are called no wonder. Under the miracle that called with the Slavs of Rus (Rurika and his tribe. – W. B…, understood by the left-wing miraculous country and, in fact, only part of it, adjacent to Lake Chud and Pskova… The city was its main city.” 22].

So we have a complete interpretation of the word “miracle.” And, supplementing the professor, add: no one in the old days called the “mirad” neither mayor, nor wall, nor the mayor, nor the mayor, nor anyone else.

Simultaneously M. And. Kostomarov interpreted the situation regarding Izborska. It turned out that it was the main city of miracles. And it was to the miracle that Truvor was directed at the reign of Truvor. We are not talking about how reliable the information about Sineus and Truvor is. Let’s talk about this at the end of the section. Now we are analyzing the text from the “general-no-Russian chronicle” which was read by Professor M. P. Weather 1860.

It is surprising that it was the curves that did not receive Prince Rurikovich. Although to the spring, located many hundreds of kilometers, one of the Rurikovichs left. Do you feel like this? But the main thing is that if the curves had a language related to Novgorod Slovenes, then all was Finnish tribe and spoke foreign Slavs in language. And how could exist in the “single state,” in those days, two languages and two nations, none of the imperial historians explain.

It can be understood, though difficult, how the left-wing miracle could, along with Slavic tribes, Novgorod Slovenes and curves invite a single ruler. Living in a direct neighborhood with Slavic tribes and being in a minority compared to them, it adapted to circumstances. But it is not clear how the Finnish could be joined by all that lived in a distant taig deaf. Why did the weight need it? We won’t find answers.

These jokes were also understood by the “great.” Therefore, they later extended the concept of the word “miracle” to all Finnish tribes, which allowed them to freely manipulate them. Instead of the word “miracle” began to be placed in ancient chronicles any tribe – all, mayor. Murom, Marie and so on. What was needed by text.

Therefore, Russian scientific men at the end of the XIX century manipulated a completely different interpretation of the beginning of the Nestor Chronicle. Let’s listen to O.O. The chessman is how he explains the beginning of the same text:

‘Yes, in the story of the appeals of princes are called first three tribes, and then four: first Slovenia, Krivici, Merya; then Slovenia, Krivichi, Merya and Chud; in the call of princes four tribes participate, and there are three princes to call; these princes sit down not in the centers of tribes that called them, but in the cities that do not have a direct relationship;Pskov, Polotsk or Smolensk, which have more rights to be called centers of Kryvics than Izborsk?” [32, p. 292].

And “sent the governor!’! You think, Professor O. Oh. Shakhmatov did not know what was written in the “general Russian chronicles” or what Russian historians said about this 50 years earlier? I knew. I knew very well! But by his time, “gains – in the writings of the boatin “Commission”, and once again had to make adjustments to the previously “found” “general Russian chronicles” or even “find” new ones. There have been cases of simple word substitution, and that’s our example. Replaced the word “mira” – “merea”, and no one noticed. And later, instead of “wess” – they filed “hear”. I said someone was wrong before, and we have said the truth. It should be noted that later Soviet historians-daydenants who worked on the order of Bolshevik Moscow chauvinism brought to the imperial history of “clarification and addition”, as ordered from the Kremlin. Quiet and silently.

So, Professor O. Oh. Shahmatov, whether he wanted it or not, brought some clarity to the question of inviting the tribes of princes-variagues. It turned out that there were three tribes. And, as readers understand, they were: miracles, Slovenes and curves First, there were so many of them. Second, those tribes lived compactly, next to them, which could tend them to unite. And thirdly, in those years, the tribes were few and, of course, lived in a compact mass to defend themselves against the beast and various aliens. Thus, according to the chronicles, Varyago-Rus occupied a narrow strip of land (approximately up to 50 kilometers) along the right sleeve of the Nieman River. The Crusaders passed that land in one day in 1322. Approximately the same territories were owned: miracles, Slovenes and curves Although it is clear that their hunting grounds spread much further. It is about inhabited land that had a plough and settlement. After all, individuals who took away in the dead slums, neither power nor princes needed.

Professor O. Oh. The chessmato took place completely painless, natural replacement of the plague tribe – the tribe of the mayor. Because, as I said, by then Russian science spread the concept of “cle” to all Finnish tribes. Russian society was instilled in the idea that the Rostov-Suzdal land had long been brewed in one “historical cauldron” with the Grand Kyiv principality. And all this “historical community – from the very beginning was called “Rus”. Because of which all the substitutions and substackings of the names of the tribes were not seen as rough twists.

By the way, note: the text of the Nestor Chronicle needed to be introduced a tribe of mayor, because it was she who lived in 862 on the future land of Moscow. What the ancient historians showed. Therefore, the arbitrary addition of the word “all” to the “general Russian chronicle” fundamentally did not change anything. The land of the tribe was not a rod element of Moscow statehood. So, Russian historians followed well in the text “Shows of past years”. First, the text added all. Then, after finding an error, they began to correct the edit. Even the plague in the tribe their ancient city of Izborsk, ascribed it to the curves. Lyinging! And no one stopped.

Listen to what O wrote about this. O. Shahmatov:

“In the 15th century, the contributor of the Archangelogorodsky Chronicle gave us a comment…, mentioning Izborsk, he says: ”and now the Pskovsky fence, and then there was a big city in Kryvicy.” But, of course, such a comment proves only that even in the 16th century the settlement of Truvar in Izborsk and not in a large city of the curves, caused surprise to the scribes. 292[.

“It is even more unclear that Sineus’ settlement on Biloozer, in the area not Mary, who participated in the call, but Vesi, who did not participate in it. True, the contributor of the “Show of Past Years” joined All the tribes calling on princes, but such undoubtedly later the spread of the text proves only that at the beginning of the 12th century the settlement of Sineus on Biloosery, and not in the Mary region (in Rostov), caused surprise to a careful chronicler”

Bringing an open siege to the text of the ancient chronicle, Russian professors drove themselves into a hopeless. And with great care they tried to justify that siege. For O. Oh. Shahmatov, the great Nestor only made a mistake when he “forgot” to plant Sineus in Rostov, to the mayor. In Nestor, this “inaccuracy” even caused “surprise.” However, he did not correct anything, they said, the descendants will figure out. And the descendants figured out — continued the text about the Varangians. So, we read:

“By two years Sineus will die, and his brother Truvor, and Priya power Rurik, and gave her husband his degrees: ovovsky Po-lotsk, ovtovo Rostov, and the second Belo Lake. And by the topics of the cities is the approach of Varyaz, and the first inhabitants of the New City of Slovenia, Polotsk Krivici, in Rostov Mere, in Belozer All, in Murom Muroma, and the themes of all the siege Rurik” [33, pp.5-6].

The issues of possessions are solved perfectly simply. With one handwriting, everyone was driven into the future Russian Empire. And the “incarriers are of heavy lies” that neither the mayor nor all nor the mut — the ancient Finnish tribes that lived on their land and were in the sixties of the Third century still wild, nor did they know about any “state” and the Varang-Russian tribe did not invite them to their rulers. And in order to plant their “rulers” in the Finnish environment, Rurik first had to conquer and conquer, and only then – to plant the rulers “all the oblastash”. About Rurik’s military campaigns in the Finno-Mordovian land chroniclers are silent.

And in order not to invent new receivers, the chroniclers even Sineus and Truvor died immediately, as soon as they came. However, the lie about the “sriting man of his hail” and “all the siege” is noticeable for another reason.

If you believe the “general Russian chronicle” that Rurik “equipped” mayor, spring and wall, it is not clear why his family forgot about “his possession” by the end of the 10th century? After all, the chronicles about these “ownerships” have not been mentioned for 136 years. Five generations of Rurikovichs did not know about their “domining”. More than strange!

I suggest listening to Professor O. Oh. Shahmatova, who explains by what year the “Pousy of Past Years” was proved and how it was grouped in its content in two directions.

“The majority of the chronicles that came to us in the lists of Lavrentievsky, Radziville, Moscow-Academic, lost Trinity, Ipatiyiv, Khlebnikov-communic and three more later ones that belong to the Khlebnikovsky list (Pogodinsky, Krakow and Krko). In the lists of Lavrentievsky, Radziville, Moscow-Academic and lost Trinity, the oldest part of the chronicle text is brought to 1110 and breaks down on the unfinished article of this 6618 (1110) year. And in the lists of Ipatia and Khlebnikov, the conclusion of Article 6618 (1110) is read, and after it without a noticeable pe-reve, Articles 6619, 6620, 6621, 6622, 6623, 6624, 66251 of subsequent years, and, however, after 6625 years. There is a significant decrease in the volume of chronicle articles. In part to 6618 (1110), the text of Ipagiev and Khlebnikov lists (especially since 6584) several unnecessary news against Lavrentievsky and similar lists. Thus, we have reason to talk about two editions of the “Show of the past years”: the first. represented by Lavrentievsky and similar lists, and a friend represented by Ipatiyivsky (and similar lists. – W. B.) (32, p. 1-2].

Now you understand why the famous M. M. Karamzin was not previously arranged by the “found” Lviv and Lavren-tiev “liographical ducts” (in 1792). Voshi did not provide information about 1147. Therefore, in 1809 and “found” it was Ipatiev “liographical platoon”.

That’s it! What it took, and “found”! But this note is in a way. The main thing is to draw attention to the fact that, according to the “general Russian chronicle”, the chronicle “The story of past years” was written only in the early 12th century. This is very important because the Kiev chronicler Nestor, who wrote his own in the XII hundred years, presented truths and concepts. The words and events that existed were known in his time. Professor M. And. Kostomarov clearly stated: “Our chronicle was compiled in the 12th century, so, reporting the news of former events, the chronicler uses the words and expressions that prevail in his time.” 279].

Otherwise, it could not be. It was the “Valty of Past Years” that even in the XJ1 century, the mayor, all and the wall lived on the land where they lived in the 9th century. If it were different, the chronicler would definitely note the movement of them. 1 although the chronicle itself has been included many “difficulsion lies” about the distribution of the land, about the owners, this does not prevent the chronicle from revealing those facts and events that are undeniable, do not cause any doubt. The ancient chronicle testified: the Rurik family was absolutely not interested in the lands of the mayor, spring, wall, herstchers and so on from 862 to 988. After distributing to “to the men his hail”, Rurik completely forgot about those “men” and those “grads”. Let’s listen to the historian: “Since the transition of Oleg (882) with their hordes in Kiev to Vladimir (Holy) — for more than a hundred years we have known almost anything about our north, except the unclear journey of Olga (in Novgorod. – W. B.) and election of the son of the Svyatoslav. The saved news (summer descriptions) of these times are related to (exceptionally) the South (Kiev)” [33, p.278].

Such an anecdote of “ownership”! Even the information about Novgorod is so poor that the historian speaks with regret. And information about the “domining” in Rostov-Suzdal land in the chronicles is absent. The princes of Kiev, starting from Oleg, did not know that they owned a mayor, ant and a wedding. Very strange “memorylessness.”

At the slightest touch to the “hard lies” launched in history, it, this lie, is constantly peeled and falls off.

Catherine II and her “Commission” to tie the “Zale-shan land” to the family Rurik and to the Grand Duchy of Kiev, considered it quite sufficient elementary verbal insertion in the ancient chronicle “The story of past years”. But, as it turned out, those words were not related to the only content with the subsequent text. Because of what are outsiders there, they can be freely and painlessly missed and thrown away. The whole text of the chronicle of such actions does not allow.

As we will see in the future, even inserts about 988 will be a normal siege. Catherine’s “Commission” understood all the command of such “domining” and tried at least rarely “to unite” the Kiev princes and “Zaleshan land. That’s why Sviatoslav went to the Khazar, by Oka. And Vladimir the Great “planted” his sons in the chair of the prince not the land that he did not belong to him. But let’s talk about this in the next section.

Now I suggest listening to the Soviet professors. Let’s see what the “great-majories’ thought of “The story of past years.” Let’s turn to the text that has reached our times, from an unusually interesting side. After all, communist historians, when profitable, spoke such truths that the spirit was intercepted. However, even by making such discoveries and statements, they have not made changes in the interpretation of the Romanov concept of Russian history. She arranged them. Read the extract from the VRE (third edition, year of issue 1975, t 22):

“Rurik-Syneus-Truvor, according to Russian chronicles, three brothers of cones, led by Varang wives, allegedly called “through the sea” by Novgorod Slavs in order to stop internecines in Novgorod and who founded the Ancient Russian state. According to this version. Rurik sat in Novgorod, Sineus in Biloosery. Truvor is in Izborsk. The rapid death of the middle and younger brothers made Rurik an all-time ruler of the Novgorod land. Some scholars identify him with Rerik Datsky, who committed at the head of a Varang wife raids on Western Europe (by 860). There’s an opinion. That Sineus and Truvor did not exist, and the message about them is the result of a foreign text incorrectly read by the Russian chronicler, which reports that Rurik came to the land of the Slavs with his home (“simechus”) and a loyal wife (“tru-voring”). Rurik ruled first in Ladoga. He was not called “through the sea”, but seized power in 862 in Novgorod, using internal individuals. The legend of the “calling” of the Varangians, which developed in Novgorod or Ladoga in the 11th century, was used in the editing of “The Tale of Past Years” in the early 12th century. to explain the origin and glorification of the ruling Russian princely dynasty, the founder of which Rurik was considered. This version formed the basis of anti-scientific Norman theory.

Great Russians are proclaimed! It turns out. Catherine II and her “Commission” “beared the wrong.” Greater historians -daymen have become treading, as they say, in damage. This is always the case in Moscow. However, how clever and elegantly they submit their version. How big the Jesuits of the Middle Ages! It turns out that Sineus and Truvor did not exist. There was a common substitution of words in the ancient text But then, it is quite obvious that further clarification is asked in “The story of past years. It is necessary that the “there is an opinion” that the appointment of Sineus and Truvor, whether in the land of miracles, whether in the land of the mayor was also recognized as a fiction. But that is silent. Saying that is unprofitable. The Verkhovna does provide a generalized opinion “about the great Russian princes” and about the “Novgorod land”. Elementary cloud is reduced to generalization. For everyone understands that the concept of “Russian princely dynasty” is an invention not of the XII century and not the XIII century. It came much later.

This is not the only joke of Russian history, which follows from a small reference of the Verkhovna. We are also pushed to the idea that already in the 12th century there was a falsification of “descripts” either from human stupidity or ignorance. For when an ancient chronicler inserted into his chronicle extracts from strangers (Danish) and when he distorted (“bluechus” on Sineus, and “tru-voring” on Truvor) and arbitrarily planted them in foreign lands to betray for their own, this is otherwise than falsification is not called. The great Russians-dayly lied undeservedly to the nattly great compatriot-pike, Nestor. The fact is that such a hint carries a double lie. It is impossible to believe that the Kiev chroniclers in the early 12th century had Danish chronicle materials at their disposal. In those days, all chronicles were artificial, existed in single specimens. And the Kiev land had no serious ties with Danish. Not fixed. And Rurik himself came not “through the sea”, but lived “at close” to Novgorod.

Knowing how Catherine II, together with her “Commission” “manduced in the writing of Russian history” and how after their “rules” began to print and “find” hundreds of so-called “liconics”, we have with complete certainty the right to assert the innocence of Nestor; “legend of calling the Varangians” added in the ancient Kiev century. However, do not forget that it was Catherine II who knew all German, Danish and Scandinavian ancient tales perfectly. She was brought up on them.

If inserts in ancient chronicles were made in the XII century, then tell me, please, why remove ancient raretes from all the peoples of the Russian Empire? That makes no sense. On the contrary, they had to be left in place so that they witnessed the Romanov version of the story. Something was not arranged in those rares of Russian rulers if they even threatened their approaching ones: “No sheet can be notified to anyone outside without the knowledge of the Board.”

Having cleaned the ancient chronicle from obvious Russian lies, by the way, with the help of Russian sources, we have the right to declare: from 862 to Prince Vladimir the Great, the land of Kiev and her tribes had no ties with the country of Moxel, or, in Moscow, with Rostov-Suzdal land. There were no common princes, there was no common state, there is no little information even about the trade between those lands.
Z

For further analysis, consider the specific facts of the period of formation and exaltation of the Kiev principality of the IX-X centuries and the vector of the direction of the external aspirations of the first Kiev princes.

After studying the material of Soviet historians and referring to the works of M. And. Kostomarova and O. Oh. Shahmatova, we found that in the ancient Kiev chronicle “The Story of Past Years” many inserts and distortions were made, in particular, the story of Rurik’s call by Novgorodmen and their neighbors. By the way, the vast majority of Russian historians of the XIX-XX centuries stated to one degree or another this great phenomenon of compilation. That is, we have a picture when in fact Rurik did not come through the “Vary Sea”, but, as a neighbor, took advantage of confusion and in 862 conquered himself and his family Novgorod Slovenes, blood neighbors and Lebanese plague. There was no Sineus and Truvor. This part of the chronicle text is a common insert and no more.

The ancient Nestoric chronicle did not mention Rurik’s capture of distant Thai Finnish tribes: mayors, ants, mari, mari, residents, weddings. Naturally, without subjuging and not seizing those lands, Rurik could not plant their rulers in them so that they were “powered”. This part of the chronicle is also a false insert. Because, as we will see in this section, the next princes of Kiev did not even know about “their Rostov-Suzdal possessions.”

So, according to the “general Russian chronicles”, in 882 almost all the tribe of “Russ”, already under the leadership of Prince Oleg, moved to Kiev. As a result of the struggle and destruction of the Kiev rulers, Oleg and his wife and with his family sat down on the Kiev throne. The formation of the Grand Duchy of Kiev began, the most powerful state at the end of the first and early second millennium of the new era.

Catherine’s “Commission”, creating “general Russian-and-the-and-year-olds”, made in the story of Oleg another attempt to “unify” “Merian land” with Kiev. She launched the word “dead” twice – “dead”. The mayor is mentioned under 882 — as if she participated in Oleg’s campaign on Kiev, and for the second time — in 904-907, where she allegedly participated in a campaign to Constantinople. Naturally, the mention of the “dead” in both campaigns is more than strange. For we have seen before: the Rurik family had nothing to do with the Finnish tribe of mayor. Interesting otherwise. It was Oleg’s campaign to Kiev that gave Moscow chauvinists the first opportunity to show the “power and power of northern Russia” at the end of the 9th century. He said that Oleg Kiev took over thanks to “merians from northern Russia.” Although, as we can see, “Northern Rus was a Finnish ethnicity at that period.

And Constantinople, “Northern Rus” and ready had to “go down”. Moscow chauvinist is like a “walk to Constantinople” — a balm per soul. For more than 300 years, I have been dreaming of such a trip.

However, with the word “may” the boat “Commission” played. The error was another failure. Recalling the lakes Nero and Kleschino Mayor, the Commission confirmed its residence in the Oka and Volga boundary in the early 10th century. And that “Merian land” in those days was “the cradle of Great Russians. After praising the “victory” of future “great-greats” over Kiev and Constantinople, Catherine II and her “Commission”, finally saw the potential danger that was hidden in those references. On the threshold was the XI century — the time of the greatest prosperity of the Kiev state. If then in the “general Russian chronicles” to launch fictions about the mayor, which allegedly participates in the life of the Kiev principality, then how to get out of this abyss then? It turned out that the Moscow ethnic group was exclusively Finnish tribes. The purpose of the Moscow authorities was to attack the Slavic and Byzantine heritage. Moscow’s Phino-Tatar past was completely rejected.

That is why from this time the Finnish tribe of the mayor and even the very concept of “Merian land” disappear from “general Russian chronicles”. It is as if the mer’s tribe мерянevaporated from the earth’s surface. The land of the mayor ceased to exist. Princes of Kiev with their Kiev chroniclers completely “forgotten” for a hundred years about their Meric possessions. An incredible historical paradox!

We will listen to the Russian historian: “On the threshold of this period, at the beginning of the 10th century, it is the name of Mary, the Aboriginals of the country that disappears in the sense of the ethnographic term and is replaced after centuries, at the beginning of the XI century, by another term “the land of Rostov”, and then in half of the… The 11th century is called “the land of Rostov and Suzdal” [9, p. 63-64].

That is why for 100 years disappeared from the “general Russian chronicles” references to the mayor and the Meric land. A long-term preparation for the launch of a new “general Russian siege”. During Oleg’s reign in Kiev, from 882 to 912, chronicles did not tell about the life of not only the Meric land, but even Novgorod.

Prince Oleg the Novgorod land, which he left, was not interested. And that’s quite natural. Oleg conquered (military force) the Slavic tribes that surrounded Kiev. Therefore, the “Fence of past years” tells about the military actions of the prince against the Drevlyans, Severians, Radomychi. He could not leave Kiev without conquering the tribes that surrounded him. It’s an axiom! Only then did he direct his military efforts south. I forgot about the north.

In 912 Prince Oleg was gone. As you can see, “general-no-Russian chronicles” did not mention the “Oleg possessions” in Novgorod and Meric lands. Those possessions simply did not exist.

Perhaps the boatin “Commission” had a desire to cast words about Oleg’s military campaigns on the mayor and wall in the ancient chronicle, but she could not do this. That text would be sewn with white threads. While waging war to unite the Slavic tribes around Kiev, and there were more than a dozen of them, it was impossible to interrupt this mission and go thousands of kilometers in deaf slums, so that it is unknown who to conquer.

It should also be remembered: in the XII century, direct roads that would connect Kiev with the border of Oka and Volga did not exist.

So, in 912, the great prince of Kiev became Igor.

The VRE submits the following text about the formation of the Kiev principality: “The heir of Oleg Prince Igor continued active foreign policy. In 913 (the year) through Itil (Volga) he passed all the west coast of the Caspian Sea. 12, p. 96].

Similar references are in the “general Russian chronicles”. Based on these references to the campaign of Prince Igor in 913 “through Itil (Volgu)… On the west coast of Caspian, many Russian historians concluded that this is somehow connected with Merian land.

However, it is clear to a smart person: the way from Kiev to the west coast of the Caspian never passed through the taiga and Volga. The lying hints of Russian historians about the possible connection of this campaign with the cradle of Great Russians are inappropriate. By the way, there is other evidence that refutes such hints.

In 922, the Arab Caliphate sent a large embassy to the Bulgars king of Almuip. His purpose was to plant Islam among the Bulgar, as King Almusz asked. The embassy included Ahmed Ibn-Fadlan, who left offspring a description of that campaign.

A large caravan of hundreds of camels, mules and horses went from Bukhara to Khorezm, and then past the modern cities of Beineu, Kulsary, Gurjev, Uralsk, Samara — to the mouth of the river Kam, that is, to the fall of Kam in the Volga. It was in that place in 922 that King Bulgar Almusz was parking.

Ibn-Fadlan painted a picture of the life of many tribes of the time with whom he had contact. Among them are Pechenigs, Bulgars, Khazars, Gohous and even Russ. He testified to the power of the Khazar state, as the king of the Bulgar obeyed and paid tribute to Hazar Hakan (king). However, Ibn-Fadlap and the word did not mention the march of the Rus (Igor’s prince) on the Khazar, although that campaign, according to the Moscow version, took place a few years before the expedition of the Arab Khalifa. Ibn Fidlan could not have known about such a significant event. Prince Igor’s campaign affected the interests of absolutely all tribes with which the embassy was in contact, and even the Caliphate himself, whose possession was directly in the Caspian.

We are not talking about Khazar Kaganat, which Prince Igor would have to crush, and the Volga Bulgars themselves, which this event would never have been overlooked. However, about

The march of the Russ on the Khazar in 913 neither the Arabs, nor the Bulgars, nor the Gohusa, nor the Pechenigs were not aware. And Khazar Hakan in 922 was in the heyday of strength. Even Almutp’s daughter forced her wife.

The immediate witnesses of the distant 10th century knew about the campaign of Prince Igor of Kiev on the “west coast of the Caspian Sea.”

As you can see, Prince Igor, who ruled in Kiev until 945, had nothing to do with the Meric land. We have a great historical joke: princes forgot their father! But this is true only if we proceed from the false Moscow preconditions, as if the land belonged to the Kiev princes.

It is time for Olga’s reign, who, through the youth of the Sipa Sviatoslav, ruled by the state from 945 to the early sixties (somewhere to 960-962). It is also in Kiev in periods of military campaigns of Prince Sviatoslav. We have already mentioned in our book the words of D. Oh. Korsakov: “From 913 to 988, nothing is mentioned in the chronicles about the land of Rostov.” As you can see, Prince of the Games in 913 did not visit the land. Princess Olga was not interested in that land. However, during her reign she visited Novgorod land. Listen to Professor D. Oh. Korsakov: “Olga was in Novgorod estates… “Getting out and dans by Met… and tribute, and the remarks on Luge.” About other “general Russian chronicles” are silent. Not interested in distant Finnish tribes: mayor, wall, mescher, mari neither Prince Igor nor Princess Olga.

Then came the turn of the reign of Prince Sviatoslav of Kiev, who princed from 962 to 972. I want to remind you: all the political and military efforts of Kiev princes in the 10th century were directed south, to the southern neighbors. By creating its “Notes on the history of Russia”, which turned into “general Russian chronicles”, the boating “Commission” did not refrain from throwing a minor insert into the description of Prince Sviatoslav’s campaigns in order to direct the prince’s military efforts to “cradle of Great Russians”. It launched a few additional words in the text “The Tale of Past Years” that distorted the content of events. Namely: in the text about the campaign of Prince Sviatoslav, an insert was made about “turning to Oku” and “away” submission of the Vyatichi. It should be understood that these actions of counterfeiters were forced. After all, given the previously launched cloud, Rurikovich! already owned: rivichlsh, Livonian miracle, Novgorod Slovenes, mayor, spring, ant and even the entire Kiev Slavic land. And in the middle of this conquered edge zy ly ip was a ся huge, not captured piece of land. And that “Prikian land” was also a “colle of Great Russians”.

Then Catherine II and “sented along” to that land of Prince Sviatoslav of Kiev: they say Sviatoslav left Kiev to lower the Volga to thunder the Khazar, and simultaneously “came to the Eye” and captured the vyatich. However, the years of the reign of Princess Olga and Prince Sviatoslav are very uncomfortable for falsehood. Almost all events of that period are recorded simultaneously by Arab and Byzantine historians. Therefore, all inserts of the boatin Commission are completely contrary to independent sources.

Let’s listen to Professor O. O. Shahmatova: “…We have invented chronicle dates, invented precisely in order to squeeze the chronicle story into a chronological network. These years are also unreliable: so the defeat of Svyatoslav Kozar and the campaign against the tribes that lived in the northern part of the Caucasus, according to the Arab source, took place in 358 of the Muslim era, which corresponds to 968-969 Christian and 6476-6477 years from (creation of the world): the initial led these events to 6479 (965); Olga’s trip to Tsar. 720].

As with all his work, scientist O. O. The chessmatov wrote off mistakes and outright lies on chroniclers. Recognizing in the text “The Tales of Past Years” of the war and insertion, he had to give an explanation. And to point to direct counterfeiters, of course, no one allowed him. Therefore, recognizing the huge number of inserts and outright lies in the “general Russian chronicles”, almost all Russian (and Ukrainian) historians are afraid to tell the truth when such a compilation of chronicles was conducted. They follow the path of the least resistance: it is easiest to write down the blame on chroniclers of the 12th and 10th centuries. And that is nameless. But the chroniclers of those distant times were not directly interested in such a compilation.

But back to the vetichs. Once again, I would like to remind you that there was no direct path from Kiev to Oka, through Chernihiv. And later. We’ll talk about it again.

Where did the Khazars live in the 10th century, on which the Kiev prince Sviatoslav went war?

“The Cossacks occupied space between Don and Volga; their main city Itil stood in the mouth of the Volga, which outside the city itself was called this name: yet. The Arabs called it the Kazakh River and the Caspian Sea called the Sea of the Kazakh Sea. Another city of Kozar. taken by Svyatoslav and he was apparently destroyed, stood on the left bank of the Don near the Volga-Don’s hair… Thus, the instruction of the Volga in the message (in the chronicle. – W. B.) The Goat to the Cosar is quite appropriate.” 721].

We were convinced once again that walking in the bottom of the Volga through the Eye was no point. However, it is this idea that is to connect Volia with the Eye, especially since in human consciousness rivers are associated with something single, whole — and pushed the Co.t. With this untruth, it practically connected the entire Finnish land with the great Kiev principality — already in the 10th century.

The opinions of the counterfeiters were simple to absurdity. But yet, it didn’t pass.

Let’s go back to Professor O.O. Shahmatova: “In Article 6472, which describes Sviatoslav’s successes, and in the following articles 6473 and 6474 we find a number of inappropriateness. After the words “and you’ll send to the curtains: I want to eat.” We read at 6472 (964): “And goes to the Eye of the reku and the Volga, and the zalezes of Vyatichi.” Thus, Sviatoslav in the first campaign violates his custom to warn the enemy against whom he goes. It is quite a random encounter with the Vyatichi; he does not fight them, but only learn from them that they give tribute to Casaram. In addition, the strange words “going to the eye of the reku and the Volga.” The Vyatichi lived, according to 12th century testimony, in the Eye; but why would we mention the Volga, which never reached the Vyatic settlements? Further explains what is the matter; at 6473 we read: “Gos Sviatoslav comes to the Cossacks. And the Cosars are the enemy.” So, Svyatoslavov campaign is directed against Kozar, and, apparently, he warned them about it (“listened Kozars”). So Sviatoslav went to the Kozar, who lived in the Volga, in a straight way. Hence: Vyatichi in the time of Sviatoslav… They lived in Southeastern Russia, somewhere near the Don.” 118-119].

To such an unexpected conclusion came the professor, so as not to mention the work of the boatin Commission. However, he had the courage to say, “Because of this, we strongly tend to think that the available chronicle text is much corrupted.” And the scientist said: “The same insert of years that violated the original integrity of the story, we see in the message about the campaigns of Sviatoslav” [35]. 119].

So, falsification of the text is confirmed, albeit in a veiled, powdered version. However, there is also a completely frank falsification in the chronicle text, noticeable with the naked eye. And the professor is talking about it. On page 123 of the book “intelligence” [32] O. Oh. Prince Sviatoslav of Shahmatova turns to his wife with the following words before the battle with the Greeks: “It is not to the land of Russian, but I will lie down with bones, because the scar is not to be.

Words are naturally taken from the “Tale of Past Years”. That is why the researcher comes to a serious conclusion: “Involuntarily born suspicion as to whether they are rewritten (including words). – W. B.) From some written source (next time). – W. B.1 .

We must understand that such a political wordbudism could appear in the text no earlier than the appearance of the Russian Empire itself, that is, not before the XVIII century. Such fables and myths are found in the distorted Co.C. “Commission” text “Shows of past years”. What is important is that even Russian professors had to somehow respond to such a siege.

Prince Sviatoslav, as Professor O. Oh. Shahmatov, did not march on Oku or in the land of future Moscow. That is, for 972, the time of the death of Prince Sviatoslav, the Finnish lands of mayor, walls, residents and springs were not conquered and did not enter the Kiev state. The situation is so obvious that there is no doubt.

Same Professor 0.0. Shahmatov recognized another very valuable fact, which is everywhere found in the so-called “general Russian chronicles”. We read: “Laurishly vaults (after Lavrentievsky. – W. B.) New corrections of the studied text. Thus, in Yermolaev-com list of the so-called Ipatiyivsky Chronicle we read under 6472: ” and goes to the hen of the rec on the Volga and the naleze of Vyatici.” With each subsequent “general Russian chronicle” “improved” text, details were clarified, obvious lies were cleared.

By the way, what is especially interesting: Yermolyaevsky chronicle list of the so-called Ipatiyivsky Chronicle “found” personally Professor O. Oh. Chessmen in the early 20th century. We have a normal Russian (just already!!!) joke. We only have to guess: where is the historical probability, and where is the ordinary Moscow screwdriver. You can’t say otherwise.

So, in 972, the eldest son of Sviatoslav, Yaropolk, sat on the princely throne in Kiev. Prince Yaropolk Svyatoslavovich princed until 980. He directed his efforts first to preserve the Grand Duke’s throne, because his younger brothers, Oleg and Vladimir, encroached on Kiev. There was a constant struggle between the brothers. In 977, Oleg died, who ruled in the Drevlian land. Since then, the Drevlyan land has entered the subordination of the Grand Prince of Kiev. In 980, Yaropolk captured Novgorod by military force. However, his younger brother Vladimir killed him. Once again, I draw attention: even Novgorod became a Kiev possession only after submission by force. And when Princess Olga ruled, and when Prince Yaropolk reigned. The people did not pull a voluntary yoke on the neck. Such a truth should not require evidence.

Vladimir Svyatoslavovich, who later received the title, was Grand, princed in Kiev from 980 to 1015. Thirty-five years! It was under his reign that the Slavic tribes of the Kiev principality adopted Christianity. In Kiev there was a high priest. The Christian religion officially and forcibly, which is necessary to emphasize — forced — began to be planted among the Slavs. The prince in the planting of religion was blood-oriented. After all, the distinct pagan tribes fell under centralized both church and princely power. This is a completely different conversation: what a little freedom every tribe and every settlement (city) managed to preserve.

The church penetrated into the soul of man and kept records of everyone who entered its bosom.

The chronicles preserved materials as Novgorodes rebelled against the new religion and as the princely wife brutally suppressed resistance. This was the case in every land, with every tribe. Here, false tales of voluntary acceptance of Christianity are inappropriate. There were also voluntary acceptances. But they were an exception.

So, let’s read about Novgorod events: “992 years according to the Michael’s successor of Metropolitan (Kyiv) Leontius, Bishop John, appointed to Novgorod, coming there, had to once again crush idols and ruin the needs… The water baptism of the Russian world was not as voluntary and heard as you can imagine from the Sylvester Chronicle. Along with peaceful shepherds from the verbal series, completely different preachers walked: Good. Uncle Vladimir, and Putyat, Vladimir is a thousandth, and with them there was a military force. Where pastoral persuasions were not satisfied, more fleshly means were used there. In this way, they baptized in different lands of the Slavic-Russian world people, where hundreds, where thousands will happen. The unfaithful men were also worried and complained, but there was nothing to do: they did not dare to resist the power of the military. The original army of preachers was, of course, from Kiev, but then in every land they recruited new baptized, and in this way strength increased. Therefore, the preachers put all the cross on the neck. The Novgorodians were rooted — nowhere to go; they washed in water, the crosses were put on, but in the soul they remained at least not Christians, if not quite pagans for a long time. Remembering the violent baptism, they reproached the Novgorodians for a long time and said to them with ridicule, “The poutt has baptized you with the sword, and the Goodness with fire.” 33-35].

I did not give a story about how the pagans were burned in Novgorod and how their heads were cut off. Hundred! Christianity was everywhere.

The question may be: why did the author pay so much attention to this aspect?

The answer is strategically important. Each reader should understand: with the adoption of Christianity in the Great Kiev principality, the actions of the prince have radically changed. If earlier the prince, going on the campaign, was intended to commit robbery in a foreign land or pay tribute to it, then with the adoption of Christianity the prince’s main task was: to attract the defeated to the Christian faith and conquer them to the Kiev Metropolis, that is, to himself. Since the end of the 10th century, every Kiev prince in the campaign was accompanied by a priest of high rank (bishop). It’s an axiom! And any conquered villages (or tribes) immediately involved in the Christian religion.

We have seen with the cruelty Christianity in Novgorod land. Therefore, there is no doubt that with no less cruelty and care it had to be planted among Finnish tribes.

Since the 11th century, the siege launched by the Co.t. Commission in the “general Russian chronicles” becomes more noticeable and tangible. The prince could no longer, when he was in the pagan land, not to do religious affairs.

If in the 9th century Sineus (wordly) could be “planted” on the land of Ves, then from the end of the 10th century such a “prescription” turned into an anecdote. The prince-Christite could only go to the pagan land with the bishop and with the mission of spreading the Christian religion among the natives. Otherwise, the Christian prince himself converted to paganism.

Even Jan Vyshatich’s expedition to the “Merian Land” in 1071 had a priest in its composition. And the unsold of the Magi killed the priest! But we’ll talk about it later.

Since the XI century, it is necessary to consider any appearance of the Kiev extile prince in the pagan land in connection with the Christian factor and with the establishment of religion and church on that land. By his actions, Prince Vladimir the Great helped our case to refute Moscow’s lies about the Slavic origin of Moscow and its entry into the Grand Duchy of Kiev.

So, let us consider the reign of Vladimir the Great after 988, that is, after the adoption of Christianity by the Grand Duchy of Kiev. Prince Vladimir had 12 sons. However, the “general Russian chronicles” somehow told us under 988 about the allocation of only four. And what’s interesting: not in seniority, but – a snat.

We read the chronicle: “…positions of this kinnaago Svia-to-Tolka in Princess Pinske, and Yaroslava Novgorod, and Boris Rostove, and Biaba Mourome.” About the other sons of the prince is silent: they say, the chronicler knew, where the princes sat, but did not think it was necessary to talk about it.

The question also arises: how did Finnish become the native Kiev princes, or what language did they communicate in the “Meric land”? After all, the chronicle was written in those days when the Finnish ethnic group lived in that land. And here I want to remind you a few more paradoxes: even the Volkhov River is a specific Finnish name. Ailmen-lake in the 12th century was used by Finnish words —The Moisko-ozsro. And that’s in the land of Slavs!

In the early 15th century, Veliky Novgorod and Pskov visited the knight Hilber de Lannoa, who recorded that the rivers on which Pskov was located, even at that time had Finnish names “Moeda and Plesko”, and the name “Great”, there is undoubtedly a translation of the… from the Finnish or Latvian anniversary [44], p. 1-20].

That is, the very mention of Finnish names of cities — princely capitals — is completely absurd for the “the prince-slov-yapin”. These inserts could appear in the chronicle much later. And the story of the murder of Boris and Ilib is completely falsified. That is a vision for a far-sighted goal.

I suggest that I first restore distant events in memory. So, according to the “lidescription”, Prince Vladimir in 988 allegedly sent to prince in Rostov – Boris, and in Moore – Biiba. In the chronicle, surprisingly, there is absolutely no explanation of how the tribes of the mayor and the moroma were part of the Kiev principality. But even more strange is the absence of chronicle references to the adoption of Christianity by those lands in 988. We remember how Christianity was planted in the Novgorod land!

The analysis shows that the sons of Prince Vladimir, Boris and Biib, were pagans by 1015. Because in the so-called Rostov-Suzdal land, as we will see in the future, the first priests appeared only at the end of the XI century. Such an anecdote “floating” from the launched “difficult lies”.

According to the same “lidescription”, Boris and Piiba’s older brother Svyatopolk, wishing to capture the Kiev throne after his dying father, sent the Gynec brothers to younger brothers and on the way, when they got to Kiev, killed them. The whole joke of the Great Russian chronicle lies is that the sons of Vladimir Boris and Shb were not older, and therefore could not be contenders for the Grand Duke’s throne. Feel all the comic of the situation — the older brothers remained alive, and the younger Holypolk was afraid?!

The secret of this “murder” is quite simple: Princes Boris and Piib are the first to rule allegedly in the “colle of Great Russians”, whom “a chronicle tale” mentioned by name. That is why it took ideas: the first princes of the “Great-Koros” are the first saints of Moscow land. For such “great” lies, I had to lie fundamentally. Everything is sewn through white threads!

As it turned out, this “lidescription” fully does not agree on descriptive and factual data. Listen:

“The question is where Ogib went to challenge his brother Svyatopolk, where was he at the death of his father? Judging by Article 6496 (988), Piib sat in Murom… But why does Piib go from Murom on the Volga on horseback? Why did he go through the Volga twice?.. So we conclude that the story of Piib’s murder in the chronicle story that came to us is inserts against the original edition. 80].

Professor O. Oh. The chessmatov would never have reached the top in Russian historical science if all these dirty manipulations with “inserts” had attributed to the authors of similar . As was said in all Russian historians, the professor referred to such actions as the sins of “ancient chroniclers”. I said they were unknown, rewriting material, and they made receivings. Mostly stupid and fiction.

And to reveal more fully the nonsense of the “beat of Piib in Murom”, we will give a surprisingly interesting calculation, performed by Professor N. V. Pathways in the process of analyzing the way in Kiev, which was allegedly defeated by the prince:

“N. B. The way assumed that Viib was not coming from Murom, but from Rostov (look how simple: wanted — and assumed. – W. B.)… An interesting calculation submitted by this researcher, which follows that within 42 days the ambassadors of Svyatopolk and Viiba had to overcome 46 versts per day (if Epib was sitting in Rostov) or by the… 60 versts (if he was sitting in Murom). But besides, N. B. The ways note the vagueness of the circumstance why Piib got into Otmychi (a village in mouth 1st.) The rets are located on the left bank of the Volga. “Didn’t he leave White? But then the path was extended by 2677 versts. s. 77].

Since Peter’s times, the Russian verst was 1.0668 km. That is, the Ptib and ambassadors of the Holy Regiment 42 days rocked on a deaf taiz without substitute horses of 65 kilometers per day (the way from Murom). Even the steppes of Khan Bati on a smooth free steppe, constantly changing on the “yam” of horses, it was difficult to achieve such a speed for 42 days. But the “great,” it turns out, everything could. As today. Paper suffered everything. It’s also patient.

Sometimes, though, O. O. The chessmatov gained courage and refuted obvious lies. Let’s listen to the professor’s conclusion:

“So the message of Vladimir’s death, as it is set out in the chronicle story that came to us, leads us to a decisive claim that the text is twisted before us.” 74].

Great Finally Professor O. O. The Shahmatov achieved the truth. And then he tells the complete truth:

Nestor reports that Piib was at his father, but after the death of the last (1015) fled Kiev, fearing Svyatopolk. The chronicle says that Boris received Rostov in the fate of Rostov, Nestor instead of Rostov calls Vladimir (let the reader not confuses — we are talking about Vladimir-Volynsky. – W. B.), Chronicle claims that Piibov was Moore, Nestor gives all this so that the minor Viib was not put on his father at all. It is difficult to assume that Nestor deliberately spoils the chronicle story” (32, p. 64-65].

So, Professor O.O. The chessmatov in his own style proved that Prince Vladimir the Great had nothing to do with the Rostov-Suzdal land. And the idea of the appointment to Finnish land in 988 by his sons Boris and Bib are not true of later times. The professor took under the personal protection of the great Nestor, confirming that the ancient chronicler had nothing to do with the falsification of the chronicle. He did not tell who and when he made changes to the Kiev chronicle. Most likely, you could not say this.

The scientist established and submitted an undisturbed text on the appointment to Boris’s department in 988: “…as the ambassador and then the father, and the Vladimir region, he will give him, and Saint Biab himself is left (as a minor. – W. B.)”. Such “general Russian chronicles” were produced by the famous boatinian “Commission”.

Interestingly, the vast majority of Russian and Ukrainian historians agree with the presence of “intropositions” in ancient chronicles. However, it is difficult to resist evidence that such a compilation was performed in the 18th century. Of course, it is not true in Kiev chronicles began to penetrate much earlier. Catherine’s “Commission” has completed the compilation process. And she contributed the most responsible to the issue of falsification of the history of Moscow. We will not stop at the details.

We must understand: ancient authors could not distort the text of the Nestor Chronicle. They were not interested and did not even know how and in which direction to distort it. The originals of the chronicles were reliable pure, like tears, which caused them to be removed from Ukraine-Rus, and they disappeared in the capitals of the Russian Empire. All to one!

So, the XI century came, and the so-called Rostov-Suzdal land was not yet part of the Grand Duchy of Kiev. And in this case, as they say, you will do nothing.

At the end of the section, we will tell you a surprisingly interesting, in my opinion, case that occurred in 1991, when the Russian Bolshevik empire was found in the blood and blood. I once attended a meeting with a Russian historian, a democratically minded man. I will not indicate the name of the scientist, because so far many participants in that conversation are alive and healthy, among them are my friends.

After the lecture, the professor continued an outright conversation about the falsification of Russian history. The scientist did not deny the presence of such facts. I tried to get the conversation away from this topic. On my suggestion about the need to conduct an independent European examination of paper, ink, graphics, etc. d. “general Russian chronicles” to make sure they come from the boatinian times, a professor of otrops.

At the beginning of the conversation, I told him that I was Ukrainian and firmly sure that Moscow has caught the history of Ukraine-Rus. The professor did not deny, saying that this in world history is found at every turn. But my suggestion for examination shocked him. He did not answer immediately, but in a style I didn’t expect from a Democrat:

I never understood why our Russian authorities hated hokhles and always sent them to Solovki, Siberia, Magadan. Now I think I’m starting to understand.

He smiled all over his mouth.

I am ashamed of the Russian chauvinist. He answered calmly:

You are wrong, Professor. The Russian authorities hated and destroyed — Ukrainians! The hoahly always found common language with the katsaps.

That’s what they broke up.

Russian chauvinism will be to poison the soul to the Russian intellectual for a long time.

Finally, before our vision in all its diversity comes to the 11th century. Centuries of the greatest prosperity and greatness of the Grand Duchy of Kiev! However, we will not explore material that confirms the concept of greatness of the ancient Kiev state. Hundreds of historians (and not only historians) of different countries and continents took care of this. Let’s go back to the study of our topic: was the so-called Rostov-Suzdal land in the 11th century in the great Kievan state, was there in that land a prince from the Rurikovich family and did the Finnish ethnicity continue to live on his original land in the border of Oka and Volga in the XI century?

From the previous section it is known that the movement in the XI century of the prince to the periphery without the escort of the bishop and without planting Christianity in that land cannot indicate the involvement of land in the Grand Duchy of Kiev. Since the XI century, the process of expanding the Kiev possessions could only take place as a joint action of the prince and the church. It is clear that this axiom was also known by the counterfeiters of Russian history. Because almost all the “general Russian chronicles”, since the XI century, provide information about the escort of the prince in the campaign by a priest.

I propose to trace the process of the beginning of colonization of the “Meric Land” by the Christian religion. The first independent bishops who allegedly visited the Rostov land were mentioned by the Greeks Theodore and Hilarion, who allegedly accompanied the sons of Vladimir the Great to Rostov and Moore — Boris and Piib — in the famous 988. Thanks to Professor O. Oh. Shahmatova, we have become convinced that Boris and Piib in 988 and later did not reign in the country of Moksel, or, for the reader, in the so-called Rostov-Suzdal land.

However, since such a cloud exists in Moscow historical science, let’s look at it more closely.

Nikonovsky “general Russian chronicle” reports that both bishops, having done nothing in that land, fled from it: “Theodor and Hilarion… “The suffering of unbelief and the food of people.” This mention is valuable by the fact that it showed the residence of the indigenous Finnish ethnicity in the Oka and Volga in 988. Because “the waves made the child.” And the second, which testified to the fact of the bishops’ escape from the Meric land: the lack of princely power in that land. A Christian prince would not allow subjects to be expelled from their possessions by bishops invited by him.

We have another puncture in Moscow historical science. That period (XI century) of “all-Russian chronicles” is especially filled with obvious absurds. I will only give two of them, the most frank. Readers will be able to see how truly titanic falsehood Moscow history has been subjected to being connected with the history of the Kiev principality.

The first absurd.

Raising Yuri Dovgoruky and his efforts to create the “Moscow state”, the famous historian M. P. Nogo-din, based on “Russian chronicles”, claimed in his “Research, remarks and lectures”: “Yuri (Long-handed. – W. B.) He was in Rostov (land). .1096, judging by the letter of Monomakh to Oleg Svyatoslavovich” [9, p. 72].

As the Russian professor claimed, the prince did not just visit the Rostov land — he “ruled and owned his father.” The whole paradox of such “ownership” is that Yuri Dovgoruk in 1096 was from 2 to 5 years old. He may not even have been born until 1096. We have a blatant case of Moscow historical hack. 1 planted such a Moscow historical hack not an ordinary Russian, but a professor of Russian history. As they say, go nowhere. A little maraism.

We ask the third edition (third edition, t. ZO, s. 413): “Juriy Long-handed (born) in the 90s of the XI century – died 15.5.1157.” The exact year of Yuri Dovgoruky’s birth is unknown. As an unknown exact year of Alexander, the so-called Nevsky, and many others, where Moscow history similar dates are unprofitable. What is interesting: to move the year of birth of Yuri Dovgo-hand, say, in the 80s does not allow a serious scurg – the year of birth of his son Vsevolod the Great Gizdo – 1154: “All-head of Great Pgizdo (born) in 1154 – died in 1212, Grand Duke Vladimirsky, son of Yuri Dovgoruk” [16, t. 5, p. 442).

If Yuri Dovgorukiy was born in 1090-1091, then his son Vsevolod was born into a 64-year-old elder. This is despite the fact that in the X-XII centuries, the life expectancy of male cos usually did not exceed 40 years. But also to indicate the date of birth of Yuri Dovgoruky later “90s” does not allow another testimony: the year of birth of Yuri’s first son – Andriy, the so-called Bogolyubsky – 1111. Listen: “Andrius Bogolyubsky (born) around 1111 – number 1 174, Prince Vladimir-Suzdalsky from 1157. son of Yuri Dovgoruky (16, t. 2. s. 19).

That is, his son Andrew was born in 19-20-year-old Yuri Dovgo. At least it’s. And yet, on the verge of human capabilities. Wherever you go, it’s all the wedge. Thus, in the exceptions to the rules and on speculation, Moscow built its historical mythology.

As for Yuri Dovgoruky, his anecdotal visit to Rostov (land) in 1096, as you can see, to claim this is at least strange. Not to say it is foolish.

The second absurd.

Even more intent is presented in other “general Russian chronicles”. They’re talking about that. The Kiev metropolitanate at the end of the XI century moved to the Rostov-Suzdal land. “Under 1096 The chronicle mentions in Suzdal “the courtyard and monastery” metropolitan and “church of St. Dmitry, the other is the thra of Ephrem Metropolitan and from the villages.” And also: “Ephraim the metropolitan shall be brought to the glory of Metropolitan” (9, p. 94].

In the “summer” even the full name of the metropolitan is presented as “Ephraim of Pereyaslav”. That’s how, dear readers, “Metropolitan Efrem” moved the metropolitanate either to “Suzhdal” or “Pereslavl”. Moscow’s desire for greatness from distant times, during the inclusion of “introductions” in the “general Russian chronicles” reached a marrasm. Even Russian historians have tried to silence and bypass them.

We will not once again point to the cultural backwardness of the “Merry land” at the time when “the life of Mary was no different from the state of a wild tribe at all.”

Because of this, every word of the “general Russian chronicle”, every fact it is presented must be subjected to deep analysis and careful verification. And all the visits by Rurikovich to Rostov-Suzdal land from 1015 to 1137 are p. Even Russian professors were forced, at least in aby, to write about it. Listen:

“Throughout this long time, from Oleg to Yuri Dovgoruky, none of the princes lives long in the distant Rostov region. They are all guests, 1 and only infrequent.” 71].

Therefore, there is no radio to consider every fictional trip of the prince to the country of Moxel. They are so contradictory on reasons and actions, according to descriptions and time that they are not explained and ordinary human logic. I suggest that this is done to a young independent scientist and assure him that, comparing all the facts, he will not waste time, will gain a lot of material for more than one thesis. After all, this topic in Moscow history was a forbidden path for every person.

I will consider, as I promised earlier, to consider the process of the so-called Rostov-Suzdal principality with the joint efforts of the Orthodox Church and princes. At the same time, let’s say whether there was a prince in that land and whether there was princely power there at all.

We will not rely on the fictional historical “balacan”. Because, as we shall see, by the middle of the XII century, the so-called Rostov-Suzdal land, and rather the country of Moksel, had no state ties with the Grand Duchy of Kiev.

According to the research of Archbishop Filaret of Chernihiv, the first historically reliable bishop to go to the Russian land (it is!!!) To the mayors, there was Greek Leontius, from Constantinople. Most likely. Bishop Leontius. Later declared holy of the Orthodox Church, was in the subordination of the Kiev Metropolis. Although it is possible that he was sent to the distant Merian lands by the World Patriarch himself. And the Kiev Metropolitanate was only offered to provide support to the bishop in the case of increasing the “God’s series”.

Read Russian Professor D. Oh. Korsakov, his book, The Ministry and Rostov Duchy, published in the 1872 empire:

“According to the pres. Filaret of Chernihiv, Leontius’ enlightenment activity in Rostov land belongs to the second half of the XI century. Saint Leontius found in his remote diocese of pagans of the ardent 1 wild. (We are constantly reminding of it. – W. B.) The prince was not there then, and Leontius had to fight paganism only by moral means. His preaching was not only not successful, but also aroused a rebellion of the Gentiles. They poured Leontius with swearing, beat him and finally expelled from Rostov… Having settled near the city, near the stream of Brutovshchyna, in a small cell, Leontius built a wooden church near it and, seeing a tubilitism, decided to influence the young generation. He called the children to himself, fed them and caressed; the children went to him willingly in a cell, and he taught them to the Christian faith and baptized them. The Gentiles again were outraged. The mob moved them with batons and weapons.. to kill or expel Leontius… Christianity was not yet time to retent here over paganism, to which the “an lost miracle” was very attached, as said in Nikonovo’s chronicle. Leontius died a martyr’s death. The priestly Filaret thinks that the murder of St. Leontius occurred in 1073. 87-88].

It was not until 1073, according to a study by Archbishop Filaret of Chernihiv, for the first time in Rostov land, Bishop-Greek Leontius appeared and tried to preach Christianity among the Finnish ethnicity. In the Rostov land in 1073, he did not find a single Christian to support him. Once again, among the undoubted facts of history, we find irrefutable evidence:

1. Until 1073, the presence of Slavs was not seen in the territory of the Meryansk land. All the Gentiles who rebelled against Leontia belonged to the “blot miracle.” The Finnish ethnic group of the Rostov-Suzdal land did not perceive Christian religion until the end of the XI century.

2. By 1073, there was no Prince Rurikovich in the territory of Rostov-Suzdal land. Moreover, there was no princely administration on that land. Because for a hundred years of Christianity in Kiev among the Rurikovich there were no nechrists.

3. This is the logic of the events of 1073 in the Meric land lead to the conclusion: for the period 1073, the so-called Rostov-Suzdal land was not included — and could not be included — as part of the only Grand Duchy of Kiev. All the fictions about the entry of the country of Moxel (the Rostov-Suzdal land) to the Kiev state from 882 to 1073 contradict elementary human logic and are ordinary Russian fictions, or, as M. M. Karamzin, is "a heavy lie that history is so filled with." Especially Moscow. Let me remind you that the struggle of the mayors with the first representatives of Christian sermon was also discussed by classics of Russian history. Here are the words of Academician W. Klyuchevsky:

“The following religious struggle is found in two ancient lives of ancients. Saints belonging to the second half of the XI century, Bishop Leontius and Archimandrite Abraham (Rostov. – V. B.): from the life of the first, the Rostovs resisted Christianity, drove the first two bishops Theodore and Hilarion and killed the third, Leontius, [8, p. 43].

We talked about all three. An interesting life path of the new hero — Abraham Rostovsky — explains the process of beginning of the adoption of Christianity by Finnish ethnicity. Especially the mayors. Later “Life of Russian Saints” mix Abraham Rostovsky with Abraham Chukhlomsky, ascetic of the XVI century. [9, p. 92].

However, it is not worth confusing. Both the mayor, and the face, and the plague, each of these Finnish tribes in its time had its own, in fact, the first bearer of Christianity, Abraham. The service of Abraham Rostovsky to God was most likely in 1080-1120. It is likely that he was one of those children-meared who were taught and baptized by Bishop Leontius. That is, if we proceed from the logic of events that took place in the Meric land in the second half of the XI century, Abraham Rostov was born approximately in 1062-1065. The confirmation of this is Professor D. Oh. Korsakov; “Abraamius was the founder, the leader of Monastyric colonization… Saint Abraham was a native, a local resident of the Rostov region. He was trained… Letter and from young years showed a tendency to self, to a contemplative life. Leaving his home, he went to the forest and built himself near Lake Nero (!) Separated hut… Leontius lured the children of pagans with affection and treats. Abraham teaches them 212

Letter… Abraham is a monastery. Thirty years spend Abraham in his apostolic feats, succumbing to danger from pagans persecuted by slander and envy. 93-94].

“The pagans were going to rob and burn the monastery of Abraham, but he vigorously went his apostolicly way. He preached to Christianity zealously. Saint Abraham, like Saint Leontius, tried primarily to act on pagan young men. He taught children letters and baptized them. Many of the disciples of Abraham were cut in a monk in his monastery. [9, p. 93].

It is from the Marysemb that Christianity begins to emerge among the tribe of the mayor. Third-party bishops only threw the Christian spark into the Meric environment, and the Christian religion itself spread not outside Slavs, but the Meric population itself, not the French population. Long and hard work. Obviously, by the 12th century, there was a separation of society among the Finnish tribes for the poor and rich, on the strong and weak. And of course, Christian religion primarily picked up the weak in spirit and the poor who sought protection and salvation in the new religion.

As the collection “The Life of Saints of Rostov Land”, after the murder of Bishop Leontius, there were no church representatives for several years. The second ruler who appeared in the environment of the mayor was Bishop Isaiah, who also became the saint of the Russian Orthodox Church. He found people in Rostov “new baptized” (bishop Leontius. – V. B.) and he took up his apostolic feat, “instrugging the unfirmed in faith as newly planted grapes, by their teaching,” says it is living.” 92].

Most likely, the famous mayor of Abraham Rostov became the “new baptized” who among some others “found” a new bishop, and was the first disciple of the bishop. It was from Isaiah that Abraham took over church experience and religious rites.

Together they laid a monastery in the forest, where the Meric children were lured. After Isaiah’s death (obviously, he was also killed) in 90, at the head of the Christian life of this land remained Archimandrite Abraham. By the way, note: the bishop Isaiah could not sanctify Abraham in the rank above the archimandrite. Therefore, he did not receive Abraham’s Rostov Episcopal rank. And then, as already mentioned, “forty years he spends Abraham in his apostolic feats.”

Interestingly, neither Russian history nor the “Holy of the Saints of Rostov land” knows more bishops who would visit the Rostov-Suzdal land from 1090 to 1150. Not in 60 years! More than half a century! Only for Yuri Long-handy in the country of Moksel appeared a bishop.

The church, having lost with the first two bishops of people, for many years ceased its mission to attract Finnish tribes to Christianity. As you can see, the results of the activities of the bishops Leontius and Isaiah did not justify the expenses of the church, neither material nor moral. It is necessary to understand: every bishop who went to the Meric land was accompanied by several ordinary priests and servants. They all most likely shared the fate of bishops.

Think, dear readers: if the Rostov-suzdal land at the end of the 11th century was part of a single Kievan state with a single Kyiv metropolitan area, would leave the state and metropolitan part of their land and part of their people for 60 years without governance and religious care? A complete absurdity! As the Kiev state was in the venity of strength and glory at that time.

Such absurds accompany Moscow history everywhere. The “diffings of lies” have always led to absurdity and deceed.

“The immediate heir of Saint Isaiah in Rostov, the individual bishop of this land after him we do not see. Yuri Dovgoruky… In his time, Christianity… It is established in the Rostov-Suzdal region. The modern bishop of this area is Nestor. 94].

Such a true picture of the Meric land, subjecting a comprehensive analysis to undoubted facts and events during the XI century, is observed by an independent expert.

I propose to record facts that showed the absence of princely power in the Merian land, from the famous 988 to the equally famous 1137. So:

988 year. — At that time, according to the “general Russian chronicle”, in Rostov and Moore allegedly headed Princes Boris and Piib. As Professor O. O. Shahmatov, this statement is the usual intent of Russian history, the “insert”-falsification of the coming times. The ancient Kiev chronicler Nestor claimed another: Boris received the throne from his father Vladimir the Great in Vladimir-Volyn, and Biib remained with his father as a minor. The fiction of Boris and Bgib is a fake of Russian history in a part that concerns princely in the Meric and Murom lands.

1024 years. There was famine in the Rostov land that year. There was no prince in that land, nor was princely power. As evidenced by the Russian Encyclopedic Dictionary (release 1891, t. IV-A, p. 898), it was the Bulgar state that saved the mayor from starvation in 1024. Similar evidence is also available in Tatar (bulgar) sources.

1071 year. — In Rostov-Suzdal land that year, with a small wife was the Novgorod Jan Vysha-tych. I was collecting tribute for Novgorod. There was no princely power in the land. Interestingly, the Christian religion among Finnish tribes is not noticed. A priest who was among the wives, the pagan merops were killed. The population was hostile to aliens.

1073 year. — That year, according to the collection “The Life of Saints of the Rostov region”, the mayors (“lost of the miracle”) killed Bishop Leontius. There was no prince or princely power in Rostov-Suzdal land. Christian religion was not perceived by the local population.

— Moscow historians claim that that that year “in his place” visited and “reigned” Yuri Dovgoruky. Another lie in Russian history: Yuri Dovgoruk in 1096 could be a maximum of 5 years. Maybe he wasn’t even born at the time.

We spoke more about this above. There were no other princes in 1096 in the border of Oka and Volga (the Meerian land) as were the princely power.

“In 1107 there was no prince in the Rostov region…”. “Under 1107(6615) in the Rostov Chronicle… We read: “The trouble of Bulgaria… on Suzhdal and obstvos-piss degrees, and many evil creatures, fighting villages and cost… But the people in the city cannot stand against them, I will not have a prince in them. [9, p. 72].

The 12th century came, and the princes in the Rostov-Suzdal land “not to be.

1090-1120 years. During these thirty years, there was no bishop in the Rostov-Suzdal land. The Maryan “holy Abraham spends his days in apostolic feats.” It was Abrahamius Rostov, in the absence of princely power and bishop that kept thirty years in the Finnish environment of the spark of Christian religion, taught young Merian youths to the basics of Christianity. This lasted until 1137, until Prince Yuri Dovgoruky arrived.

1125-1137 years. As Professor D writes. Oh. Korsakov, “… In 1125 we see Yuri in Kiev at the funeral of Monomakh… He remains for permanent residence in the city, near Kiev. in 1137. Yuri goes to Rostov” [9, p. 72].

That is, from 1125 to 1137, there was no princely power in the Rostov-Suzdal land. Because, according to the so-called “liographical platoon’ 1, the land already belonged to Yuri Dovgoruk. He sat under Kiev.

If you look in the historical materials of the empire, you can find more than one evidence that confirms the fact of the absence of prince and princely power in the city’s land in the period from 988 to 1137. But these facts are enough. All the “difficult of lies”, which was launched in the “general Russian chronicles by the Boating “Commission” (and not only by her), had the main strategic goal: to unite the Great Kiev principality with the so-called Rostov-Suzdal land and its ethnicity. To give the “Greaters” the right to encroach on the Kiev historical heritage However, the country of Moksel, unlike the Slavs, developed and lived in the IX-XII centuries according to other laws and went in its development in a separate way. The Finnish tribes of the country Moksel before the arrival of Prince Yuri Dovgorug in 1137 retained their historical residence in their lands, and a representative of the tribe of Mayor Abraham Rostov became the only reliable factor in the promotion of Christianity in that environment from 1090 to 1137, the Finnish environment with its own efforts fed and supported the Christian religion with its own efforts. Here the fables of Russian history about the “Slavic past” of the Rostov-Suzdal land are inappropriate.

With the arrival of the wife of Yuri the Long-hand and the new Bishop Nestor, the religion received support and slowly, overcoming cruel resistance, began to spread. It should be assumed that the so-called Andrew Bogolyubsky, born of the meryanka in the Meric environment, the Christian religion was cool, p adit e does not even care. Because he expelled all the fatherly wives from his Merian land — Christians — and “sink on young youths”-merites. And then the troops of princes in the Merian land even at the end of the XII and early XIII centuries consisted mostly of merians-pagans. Remember the Lipitian battles in the Meric land of 1177 and 1216, when the dead pagans were buried “coupa”.

Let’s go back to Yuri Dovgoruky in 1137. You can understand the motive that played the main role and. In fact, Yuri moved to move into the Meric land. After all, after the death of his father, Vladimir Monomakh, in 1125, Long-handy “sit near Kiev” for 12 years. This is a considerable time, given that the life expectancy of the prince was 40 to 45 years. Leaving his home was forced only very good reasons. I think there were a few. Let’s define the main ones. We have the right to assume, and the Kiev story of cs shows that Yuri Dovgorukyi had no prospect of obtaining a significant department: Kiev, Chernihiv, Novgorod. Even his father was the sixth son. And next to the kids were waiting with their heirs. All those years (12 years old !!!) Yuri sat in a “town near Kiev”. It wasn’t even a principality. The second reason we think was the advice of church rulers who needed the flock. However, they remembered the fate of their predecessors. There were other reasons. The first two are enough to move on the road.

Women in the campaign of Yuri Long-handed participated. The prince’s wife consisted of 100-150 soldiers. I mentioned that wife before. This is how Prince-Rurikovich appeared in the Finnish environment. 1 it is clear that colonization went in two ways: princely-military and religious-monastery. We’ll talk about them.

I would like to remind you: Russian historical science, Yuri Dovgoruky’s transition into the country of Moxel defined as the complete collapse of the Grand Duchy of Kiev and the period of the emergence of new independent principalities-states. Read the BRE (3rd view., t. 12, p. 94):

“The history of Kievan Rus is divided into five stages:

Stage 1 (up to 882) — formation of a feudal state with its capital in Kiev..;

2nd stage (882-911) — seizure of power in Kiev by Oleg..;

Stage 3 (911-1054) — the flourishing of the early feudal monarchy of Kievan Rus..

Stage 4 (1054-1093) is the appearance of the first tangible elements of decay.

Stage 5 (1093-1132) — strengthening of feudal monarchy due to the pressure of the Polish…

In 1132 Kievan Rus broke up, the period of feudal fragmentation began.

We will not resort to analyzing the above classification, which was made by Russian Soviet academicians. Let’s only say that they continued to “sing songs” of the Russian Romanov concept. This distribution from a scientific point of view is completely absurd. It is suitable for the “Roman” chauvinistic concept of “the formation of the Moscow state”. Note: since 1132, there has been a single Great Kyiv state. Let’s forgive the “great-great” their run five years in advance. What you can not do for the fastest onset of the “greater of Moscow”. However, Russian academicians in the Verkhovnave confirmed our main conclusion: the Rostov-Suzdal land after 1137 (1132) was not part of the only Kiev state. And above we found that from 862 to 1137 and land was not part of the Grand Duchy of Kiev.

Based on the above, everyone has the right to ask the simplest question:

In what years was the so-called Rostov-Suzdal land part of the Grand Duchy of Kiev?

And he will get the answer: a story that is not based on Moscow’s “diffings of lies”, nothing is aware of such an entry. That is historical truth.
5

Our research has come to a new interesting period — the period of creation of the first principality in the border of Oka and Volga. From the previous material, we concluded that the Finnish tribe of the mayor until 1137 continued to live within the old boundaries of its land. History also showed that at that time the mayor had no princely power of Rurikovich, and in general, the people of the mayor were at a low level of development. As confirmed by our research,

Until the middle of the 12th century, they lived in a family-tribe society, with neither centralized power nor large cities. They lived in deep taig forests, mostly by individual families, rarely — a whole native of three or four families. Villages or villages for one, two, three earthlings were the main centers of the Mescans of the Finnish tribes not only until the middle of the 12th century, but also remained so until the 18th century. This opinion-axial confirmed not only by the research, but also the works of such great Russian historians as S. M. Solovyov, V. Oh. Klu-chevsky, M. And. Kostomarov, O. Oh. Shahmatov, D. Oh. Korsakov and many others.

It is likely that there were no large cities as such in the mayor. Professor S. M. Solovyov in the middle of the XIX century testified that before the arrival of the troops of Khan Bati, the city of the so-called Rostov-Suzdal land were actually “small villages fenced by a particle.” It should be assumed that even these “city-village by particle” were already the acquisition of Yuri Dovgoruky or his heirs. The prince and his wife could not settle to the non-Christ-Merites. It’s an axiom.

Even Catherine II said this. Listen: “Among the princes, most malleable to the mistakes before the Tatar-dom, was, of course, in my opinion, George (Yurius Dovgoruky. – W. B.), son of Vladimir II: without getting Volyn and Galicia in the department, he did not give a moment of peace to all other individual princes, his contemporaries, he set them up against each other, helping one to deal with others… He was sent (exiled. – W. B.) on the river Klyazmu..; he built several cities there, which gave the name of those cities in which he was denied in Volyn, among others he called Vladimir the city in which he settled, because Vladimir was the tables-this of the Volyn… It is worth saying that there are two versions about George (Yuri Dovgo-Russian). – W. B.), one in his favor (which Moscow brought us. – W. B.), the second is against him; I think 220

That one is the version of the Kiev chroniclers, the second is a version of chroniclers who wrote with the descendants of George (Yuri Dovgoruky. – W. V.), which settled first around Moscow and then in Moscow itself. 131-132].

Catherine II explained a lot with these words. Namely: why she had an idea about the need to remove ancient Kiev chronicles; why Yuri Dovgoruky fled to foreign lands; why in the land of the mayor appeared “city-village by particle” with Slavic names. In his “Mercings about the project of history of Russia…” She told a lot about what else. By the way, this work of the Empress showed that it was she who made the “Project of Russian History…”

In our opinion, some “villages” on the site of modern Rostov (Great) and Suzdal before the arrival of Yuri Dovgoruky most likely existed. The names of those cities were of Finnish origin: because somewhere the famous Magi lived, somewhere there were ritual “Transitions with the stone of Cardo-syrko”. And, as readers understand, the Meric “ritual city” had to be located away from the large roads (year), in deaf.

What did the Merites do in the 12th century?

Living in a wetlands, Thai tribes were not engaged in agriculture at the time. Their main activities were exclusively hunting, fishing and wild beekeeping. The bad products that were consumed little were bought from the bullars and other southern peoples. Moscow fables about providing Novgorod with grain from Rostov-Suzdal land in the XII and XIII centuries are completely absurd. In those centuries, there were no arable land in the country of Moxel. However, manual farming, which was conducted by individual families, could not become commodity. It did not even provide the needs of the family, a grain producer. I would like to remind everyone: even the Volga Bulga-ry, which in the X-XIII centuries were much more developed than Finnish tribes, according to the testimony of the great Ibn-Fadlan, in those days only milletly knew from cereal products. Moreover, it should be borne in mind that the Volga Bulgaria in the X-XIII centuries owned significant steppe lands, where there were excellent conditions for farming. By the way, the Volga Bulga-ra considered their forest western neighbors ordinary savages. This is the “paradox of greatness” of future “Great-Russians” in the X-XIII centuries!

It must be remembered: the Moscow myth of the great trade “Volz-Moscow waterway”, which allegedly lost the path “from the Varangians to the Greeks”, also belongs to the chauvinistic fictions of Russian history. North of the Volga Bulgaria from the X to the 16th century, there were neither more developed peoples nor more developed states. The shopping center was Bulgaria itself. However, the whole territory of Finnish tribes, since the end of the XIII century, became the arena of battle and massacre, the so-called “gathering of Russian land.” It took over 400 years. Even travelers who visited Moscow in the 15th and 17th centuries spoke of its land as a “territories of permanent battle site”.

But back to Yuri Long-hand. Let’s see how historical science defined the land where the prince-exilet arrived with his own vatag in 1137.

“…Remindering the flow and direction of the most important influx of the Volga, which constitute Mary’s water network, we can conclude without great error that the Rostov-Suzdal land under Yuri Dovgoruky was limited to the course of these year, that is, its territory coincided with the land of the people Mary, spreading north to Bi-loozer, upstream, and the Mt. 95].

Whatever research we go, we are sure to come to the Merian land. There was no other land in future Muscovites in the 12th and 19th centuries. And later. Professor D. A. Korsakov testified to the arrival of Yuri Dovgoruk on the “people of Mary”. You can’t throw out the song. If you remember the famous “Map of the Merian land, composed by Count O. S. Uvarov”, the 1872 edition, should not arise at all.

And then Professor D. Oh. Korsakov continued his opinion, telling the well- famous axiom that Russian science completely forgot: “The borders of Rostov-Suzdal land are realized, according to just thought p. Weather (professor. – W. B.), in the Mongol era, though, is peculiar, and then it is impossible to determine them accurately. This exact distinction did not exist… Uncertainty, uncertainty in everything is its main characteristic property. This is a property of all people during its historical childhood, in the embryonic era of its cultural development. 95].

Yuri Dovgoruky arrived “in the embryonic era … Cultural Development… Mary’s People.” You can’t do anything here, no matter how the Muscovites are tense. There are always historical laws of development in the world. They have never made exceptions for anyone, including the Muscovites. Therefore, the country of Moxel, according to many scientists of that time, remained for a century the most backward part of even the Golden Horde, not to mention the Rus-chi-Ukrainians, the Lites, Germans or something.

Moscow fictions were planted in the empire thanks to the brutal power of the totalitarian state. Today, the Moscow imperial siege is powerless.

Mykola Morozov in his book “The Tale of My Life”, published in 1916-1918, explained at that time the folly of the statement about the movement of the center of political development and culture from ancient Kiev to “often Moscow” after Yuri Dovgoruky arrived at it. All these relocations of peoples back and forth on the eve of their entry into the field of view of history should be reduced only to the relocation of their names or, at best, rulers, and even from more cultural countries to less cultural, and not vice versa.

That is, even by suppuffing from the Rusich-Ukrainians their ancient self-name – Rus, Moscow had no isto-ric law for another. You can get someone else’s self-name, but you can appropriate someone else’s past – this story does not allow anyone.

I suggest that we briefly consider some facts of the first years of the formation of the Rostov-Suzdal principality. We must make sure that the Finnish pagan ethnicity dominated the border of Oka and Volga (and not only there) before the arrival of Khan Batiy’s troops and its inclusion in a single state – the Golden Horde; that at that period no flow of Slavs from Podniprov and Novgorod history noted. Similar axiom claims should become dominant in the historical science of the IX-XIII centuries. Because the facts show that.

Upon arriving in 1137 in the land of the mayor, Yuri Dovgoruk sat in that land until 1155, when, according to “the general Russian chronicles, he returned to Kiev and took the Grand Duke’s throne. However, he sat on it for a short time, because he died in 1157. Probably, Yuri Dovgorukiy did not sit on the Kiev throne of any day, and such “records” are only “inserts of later times”, as Professor O said. O. Shahmats. I hope readers understand why such “inserts” “written” in the so-called “common Russian chronicles”. That’s exactly as: for the exaltation of Moscow and the breeding of P with the Grand Duchy of Kiev; to breed Finnish tribes with Slavs, after all, for ordinary confusion. Everything was drove by the boating “Commission” under the Moscow Romanov idea.

However, it does not matter whether Yuri Dovgoruk sat or not sat for two years on the Kiev Grand Duke’s throne. He did not join the Rostov-Suzdal land to the Grand Duchy of Kiev. And the Kievans, according to the same “general Russian chronicles”, after the death of Yuri Dovgoruky or drove away, or killed all the “suzdals”.

“…break… It was marked by a bloody strip, alienation between the northern settlers and their abandoned southern homeland was a ready fact., immediately, after the death of Yuri Dovgoruky in the Kiev land, they beat the land of the land brought by him to the land in the cities and villages. 109].

The reader probably understands that a Russian neighbor could not kill a su-neighbor-Russian or his son who returned from far land. The question is much deeper: the life principles of the mayor, who came with Yuri Dovgoruk in the Kiev land, differed sharply from the principles of the Slavic-polan. The nose of wild forest morality, most often the non-Christ, is who the Slavs did not perceive. By the way, this sharp difference between the Muscovit and the Ukrainian, primarily internal, spiritual, noticeable now, for 850 years. The mayor’s Moscow has changed little over the past century, as little has changed and the Russian-Ukrainian, if we do not take into account the level of culture and knowledge. Because the Muscovites are still, as they say, wise in damage, and his “boats know the way.”

Interestingly, since 1157, a princely dynasty appeared in the Rostov-Suzdal land, which is based on the Meric root. As the son of Yuri Dovgoruky, the so-called Andrew Bogolyubsky, was born in the Merian land, in the merian environment, from a mother-mea. He was probably born in 1137 (1138), although Moscow history claims otherwise. However, even “general-no-Russian chronicles” showed that Andriy Bogolyubsky from the day of his birth until the middle of the XII century “has never “has not left his taiga corner.” It was the “first bigros” – “prince-salashanin”.

In our study, we have no opportunity — and there is no need to study the full spectrum of historical development of the Rostov-Suzdal land in the XII-XIII centuries. This is an extremely extensive topic. We will only touch the side of the issue that concerns our research.

So, as we have already said, the involvement of Finnish tribes into the orbit of the prince’s power went in two main ways: through the spread of the Christian religion and the direct princely coercion to obedience. This was the trade, the movement of the prince on the ground, the appearance of monasteries and churches, the laying of “oftening cities”. This is how a new tribal variety of Muscovites was born. In fact, it was a common Finnish ethnicity that adopted a northern variety of Christian religion based on “two-faith”.

In the era of Andrei Bogolyubsky colonization of Finnish tribes began to acquire new features. After all, both Andrew Bogolyubsky and most of his “young wives” were no longer only “Christians”, but also had a merian (Finnish) origin directly. Naturally, at the end of 20 years, the “young eyes” in the Merian land became the dominant force of the principality. They carried in their views and actions purely northern, forest component: permissiveness, uncompromisingness, cruelty. There was a conflict between the young Meric “arounds” led by Andriy Bogolyubsky, on the one hand, and outsiders of Yuri Dovgoruky, who remained in the Meric land, on the other hand. Not just young people with old people entered the confrontation, or, in a different way, new with the old. R adit e, faced carriers of the Merian lifestyle and psychology — with carriers of another civilization and lifestyle. That is why Andrew Bogolyubsky expelled from the Merian land the whole princely nobility, which did not reveal in its life and psychology of the Finnish component. In this case, the struggle was not for “self-power”, as the Moscow false history tried to interpret. No! Here the “trocs” of the Meric tribe expelled from their land carriers of distant and foreign customs. Because, as we shall see further, in the 12th century in the Rostov-Suzdal land, even there could be no talk of “single power” and great land ownership. In those days, in future Moscow, the prince and his wife existed mainly by collecting tribute.

Listen to whom Andrew Bogolyubsky was expelled from his land:

“The fate of Bishop Leon of Suzhdal and take his pugna — Mstislav, and Vasylka, Mykhalka Yureva-chev and two Rostyslavic, son of his own, and husbands of the father of his front” [9, p. PO].

If it were to expel from Rostov-Suzdal land only relatives and “man’s father’s own front,” we could make various assumptions. But when the bishop is also expelled from the earth at the same time, we have a completely different picture. First, Andriy Bogolyubsky (big paradox!!!) He did not mind the Christian ruler at all — he humiliated him and expelled him. As the same chronicle writes, “He is… I was alone kind to… Christianity and to all things are bad.” 111].

You see how clear it is. Andrew Bogolyubsky is not yet a true Christian, religion is still indifferent to him. At least he is still practicing “double faith.” He has not yet Christian moral criteria.

The first generation of “merices” could not perceive Christian religion in its pure, original form. They perceived it in “two-faith”, that is, combining Christianity with Finnish paganism.

We remember that even in the 16th century, there were more than one hundred Kardo-syrko stones on the land of Moscow, which, at the same time as worship of God, worshipped the Musco-vites. You can imagine what happened in the Rostov-Suzdal land in the 12th century!

That is why Bishop Leon was expelled from the Rostov-Suzdal land — he prevented and forbidden worship by pagan Finnish gods. Bishop Leon Moscovy was forgotten. But Andrew-nechrist called God-love. The one who, according to the same “general Russian chronicles”, burned Kiev temples. We have the opportunity to see the maraz of Moscow thinking. It is in it that the main roots of “Moscow greatness” are hidden.

I think Andriy Bogolyubsky had exclusively Merian roots, that is, both his father and his mother came from the Finnish environment. After Catherine II personally edited the “Rhodage of the Princes of Russia”, we, mortal, have nothing to do with him. But it is not worth stopping the job. Finds the one who seeks.

I draw attention: and after Prince Andrew Bogolyubsky Rostov-Suzdal land continued to be land inhabited by the tribe of the mayor. And then the end of the 12th century. Russian Professor D. Oh. Korsakov:

“The Rostovsk principality with its departments: Yaroslavl, Uglech-Paul and Kostroma occupied the area of the middle valley of the Volga and its northern parables: Mologi, Shexna, Kostroma, the right shore of Unja and the southern influx of the Volga-Cotorosli, matching most of their departments with the boundaries of the Chud people Mary, who lived in this space. Only Bilozersky branch went beyond these boundaries (there lived the Finnish tribe all. – W. B.). The Rostov principality was bordered in the XIII-XV centuries. In the west and north with the lands of Veliky Novgorod, in the east with the principality of Nizhny Novgorod, in the south with the principalities of Suzdal and Pereyaslavl-Za-lisky. 194].

As you can see, in the border with the Slavs of the land in the XIII and XV centuries, no Slavs are visible. It was a land inhabited by the tribes of Finnish ethnicity. In addition, the second testimony of the professor is very valuable. Listen:

“The Rostov princess is separated above, followed by Pereyaslav, and then Suzdal (1216). Vladimir Klyazmensky, the “capital city” of the Grand Duchy of Rostov-Suzdal, did not constitute a special department: it was the city of Grand Duke… The Suzdal principality at the end of the XIII century. He is three parts: Gro-detsky, Nizhnygorod and Moscow. 123-124].

Greatly valuable testimony! We once again discover the truth: the Moscow princely department appeared for the first time only at the end of the XIII century! That is, in the Golden Horde — and it is in its composition. Talk about the Moscow district principality, which allegedly existed before 1277, have no reason. These are chauvinistic “prescription” of the following times. Even the village of Moscow did not exist until the third census of 1272, conducted by the Golden Horde in its ulus.

By the middle of the 13th century, a prince was gardened in every barely visible village. So multiplied.

Here are the ones who put their sons in 1212 Rostov-Suzdal Prince Vsevolod (Great Gnizdo):

“…sad to hair to your children.” The elder, Konstantin, gave Rostov; the second, Yuri, Vladimir; the third, Yaroslav, Pereyaslav; fourth, Vladimir, – Yuryaiv (Polish)… Less than two sons, Sviatoslav and John, he entrusted to Yuri. 123].

There was nothing more to share. Moscow until 1212 did not exist even as a small village. As we see, there could be no smaller village. This is another paradox of Moscow’s siege.

From the reign of Andrew Bogolyubsky in the Rostov-Suzdal land began a terrible robbery and massacre. In the first book, we paid enough attention to Moscow’s robbery and banditry. We will not repeat.

To study the topic, let’s look at the material about two so-called “Lypic battles”, which took place in the Meric land in 1177 in 1216.

According to the “general Russian chronicles”, after the murder of Andrei Bogolyubsky on the Rostov-Suzdal Great-Princes, his brother Michael sat for two years (from 1175 to 1177). Most likely, Prince Michael finished his life in the same way as Andrew. But the story is silent about it. After the death of Prince Michael, a new disorder began. Rostovs invited to the Grand Duke Vladimirsky (on Klyazm) table Mstislav Rostyslavovich from Novgorod, who soon arrived:

“Mstyslav hurried to Rostov and, having quickly gathered an army, went to Vladimir, wishing to… To warn the election of another prince. [5, p. 2].

Against him was militiaded by the Rostov-Suzdal land (with the exception of Rostov), because they wished to have their prince-merite, Vsevolod (Great Gnizdo). After failed attempts of reconciliation, the wife moved to meet each other “and step in Yuri’s borders of Gzy and Lipitsa” [5, p. 3].

“General Russian chronicles” give little material about the “running of battle”. It was a small fight. Listen: “Vsevold broke Mstislav, who and his wife (Rostovska). – W. B.) He fled to Rostov. The losses on his part were very minor, because, in addition to the killed three boyars… “Rostovtsi… All-sweeping, and the regiment is not a pacosta. 4].

This is what the first Lipic Battle of 1177 looks like, where the mayors faced the mayors. Three Novgorod boyars were killed, who came with Mstislav to Rostov.

“The fighting remained behind Vsevolod, and therefore the Volo-dimirs took care of the burial of the killed.” 4].

This is what the chronicle tells in the presentation of archaeologist O. S. Uvarova.

Same O. S. Uvarov and his team in 1852 broke all the mound burials of the Battle of Lipitsk in 1177 horn. Readers should know that all Lipitian mounds in 1177 are round and completely identical to the Meric mounds dug by O. S. Uvarov. Listen to the archaeologist:

“Here, in addition to four mounds, a hill rose, which was studied on July 15, 1852, the Kurgans of a variety of sizes had from 17 to 142 arches in circumference and from 1.5 to 3 arches height. In the first mound, animal bones are dug, presumably horse. In the other… There was a human bone that was off. Nothing was found in the third except a small iron spear. Finally, the fourth mound turned out to be a common grave, in which the killed killed after the battle… At a depth of 3 arches, 29 bones were dug. Three of them lay alone in three coffins facing east and with hands folded on their chest… The other 26 bones were folded together, without any order and in different directions.

The last embankment, called a hill… Researched by trial grooves… These ditches were dug five and all proved that the hill was poured not above the grave, but poured on the surface of the earth, over a bunch of horses killed and various broken weapons. 4, 5].

Revealed by Count O. S. Uvarov’s burial of the Battle of Lipit in 1177 showed that among all the dead were only three Christians who are buried according to Christian custom. We won’t repeat what it looked like. 26 bones found “in a heap” indicate the burial of merians-pagans. The priest who was buried would never allow Christians to be buried without orienting them east. It was not much effort to put a man on earth oriented east. It is likely that those who hid and those who led the burial and the priest (most likely, the bishop himself) understood that this was not necessary to do so with the dead pagans.

There are undeniable facts of preserving old Merian customs when buried in mounds. I turn readers to bury both Christians and Gentiles in a single mound. What is the same evidence of his urban origin. The Merian ethnicity, mostly pagan, was dominant not only in villages, but also in the prince’s wife. The pagans, as part of the princely wife, did not feel foreign, an outside element.

By the way, two separate Merian mounds found at Lipitsky in 1177 also indicate a lot. First, they were undoubtedly buried by pagans; secondly, there were not simple warriors of their wife, but “polcoaters” (significant people); and thirdly, the princely elite consisted not only of Christians, but also of pagans-merians.

As you can see, by 1177, the population of the Rostov-Suzdal principality consisted entirely of the pagan Finnish ethnicity. As they say, add nothing.

An interesting description of the second Battle of Lipitsa, which took place in 1216. Note: the battle took place between the troops of Rostov-Suzdal princes, on the one hand, and the troops of princes from Novgorod, Pskov and Smolensk — on the other, who arrived to help Prince Constantine. The first were performed under the leadership of well-known Yuri and Yaroslav Vsevolodovich.

They came together, in fact, the Slavs with Finnish tribes.

We will not describe the course of the battle in 1216, because it has already been described in the first book. Let me remind you that the troops of princes Yuri and Yaroslav were completely crushed and practically destroyed – physically.

Interesting composition of troops of Vladimir princes. Listen to O. S. Uvarova: “Behied a large army, recruited from Muromts, Brodnikov, Gorodchan and from all the power of the Suzdal land: “for it is driven and from the sevices and to the psalt.” It is clear that the one who had no horse went on foot. 7].

And Professor S. M. Solovyov wrote simply: “They had strong regiments, all the power of the Suzdal land, because they chased all.” 143].

It was the composition of troops on one side.

The troops of the opposing side were headed by Prince Mstislav Mstislavovich (Udatny), who ruled in Novgorod. By the way, note: the joint army of Mstislav Udatny was several times less than Yuri’s troops. Prince Yaroslav Vsevolodovich (father of the so-called Alexander Nevsky) was even proud: “one of yours falls one hundred n ashi x.” We are throwing you with hats. s. 142].

These are those “shapkozacidats” (Yaroslav and Yuri), who later, in 1237, led Rostov-Suzdal troops against Khan Batiy.

These extracts are not for reason. They’ll need them.

So Mstislav Udatny with his allies (Smolen Prince Vladimir, Pskov Prince Vladimir and Rostov Prince Constantine) completely defeated the troops of Yuri, Yaroslav, their brothers and allies. According to chronicles, 9233 people were destroyed and only 60 soldiers were taken prisoner. The Novgorodians lost five men and the smolns lost one person. Impressive numbers! Especially the ratio.

By the way, Vladimir Prince Yuri Vsevolodovich fled the combat: “…squeaking (to Vladimir. – W. B.) On the fourth horse, and three he drove; he jumped in the shirt itself, without a saddle. 146].

As you can see, even lost my pants! Another rysh e escaped Yaroslav Vsevolodovich (father of Alexander Nevsky). “Yaroslav also came to Pereyaslav himself on his fifth horse, and four drove [46, p. 146].

Such “big generals” of Moscow land, who allegedly resisted Khan’s Batia in 1237-1238. That is why Wilhelm de Rubruk testified in 1253 that one of these “hosudas” had gone to the troops of Khan Batu west as commander of either hundreds or thousands and another (Yaroslav) remained at the Khan’s Basque Tosudarite” in Rostov-Suzdal land.

In 1253, the land was called the Mok Sel.

Everything is interconnected in our world. Moscow’s historical lies have no place in it.

What is the Battle of 1216? What is she saying?

First. At the site of the famous battle in 1216, a ritual round Merian mound was poured, in which a pagan merite is buried. That is, in 1216, in the troops of Rostov-Suzdal land among the nobility there were many mermen-pagans, except for ordinary soldiers and inhabitants of the earth. That is why the French (Finnish) ritual customs were kept. Listen to archaeologist O. S. Uvarova:

“Therefore, it is necessary to trace the custom of mounds’ bulking; here we have evidence that the rite is pagan itself, despite the introduction of Christianity, has long been preserved between Merian. Thus, we see in the field of the Battle of Lipitsk in 1216, a mound poured over only one corpse… In addition, our chronographers of the 16th and 17th centuries contain (not one story. – W. B.), which is even more accurate indicated understanding of the significance of high grave mounds: “And with many crying, the pain of the neveglys are buried in a large three-three and grave is more high over it, as you should be bad.” 73].

I in the first half of the 13th century, the pagans formed the basis of the population of Rostov-Suzdal land. And Count O. S. Uvarov even testified, based on chronographers that this took place in Moscow of the XVI and XVII centuries. Such a historical truth without the “difficle of Moscow lies”.

I will not submit supporting examples of all the round Meric mounds that belong to the Battle of Lipitsk in 1216. Because they had “found bones that lie messy.” Christian mounds were not found among them.

Secondly, the Battle of Lipic in 1216 showed an exceptionally low level of development of the Rostov-Suzdal land, the people and principality. You can imagine the level of military art of the mayors and their “hosudas”, if the 3xiefén’s wife Mstislav Udatny completely defeated the 12-15 thousand, in fact, the mob, losing only 6 soldiers, and destroying 9,233 people – representatives of the Finnish ethnicity. We have a witness to a terrible power!!! yut should be about mental development of the population, about means of military equipment (swords, colchugs, combat axes, helmets, shields, etc.) Each side, about military tactics and strategy and, finally, about ordinary psychological stability. According to the chronicle, this is not even a battle, but a normal extermination of a great human series.

There is no need to talk.

Finally, third. We have once again convinced that in the first half of the 13th century, before the arrival of Khan Bati’s troops, Finnish ethnicity dominated the country. And the total population of the country Moksel (Rostovsko-Suzdalske, Ryazanske, Murom and other principalities) was about 150,000. Because when Prince Yuri, fleeing the combat, jumped to Vladimir and asked the residents to protect the city, he heard in response:

“Prince Yuri! Who should we fight? Our brothers are beaten and others captive, and others came without weapons, with whom we are?.

In Vladimir there was no people who are not at the same: pops, monks, women and children. [46, p. 146].

And so was the case throughout Rostov-Suzdal land in 1216. The Finnish ethnicity before the arrival of the troops of Khan Batu constituted the base on which Moscow was formed.

Every reasonable person understands: since the entry of the country of Moksel (future Moscow) to a single Tatar-Mongol state — the Golden Horde — there is no need to talk about the “flow of Slavs” into those lands.

From 1238, the Tatars and Finnish tribes received a single homeland. Representatives of the Tatars began to settle in Moscow.
6

It is not necessary to exaggerate the role of the princely dynasty of Rurikovich in the formation of the Rostov-Suzdal land. The version of Moscow historians about the special mission of the first princes of this dynasty in the formation of “Moscow statehood” is groundless. Because the princes did not set their task as state-building. And then, the Slavic. Similar claims appeared much later, when the Moscow authorities needed “grounds” to explain their robbery. Which was the usual “difficult of lies”.

The first princes of the Rostov-Suzdal land of the Rurikovich dynasty were completely ignorant, but most importantly, oath-breakers. By the way, in the first half of the 19th century, Russian historians spoke about it without being ashamed. The Moscow siege about the “great” first princes of the “Zaleshan land” was only a small part of that great lies with the help of which Moscow encroached on the fundamental foundations of the Ukrainian people, its history and its shrines.

The pian and bleachers on the face of Yuri Dovgoruky, Andriy Bogolyubsky and their heirs began to impose later, especially in Soviet times, when Moscow historians had to “share” the past of the Kiev state with “brothers-Ukrainians” and “Belarus brothers”. Then there was a siege about the “great and nobleness” of the first Great Russians — Yuri Dovgoruky. Andrew Bogolyubsky and others.

I suggest you to get acquainted with how his first ruler, Count Mikhail Vasilyevich Tolstoy in the book “ Stories on the History of the Russian Church”. The book was published in 1879, and was censored by the Moscow Theological Academy. It was according to this textbook in the spiritual seminaries and academies until 1917 (and later) that the History of the Russian Church was studied.

Listen:

“While as a worthy son of Monomach Mstislav the Great (Kyiv Prince). – W. B.) and his pious sons — Vsevolod and Rostyslav set the land of the Russian example of Christian and royal virtues., in the land of Suzdal was princed by the younger son Monomakh Yuri (George) Vladimirovich, called Long-hand. Own, but carefree, he is famous in history by the civic arrangement of the eastern land.., in which he spent the flowering summers of his life…

Yuri had no virtue of a great father, did not glorify himself in the chronicles by any feat of generosity, no action of sincere kindness inherent in the Monomach tribe. He did not respect the holiness of the oath, often disturbed Russia from his own ambition. As the son of Monomach, who was loved at all ends of the land of Russia, he could not earn folk love either in the north or in the south, where he finally succeeded, shortly before his death, to occupy the throne of the Grand Duchy. The people of Kiev so hated Long-handy, that, having learned about his death, rushed to rob the palace of the princely and did not allow him to bury his bodies next to the tomb of Monomakhova: Yuri was buried outside the city in the Spassky Berestov Monastery. 67-68].

I can’t believe that we are talking about the Grand Prince of Kiev, who has no place in any of the hundreds of Kiev temples.

I am firmly sure that this man never sat on the Kiev Grand Duke’s throne. I remind readers that all the so-called “general Russian chronicles” did not mention the actions of Yuri Dovgoruk to the death of Vladimir Monomakh. He, as if jumping out of the bushes after the death of his father, for a while shrinkled near Kiev, then it is unknown why he went to the country of Moksel. Miracles, both in the appearance and disappearance of this person, are quite enough. Naturally, the question of Prince Yuri’s appearance requires a particularly close study. We must never forget that the final list of all princes of the Rurikovich dynasty was edited personally by Catherine II. And before her in the dynastic princely family dirty boots followed John IV (the Terrible) along with his clergy. It is this (dirty) list of princes of the Rurikovich dynasty that we use today.

I will not quote the words said about Yuri Dovgoruk personally Kateryna II. Even she recognized his predatory and oath.

Even more disappointing words can be said about Andrew Bogolyubsky. Therefore, Count Mikhail Tolstoy in his book very cunningly and practically brilliantly bypassed the question

about Andriy Bogolyubsky is one example of already church silence of Moscow banditry and sacrilege.

Repentance was never inherent in the Moscow establishment, both state and church. Because repentance has always assumed the prevention of such actions in the future. And Moscow has been walking all along the same vicious circle of banditry for eight hundred years in a row, called “the collection of Russian land.”

We have previously established that before Yuri Dovgoruky arrived in the country of Moksel. And this is 1137, the Meric ethnicity of that land had not yet adopted the Christian religion and was in paganism. Christianity has just begun to involve individual representatives of the Finnish ethnicity. Even during the Battle of Lipitsk in 1216, a mostly pagan contingent was noted in the troops of Rostov-Suzdal princes. What it means: and at the time of the entry of the country, the Moxel country into the Golden Horde, the population of the region in its mass was pagan. And this was a decisive factor in supporting the Christian religion by the Golden-Ordinal Khans. After all, the church grouped and combined the population into the community, kept its records. This was the first point to be needed by the Khan’s government. Therefore, from the first day of the entry of the Rostov-Suzdal land into the Golden Horde (January 1238), the church became the main instrument in the hands of the Khans to attract the Finnish ethnicity to the state.

I want to remind you of another fundamental moment. It is about the time of appointment by Khan Batiah in Rostov-Suzdal land. Historians of the Russian Empire launched a very portion of “difficult lies” into this fundamental issue. According to their “speakings”, Khan Batiy forgot about his conquest of the country of Moxel for many years. I said, walked with fire and sword and went away —to the bottom of the Volga and Don. However, such statements are outright lies. With this untruth, Moscow historians tried to hide two fundamental issues: the first is 238

about the appointment of Grand Vladimir Prince Yaroslav Vsevolodovich, and the second – about the first census in the “Zaleshan land”. These two issues are key, explaining the full dependence of local appointees from the central government of the Horde.

It is clear to everyone: Khan Batiy did not conquer the Rostov-Suzdal land to forget about it for several years, without appointing his manager in it – Basque. And most importantly, without establishing permanent (annual) tribute from their new possessions.

The claim that after the campaign of Khan Batia, the Rostov-Suzdal land was completely torn and devastated, nor have there is no reason. These statements are a complete intent. Only those who raised their weapons at aliens were destroyed. This axiom does not require evidence. In Russian history, especially in church, there was a lot of evidence of how Khan Batiy spared villages and monasteries that voluntarily obeyed him.

We read Moscow testimony: “Rizpolozensky, female (monaster), in the county city of Suzdal; has existed since 1207… At the invasion of Batia, in 1238, when Saint Sphrosynius (chernica). – W. B.) The city was still alive, and the city of Suzdal was torn by the Tatars; but the monastery was preserved with its prayers and remained intact. 41 ].

It is not just the monastery that was saved by prayer. The nun of Sphrosinia obeyed the Khan’s power (because any power is from God), swore allegiance to Batia and continued to govern the monastery. Under the supervision of the Han Basque. Everything is simple and everyday. However, such actions and events are completely absent from the “Moscow hero and patriotic”. What, in fact, was not observed in ancient times. This did not suit Russian chauvinists. Therefore, many “difficuls of lies” and heroic pathetic were born.

I will give an even more obvious example: “Theological, male (monaster), 25 versts from Ryazan on the shore of the Oka… It was founded at the beginning of the HIP century. There is a tradition that Batiy… He approached the monastery with the intention of stealing it; but, struck suddenly by horror, instead of destruction, gave it treasures, and to the icon of the Theologian, which was then a flag and seal of his gold; and then had respect to the monastery, from which it did not succumb to general misfortune… The hand of this miracle-working image is still kept in the ristystic, with the inscription clarifying this pre-preceivable event, … The seal of Batiev was taken, in the half of the 17th century, Archbishop of Ryazan Misael and — … It is a water-scathed cup now in the Assumption Cathedral, in the Rewards. 461].

This example is valuable in showing how much the Han authorities in the Golden Horde were powerful and stable. It was forever, but no man in the Horde dared to even approach the coat of arms and seal of Khan Bati. Think about this historic testimony! Russian authors of history would never have stated this.

Here is the testimony of Russian Professor L. M. Gumilyova: “…the cities of Ryazan, Vladimir and the little Suzdal, Torzhok and Kozelsk were affected. The other cities surrendered to the surrender and were preserved.” 282].

Even the VRE (third edition) was forced to speak about the destruction of Batiy 1237-1238 such cities-to-beats such as Pereyaslavl-Zalisky, Rostov (Great), Halich-Mersky, Murom, Gorodets, Novgorod-Low, etc. They all “rendered to surrender” and “were preserved.

That is why Khan Batiy could not leave the conquered land without approving in every “village-city” of his ruler – Basque. Naturally, local princes were assigned to the Basques’ assistants. A Tatar-bascaque could not run through the forest and collect mer-pagans running. A local official was needed for this purpose. By the way, if we think deeper into Russian sources, we can find confirmation (facts about Batiam’s appointment of the Basques in 1237-1238).

Listen:

“The name Moore comes from the name of the Finnish Muroma tribe… in 1088 and 1189 He was broken by the Bulgarians and owned it for several years., he suffered from princely internecines (1239). ?53, p. 533],

It would seem that what princely internecine can be spoken about when a sword of the Tatar Basque is hanging over his head? But this is the lie of Russian historical science, which is diluted in it the causes and consequences. They are presented as independent phenomena. The answer about the consequences of inter-age hostility is found in a completely different place, albeit in the same New Encyclopedia:

“For Yaroslav Yurievich in 1239 The Tatars burned Mur (53, t. 27, p. 529].

As you can see, the Tatar-Mongols did not leave the Rostov-Suzdal land in 1238. Staying! The main military forces were going. Together with them, the military wife of the country Moxel, who, in 1240, along with the troops of Batu, took part in the storming of ancient Kiev. Remember the testimony of William de Rubruk:

“their sovereign and most of the people were killed in Germany (Batiy’s campaign to Europe in 1240-1242. – W. B.). The Tatars led them with them before entering Germany. [10, p. 88].

By the way, according to the slander of the Grand Vladimir Prince Yaroslav Vsevolodovich and at the orders of the great Vladimir Basque, the same Tatars in 1239 punished not only Mur, but also Gorodets:

“The birth is one of the oldest settlements in the Volga, founded in the 2nd floor (ab/a.) In 1239 (year) G(the native) was burned by the troops of Batiy” [16, t. 7, p. 122].

I will give the last, already Soviet times, evidence of the boundless power of the Khan’s Basques in Rostov-Suzdal land:

“The dependence on the khans was expressed in the fact that… The prince sat on his throne “by the royal will”, that is, the Han … The prince was brought to the throne at the same time under the control of the Khan’s power… This was controlled by the Basques.” [54, p. 220].

He recorded the role of Basques in Moscow and the great Kiev historian of the XIX century Mykola Mikhailovich Bilozers-ki. The material is stored in its archives: “Bascaki. In Russia, after her submission to the Mughalas, there were Basques, and in Vladimir, the capital of the Grand Duke, Grand Basak. They are the main rulers in the conquered countries: they have an army, etc. [55, p. 1-9].

Interestingly, there is evidence that the Great Basque sat in the Moscow Kremlin even in 1477, for Ivan III. And the Kremlin belonged to him, not to the Prince of Moscow.

Unfathomable!

Below we will give this historical testimony.

Such a short picture of sustainable rule in the Rostov-Suzdal land of the calf’s submission to it in 1238 by Khan Batiy and her entry into a single state, the Golden Horde.

Readers will not be able to find these truths in Russian history. Although they are undeniable.

However, the picture will be incomplete, if we do not note the second fundamentally important fact that occurred in the country of Moxel in 1238. It is the first census of Rostov-Suzdal land. Russian historical science has done everything possible to hide the fact of the first census and the time of its conduct. Most often, frank fictions were planted on this issue. We must understand that even the former princely authorities were interested in the census in order to somehow determine the amount of tribute for the Khan. For the collection 242

The tributes were primarily answered by the local princes, while the Basques supervised the execution of the congregation and performed justice.

I had to look for the least least clue about it for a long time. Cleaning of the material was carried out so carefully that there are practically no traces left. Only studying the book of the authors of the Soviet period B. D. Greek and A. Y. Yakubovsky “Golden Horde and its fall”, managed to find confirmation of that ancient first census. By the way, the book was published by the commission of the Academy of Sciences of the USSR under the personal editor of the President of the Academy of S. And. Vavilova. And, as you can see, it was not about the prosperity and power of the Golden Horde, but about “her fall.” Such are the paradoxes of the “speak” of Russian history!

Read:

“For the first census and collection of tribute, Batu sent the Basques. We have only hints about this first census.” 221).

So, in the Rostov-Suzdal land in the first years of their power, the Golden Horde Khans conducted three censuses:

And census: 1237-1238 (khan Batiy);

II census: 1257-1259 (han Burke);

III census: 1272 (han Mengu-Timur).

Readers apparently drew attention to how significantly contradict these facts and the actions of the Orda Khans with cynical statements of Muscovites about the savage and barbarism of conquerors. It is a typical behavior of big Russians to praise themselves and their own, and humiliate your neighbor and opponent with ordinary lies, squeaking facts and fictions.

We will not remind how in early 1238 Khan Batiy appointed Vladimir Prince Yaroslav Vsevolodovich (“the hatkozacist”), taking from him an oath of allegiance, and 6-year-old son Alexander, nicknamed Nevsky, in amanate (the hostage). This was discussed in the first book.

I remind you only: there was Prince Yaroslav from the city, “what seemed to be capitulation”, Pereyaslav-Zalinsky, who served greatly to Khan’s Batya.

So, along the line of princely colonization of the Meric land, we briefly examined the entire period of stay of the first Ruriko-vices in the Rostov-Suzdal region, their actions, internecine environment, the composition of the population of the region to the first cardinal decisions of Khan Batiy regarding the change of the status of the land itself and the status of the prince.

Princes of the country Moxel from 1238 turned into ordinary servants of the Khan and his power, and the territory of the Rostov-Suzdal land, along with the Finnish ethnicity, became the ordinary ulus of the Golden Horde. Legislative and executive power in Vladimir’s Ulus was exercised by the Great Basak, starting in 1238, from the first day of conquest. That’s the truth of history.
7

In parallel with the princely colonization of the country, it also took place its church-monastery colonization. It is necessary to know that if princely colonization had virtually no importance for the establishment of “Moscow statehood”, then the church colonization of Finnish tribes became one of the main factors of that “state”. The Russian people received two rich historical heritage — the Mongol and Byzantine… The relationship between the influence of Mongolian and Byzantine in Russian history is the relationship between the order of fact and the order of idea.

The Mongol heritage made it easier for the Russian people to create a flesh. state.

The Byzantine heritage has armed the Russian people with the necessary way of ideas for the creation of the world state. 33].

No more and no less!

It was the Khans of the Golden Horde and the Orthodox Church privileged in the Horde that became the main tools that Moscow, Moscow and the Moscow state itself appeared. Everything else, as they say, was added. And the dynasty of princes of Rurikovich, including. Although we note: the khanam of the Golden Horde and no such thing fell in memory. However, their actions and decisions contributed to this course of events.

Consider the most characteristic actions and episodes from the life of the Orthodox Church in the Rostov-Suzdal land, its rulers and methods of their actions. We know the very essence of that church and the process of its irrigation with the state authorities. We will establish how the actions of the Orthodox Church contributed to the transformation of Finnish pagan tribes into a “plem of Muscovites”, and later — into “Great-growing”. Let us consider three main periods of the formation of Orthodoxy in the Rostov-Suzdal land. Here they are:

— period of insecure promotion (1073-1237);

period in the anddd of the Ordi ministry (1238-1354);

— period of monastic power (1354-155).
And. A period of insecure church promotion

We remember that the so-called “general Russian chronicles” imposed the idea of two bishops of the Rostov-Suzdal land — Theodore and Illarion, who allegedly visited it until 1073.

Already at the stage of completing the writing of the second volume of the novel-research “Country of Moxel” I managed to find the church book “Ancient Saints of Rostov the Great” – a work of Count M. Tolstoy”, published in Moscow in 1847 at the University Printing House. The book, of course, passed the strictest church censorship. What is reported on its first pages. In chapter III of the book: “Historical information about the Bishops of Rostov” is clearly fixed:

“a) Theodore Greek.., and b) Hilarion, just like Greek… The existence of both of these Bishops is quite doubtful, and a number of saints of Rostov probably begin with St. Leontia” [48, p. 68].

Official church science was forced to recognize the fact of having a “difficult lies” in the issue that concerns the first saints of the country Moxel, and managed to abandon outright fiction. That is, it is reliably established that the first bishop to step on the Rostov-Suzdal land was St. Leontius. And the saint went to that land only in 1073. He appeared in the country “wild and hostile” and was killed by the mayors that same year 1073. We’ve already written how it happened.

The second bishop to appear in the land of Moxel was Saint Isaiah. He, according to the book of Count M. B. Tolstoy, “became to another world) 1089 May 15” [48, p. 68].

The next reliably established bishop in Rostov-Suzdal land was “Nestor, set at about 1150, expelled by Andrew Bogolyubsky in 1156” [48, p. 69].

However, Count Tolstoy could not do without his own “difficult lies”. He mentioned Bishop Ephraim I before Nestor. Since that Ephraim: “In the message of ep. Simon is named Suzdal to the Blessed Polycarp. 69].

We will not have a discussion on the likelihood of the existence of Bishop Ephraim. Although we note that the dubious single word “Suzdal” cannot be reliable evidence. Moreover, there is absolutely nothing known about Ephraim’s activities in the Rostov-Suzdal land. And all historians agree that after Isaiah’s death before the appearance of Yuri the Long-hand bishop in the country, there was no bishop in it. He may have arrived with Prince in 1137. Although, again, I remind you no information about the stay in Suzdal and Rostov Bishop Ephraim in history is not recorded.

After Nikon’s expulsion, Leon became bishop. He said, “Leon was consecrated in 1158. He was expelled from Suzdal in 1159 and Rostov in 1162, for bribery, and according to the Trinity Chronicle, for heresy. Nestor returned and stayed until 1164. (48, p. 69].

Bishops of Rostov-Suzdal land had no support from either prince or population: they were killed, expelled, changed. This is quite understandable, given that both the prince himself and his wife, and the local Finnish population lived in a semi-wild state, were blood-related with ancient Finnish customs and beliefs. Christian religion was not perceived by local Finnish tribes.

Very interesting is the next bishop of the country Moxel Theodore I. About him in the book of Count M. V. Tolstoy says: “Theodor, nicknamed Kalugar, dedicated to Constantinople in 1170; deprived of office in 1172, for unhearded cruelty, and, according to Metropolitan’s court, punished by cutting off his right hand, cutting down the tongue and blinding.” 69].

We have the opportunity to make sure of the terrible rampantness and savagery already in the very Orthodox environment of the Rostov-Suzdal land of the late 12th century. But what is interesting: the Greek bishop, arriving from Constantinople, could not tolerate either the so-called “double-faith”, nor with the parallel worship of the stones of Cardo-syrko, nor with the depravity and banditry of Prince Andrew Bogolyubsky himself. He began to introduce strict religious orders in church life. Which I paid for. It was Prince Andrew Bogolyubsky — the “first great-Russian”, who “onely loved ones” and Christians, and non-Christ — once again became the organizer of abuse from the bishop.

The Patriarch of Constantinople for 13 years banned the consecration of a new bishop for the Rostov-Suzdal land. And only in 1185 “the iiumen of Spas Veres of the Tovsky monastery.., as the chronicler, silent, merciful to the poor, kind to everyone, mildly in language and works”, was ordained as bishops of Rostov-Suzdal land [48, p. 69].

We picked up exactly what was needed in that land.

Bishop Luke died in 1189.

I will not describe how the three more bishops of the first period of the formation of the Orthodox Church in the Moxel country acted. I will give only their names: John I, Pachoma, Cyril I. I note that they all eventually composed the rank, accepted the senchim and in the Idd was advoking in the monastery to pray for sins.

A terrible testimony!

Even the saints of the early 13th century in the Rostov-Suzdal land during their church activity grew such an incredible amount of evil and sins that the only way to save the soul was the acceptance of the zym and complete distance from worldly life.

Think, dear readers, this terrible truth — and understand the deceit of the main postulates of Moscow historical reality.

I also want to draw attention to the fact that in the first period of the formation of Orthodoxy began to take root among Finnish tribes mainly in Vladimir province. We are talking about tribes that lived in the territory of the later Vladimir province of the XIX century. No church, nor a single monastery in the territory of future provinces, Moscow, Kostroma, Kaluga, Tula, Penz, Kursk and inttistic of the first period of Orthodoxy (1073-1237), were discovered.

I give readers a list of monasteries, deserts and ancient churches of the first period of “uncertain promotion (1073-1237)” in the “Zaleshan land” (in the context of the governor of the future Moscow). The material is presented according to Alexander Ratshin’s research “Full meeting… about all existing monasteries and the current existing churches of Russia. Compiled from reliable sources”, 1852 edition.

I propose to study the territory of Vladimir province especially carefully, because it was in that land at the end of the XI and early 12th centuries that Orthodoxy first took its daring steps. In the territory of Voloda-Peace province in the XIX century, there are 12 ancient monasteries and 10 ancient temples (churches), erected before 1238.

Almost all of them were located in the “often-settled cities” that were erected by princes. Naturally, in cities lived mostly people who accepted Christianity, but the pagans were allowed: alien women, mayor’s servants, mayors-slaves, etc. d.

It is quite obvious that both church rulers and princes were erected in “often-colored cities”, under the protection of princely power and power. In that, first, period of Orthodoxy was very careful in the dreezing forests (desert). After all, paganism was brutally defended and, much more than numerous, it was rebuffed.

Let us look at all the ancient (until 1238) monasteries and churches. I would like to remind you that there was usually a church at the monastery. Most often, monasteries were erected on the basis of a previously existing temple (church). But automatically make up the number of monasteries and separately erected churches and talk about the total number of temples – it is impossible. For there were monasteries without churches, with small prayer cells.

VOLODYMYRSKIY GUBERNIA (the territory of the second half of the 19th century)
City Volodymyr

Monasteries:

1. Godlove Monastery (male), 11 versts from the city. It was founded in 1154... In 1238, the city and monastery are devastated, the treasures were stolen. The monastery was not destroyed, restored in the same year [51, p. 29].

2. Princess Monastery (female), in the city. "...founded at the end of the 12th century... The monastery was devastated in 1238. However, it was not destroyed and resumed in the same year (51, p. 40).

3. Rozhdestven Monastery (male), in the city. Founded in 1191... For 460 years, the relics of St. B. K. Alexander Yaroslavovich Neus-Kyky and from here were transferred 1724 from the will of Emperor Peter I to St. Petersburg.

The monastery of the Tatars in 1238 was not broken. “This monastery was destroyed in 1764 “on the direction of Catherine P” [51, p. 42].

4. St. George's Monastery (female), in the city. “It’s founded (in fact. - W. B.)... kn. Yuri Vladimirovich Dovgoruk... The time of destruction of the monastery is unknown" [51, p. 43].

5. Ascension Monastery (male), in the city. “There is no information about the time of the foundation of this monastery; it is only known that in 1187 it already existed. The monastery is destroyed. The time of destruction of the monastery is unknown" [51, p. 43].

6. Spassky monastery (male), in the city. "In 1238, when Vladimir Batiy took. This monastery will be destroyed, and His abbot Theodosius... “The executed.” s. 44].

Most likely, the destruction monastery of the calf in 1238 was not restored.

7. Assumption Monastery (male), in the city. In 1238, it was devastated. The man was killed.” 44].

Churches (hrings)-.

1. The Assumption of the Virgin. "The Temple was laid in 1154., built 1160" [52, p. 52-53].

In 1238, the church was not destroyed.

2. Dimitri Solunsky. "The Council... It was built in 1194.” The temple of Han Batia is not destroyed [51, p. 55].

3. The position of the Virgin's Riga. The temple was built in 1158. and consecrated in 1163... At Batia invasion, 1238, destroyed ?51, p. 56].

4. The Cross. "Builded... In 1218" [51, p. 56 .

5. Ioakima and Anna. "Slaided... May 1, 1196" [51, p. 56].

6. Christmas of the Virgin. "It was originally built in 1148" [51, p. 56].

There were no more churches or monasteries in the city of Vladimir and its surroundings until 1238. And. As readers see, the vast majority in 1238 surrendered to Khan’s Batia “to surrender”, brought the Tatar Khan’s oath of allegiance and continued their activities. By the way, the last three churches were also not destroyed in 1238.
City of Suzdal

Monasteries:

1. Rizpolozen Monastery (female), in the city. "There has been since 1207" [51, pp, 41],

We have already mentioned its existence as a monastery that was privileged during the Batiy.

2. Dimitriv Monastery (male), in the city. “It is founded (in fact. - W. B.) About 1096... The monastery in 1238 was looted and burned; it is obvious that she died then: because there is no news about the time of destruction. 44-45].

3. Kedeksh, or Kidekotsk-Borisoglybsky, monastery (male), 4 versts from m. Suzdalya. It was founded in 1152. When (obtom. - V. B.) Cancelled, unknown" [51, p. 45].

Churches (hrings)-.

Spasian Church. “built in 1152” [51, p. 57].
City Moore

Monasteries:

The Transfiguration Monastery (male), in the city. “It is known that at the end of the 11th century it already existed.” ZO]. Tatars were not broken in 1238.

Churches (hrs/.

Annunciation of the Virgin. “built around 1170” [51, p. 57]. “On the place of the 12th century church, St. Prince Konstantin Svyatoslavich Muromsky built a monastery… after 1553 . [51, p. ZO].
City Pereyaslavl-Zalisky

Monasteries:

Nikite Monastery (male), 3 versts from the city. “The existence of it (the people. – W. B.) It was mentioned for the first time in the second half of the 12th century.” 32].

Batia’s monastery was not broken in 1238.

Churches (hrings):

Salvation Transfiguration. “built in 1152” [51, p. 57].
City Yuryev

Monasteries:

There were no monasteries in the city until 1238.

The Arkhangel Monastery was erected in the second half of the 13th century.

Churches (hrings):

George the Great Martyr. “The congregation… It was built in 1152, rebuilt in 1234. s. 57].

All monasteries and churches (chra) erected in the territory of Vladimir province by 1238, that is, to the entry of the Rostov-Suzdal land into the state of the Golden Horde.

Not thick at all. Naturally, all churches are built in “oftening cities”, and only three monasteries are located outside the “city”, but in close proximity to them.

For comparison, it must be said that the book of Alexander Ratshin mentions 83 cult institutions known in Vladimir province until the second half of the XIX century. All other monasteries, deserts and significant churches, and 71 of them were erected after 1238.

We are faced with exceptionally important and valuable material, and readers still have to make sure how important it is to free itself from the Moscow historical chimera.

To continue the analysis, let us turn to neighboring with Vladimir province. Let’s see how Orthodoxy was able to “get” for the Finnish ethnic groups there.
RAZAN GUBERNIA
City of Ryazan

Monasteries:

Theological monastery (male), 25 versts from Ryazan on the shore of Oka. “It was founded in the early 13th century” [51, p. 461].

I have already written how this monastery khan Batiy raised, how hundreds of years the rulers of the Golden Horde honored this monastery. This is what readers understand, was not for a reason.

To further talk about Ryazan, it is necessary to make clarity. The city is located from the old one over 50 versts. And the city of Ryazan it began to be called only from the end of the XIV century. It was previously called Pereyaslav Ryazansky.

Churches (hrings):

Boris and Piiba. “The former congregation in ancient Ryazan… mentioned (in fact. – W. B.) The first time in the chronicles of 1094… The village is now in this place… remote from the current provincial city of Ryed 50 versts by the flow of Oki… This church… In the invasion of Tatar, 1237, December 21 is destroyed. 469].
City Zaraisk

Churches (hrings):

Nicholas the Wonderworker. “The congregation in the district city of Za-raisko exists, as it seems, since the 12th century.” 466]. The church is not destroyed by Khan Batiy’s troops.

Others until 1238 Ryazan province could not boast. Which is quite clear. Because the Ryazan province lay behind Vladimirskaya on the way to promoting Orthodoxy.
TVERSKA GUBERNIA
City Tver

Monasteries:

Russian history does not know about the existence of monasteries in Tver until 1238. It is likely that they were not in the territory of Tver province until 1238. But we will talk about it below.

Churches (hrings):

The Transfiguration of God. “The Cathedral of the Cathedral… In the 13th century, the church of Kozma and Demyan was on this site, instead of which the wife of B. K. Yaroslav III… built… Church in the name of the Savior Transfiguration: it is laid down … in 1285… and consecrated on 8 November 1290 by Bishop Andrew. [51, p. 519].

This church is “drawn by me in the “good period” a little artificially. I decided to do so, because in the 13th century the church had already to accompany the princely settlement. It is clear that by 1238 Tver could not have a prince.
City Torzhok

Monasteries:

Here Mr. Alexander Ratshin either from his own desire or by the order of church Moscow rulers launched outright lies into his book.

Listen:

“Borisoglybsky (monaster. – W. B.), man., in the county city of Torzhku, on the shore of the River Tverts… Founded in 1030 by Saint Ephraim, who was once Boyarin and chief Conusch in St. John. Princes Boris and Gleb” [51, p. 510].

Russian professors (O. Oh. Shahmatov) proved that Princes Boris and Ptib never stepped in Rostov-Suzdal land. Although this is not surprising, the Moscow siege has always been peacefully used with the truth.

Sometimes, however, “the great-great people have refuted their liars. Read:

“Torzhok, the city of regional subordination, the center of the Tor-zhock district of Kalinin region of the RSFSR… Known from 1139 (year)” [16, t. 26, p. 105].

In 1030, the cake, as a settlement, did not exist. No one would dare to get into the forests of the city. We remember how much later, in 1071, the mayor met Jan Vyshatich and his companions (wife). And where could a brotherhood be recruited in 1030 for a monastery among the pagans-fins, if in those years the mayor had not yet stepped a priest’s foot in the land? Here you can ask many questions that Moscow history has no reliable answers. We listened to Moscow’s lies.

This ended the promotion of Orthodoxy until 1238 in the land of the Tver province.
YAROSLAVSKA GUBERNIA
City Rostov

Monasteries:

1. Epiphany Monastery (male), "in Rostov, on the shore of Lake Nero... Founded in 990 St. Abraham, in the place where the temple stood... This saint, having arranged a monastery, was in it the first Archimandrite. There are two churches of stone [51, p. 550-551].

And in this case, we have a normal Moscow “difficult of lies”. Moscow historian to fear lies like spiting. Even in Novgorod, the Great Orthodoxy (and however, by force) was planted only in 992 these. But in Rostov, it turns out that Orthodoxy was able to appear without bishops and pastors. A kind of “air conception”.

Readers hope that Saint Abraham was born much later, and began to practice Christianity only in 1090-1120.

The open siege was planted by Muscovites at every step. To exalt the past. So, this monastery, or rather, the desert, could not appear before 1090.

I don’t think Alexander Ratshin, the author of the book, made a mistake for 100 years by accident. In Moscow historical science, there is nothing accidental.

2. Spassky, which is on the sand monastery (male), near Rostov. “This is a long time ago.” 557 to 558J.

Believe O. Ratshina by word and will refer the monastery to the first period of the formation of Orthodoxy in the Rostov-Suzdal land.

Churches (chrea:

1. Success of the Virgin. "The congregation, in... City of Rostov... St. Prince A. Yu. Bogolyubsky laid the foundation... Temple, built in 1170. 'In 1204 (the year of the cathedral. - V. B.) He is now in the place, and is the one who is the one who is the one who is the one who is the one who is the one who is the one who 559-561].

The Tatars did not destroy this church in 1238.

2. Archangel Michael.

3. Boris and Piiba. "Ancient churches in Rostov at Prince's Court... The first was consecrated on 25 November 1208, and the second laid in 1215, consecrated by Bishop Cyril on 25 August 1218. Both burned in 1227." 561].

4. John the Baptist. "Church in Rostov at the Episcopal Court... The chronicles mention that this temple in 1212 during the great Rostov fire burned down. 561].

City Yaroslavl

Monasteries:

1. Transfiguration Monastery (male), "in m. Yaroslavli, when the Kotorosl River falls in the Volga... It is founded... At the end of the century" [51. s. 556].

Tatars are not devastated.

2. Petropavlovsk Monastery (male), in Yaroslavl. “The time of the foundation of this monastery is unknown: it is first mentioned in the chronicles of 1186.” 557].

Tatars are not devastated.

Churches (hrings):

The Assumption of the Virgin. “The congregation… in the city of Yaroslavl. This church is laid… In 1215” [51, p. 559].

The Tatars were not devastated in 1238.

This is the situation with ancient monasteries and churches that existed before 1238 in the country of Moksel in the territory of Yaroslavl province. And here, as readers see, is not thick. Only two settlements had adopted the Christian religion by 1238. The forest population of the mayor was in paganism at the time. You don’t have to doubt.

NEROOD GUBERNIA
City Nizhny Novgorod

There were no monasteries in Nizhny Novgorod until 1238. I remind readers that this part of the Finnish (Mordovian) land began to join (conquered) by Rurikovichs before the very arrival of Khan Batiy. Then churches here began to appear only in the twenties of the 13th century.

Churches (hrings):

1. The Transfiguration of God. "The congregation, in Nizhny Novgorod, in the Kremlin, built... In 1225" [51, p. 366 - 367].

The church is not robbed by the Tatars.

2. Archangel Michael. "The congregation, in Nizhny Novgorod, in the Kremlin; built... 1222.”

The Tatars did not break the church in 1238.
Village Gorodets

Monasteries:

Fedorovsky-Gorodetsky, or Radilovsky, monastery (male), in the village of Gorodtsi. When this 257 abode is founded, there is no exact information; and only it is known that it existed, to the invasion of Bati, which is the one who is known. In 1238 he was devastated.” 361-362].

In this monastery, he allegedly accepted a milestone and died in 1263 by the so-called Nevsky, returning from the capital of the state Saraia-Berke.

We carefully listed all the monasteries and churches existing by 1238 in the so-called Rostov-Suzdal land (along with the Ryazan). And they were able to make sure that the Christian religion was planted mainly in places of settlement of princes. It is completely absent in forest merian (Finnish) settlements.

The Finnish ethnicity of the country Moksel for a very long time did not perceive either another prince or the religion he professed. Only after the prince and his first wives, along with women, gave rise to hundreds of “first Finnish Great Russians”, the Christian religion began to truly grow into the environment of the Finnish indigenous ethnicity. However, by 1175 (the conclusion of Andrew Bogolyubsky). As Professor W. Oh. The Klyuchevsky, even the princes themselves in that land were more pagans than Christians.

It is very important to note the fact that by 1238 we practically do not see the presence of Christian deserts in the Meric deep. This once again confirms the slight promotion of Orthodoxy in the environment of the local ethnic group.

After studying the entire territory of 10 central provinces of Moscow, we discovered churches and monasteries in only 13 settlements of the former Moxel country, which existed before 1238. Once again, I remind you: no church, no monastery in that period was recorded in the territories of the Moscow, Kostroma, Kaluga, Tula and Penza provinces. That is, if we consider that about 200,000 people lived in the whole country of Moxel for 1238, then only 5-6 thousand of them could be Christians. No more! Because the “urban”, by the way, the Finnish population, according to Russian historians, was “minor.” 258

What are the main conclusions are right to draw from the first period of the promotion of Orthodoxy in Rostov-Suzdal land in 1073-1237?

Here they are:

1. The first historically reliable bishop to arrive in the Rostov-Suzdal land was the holy Bishop Leontius. He appeared in the country of Moxel 1073 and was killed by the local population. The Maryans rejected the Christian religion, and the church could not lean on princely power at that time. The princely power and its representatives in 1073 did not exist in the Rostov-Suzdal land.

2. The first monastery (with the church) appeared in the Rostov-Suzdal land was the Epiphany Monastery, opened in 1090 by Saint Abraham on the shore of Lake Nero. It was the representative of the Finnish ethnicity, Abraham, who was ordained by the second Rostov bishop of Saint Isaiah in Archimandrite and for many years (after the death of Bishop Isaiah) preached the Christian religion among the Finnish ethnicity.

Religion was able to take root among the mayors only because it decided to “double faith”. It retained their customs and their pagan gods to the local population, the Kardo-Syarko stones. Everything else that preaches Moscow historical and religious mythology belongs to verbal gender, that is, to ordinary wordbudism.

3. Main thing. Orthodoxy at the end of the 11th century in the Rostov-Suzdal land began to spread not among the Slavs who did not come from, but in the environment of the Finnish pagan ethnicity. Because outsiders would settle primarily on the main rivers - Volga and Oka. And we saw (the history of this indicates) that Christianity had its first roots in the "Merg state" - Rostov, Suzdal, Vladimir. That is, in the original Finnish land, in a deaf Meric monastery, far from the main year. As evidenced by the archaeologist Count O. S. Uvarov and Professor A. P. Bogdanov, the mayors by the end of the XI century had already taken over the territory of the entire Meric land.

Such are the main, fundamental results of the period of uncertain promotion of Orthodoxy (1073-1237) in the country of Moksel.

Many related results were mentioned above. There is no rheal of repeated.
8

P. Period of devoted service of the Ordi

The second period of Christianity’s advancement in the Rostov-Suzdal land occupies 1238-1354. We understand that such a distribution is somewhat conditional. However, our time distribution on periods is based on certain principles.

Thus, the first period of the spread of the Christian religion in the Rostov-Suzdal land (1073-1237), it is clear that had a fundamental difference from the following — second period. Because Orthodox rulers and their flocks, like the non-Christian population of the earth, since 1238, have become part of a new powerful state, the Golden Horde. Naturally, there was a radical change in the existence of the ethnic group itself and its leaders. The Orthodox Church, having taken an oath of allegiance to the Khan, became under his protection. The Khan authorities in Rostov-Suzdal land, starting in 1238, were beautifully organized, clear and firm. I hope readers remember, as already in 1239 for disobedience and sadness, according to the denunciation of the Great Vladimir Prince Yaroslav Vsevolodovich, the residents of the “often-colored cities” Murom and Grodets were punished.

It should also be borne in mind that the Finnish population, which was adopted by Christianity, had an advantage over the pagans, since it was under the protection of a legitimately acting ruler. This factor of protection became decisive in the third period of the formation of the Christian religion in the Rostov-Suzdal land, when Metropolitan Alexy, beginning in 1354, became practically the ruler (with the permission of the Hans) of that land. Metropolitan, loyally serving 260

Khanam, received from them the authority to involve pagan Finnish ethnicity in Orthodoxy. Khan authorities saw benefits in collecting a distinct forest population in a religious community controlled. Therefore, that period (1354-1505) was distinguished by us and called “the period of monastic power.” It was at this time that the territory of the future Moscow province was covered by monasteries, which contributed to the involvement of Finnish ethnicity in Orthodoxy, and most importantly, the emergence of many small settlements and “often-colored cities. This dramatically strengthened the Moscow ulus in front of the other luus of the Golden Horde.

The Han authorities and the Orthodox religion, as we wrote above, became the two key sources that gave rise to Moscow statehood.

These are the characteristics of each of the three periods.

So, let us move on to the second period of the formation of Orthodoxy in the Rostov-Suzdal land. Do not think that the methods of action of the church changed clearly by year. That could not be. The Orthodox Church has always been exclusively conservative in matters of influence on man. Entering the Han Basques on the ground, she continued to, with their permission, continued to draw the local Finnish population under its care. However, the case was extremely difficult.

And here the Orthodoxy of the Golden Horde launched several decisive, extraordinary actions. Not even in the issue of spread, but in the organizational. Rather, in the strategic issue of its consolidation as part of the ideology of the new state – the Golden Horde.

I suggest you to study in more detail the cases of appointment and action of the first metropolitans of the Golden Horde. On the eve of Batiy’s invasion of Kiev, and this is the end of 1240, the newly appointed Kiev Metropolitan Greek Joseph arrived from Constantinople. During the storming of Kiev, Metropolitan Joseph died. History has not preserved this fact of detailed news, or at least they are not known to me.

We have already said that from this period of appointment to the metropolitan department, as well as to the episcopate, in the Golden Horde could only take place with the knowledge and consent of Khan Batiy. Let’s continue to confirm this axiom with documentary.

Note: from 1241 to the end of 1242, Khan Batiy and his troops were in central and southern Europe and, of course, there could be no language about the appointment of the Kiev metropolitan in those years. Only in 1243 with the consent, and most likely, at the order of Khan Batiy, acting Metropolitan of Kiev, one of the abbots of Kiev, Kirill, became the acting acting of Kiev.

We remember that it was in 1243 that Khan Batiy, after returning from the military campaign, made an overview and reorganization of local authorities in all his possessions. He was preparing for military confrontation with the group of Huyuk-Buri Khans. It is quite clear that before the end of the confrontation, Saint Cyril was only a localist of the metropolitan department.

The confrontation of the Khans of Bati and Mentu, on the one hand, and yu-yuk and Buri, on the other hand, ended only in 1249. It was in that year that Khan Batu’s troops returned from the eastern campaign, after which Batia’s son, Sartak, received land in possession between Volga and Don. And the place of the Baptist of the Metropolitan Department Cyril in 1250 was sent by Khan to Constantinople to the patriarch for dedication to metropolitans. And without unnecessary objections in 1250, it was approved for the metropolitan area.

By the way, in order to pass through the possession of Khan Bati and get “on the pits” (becomposed yards) horses, food and be under the protection of the khan, a Khan’s label and military escort were needed.

After his appointment, Metropolitan Kirill transferred the metropolitan department to the capital of the Golden Horde, Sarai. It was at this time that there was a radical break in the organization of management of the Kyiv Metropolis.

In 1261, a new, Sarai, diocese, was created, which was also in the capital of the state of Sarai. The Sarai diocese for many years became the main place of the Metropolitans of Kiev. It probably happened from the command of the Khan, who wished to have a metropolitan at hand. To confirm this, I suggest contacting the works of professors V.O. Klyuchevsky and H. V. Vernadsky.

Almost since then (1261) the rulers of the lands of the former Kyiv state (Kyiv, Chernihiv, Volyn, Galician, Podilsky, Bratslav, Pinsk, Novgorod, etc. d.) They began to contact Constantinople and manage it directly.

The opening of the Diocese of Sarai was one of the key decisions of the Orthodox Church in its second period. From this time on, the influence of Orthodoxy in Rostov-Suzdal land began to increase markedly. It has gained “state status.” Now all the persons who arrived from the Zaleshan Oluss of Orda were obliged to visit the Sarai temple and bow their heads before the Lord God and Almighty Han, his governor on earth. Even an unbelieving pagan man understood that for openly ignoring the worship of Boiah and Han, he could pay his head. And the choice of a person in Sarai was quite small – either an Orthodox church or a Muslim mosque.

Khan Berke personally practiced Islam in those years. I remind you that both in the church and in the mosque during each Service, Hana-Tsar, sent by one God to all things on earth, were exalted. Prayers served constantly, in all churches from Vladimir, Rostov and Suzdal to the capital, Sarai.

Do not forget, by the 16th century in the churches of the Moscow ulus of all the khans of the Golden Horde, they praised the Kings. It was from her mother that the Horde, Moscovy, took over the title of king.

By the opening of the Sarai diocese and the transfer of the metropolitan department to the capital of the state, Orthodoxy demonstrated their complete loyalty and devotion to the Khan of the Golden Horde. At the same time, Metropolitan and church rulers, thanks to constant submission and service to the Khan, were able to influence the Khan’s power to some extent. And not just to influence, but also to benefit directly from your obedience and cooperation.

Listen: “In 1253 (6761) Cyril, Bishop of Rostov, went to the Horde, to Khan Berkay, for a petition for church needs (here Count M. V. Tolstoy was confused because Burke only became a khan in 1257. And the trip of Bishop Cyril II of Rostov on the call of Khan Burke took place, most likely, in the same year 1257. – W. B.). Welcome to the King (note! – W. B.), the eloquent saint told him how… He converted the pagans of Rostov St. Bishop Leontius… In the same year, a son was ill in Hana, and Han, mentioning the Bishop’s story of healings that occur at the coffin of St. Leontia, sent to Rostov, demanding that Cyril come to him again and heal his son. The saint obeyed… He went on the road again, arrived in Orda and healed the sick Tsar with prayer and sprinkled holy water (and in this case, I think, Count M. V. Tolstoy is confused. Obviously, not “the relics went” to the prince, but — on the contrary, the prince was taken to Rostov, to “mables”. – W. B.). After that, the Bishop, generously gifted by Khan, was released to his homeland with the label of Khansky, according to which the annual tribute of the princes of Rostov and Yaroslavl was transferred to the Rostov Bishopric “to the house of the Most Pure Virgin” [48, p. 48-49].

The Khan’s connection with the Orthodox rulers of the Rostov-Suzdal land was mutually beneficial. Orthodox religion has become an ideological weapon in the hands of the Khan. He used this weapon in full, for the slightest disobedience. We saw this in the examples of Ryazan, Tery, Novgorod, Pskov, etc. D., when they were excommunicated from the church and subjected to anathema.

For their part, the Khans of the Golden Horde provided the church with both material and military support.

I hope readers understand what it meant to separate a believer from the church in those distant times. In fact, such an excommunication was declared “out of the law”. Without the punishment of God and Khan, she could be robbed, killed, burned, and so on.

Thus the Moscow Orthodox Church behaved, giving in service to Khan Orda.

For Orthodoxy, the Rostov-Suzdal land was also a second benefit. As one of the official religions of the Golden Horde, the church could freely replenish its ranks with the indigenous Tatar ethnicity of the state. And not only its usual ordinary composition, but also, mainly, representatives of the Khan family and Tatar-Mongolian nobility. This ensured the church stability and guarantee of existence. In history, hundreds of ads are recorded адівwhen the Golden-Ordinal nobility received Orthodoxy and, in fact, poured a powerful stream into the Moscows — future Great Russians.

Some of the most famous examples:

First. “Petrovsky, male (monaster. – W. B.)… 3 versts from the county city of Rostov, on the shore of Lake Nero… The tug in the 13th century was built by St. Peter. Tsar of Ordinsky, after his adoption of the Christian faith, a church in the name of the Apostles Peter and Paul… He is, St. Founded, founded, around 1262… Black Abode: In It St. Peter, in the old summer, took the tonsure and died.” 553].

Here is how Alexander Ratshin complements Count M. W. Tolstoy in his book “Ancient Saints…”: “He (Tataric tsar. – W. B.) He was a layman and even married, after the persecution of St. Ignatia (Epishop Rostov from 1262. – W. B.) and the Prince, who feared that he, having lost in Rostov, would not return to the Horde. For the bride he chose the daughter of the Ordinsky noble, who settled in Rostov. 51].

Petro lived in marriage for many years, had children, survived both Prince and Saint Ignatius (the bishop died in 1288. – W. B.) and, shortly before his death, having proved, accepted monasticism in the monastery he founded. There were many miracles and healings at the coffin.” 52].

The genus of Peter-Kzarevich grew and owned in Voloda-myrsky ulus of Orda many thousands of hectares of land, villages, lakes, forest, etc. d.

Readers should understand that all these lands, villages and lakes could have transferred to the possession of Petrovi-Kzarevich only personally the Khan of the Golden Horde. And no one else! That is, the Khans of the Golden Horde were interested in settling the Tatars of the O-Mongolian nobility and even their descendants in the Rostov-Suzdal lus of the empire. The Khans of the Golden Horde had several wives, most often more than ten. Only children from their first wife had the right to inherit power. These rules were followed by the “great sadness” of 1360-1380. In the empire there was someone to fill the northern ulus of the country.

Second example. “Ipatiev male (monaster. – W. B.), near the provincial city of Kostroma, on the steep shore of the Kostroma River, just when it falls into the Volga… This monastery was founded in 1330 by Tatar Prince Chet, the ancestor of Boyar Godunov… St. Peter Metropolitan, while in the Horde, baptized Cheta at the beginning of the 14th century, at his request, and complained by Zacharias. The New Christian… Arrived from the Golden Horde… After the death of his enlightener (St. Metropolitan Peter died on 21 December 1326. – W. B.): St. Feognost was on his throne. Zacharias (Four), traveling to Moscow through Kostroma lands with their children and several murs who accompanied him (from the Horde to Moscow at the same time arrived several hundred baptized Tatars. – W. B.), had a prem, or rest, at the same place where there is now an Ipatius monastery. Here he suddenly suffered a cruel illness and — preparing for death — he was awarded to ripen the miraculous phenomenon of the Most Holy Mother of God, with the future Apostle Philip and the priest-martyr Hypatius of Gong. The appearance occurred, as the tradition states, on Lake Merskom, so far ago through the people of Merck?, who lived on its shores; it is located near the monastery and is now called a saint. After a diligent prayer, Prince Zacharias received relief and immediately built a stone church here. The children and descendants of Zacharias especially loved this monastery and enriched it with offerings.” 162-163].

All his lands, forests and villages Prince Chet and his murza got into ownership personally from the Khan, having labels. What a wonderful replenishment of future “Great-Greats” was gained by the church and Moscow with the advent of a new party of Tatar-Montol nobility!

With the mass settlement of the Tatar nobility of Moscow, not only the strengthening of Orthodoxy as the official religion of the state continued, but at the same time the creed connection of the population of the northern and southern ulus of Orda continued, the influence of the Khan authorities on the Finnish ethnicity increased. It is known that even in the highest flowering of the Golden Horde for Uzbek (1312-1342), the Khans had with great pleasure settled the nobility and even descendants in their northern lus, I allow them to adopt the Christian religion.

To what thriage was lowered by Moscow historiography when it planted outright lies on such topics.

Interestingly, in the Ipatiyiv monastery buried almost all representatives of the ancient princely Tatar family of Chets, who lived in the XIV-XVII centuries, including the Moscow king Boris Godunov. And ascended the Moscow throne in 1613, the Romanov-Kobylin dynasty swore allegiance to the state in the Ipatiyivsky monastery in front of the ancient Tatar-Mongol princely family. Think about it, dear readers! In Moscow history, nothing has ever happened. Remember that historian A. And. Lyzlov was unaware of the existence of Ivan Kality (1310-1340). You will be able to fully realize Moscow’s historical lies.

There’s something to think about.

Third example. “Predtechevsky female (monaster. – V. B.) in the district city of Great Ustug on Mount Sokol Nich. It has existed since 1262 and was once male. This monastery is founded by Tatar Basque… A boogue who accepted the Christian faith under the name John. There was John’s house in this place.” 67-69].

This example will complete the confirmation of the indisputable truth of the growth of the Finnish ethnicity with the Turkic (Tataro-Mongolian) in the northern lus of the Golden Horde. A similar mix continued in the following centuries.

And then I want to tell readers about one paradoxical truth of Moscow history, about the phenomenal phenomenon of the “Great Russian” ethnicity to which Muscos can not give a serious explanation so far. Listen to modern Moscow professors: “…XIV century considers the time of formation of feudal land ownership in the Radonezh area (Moscow-via. – W. B.) S. 3. Chernov, who scrupulously investigated this period according to data not only written, but also by archaeological sources. This is enhanced when you get acquainted with the family books of the XVI century, in which the composition of the Moscow boyar is recorded. All those families in which ancestors who lived before the invasion of Batia are indicated, either princely or outsiders. The Moscow land and even… North-Eastern Russia (Rostov-Suzdal land. – W. B.) by the second half of the XIII century. These books are unknown.” 39 ?.

Here is the discovery!

Once again, we are convinced of the absence of the flow of the Slavs of the X-XIII to the Rostov-Suzdal land from the Kiev principality. Because this fact and this truth are claimed by the Moscow professor and his colleagues.

Boyar state of future Moscow was made by the second half of the XI century (remember the Basque Bugaya, 1262), that is, Tatar-Mongolian aliens. It was from them that the famous princes’, the Count’s and boyar genera of Moscow: Godunov, Saburova, Velyaminov, Bugaiov, Uvarov, Davidov, Zlobina, Minchakiv, Oreshkins, Urusov and thousands of others. Don’t forget this undeniable truth!

Finnish tribes of mayors, the mayor, the wall, all and others could not, living until the 13th century in savages and living in earthen, in fact, norah, to create a powerful layer of farmers. And serious agriculture began in Moscow only at the end of the XIV century.

But we have somewhat deviated from the subject. Another exceptionally important event of the second stage of the formation of Orthodoxy in the Rostov-Suzdal land was the war of 1269-1271 between the Golden Horde and the Byzantine Empire, the direct participation in which the military wife from the country Moxel took part. Readers will not find a serious analysis of that war in Russian history. But the reason for war and its results deserve attention.

The Golden Horde for Bati’s grandson, the famous khan Menu-Timura had no territorial claims to Byzantium. I remind readers that the family branch of the Genghisids of the Golden Horde in those years was in a military conflict with another branch of the Genghisids, which ruled in the Caucasus, Iran, Syria, etc. d., no less famous Hulagu Khan dynasty. In those years, the older son of Hulagu Khana, Abaga Khan, ruled in the state of Hulaguid. That is, the fighting of the Golden Horde with Byzantium through the Caucasus was impossible. And naturally, they took place through the territories of modern states of Romania, Bulgaria and Ukraine, because the border of Byzantium passed through the Danube. While the last nomads of Tatars, even under Uzbek Khan, did not move to the right bank of Ukraine. It is about the end of the 13th-early XIV century. These are historically undoubted facts that Arab and Persian scientists who visited the Golden Horde in those years. Readers can be sure of this by reading the collections B. G. You are Zengausen who came out in the Russian Empire.

There was the only reason for that war: the Golden Horde’s struggle with Byzantium for Orthodoxy within the territory of the Horde. Metropolitan Kirill and bishops convinced the Khan to demand from the Patriarch of Constantinople the transfer of the right to agree (assignment) of Metropolitan and bishops in their possessions. Otherwise, they could not consider Khan “their King.” Which he performed Khan Mengu-Timour by military means. It should be assumed that the Byzantine Patriarch, living in “symphonig” unity with the emperor of Byzantium, peacefully refused to decide such a issue.

We find confirmation of our concept in the historical facts of Moscow’s past. Thus, the first Khan labels of metropolitan, bishops and abbots of monasteries date from the time of the reign of Khan Mengu-Timura.

After the war of 1269-1271, the Khan of the Golden Horde removed the right to appoint a metropolitan and bishops in his possession. Orthodoxy of the Rostov-Suzdal land became fully controlled by the Khans of the Golden Horde. The Orthodox Church became an integral part of the state power and the state apparatus of the Tatar-Mongol of the Eh Empire.

There could be no other. You cannot have privileges in the state without serving this state and power. Moscow myths and fables are unacceptable for serious conversation.

And then let’s talk about another extremely interesting find from Russian church literature. Do you remember the first mention of Moscow? We have already explained why Moscow, as a settlement, appeared only in 1272.

Working on the first book “Moksel countries” in Kazakhstan, I had no opportunity to turn to the church literature of the Moscow empire, which concerns those distant times. Determining the date of Moscow’s founding – 1272, it was necessary to be guided by the logic of historical events of that time, conducted in the Golden Horde by censuses and the very fact of the absence of the Moscow principality until 1277. Naturally, ordinary Moscow myths and outright lies about some Moscow princes Khorobrats were rejected. Such a siege was the work of the Chotokin Commission and its followers.

When the author worked on the second book “Country of Mok Sel”, already in Kiev, had the opportunity to turn directly to historical church literature. And here’s what turned out:

1. Church "Thanks on Bora, Cathedral, in Moscow, in the Kremlin... — at a time when the place of the current Kremlin was still covered with a beard or thick forest. — son of Alexander Nevsky, St. Daniel (born 1261. - W. B.), who has just got into the land and village... built in 1272, among the boron, on Borovitsky Hill (so the tract this was called in ancient times), in the same place where he lived in a lonely hut, the wooden church of the Savior-Treobrazhenia... There was a wooden temple for 56 years.” 325-326[.

So, history showed the appearance of the first wooden structure in the territory of future Moscow in 1272. You can’t take the eye and his hut seriously. Such “wucks” in the then taig forests of future Moscow have beenchased thousands. These were ordinary inhabitants of the forest slums of Merian land, Finnish hermits. We will forgive author Alexander Ratshin with a decently launched cloud. Alexander’s son, so-called Nevsky, could not personally lay down a church in 1272. He was only 11 years old that year. So the church was laid down by Nshi.

2. "Novospassky (monaster. - W. B.), in Moscow, according to Tagan Square, on the high shore of the Moscow River... The original basis of this monastery is laid in the XIII century (on the place where now Danilov monastery) the first Moscow prince, St. Daniel Alexandrovich, when Moscow barely arose from oblivion. 199].

3. "Danils (monaster. - W. B..., in Moscow, at the edge of the city, between Danilova and Serpukhovska pledges... It was founded around 1272 by Saint Prince Danil Alexandrovich of Moscow. —In 1330 B. K. John Danilovich Kalita transferred him to the Kremlin to the Church of the Savior on Bor, under the name Spassky. Later Daniel Monastery separated from the Spassky monastery and had his own abbots. 231].

Why did Moscow settle in 1272?

It is necessary to track events, and the zo occurred in the Golden Horde during 1271-1272. So, in 1271, having achieved a positive result in the war with Byzantium, Khan Maniou-Timur returned his troops to the Horde. That same year, Alexander’s younger brother, the so-called Nevsky, returned from the campaign, Basil, who commanded a hairy wife in that campaign. He apparently did himself well in the hike.

Alexander Nevsky’s middle brother, Yaroslav, occupied the throne of Grand Duke Vladimir-sus in those years (1264-1271), so he sat at home.

After the war ended, Khan summoned all officials of the state and church. Among them were the sons of Alexander Nevsky – Dmitry. Andrew and eleven-year-old Daniel. The hap remained dissatisfied with the report of Prince Yaroslav Yaroslavovich. As you know, returning from the Horde, Prince Yaroslav Yaroslavovich died. Most likely, he was poisoned and died in the pond of Khan, as did his father Yaroslav Vsevolodovich and brother Alexander (Nevsky). Then a decree was appointed to the Vladimir table and issued a decree on the third census in Rostov-Suzdal, Novgorod, Pskov and Ryazan Ulus. It was 1272.

For the first time, all rulers and abbots of monasteries received labels from the Khan’s right to use Khan’s property and the order to involve pagans in the Christian religion. For the growing heirs, Khan ordered new settlements to be established. What Metropolitan Kirill performed, Prince Basil and the Great Basque for the younger Alexander descendant, Danila, establishing the settlement of Moscow in 1272.

Khan Mangu-Timur remembered his native from the family of Alexander, the so-called Nevsky. Church historical literature confirmed Moscow’s facts in 1272. The initiator of the settlement was personally the Khan of the Golden Horde Mengu Timur.

We will not be tired of readers with Moscow’s “beating to Moscow in 1147.” Even church literature had to admit:

‘Archangel Michael, Cathedral, in Moscow, in the Kremlin… The original construction of this church is attributed to the early XIII and even by the end of the 12th century, when Moscow is the beginning of the church. there was and therefore had to have its own temple, in the name of the Chief of the heavenly forces, Archangel Michael… Others. and with greater certainty, it is assumed that it was built wooden as early as the reign of St. Danila, the first known in history by Prince Mikhail Khorober, the smaller brother of Alexander Nevsky. However, no historical facts can confirm the existence of this wooden church (as well as the fact of the existence of Mikhail Khorobry – “Worobrit”. – W. B.). The real and undoubted history of this Cathedral Church begins with the time of Grand Duke John Danilovich Kalita. 302].

History does not know about any church that would appear in Moscow until 1272. And you can’t invent anything here. The first organized settlers and the first wooden buildings in Moscow were officially recorded in 1272, during the third Tatar-Mongolian census of the population of the Golden Horde.

I want to draw attention to another historical authenticity. Moscow historical and church literature is delighted to inform readers how almost with the onset of the XIV century, the Kiev metropolitans abandoned Kiev and moved first to Vladimir and then to Moscow. He said that Kiev is so hardened, and Moscow so rose that the metropolitan had nowhere to go to Moscow. However, such a claim is another Moscow’s siege. I have already wanted the Muscovites “great and ancients” from distant Kiev times. And the insistance of the “parents of the siege” that each historically undoubted fact has its historically reliable reasons. Moscow’s desires have never played a decisive importance.

We have already written: Khan Batiy, since 1250, ordered the Metropolitan of Kiev to be in Sarai, the capital of state. The same was exactly what was said to the second Metropolitan Maxim (1283-105). By the way, pay attention: Maxim’s approval for the metropolitan department lasted as much as three years. And that is a reliable explanation. Khan Mengu-Timour died in 1282. And the new Khan Tuda-Mengu decided on this issue only in 1283. Metropolitan Maxim also kept his department at the bet of the Khan of the Golden Horde. There is no doubt that he was constantly visiting dioceses. The northern dioceses of the Golden Horde naturally raked more attention from it, because in them most of the population still lived in paganism and savagery.

No wonder Professor H. B. Vernadsky was forced to admit: “The bishop of Arabia played a major role in the Russian church, especially in the second half of the nineteenth century and the first half of the 14th century.” s. 94).

Even more role is sent to the “Saray Metropolitan”. There is no need to doubt here.

The third metropolitan of the Golden Horde Christians was Saint Peter. And this happened, without a doubt, at the suggestion of Khan Tohta. Saint Peter was in the metropolitan pulpit from 1309 to 1326. It was under this that fundamental political changes took place in Kiev and the Kyiv Metropolis. The Moscow desires did not play any role. Everything is due to historical events.

Thus, the Kiev and Volyn lands liberated from the Golden Horde in 1319-1320. This is evidenced by chronicles of Lithuanian, Polish, Hungarian and other peoples. Ukrainian chronicles are also. It was from 1320 that Metropolitan St. Peter became in Kiev a persona “non grata” — undesirable! The man serving the Golden Horde could not be acceptable to the Lithuanian-Russian state. I think there is no explanation. Let us not forget that the Kiev and Volyn lands were torn off by Grand Duke Gedimin from the Golden Horde.

No less trouble occurred in Metropolitan Peter in the Horde itself. In 1312, the Muslim Khan Uzbek came to power in the Golden Horde. And although Uzbek did not pursue Christians in his state, “… and was quite favorable to Christianity, and equally recognized both Orthodoxy and Latinism,” yet Muslim religion became privileged [56, p. 115].

Metropolitan Peter was most likely invited to move to the northern lus of the country.

Khan Uzbek could not allow the Metropolitan (ligively) to rise over Muslim muftia. Therefore, we see Metropolitan Peter for ten years in various cities of the northern lus of the Horde. He was looking for the strongest to rely on him. We will talk about this in more detail in the third book.

Saint Peter finally found himself in Moscow. “I love the Moscow Prince… Kalitu, Saint Peter spent most of his life in his district – in Moscow, bowing the prince to the construction of the Assumption Council… Shortly after the temple was laid down, the great saint died on December 21, 1326 and buried in a tomb that he prepared for himself. 60].

St. Peter was buried in an unfinished temple. For another, Metropolitan Peter in the northern ulus of Orda had no other.

The next metropolitan was expected.

By the way, I remind readers that one of the wives of Khan Uzbek was the daughter of the Byzantine emperor. Therefore, the new Metropolitan Theognot arrived in the Golden Horde quickly. Already in mid-1328, this priest appeared in Kiev. However, in Kiev Feognoust was not accepted. This

It is clear that his candidacy was in line with Khan Uzbek.

Listen to Count M. V. Tolstoy:

“Holy Theognnot Metropolitan… He is born, Metropolitan… From 1328, visiting Kiev and Vladimir, arrived in Moscow and settled “in the yard of St. Peter, where since then the department of Moscow High-Tites” (49, p. 61].

Starting from 1320, metropolitans could not place their department in Kiev or Sarai. They were not accepted there. Only for this, the main reason, the metropolitans were forced to move to the “often”, “lubyan” Moscow. And Kiev, at the request of the Grand Lithuanian-Rus Prince Olgerd, received from Constantinople his own metropolitan: “The Patriarch, inferior to the demand of Olgerd, Prince of Lithuania, set another metropolitan for Lithuania” (49, p. 119].

The Moscow Metropolitan Theognisto served the Khan of the Golden Horde, Uzbek.

From our first book, we apparently remember how Metropolitan Theognost excommuniced from the church and subjected anathema (according to Khan Uzbek) not only individual princes, but even residents of entire cities. Remember the Pscovites separated from the church by Theognoust. However, after the death of Khan Uzbek, other troubles began for the metropolitan. The son of Khan Uzbek, Janibek, and especially his knowledge, saw enormous wealth that accumulated in the hands of Orthodox rulers, so they tried to change the situation. They wished to force church rulers, as the greatest owners, to pay taxes (data) to the treasury of the Golden Horde. Upon arriving in the capital of Sarai in 1342 at the new khan of Janibek, Metropolitan Theognost was unable to freely receive a label on the metropolitan area. The Golden Horde ministers, apparently with the knowledge of the Khan himself, demanded from Theognost a voluntary rejection of benefits received by the church in the old times. But those times are very tough to-276

Yasa Genghis Khan (the construction of the laws of the empire) were rattized, then the decrees of Bati, Burke, Mengu Pimur and other Hanibek Khans could not. He wished to achieve it by pressing the Feognost from the “khansk court”. Listen to how this topic is presented by church literature:

“In 1342, the blad. The feognoust was forced to go to the Horde to the new khan of Janibek. There was kept the Metropolitan: fanatics of Islamism strongly demanded that the metropolitan pay tribute for himself and the clergy. Theognoust referred to Khanic labels that free the Church from taxes, but Mohammedans, not wanting to violate the statutes of the Mongol government, wanted to bring the first saint to that he himself would abandon former rights. With this intention, they kept the metropolitan and subjected him to various trials, but bliss. The feognist suffered and returned to his homeland with former rights. The tale of “the suffering of the Hisoruntain of the Metropolitan for the tribute of the church” published in the “Stepen Book”, I, 442-444″ [49, p. 61].

As you can see, the state of the Golden Horde, where almost three hundred years included Rostov-Suzdal land and Moscow ulus, was not a wild and backward formation of nomads, but an organized, centralized state that operated under strict, hundreds of years followed by laws. Moscow in that state was integral, from the capital of Horde Sarai ruled. part. Moscow fiction about supposedly free, independent of the Rule of existence and development is completely unjustified.

Let’s listen to Professor H. V. Vernadsky:

“North-eastern Rus (it is about Rostov-Suzdal and Ryazan lands. – W. B.) It was in the direct subordination of the gold-lined Khans.” 112].

Metropolitan Feognost died on March 11, 1353 during a terrible sea plague called the “black death”. This death is associated with the end of the second period of Orthodoxy in the Rostov-Suzdal land.

By 1354, the Moscow Orthodox Church had completely separated from Kiev. As we will see in the next section, it was from this time that its actions began to acquire completely new, purposeful and aggressive traits. It is aimed at expanding and enriching the church.
9

III. The period of monastic violence

The first half of the 14th century were the period of the rise of the Golden Horde. It was for the Khans of Uzbek (1312-1342) and Janibek (1342-1357) that the Golden Horde empire enjoyed the highest respect and respect among its nearby and Far neighbors. The state at a very high level of development was culture, crafts and trade. The Golden Horde diplomacy influenced even the states of the North coast of Africa. It was at that time, at the command of Khan Janibek, Alexi was ordained to the Metropolitan Department in Moscow in the ‘T354.

Let’s listen to a modern Moscow professor: “More in the life of Feognast… The ambassadors to Constantinople were sent to ask anyone to appoint the heir of Theognnot, except Alexy, the Ambassadors returned after the death of Theognost with a proposal that Alexy go to Constantinople for chirotonation. Alexy went to Constantinople, where he was ordained metropolitan. 94-95].

I remind you that the future metropolitan could only be in Constantinople with the permission of the Khan, having two labels on his hands: one gave him the right. Alexia, to ask the metropolitan department, and another gave the right to move around the Golden Horde and allowed to receive horses and food on the “postal pits”.

Professor I. U. The building in his book says: “The label of Taidula (the wife of khan. – V. B.) Alexia (1354), which allows him to move freely through her possession in Constantinople [61, p. 96].

By the way, even more fully our conclusions are confirmed by the “Help Encyclopedia, published by K. End in royal times. Read: «In Ancient) Russian (its) ovliof(s) along with the label of Berdibek (khan of the Golden Horde in 1357-1361. – W. B.), given by St. Alexia, printed and label of Taidula, given by this queen on the occasion of the Metropolitan’s trip to Constantinople” [1, t, 10, pp, 47-48].

Each step of movement of the Moscow prince and Metropolitan under the Golden Horde was strictly controlled. He was under constant supervision of the Tatar-Mongol executive branch (bassakaki, piti caretakers, it is. d.).

In this regard, readers should more clearly imagine the interest of the Moscow owners of the XVIII century in removing all written original sources in conquered peoples. Therefore, the Muscoquites and equipped an expedition throughout the empire, looking for and sweeping everything away. They knew for sure that it threatened imperial lies, that historical caricature, which we were presented as “History of the Russian state. Therefore, they acted and really with state scope and principledness.

But back to Metropolitan Alexy. As you can see, Metropolitan Alexy would remain one of the ordinary ministers of the Moscow church if the Khan’s will and coincidence had not intervened in his fate. Here’s what the same “help Encyclopedic Dictionary” K. Kraia: “Taidula, Ordinary Queen, wife of Khan Chanibek (Janibeka, – V. B.). In 1357, suffering from a serious illness and listening to the virtues of St. Metropolitan Alexy, she demanded his help. Khan wrote to the words of John John: “We have heard that Heaven does not deny the prayer of your main Pope in nothing; let him ask for health to our wife.” St. Alexy came to the Horde with hope of God, and did not deceive: Taidula recovered. How to show my gratitude to St. Alexia, she asked her son Berdibek… mercy for the Russian state and the church, t. 10, p. 47-48].

Of course, you can not take seriously the words about the “Russian state”, because it did not exist in those days. We are talking about the privileges received for the church and the Moscow Ulus of the Golden Horde. Khan allowed the Metropolitan to open in an undeveloped forested monasteries and a desert without further requesting permits for this. The high permission of the Khan was a turning point for the formation of Christianity and Moscow statehood. He allowed the Moscow metropolitanate for 150-200 years to forcibly involve Finnish tribes that lived in deep forest areas of future Moscow. Those who resisted, the Moscow church either expelled from the place used or destroyed. The church and government acted decisively and cruelly.

The interest of the Khan authorities in such actions is quite obvious. Thus, in the hands of the Moscow metropolitan, and hence in the hands of the Moscow prince, were the largest land and human resources. Which gave him the opportunity to continue to remove all and threaded independent neighboring principalities-ulus of the Golden Horde.

Metropolitan Alexy began to organize and create fundamentally new monasteries – monasteries-owners.

Listen to and. U. The building was the old monasteries opened in the country of Moxel from 1090 to 1354:

“Contained by princes, bishops, boyars and held at their expense, these monasteries were built as a “shel refuge” for large depositors who lived in them under the Kel-Litian statute, no economic tasks were set before themselves.” pp, 73].

Old monasteries, in fact, could not accumulate huge wealth. They ate them. Although it is clear that some values — spiritual, cultural and even material — were also in the old, Celliotic way of life. monasteries. However, Orthodox preachers of the old monasteries acted among local Finnish tribes mostly preaching. They helped Aboriginal advice, treatment of the simplest diseases, new seeds, etc. In the old monastery, the novice attempted to save the sinful soul. He was prayerful and acting. That is why such monasteries could not solve the issue of complete Christian colonization of the local Finnish ethnicity. After all, pagan Finnish tribes and communities, being out of reach of power and using land, forest, pastures, Ug Idd, etc., could exist independently, ignoring the power and the Orthodox Church. That was their advantage.

Many church figures of the Rostov-Suzdal land saw their impotence and felt the need for other measures. At the same time, they clearly understood that when such measures to involve the surrounding population in Orthodoxy were not decisive, either Islam or Catholicism would be carried out by such a mission. I think that Constantinople constantly reminded of this.

That is why, having received permission (“myst”) of the Khan, Metropolitan Alexy changed the direction of the Moscow Orthodoxy, that is, the church. It is necessary to remember that at the same time he concentrated in his hands and princely functions. This is confirmed by Moscow’s history. We read, “Alexey… Metropolitan of 1354 (year) During the reign of Ivan Ivanovich Krasny and the minority of Dimitri Ivanovich (called Donsky. – W. B.)… He was the head of government [16, t. 1, p. 418].

What did Metropolitan Alexy change in Moscow Orthodoxy?

The answer is very simple: the attitude to land ownership, by directing the monastery colonization allowed by the Han in the direction of enriching the church and the powerful seizure of pagan land along with the population. The baptized Finn practically became a slave at the monastery. From these times, the Muscovites “crests”, that is,

The Finnish tribes baptized into Orthodoxy are Christians (“crestined”).

This fact was not denied by Moscow’s Soviet historiography. We listen: “The situation changes in the second half of the XTV century, when one after another begin to arise monasteries of a new type, which are no longer noble,, powerful, but people who do not own land, average wealth, but energetic, enterable, who put before the newly-posted “obstacles”In the land, the seed, the salt varries, fishings with dependent and hired, but labor, which is steadily secured,” [61, p. 74-75],

Here’s what is interesting: for many hundreds of years, Moscow’s “scribes of history” convinced the whole world that the Moscow principality was the most progressive and developed. It, they said, from the first day of its existence, only those who were doing that solved “general Russian problems”. There is incredible stupidity: Moscow is both noble, progressive, and most developed, and endowed with a “general vision”, and so on.

All such ideas are false. Even in the middle of the XIV century, the Moscow Ulus as part of the Golden Horde was the most backward and deaf. Already in 2-3 versts from Moscow began deep deserts and slums. It was at the development of the Moscow deaf that the original efforts and actions of Metropolitan Alexy were directed. Only during the period of metropolitan service personally by Alexius in the deaf woody slums of Moscow was laid more than 20 monasteries of a new type. I repeat, only in the territory of the future Moscow province. Here are some of them:

— Wonderful monastery (founded in 1365);

Simon's monastery (founded in 1370);

Savin-Storozhevsky Monastery (founded in 1377); 282

— Androniev, or Andronikov, monastery (founded in 1360);

— Vysotsky-Bogorod Monastery (founded in 1373);

— Pesznoshsky — Mykolaiv monastery (founded in 1361,);

— Alexyiv Monastery (founded in 1360);

— Vladychyn Monastery (founded in 1362);

- Rozhdestvensky - Starosimonov Monastery (date of foundation - 1370);

God's Monastery (founded in the same years).

And dozens of others founded with the permission and blessing of Metropolitan Alexy.

Almost all monasteries of the new type were opened in a deaf taiz, where later became places of emergence of new villages and cities.

Remember such the appearance of Moscow in 1272 on the site of a built church in the wild Meric deep.

According to approximate estimates, during the stay of St. Alexy at the metropolitan department in the system of the Moscow Metropolis, already separated from Kiev, more than 60 monasteries-owners were founded. However, the main thing is not even the number, the main thing was the system of forced involvement of the Finnish pagan ethnicity in Orthodoxy and accumulation of enormous material and human resources in the hands of the church. What I want to note is that without violating the existing gold-ordinal laws. Only because of the Khan’s “molds”.

This “monastery move — the Moscow church by the taig slums of the Ordinian north lasted in the 15th and XVI centuries. It was thanks to the cruel monastic colonization that the Khan’s authorities were conquered, and in the future – the Moscow princely, Finnish pagan ethnicity of the northern luss of the empire.

No Slavic “begin” and “presence” was observed. Since, adopting the Christian religion, the Slavic tribes of Podniprovya and Novgorod remained free people. While in the Moscow interpretation of the Christian religion, almost the entire Finnish population, which accepted Christianity, became the property (slaves) of either monasteries or foreign owners: princes, Basques, boyars, khans.

Look at the colossal wealth the monasteries of the northern ulus of the Genghisid Empire possessed. Although we have data from the middle of the XVIII century, readers should understand that the accumulation of material wealth and human potential in monasteries took place over several centuries.

1. "Troitsko-Sergiev Lavra, ...a male monastery in the Dniester district 60 versts from Moscow, near the rivers Konchura and PshnITSya, near the ancient town of Radonezh... It was located near the ZO monasteries and deserts, and in the estates that belonged to it until 1764, there were more than 106,000 spirits of peasants. 180].

This is the “godly home.”

2. "Wonder (monaster), in Moscow... Founded in 1365 St. Alexy Metropolitan... In 1764, the monastery belonged, among other lands, about 18,600 souls of peasants from various provinces. 192-199].

3. "Stones men's, in Moscow, on the edge of the city... This monastery was founded initially in 1370 by the Monk) Sergei Radonezsky, with the blessing of St. Metropolitan Alexy...

Before the establishment of the spiritual states belonged to this monastery many villages and selyices, in which there were more than 12,000 muzzles of peasants. 206].

The Moscow Orthodox Church, with its actions, since the XIV century, contributed to the planting of cruel slavery (fortreat) in the northern lus of the Horde, which later allocated to the Moscow state What is interesting: the church became not only the bearer of the idea of slavery, but also became the main 284

slave owner. Therefore, do not be surprised by the cruelty and barbarism that existed in the relations between the peasant (Christian)-fin and his owner: Basque, Boyarin, prince, bishop and so on. It was the usual relationship of the slave and slave owner in Moscow.

Do not be hypocritical to Moscow historians: they say, Christian luck was spoiled after the transition of the Slavic from Russia to the far north. Slavic tribes in the Rostov-Suzdal land, and therefore in Moscow, were never observed. This axiom of the Moscow establishment is time to learn.

We will not cite dozens of creepy ranks of the Adow of Moscow church slavery. When you read such evidence, it becomes creepy from the very concept – the Moscow Orthodox Church. What is characteristic: and in our time, Moscow Orthodoxy is one of the main destructive elements of Moscow chauvinistic policy. Remember the so-called “cross moves” of the Moscow church in Kiev streets during the election of the President of Ukraine in 2004.

How evil and hostile were the faces of those people! What terrible thoughts!

Whether we like it or not, during the presentation of the topic, we have to be distracted by the favorable issues, of ancient Moscow reality. We have no right to leave them unattended, because every new fact and phenomenon for this was hidden in the depths of verbal gender to hide or distort it for the sake of the “Roman concept” of Moscow history.

Studying the activities of Metropolitan Alexy, among the mass of praise speech, pay attention to such a fact. Listen:

“Wonderful man(s) (monaster)… in the Kremlin… Founded in 1365 by St. Alexy Metropolitan… Once there was a Hansky barn in this place. Saint Alexy, invited by Han Janibek to treat eye disease by Khanshi Taidula, traveled to the Horde and. Healing the suffering…, received under her a gift the Kremlin’s bread: and from Khan, in addition to 285 precious gifts, a preferential letter in favor of the Russian (as they want to be Russian since those distant times. – W. B.) churches. After returning to Moscow, St. Alexy built a… The monastery with a wooden church, in the name of the miracle of the Archangel Michael, with a side altar of the Annunciation of the Virgin. 192].

Once again, Russian lies about the alleged full affiliation of the Moscow prince of the Kremlin since its inception. As you can see, this is only another “daught” of boats-nin historians, their great fiction and incredible desire.

All buildings on the territory of the Kremlin (even the stable) along with the land belonged to the Khan of the Golden Horde and his family. This was not only the case in the Moscow Kremlin, but also throughout the Rostov-Suzdal land. Note: It is about 1365! By the way, Metropolitan Alexy did not destroy Khan’s stalls on the territory of the Kremlin. He had no right to do that. He only adapted the Tatar stable to the monk’s hostel. True, as a brilliant diamond, “snatched nose” from Moscow history.

We will forgive Russian historians and church figures confusion in the years. This is their old “disease.”

To readers do not think that this is an exception to the rules, I remind: the authorities in the Moscow Ulus, as well as property, including land, at all times the entry of Moscow into the Golden Horde belonged personally to the Khans and was ruled by their representatives – the Basques. The Moscow princes (as others) were Khan’s vassals under the control and supervision of the Basques. Therefore, the Khan’s palaces, Khan’s stables, and the Basque palaces were always located on the territory of the Moscow Kremlin. In all times! Even in 1477, the real owner was none other than the Khan of the Great Horde! And in place, in the Kremlin, sat his Great Basque.

Incredible! But it is the truth of history.

Listen to the Moscow historian of the XIX century; “The temple of Nicholas the Wonderworker, Gastunsky, the former cathedral, in Moscow, in the Kremlin between Ivan the Great and Spas Gate, against the Mykolaiv Palace, where now a plat-palat. At this place there was in ancient times the courtyard of the Khan Basques, or tax collectors, who at the same time supervised the Grand Dukes. Wife W. K. John III, the Greek Royal Sophia, did not want to tolerate these dangerous exods near her Palace and around 1477 (year) convinced the wife of Khan, with gifts and revelation in a dream vision, to give this yard to her; to which Khansha agreed… Here they built a “bothth” (in one day) the promised church of Nicholas Linyal, and in other messages of the Yelnia. 331].

Great testimony! Even in 1477, the Iranian Basque was sitting in the Moscow Kremlin, “looking” behind the Moscow prince. I hope readers understand that in this case, nothing needs to be explained.

How many outright lies does thetoriography of the “Great-Squir” contain! And what is especially sad: Moscow’s historical lies are now pouring in rivers, distorting the past of Rostov-Suzdal land. The 13th century is the country of Moscow!

But back in the 14th century.

We will not describe Alexy’s princely activities. How not to detail his metropolitan affairs. Metropolitan Alexy was one of the most loyal and obedient figures of the Khan authorities. It was to him, one of the few in the empire, who was issued by the Khan the highest in confidence so-called Tarhanna charter. Tarchanic letters in the Golden Horde were endowed with the most close to Khan people. The man who owned this letter obeyed Khan. Only for fixed violations could be punished in a certain place.

Therefore, Metropolitan Alexy even during the period of the highest sadness in the Golden Horde conducted a monastic colonization of Finnish tribes recklessly. His actions spread to the northern ulus of the Horde, from Tula to Bilomorya.

I want to bring to the attention of readers that the city of Tula was founded by the Khan of the Golden Horde in those days and named after his wife – the famous Taidula. Listen to the Russian source:

“…The city of Tula, called the name of Queen Taidula, wife of Chanibekova (Janibek). – W. B., and once she is guided by the Basques.” 10, s. 48].

Much later, another version of its “founding” was “invented” for Tula.

As you can see, in parallel with monastic colonization, there was an increased Tatar-Mongol colonization of the Rostov-Suzdal land. One relied on the other. We should not forget about it. Moscow Orthodoxy was a strike ram in the hands of the Khans of the Horde in the development and colonization of the Tatar-Mongolian authorities of the northern Uluss of the empire.

Metropolitan Alexy “died February 12, 1378 and buried in the magnificent church he built” [49, p. 62].

We have already noted: due to the circumstances that developed, he became a metropolitan who gave impetus to the emergence of a new type of monastery-owners. By the way, from his command and old, previously existing monasteries, began to be heavily developed by property.

In the lifetime of Alexy, in 1375, Metropolitan Cypriian arrived. He was baptized in Constantinople, in agreement with the Lithuanian-Russian Prince Olgerd, to the Kyiv Metropolis. Since Prince Olgerd, defeating the Golden Horde troops in 1363, began to dictate his conditions to the Patriarch of Constantinople.

There is no doubt that Cyprusian arrived in Kiev and took the Metropolitan’s department with the permission of Prince Olgerd. And so, as it is, at the request of this prince. The Metropolitan of Kiev had a separate metropolitan (as we mentioned above).

The history of Moscow period 1300-1410 is twisted to complete absurdity. We will not move the entire historical siege of Moscow of that period. Let’s only talk about the facts we will operate.

Metropolitan Cypriian was ordained for Kiev. It is natural that, arriving in Kiev, he presented himself to the great Lithuanian-Russian prince Olgerd and the nobility of the state. He was dedicated to the relationship of the Lithuanian-Russian principality with the Golden Horde, which at that period were exceptionally tense. And since these were the times of greatest confusion in the Golden Horde, and the dark man Mamai, who practically ruled the Horde, was sowed by the dark, it was clear that it was Olgerd’s relationship with Mamai that determined relations between neighboring states.

After the death of Metropolitan Alexy Cypriian in mid-summer 1378, most likely, at the order of the Patriarch of Constantinople and with the consent of the Lithuanian-Russian prince, went to Moscow.

And then Moscow historiography distorted all events related to Cypian to complete absurdity. It is as if the Moscow prince Dimitri, the future Don, did not allow Cypriian to occupy the metropolitan department and put him under arrest. But later he released and kicked back to Kiev. I said, look: the full master of Moscow, who wants, does. Of course, such a writing looks doubtful. Russian history has always hidden something. In our case, she spoke about a few specific facts.

First: the decision to allow the metropolitan department was made by the Khan of the Golden Horde after the report of the main Basque. And since the dispatch of the great Basque from Moscow to the capital of Sarai and the Khan’s response were on the road for several months, then, of course, Cyprian was engaged in the management of the Moscow Metropolis all this time: he met bishops, ordained priests, visited monasteries, held worship in churches, and so on. What

Metropolitan Cypian did rule the metropolitanate. So the obvious Moscow fiction about the actions of Dimitri, the so-called Donsky.

But Russian historians have silenced an even more reliable fact: the excommunication of Dimitri Donsky from the church, giving him anathema and curse. Nowhere in popular literature (except special) will you find a message about this act of the Metropolitan, carried out in the deep autumn of 1378. Metropolitan Cyprian excommuniced Dimitria from the church and subjected the curse publicly in the church, in the presence of bishops and priests. Then I went to Kiev.

What is hidden behind this strange church curse of Dimitri of Don?

We can’t take Russian ideas about the “prohibition of the prince.” We have already seen that in the Moscow Kremlin even centuries later, in 1477, the prince was “under the cap” of the Great Basque. I will have to remember the historical events of that time.

So, in 1373, the Lithuanian-Russian prince Olgerd “introversed with the Lithuanians into the Kremlin, hit a spear against the wall in memory of Moscow and handed the red egg to Dimitria.” Thus, the Moscow prince became dependent on the Lithuanian-Russian prince Olgerd. Although how much I have been looking for in historical literature, except for the Russian verbal husk, I have not yet been able to find anything more on this topic. The cleaners worked for conscience. However, traces of Moscow dependence on the great Olgerd have been preserved.

Thus, in 1373 in the “general Russian chronicles” we find: “And Prince… Dimitri of Moscow will die from Totar and with Mama.”

Already in 1377, Dimitri sends his wives to the Pyajan River against the Tatar troops and is completely defeated. But in 1378, on the river of God his wife, along with the wives of the Lithuanian-Rus Prince Andrei Polotsky, defeated the troops of the improvised Mamai – Begich. Note: 290

The victory was celebrated in 1378 together with the troops of Olgerd’s son Andrei Polotsky.

The joint actions of Prince Dimitri of Moscow with Olgerd’s son are more than strange if guided by Moscow’s “says” about the friendship of Jagiel (also Olgerd’s son) with Mama. Jagailo became the great Lithuanian-Russian prince after Olgerd’s death in 1377. There is no reason to claim that he made some alliance with Mamai against Moscow. This is contrary to ordinary logic: the ruler never made covenants with servants in those days. Moscow historiography with this lie covers a rather serious fact that Moscow wished to give forgotten.

Why did Prince Jagiilo of Lithuania-Russian send Metropolitan Cypriian to Moscow in 1378?

There is only one logically reliable answer to this question: he demanded that Prince Dimitri of Moscow join Lithuania to remove Mamai from power and restore the legitimate rule of the great Genghis dynasty in the Golden Horde. Most likely, Dimitri, nicknamed Donsky, rebelled against this demand. For which he was excommunicated from the church and subjected to anathema by Metropolitan. Being under curse, Dimitri had nothing left but to join the Lithuanian-Russian army’s campaign against Mamai in 1380. Note: it was the Moscow wives of Dimitri who joined the troops of Lithuanian-Russian princes Andrei Polotsky, Dmitry Bryansky and Bobrok-Volyn (Dmitra Ka-Ryatovich). The testimony of this historical truth is that, after the accession of the Khanese throne of the Golden Horde in 1380, Tokhtamish signed an Allied Treaty with the Grand Lithuanian-Rus Prince Jagyl. This contract was in effect for 20 years. The treaty resulted in the famous battle of 1399 at the Vorskley River when Vytautas went war against Tokhtamish’s enemies.

And it was in that battle that three great Russians died (not to be confused with the Muscovites) — Princes: Andrew Polotsky,

Dmitry Bryansk, Dmitry Kariatovych (Bobrok-Volynsky).

Therefore, the Moscow lie — they say, all three Lithuanian-Russian princes faithfully served Dimitri of Moscow, makes no sense: the willful prince-Rusic could not go into the message to the Golden-Ordinal slave-vasal.

You can’t humiliate great ancestors.

Such a historical truth about the excommunication of Dimitri of Moscow from the church, about his submission by Metropolitan Cyprus to the anathema and the Battle of Kulikov.

They have created history thoroughly!

Let’s go back to Metropolitan Cypirian. It was only in 1390, with the consent of the great Lithuanian-Russian Prince Vytautas and Khan Tokhtamys, Metropolitan Cyprusian moved to Moscow. He arrived in Moscow for two years after the death of Dimitri Donsky.

Metropolitan Cyprusian continued the efforts of the Orthodox Church to involve Finnish tribes in the Christian religion by planting monasteries-owners half the night of them to the lus of the Golden Horde. This purposeful policy has become the dominant dogma of Moscow Orthodoxy for many hundreds of years. Methods of action changed – the principles remained unchanged.

Saint Metropolitan Cypriian died on 16 September 1406. Buried in the Moscow village of Golenishchevo. The burial of the Metropolitan in the Moscow village is natural. Moscow was in ruins in those years. After the complete destruction in 1382 by Khan Tokhtamish, she was in desolve and forgotten for many decades. It is more important that in 1407 was again burned by the new great khan of the Golden Horde Timur-Kutluk. More precisely, his general Edige.

Remember the famous message of Edige to Prince Basil, son of Dimitri, the so-called Don: “…and now you run like a slave!.. Think and learn!”

Naturally, the new metropolitan was able to appear in the northern luls of the Golden Horde only at some time after these terrible events. So and the was

The new Moscow Metropolitan Photius, after long procedures of agreement with the Golden Horde, arrived from Constantinople only in 1409. And he held the metropolitan department until 1431. The Han blessing for the Moscow Metropolis has continued to maintain strength for all these years. Monasteries continued to thrive, enriched and expanded, absorbing Finnish tribes. In monasteries, as in all the churches of the northern lus of Orda, and then praised the only God sent to the Muscovites, the King (Hana), the saints continued to give an anathema and excommunicated princes who had guilty before the Khan and his Basques.

The monasteries during the punishment of Moscow in 1382 and 1407 were not destroyed and devastated by Khan’s troops. The love, respect and trust of the owners of the Golden Horde 1 saints (the metropolitan and bishops) of Moscow Orthodoxy were mutual. Russian fables about independent princes of Rostov-Suzdal land from 1238 to 1505 are groundless. Even the relationship between the Khan of the Golden Horde and Moscow Orthodoxy refutes such baseless statements.

It is noteworthy that Kiev in those years, after the move of Cypriian to the northern olus of Orda, or had its own metropolitan, or his dioceses were directly subordinate to the Patriarch of Constantinople. There was no subordination of the Kiev dioceses to the Moscow metropolitans. This axiom must be remembered. Because when Metropolitan Alexy arrived in Kiev in 1358, he was arrested on the orders of Grand Duke Olgerd and spent almost two years in prison. It was released in Moscow until 1360.

After the death of Metropolitan of Moscow Saint Photius in 1431, the northern Uluss of the Horde had no metropolitan for six years – until 1437, the cause was a new veremia in the Great Horde and, of course, in Moscow. A large massacre in the Horde between the heirs of Tokhtaysh and Timur-Kutluca. And Moscow copied the events in the Great Horde with its own massacre, the so-called “Semi-corrow”.

We will not repeat the story of the events of those distant times. They are scary and dramatic. It was not until 1437 that Patriarch Joseph consecrated the new metropolitan, the famous Isidah, for the northern ulus, the famous Isidor. The Moscow Church does not like to talk about this saint. Shuts his name. It was like there was no metropolitan.

It was the Moscow Metropolitan Isidor who participated from the Moscow Orthodox Church in the famous Council of Florence (1439) of the Catholic Church, where a decision was made to unite churches and subordinate Orthodoxy to the Pope.

Naturally, Khan of the Great Horde could not allow this. Islam was in brutal confrontation with Catholicism in those years. It is about countries that practiced the Muslim and Catholic religion. Therefore, after returning to the Horde, Metropolitan Isidor was put under arrest (1441). Later, he was evicted from the Great Horde to Constantinople, as a result of the patriarch’s constant appeals to the Khan.

However, after that, the Patriarch of Constantinople refused to ordination of the new Moscow metropolitan. Forever!

Let us follow the events of that period and the motives of behavior of both sides: Khan and Patriarch. Thus, the motives of the Khan: naturally, Khan Orda could not agree with the situation when the main ideologues of the state could be appointed without his consent. At the same time, do not forget that the Khans of the Horde gained their right as a result of the military campaign of 1269-1271 years to Constantinople. Khan Orda had no less reason to question his right in those years. The Moscow Ulus, like all the Ulus of the state, was under the firm control of the Khan’s power. There is great, sophisticated evidence. In 1431, in a dispute for the right to the Moscow Ulus, the main evidence for Basil II (Dark) was the words of his subject, said in the Khan’s palace: “Jurie seeks the Grand Princess according to ancient rules., and ours. – W. B.) By your mercy, they know that it is (Moscow principality). – W. B.) Is your Ulus: take it to whom you want. One is asking, the other prays.” V, s. 136].

This is the story of Moscow independence from the Horde in the middle of the XV century!

On the other hand. The Patriarch of Constantinople, and Byzantium in general, sought support in the Christian states of Europe from the terrible threat — the Turkish Os-mans. It should not be forgotten that Byzantium ceased to exist after the fall of Constantinople in 1453 under the blows of the Turks. This was the beginning of the triumph of the Turkish Ottomans over the Christian world of Europe.

Such a historical background, at which events around the Moscow Metropolitan Isidor unfolded.

It was from the command of Khan Horde in 1448 that the Moscow Orthodox Church, violating the church canons and statutes existing at that time, chose Metropolitan John of Constantinople. This is what the church, which today “terriblely concerned” with the uncanonicity of the actions of the Ukrainian Orthodox Church of the Kyiv Patriarchate. Isn’t it funny?

Since 1448, the Moscow Orthodox Church has become uncanonical. Self-infected! Since then, it has begun to develop in isolation from the Christian world. In self-isolation. It immediately turned into a cruel and obedient appendage of first Han and later princely power. Although she was still an obedient instrument of the Golden-Ordinal Khans. However, metropolitans arriving from Constantinople (Greeks, Bulgarians, Kiev Russiches), at least somehow brought a fresh stream to the Moscow environment. After 1448, this window turned out to be closed to Moscow. A long, 250-year era of Moscow self-isolation and a fall into the terrible abyss of backwardness has come.

This fall increased as a result of the death of the Great Horde, which occurred in 1502. It was in that famous year that the great Crimean Khan Mengli-Giray sent a letter to Prince Ivan PI, where he wrote: “You, dear brother, hearing so good news, rejoice and rejoice!” (27, t. VI, s. 381].

And we have closed the historical circle of origin and formation of Moscow for the second time.

Thanks to the Khan’s privileges, the Moscow metropolitans collected in the hands of the Orthodox Church huge human and material resources of the Finno-Tataric ethnicity. Which helped the Moscow prince to remove his neighbors.

It was two debris of the once largest Genghisid empire — the Crimean Horde and Moscow — that rose by the end of the 15th and early 16th centuries. Since then, Moscow has been given the right to determine its own prince. The first was Basil III. And, as Professor W wrote. Oh. Klyuchevsky, it was from this period to the end of the XVII century that the formation of Muscovites (the Greaters) as a nation took place. In complete self-isolation, based solely the Finnish population of the ancient country Moxel.

The period of “monastery move” lasted until the 18th century. But along with the foot of the Moscow invader, the foot of the Moscow Orthodox priest was heading everywhere. A terrible empire was collected with fire and blood. I am afraid of his unbridled cruelty and contempt for the morality and religion of the conquered peoples.

AFTER, or

VISITIVE DE RUBRUK, RASHID-AD-DINA, JUWAIN AND OTHERS
1

At the end of the second book, we will try to approach the topic of falsification of Russian history from a slightly different side. Let’s explain to readers why the book has such an unusual name — the Moxel Country.

This name of the Muscovites and their land in ancient times was historically legalized and once again testified to the existence in the X-XVI centuries of completely different ethnic groups in the modern lands of Rus-Ukraine and Moxel-Moscow.

From the 19th century we have reached the wonderful book > Travel to the Eastern Countries by Wilhelm de Rubruk in the Year of Grace 1253. In 1253-1255, the great Genghis Empire was visited by King Louis IX of France, William de Rubruk. He delivered to Khan Sartak, the eldest son of Bati, a letter from the King of France. At that time, Europe was heard that Khan Batia’s eldest son, Sartak, professing a Christian religion. Hearing this message, European monarchs tried to establish contact with the future ruler of the Golden Horde. At the same time, they tried to obtain permission to spread the Catholic faith among the population.

The Muslim religion in those years (1253) has not yet managed to gain a foothold in the empire. Rubruk was then met quite favorably in the highest echelons.

However, since 1250, the empire had already had the Christian Metropolitan Cyril, ordained the rank with the permission of Khan Bati, so Rubruk was not granted the right to preach the Catholic faith. Rubruk did not hide this fact in his book. At the same time, he clearly testified that in 1253 ro-tID only Khan Batin-Berke’s brother practiced Islam. And all empire and power were facing a choice of religion.

William de Rubruk was an exceptionally intelligent and observant man. These are reliable and undeniable facts. which he brought to us. It is an invaluable historical treasure.

Catherine II. In 1795, Plano Cargtin’s book The History of the Montgals. She refused to publish the book of Rubruk. Although Rubruk’s book in those years was known and quite popular in Europe. It is even quoted by M. M. Karamzin in his History, consciously instoring.

I knew the Empress what she was doing. And to her descendants, she was buried in her descendants to publish the book of Rubruk.

In 1911, the publisher A. S. He first published Wilhelm de Rubruk’s book Journey to C Run of the Country. In 191 1 year, to lie the book of Rubruk. as Catherine II did with Gilano Ka’s book, It was already impossible. We have received great, undeniable evidence. We use them.

Here is an extract from the book of the Ambassador, King of France, which concerns the distant Ukrainian being: “In the north of this region (Crimea. – W. B,) there are many large lakes on the shores of which there are salt springs; once their water enters the lake, salt is formed, hard like ice; from these salteds Bagi and Sartak have large incomes, because from all over Russia they drive blunted salt, and two pieces of fabric are given from each loaded eyelids that cost-pergy. 68-69].

Written — like you’re photographed! We have undeniable evidence of the economic ties of the Russian-a-igrainians of the KhPy of a hundredth anniversary with Crimea. What can that say?

First: the economic and trade ties restored by 1253 in the lands of the former Kiev state. Obviously, the losses from the troops of Khan Batu were not as great as we tried to impose Moscow historiography. Because they went to Crimea on salt “from all over Russia”. That is, in 1253, “all Rus” lived, worked and traveled freely to Crimea.

Secondly: the establishment in a short time, after the military defeat, trade ties with Crimea indicates the existence of them before the arrival of Batiy troops in Kiev. That is, economic and trade ties between Russia and Crimea were only restored. Because we also meet evidence of salt delivery from Crimea to the Grand Kyiv principality in ancient chronicles. There was no strange statement of the fact of trade in salt Rubruk. He impressed us with evidence of the scale of this trade — “from all Russia”. That is, trade between Russia and Crimea was not episodic, but a permanent basis. Bati and Sartak had “big incomes” from this trade.

Why am I developing William de Rubruk’s testimony?

Because the Russian empire still squeezes the world community, allegedly it is Russian men (from Tambov and Ryazan), since the 18th century, began to revive and equip the lands of the so-called Novorossiya. Although in the 12th and 18th centuries, Ukrainian plaguecs have already freely visited the steppes of the Black Sea and Azov region. They not only traveled in a row, but at the same time they built housing there, bred livestock, cultivated land, growing millet.

Moving on the land of Russia in only one direction, Wilhelm de Rubruk met many villages of Rusichs on his way, which carried out transported through the rivers on the orders of Khan Batiy. I wrote about it in the book. This is the truth about the “Tambovo Novorossiya”.

However, pehai pi in someone who is not tempted to spread the word “Russ to the Muscovites of the 13th century. The great traveler gave a clear designation of the land of Russia and its borders. Listen: “North of this area (Perekop. – W. B.) Russia is everywhere, which has forests everywhere; it stretches from Poland and Hungary to Tanaida (Don. – W. B.)” [10, p. 85].

And then no less clearly: “… reached the great river of Tanaida… This river serves as the eastern border of Russia” [10, p. 87].

No matter how to turn out their fictions, there was no other “Rus” according to the Don in 1253. Moreover, it could not be in the border of Oka and Volga, in the famous “Merg state”. There lived completely and nshi and people, who before the arrival of Khan Batu had its “hosudac” and, of course, his “state”. And William de Rubruk will tell us about it.

I would like to advise Ukrainian historians to be more carefully approached by Moscow lies “about the emergence of Ukrainian plague in the XVI century.” Don’t believe the frank deed! After all, the root of plague, labor and will should be sought in the 11th and 17th centuries of our history. Already in those distant years, the Rustic-Ukrainians lived and equipped the steppes of the Black Sea region.

Rubruk began his journey on May 7, 1253 from Constantinople and arrived in Soldai, modern Sudak, on May 21. Then from Soldai to the Crimean Perekop, and then to the stake of Khan Sartak — he and the people who accompanied him moved on carts and was on the road from June 1 to July 31. The speed of driving in those days did not exceed ZO-35 kilometers per day. The will needed food and rest. While riding horses allowed to overcome about 100 kilometers for a day.

Let’s listen to the traveler. From Sartak’s stake to Karakorum, he moved on horses.

“Almost every day as far as I could calculate, they have traveled the distance like from Paris to Orleans,” 110, p. 102].

Opening a map of France, it is not difficult to determine that the distance is about 100 kilometers. Remember this testimony of Rubruk, it will be needed.

It is necessary to use the testimony very diligently, preventing the slightest penetration of the “difficult of lies” and distracting maneuvers of Moscow historians. We will use the words of the traveler, without any favorable Moscow “specifications and explanations”. There is always a “difficult of lies.” Thus, adding to the book Map of the Way of John de Plano Carpini and Wilhelm de Rubruk, the publishers arbitrarily shifted the place of Khan Sartak’s pond in the Volga and Don, where Rubruk arrived on July 31, 1253, almost 200 kilometers southeast. And as we will see, it was done consciously. Because the place of parking Sartak’s bet is determined absolutely accurately.

The King of France’s ambassador said, “So we went to Batia (from Sartak. – W. B.) Right east and on the third day they reached Ethylia (Volga). – W. B.)” [10, p. 92].

So determined the distance from Sartak’s pond to the Volga along the route “right to east” – 300 kilometers. Very simple. But here is the clarification of the Ambassador of the King of France regarding the place of crossing through the Volga during a trip to Khan Batu:

“So in the place where we stopped on the shore of Ethylia (Volga). – W. B.), there is a new village that Tatars arranged a mixture from Rusich and Saracs (Muslims. – W. B.) carrying ambassadors who go to Batia yard or return from there, because Batiy is on the other bank, in an eastward, and it does not pass through this place where we stopped when it rises in the summer (north. – W. B.)… and from this place to the cities of Great Bulgaria (the sting of the river of Kya. – W. B.) In the north, five days of the journey are considered (on horses. – W. B.)” [10, p. 96].

Measuring five hundred kilometers from the mouth of the Kma River to the south, we will get to the Saratsk twist of the Volga River (Etylia). It was there in 1253 that Rubruk arrived: on the Volga twist, north of the modern city of Saratov.

By the way, this place is indicated by European and Arab maps that have reached us, and other evidence. There is also additional, side evidence in the words of William de Rubruk. Careful readers should pay attention to the twist of the Volga River. Dotting the huge herds of livestock, Bati could not enter the “bag” of the twist. So I was leaving the Volga and the Volga village. The front of movement of bath-e-eads with grazing was more than 100 kilometers.

It was a great sight. The author of these lines had to see from the helicopter a similar picture of the race of livestock from Mongolia to Kazakhstan. And although the number of livestock was incomparable with the herds of Khan Batia, the impression of the movement of the huge living mass remained for life.

Rubruk learned the truth not only about the Russ-Ukrainians, but also about the Muscovites of that time. As he was in the Genghisid Empire for more than two years, had many meetings with the Khans of the empire, including the Supreme Khan of Mentu, the Khan of the Golden Horde Batia and dozens of others. He met in the Horde with kings, viziers, ambassadors, priests of different religions, with the master people of many countries and nations; he conducted great disputes and rich melon conversations with them. Without any doubt, he met with both Russ and Finns (merian-we) of Rostov-Suzdal land. Here is what he testified to the 13th century Muscovites:

“About the country of Sartah and its peoples.

This country is behind Tanaid (Don. – W. B.) It is very beautiful and has rivers and forests. In the north (from the Sartak pond, located in the area of the village of Ternivka of the Voronezh region. – W. B.) There are huge forests in which two kinds of people live, namely: Moxel, which have no law, pure Gentiles. They have no bridge, and they live in small huts in forests. Their sovereign and much of the people were killed in Germany. It was the Tatars who led them with them to enter Germany, so Moksels are very fond of the Germans, hoping that with their mediation they will still be freed from slavery Tatar… They have plenty of pigs, honey and wax, precious fur and falcons. Behind them (to the east. – W. B.) There are others called Merdas, whom Latins call Merdinis, and they are Saracs (Muslims. – W. B.). Behind them (to the east. – W. B.) Etylia (Volga. – W. B.)” [10, p. 88].

Perhaps every reasonable person understands that only a person who seriously studied the situation and state of affairs on the spot could leave such evidence. It was possible to speak of liberation’ ‘from slavery Tatar with the help of Hermai the Americans’ only by hearing the opinion from the citizens themselves of the “country of Moscow”. And if we remember that, according to Russian history, north of the modern city of Voronezh, between the Don and the Volga, other “states” led by “gosudaries”, except for the Ryazan and Vladimir principalities, there will be obvious what “hosudair” is talking about. It was they, Vladimir and Ryazan principalities, in the 13th century who were the country of Moksels!

In 1253, at the court of Khan Sartak, whom Khan Batiy transferred land to possession in 1250 between Don and Volga, Wilhelm de Rubruk met more than one hundred people among the nobility and warriors who conquered the country of Moksel in 1237. 16 years later, they still remembered those times perfectly, and many even held positions of Basques, falcons, yams and others in the then Rostov-Suzdal Ulus.

The lands between Don and Volga were valued by the Golden Horde Khans. They had juicy herbs, many small years, allowing cattle to be pasted from spring until late autumn. No wonder Khan Ordi Janibek founded the village of Tulu in honor of his wife Taidula more than 400 kilometers northwest of the modern city of Voronezh. The Ordas and their herds and there were nomading, hunting, rested. That’s the truth of time.

I hope readers drew attention — Rubruk divided Finnish tribes that lived north of Sartak’s pond, clearly on a religious basis: “Moxel and Merdynis”. Some grew pigs and, of course, ate pork, ya-pigi were – “saracins”, that is, Muslims, and pork were not consumed. There is nothing unnatural in this distribution. Because Merdynis was adjacent to the Volga Bulgaria, and as the ambassador of the King of France testified: “And I wonder what the devil brought here the law of Mohammed… These Bulgars are the worst Saracins, who are more firmly kept by the law of Mohammed than anyone else. 96].

Forgive the Catholic words of dislike for the faith of the Prophet Muhammad. But such intolerance is a defect. Let’s not forget: Rubruk was in the Catholic Order of the Minorites, was a ardent believer of another religion.

The Bulgars adopted the religion of Islam in 922 “for King Almus, the son of Silka.” And naturally, in more than 300 years, they managed to spread their religion to part of the face (“Merdy-nis”). Let us not forget that Volga Bulgaria in the XIII century was a developed, cultural state. Already in those years, she had educational institutions, minted coins, Arab architects erected magnificent houses and mosques in its cities. That is, the spread of the influence of bullgar on part of the face is surprising nothing.

Also, do not be surprised by the pagan situation of the people “Moxel”. For, as we remember, even in the second half of the 12th century Andrew, the so-called Bogolyubsky, “…beat the same kind to… Christianity and to all things bad.” 111].

It should be assumed that the pagans in the country of Moxel in 1253 prevailed. And of course, they had a “hostor.” And that we are not talking about some small Finnish tribe moxel, but about a rather noticeable “state” of that period, told all the same Wilhelm de Rubruk. Let us listen: “About their clothing and dress, know that from China and our eastern countries, as well as from Persia and other southern countries, they are delivered silk and gold matter, as well as cotton fabrics they wear in the summer. From Russia, from Moxel, from the great Bulgaria and Pascaty, that is, the great Vengria, from Kerkis (all these countries are located in the north and full of forests) and from many other countries from the north side that they obey, they are brought expensive furs of various kinds, which I have never seen in our parts and in which they dress in winter. 76].

With these words, Rubruk completely clarified the concept of the country of Moxel. It is really about a big country. It is placed in a row with Russia, Bulgaria, Bashkiria (Paskatir). That is, the country of Moxel is comparable in size and opportunities with China, Persia, Russia, Bulgaria. And another detail: Wilhelm de Rubruk calls the northern countries obey Batia, in a certain sequence, listing them from west to east, as they were located geographically: Rus, Moxel, Bulgaria, Pascatyr (Baskirs), Kerkis (Siberia).

If we remember that the lands of Russia stretch from Poland and Vengria to the Tanaida River (Don), and Volga Bulgaria lay behind Etilia (Volgo), it is quite obvious that it was the country of Moksel that was between them.

By the way, in 1957, Rubruk’s book was re-published in the Russian (majority) empire by the Academy of Sciences. The new edition, on page 260 (note), clearly states: Moxel (Mochei) is a country. However, Moscow academicians, recognizing the existence of the country, somehow forgot to explain what country is being discussed. We created a new secret. They put their academic heads, like ostriches, in the sand.

So we came to a solution to the mystery of the name of the country of Moxel. Moksel is the princes of Rurikovich in the “Zaleshan land”, an ancient Finnish homeland of Muscovites. That is how the Muscovites and their country were magnified in the 12th and 19th centuries. The secret is not worth doing this.

We have studied the testimony of Wilhelm de Rubruk, if you can say so, — along the western route. The stake of Khan Sartak to the north — the country of Moxel, from it lay the face (Merdas), and behind the Volga were the cities of Volga Vulgaria.

However, you can get into the country of Moxel using Rubruk’s testimony, and along the so-called eastern path. From Sartak’s pond, we will go the yarn east 300 kilometers, then 500 kilometers (“five days of the way” – north along the Volga. Let’s get to Volga Bulgaria. If now from the Saratovsky meridian to measure the yarn to the west of 300 kilometers – we will find ourselves in the famous Merian-land, in the area of the current Vladimir region. It was this area in 1253 that lay “norther than the pond of Khan Sartah.” Defined with mathematical accuracy: the country of Moksel is the Merian land! It turns out that mathematics with geography can seriously summarize when refute Moscow historical lies.

Working for many years on the book “Country of Moxel”, I had to study more than one ancient original source. However, how much he worked on the materials, for a long time to confirm the great testimony of Wilhelm de Rubruk failed.

After 1911, Russian historiography began to treat the word luxel more carefully and carefully. And since the thirties of the 20th century, censorship and like-mindedness were filled with Russian science.

However, the paradox is that the more censorship and all kinds of restrictions rage, the more mistakes happen. I managed to get one of these “failures” of Moscow historiography.

To link the chain of historical evidences of the falsification of Russian history, the author had to turn to historians of the Middle East and Central Asia of the XIII-XIV centuries. Scientists of the Asian continent could put final dots in the issues of establishing truth. The roots of Moscow’s statehood are there.

Readers should understand why archives and historical works of ancient times were removed with such diligence and sequence in the Moscow empire. They were never allowed to study and explore independent experts. Many of them are still unavailable today. I will not give that long list here. Maybe we’ll turn to this topic…

I had the testimony of historian and statesman of the Genghisid al-din empire called “The Collection of Chronicles” and no less famous historian and statesman Ala-ad-din Ata-melik Juveini called “History of the Conqueror of the World”. Both books are in the “signed” version, especially the other. Let’s talk about it below.

To have a clearer idea of the author of the Chronicle Collection and his book, I will give a short certificate;

In “Jami al-tavarih” (Persian title of the book. – W. B.) It says that from… [1256 rub. n. e.] Rashid-ad-din’s grandfather and father, like himself, were in service in the Mongol Ilhans all the time. 17].

It also says: “We know that Rashid-ad-din Faz-llah ibn Abu L-Heir Ali Hamadani was born in m. Hamadan in 1247.” [72, p. 17].

In 1298, Rashid-ad-din was appointed vizier (government manager) Gazan Khan, who ruled the Hulaguid Empire from 1295 to 1304.

Hulagu Khan (Nungizhan) became the founder of the Hulahuid dynasty: “In 1256, he arrived at the head of the Mongols (ollow) troops on the Middle East and completed the conquest of Iran, Iraq and neighboring countries by the Mongols” [16, t. 28, p. 421-422].

“Rashid-ad-din… He retired (1317), then was accused by his personal enemies in poisoning Oljait Khan… and executed… [July 18, 1318, n. e.] after living 71 years… In 1327. After the fall and execution of Emir Choban… He was rehabilitated.” 22].

Rashid al-din worked on the book for more than 10 years: from 1300 to 1310. I want to draw the attention of readers that the book consisted of three volumes and contained rich material. I draw attention to this fact because Russian “state historians” have brought a lot of Kalamouts even to this, it would seem, not a fundamental question.

Practically, managing the affairs of the state, Rashid-ad-din had the opportunity to involve all the best minds of the Genghisid Empire in writing. That’s what he did. I will not submit a list of all the outstanding people involved in the writing and compilation of the Chronicle Collection. Not all of them are known stories. Many can only be guessed.

Rashid al-din: “This blessed book, called the Chronicle Collection, is set out in three volumes.

The first volume is that now the Islamic king of kings, Uljaittu-sultan, may Allah continue forever his rule. He has decided to finish in the name of his brother, the happy sovereign, Gazan Khan, — let Allah irradiate his tomb. This volume consists of two sections…

The second volume that… It consists of two sections…

The first chapter contains in a short summary the history of all the prophets, emirs, sovereigns and other groups and discharges of men from the time of Adam, let him be peace! And then, which is the month. 704 Hijri (from 4 August 1304 until 23 July 1305 – W. B.).

The second chapter provides in detail the history of each people of those (peoples) who live in the inhabited part of the world, according to their states and classes. Until now, previous sovereigns and historians of this country had no such history and did not know about such cases. In this same most clear era, according to the instructions of the sovereign of Islam, extracting (appropriate) benefits from all books of every people and involving scientists of each nation, as possible by submitting the information obtained by this way, was written (this book)…

The third volume is devoted to the picture (or image) (all) belts of the world, ways in (different) states and (their) distances, as possible verified and refined. What they knew about these states (and countries), (which) details are listed (about them) in (various) scrolls that found (about them) in their books sages and scientists, people of India, South and Northern China, Franks and Nsha, all this after the inspection was laid out and brought to this third volume, both in short and in the work. 53-56].

I briefly set out the content of all three volumes of the book “The Collection of Chronicles”, without naming sections and a descriptive part of their content. This is done consciously so that readers pay attention to the content of the second and third volumes of Rashid-ad-din. Because, as it turned out, they have no “scientific value for Russian historiography” and are not yet published. More than strange. But it is true.

The Academy of Sciences of the USSR, under whose control and editorial office was published “The Collection of Chronicles”, began preparing the publication in 1936. By 1941, the book was ready for release This is how the first editor of the Russian text of the book Professor A. A. Romakevich: “It’s been more than a hundred years since the first time (in Russia). – W. B.) It was paid quite deserved attention to the “Collection of Chronicles” of Raipid-ad-din., one of the most important monuments of Iranian historical literature, the only such one not only in Iranian, but also in world literature. It is a huge historical encyclopedia, which in the Middle Ages no people in Asia or Europe. pp, 7].

Russian scientists realized what invaluable source they touched. We walked around him for a hundred years while they decided to betray.

However, the strangeness began to accompany the Soviet “Collection of Chronicles” from the very beginning. For some reason, they decided to publish only the first volume of Rashid-d-d-d-d-d-d-d-d. As other professors wrote: “…in the most convenient and close to the original format.”

Moscow Academy of Sciences from 1936 to 1960 managed to release only the first, volume of Rashid-ad-din’s book “The Collection of Chronicles – however, by four books. So big material turned out. And for some reason, they started printing from the end: first we published a third book, then others. Translators, editors, censors, have been changed. It seems that the Moscow party “bons” were constantly dissatisfied with the material.

The task of processing the second and third volumes of Rashid-ad-din book by Moscow historians was not and is not. I hope readers understand what the reason is.

For the completeness of the painting, it is necessary to say a few words about another prominent historian of the time – Ala-ad-din Ata-melik Juwaini, who was born in 1226. and from young years was in service in the Tatar-Mongolian rulers

Khorasana. He has visited Mongolia. Uighuri. Mave earlynahr (modern Uzbekistan. Kyrgyzstan, South Kazakh state). I have been to Juchi-ulus many times.

“From 654 ( ? 1256) He was in service in Hulagu Khan. He appointed him in 657 ( ? 1259). Governor of Baghdad, Iraq and Hu from and state: in this position he was also for Abak Khan until 680 (? 1282). Juwaini died 4 Zu-l-Hija 681 ( ? 5.NO. 1283) r. His work “History of the Conqueror of the World” – “Tarih-and-jehangua” – began in 650 or 651 (-1252-1253). and completed in 658 (-1260).” [63. s. 20J.

I submitted a certificate of Juwaini so that readers were convinced that both historians — Rashid-ZD-din and Juwaini — served in the same state, directly knew each other and. Of course, they wrote about the same events using the same original sources. At the same time, Juveini undoubtedly met with many participants in the campaign of which Bulgaria and in the country of Moxel. I will not explain why there is such confidence. We just need to remember how the army was going for Hulagu Khan. Wilhelm de Rubruk knew about these events and touched on their description. I saw the beginning of the hike.

Great science is history. How much it has intertwined! Perhaps the great witnesses of the past — Juwaini and Rubruk — sat in 1253-1255 in the same’ palace and conducted a peaceful conversation. That’s more than likely.

In the Russian Empire, Juwaini’s work, one of the most important witnesses to the formation of the Genghisid Empire, was never fully published. In 1880, the Russian scientist V. G. Tisenhausen was deployed to Europe “specially to extract from handwritten collections information about the Golden Horde. The result of this trip and the works on the manuscripts of his meetings was: “A collection of materials belonging to the history of the Golden Horde, i. And, extract from Arabic works.” — Spb., 1884. Then W. G. Tisenhausen made extracts from works in Persian, which he had worked out over the years to come, but never managed to publish. 6J.

By the way, it was in Persian that Juwaini’s work was written,

And another surprisingly valuable testimony: “Great work to collect eastern information about the Golden Horde – … It was designed for 4 volumes.” 6].

All materials after death B. H. Tisenhausen (1902) “You were handed over to his daughter Yu. W. Tisenhausen at the Asian Museum of the Academy of Sciences” [63, p. 6)

However, for a long time they have not interested anyone. Only on Stalin’s task in 1936, the Institute of Oriental Studies of the Academy of Sciences of the USSR began to study materials V. G. Tisenhausen. Here is what is especially interesting to tell readers: one of the editors of publication II ago book B. G. Tisenhausen became the same professor A. A. Romakevich (with S. L. Volyn). So, Professor A. A. Romakevich in the same years prepared for printing the work of Rashid-ad-din “The Collection of Chronicles” and the work of Juvaini “History of the Conqueror of the World”.

The second volume of book B. H. Tisenhausen called “A collection of materials belonging to the history of the Golden Horde, t. II, extracts from Persian works, was released by the Publishing by the Academy of Sciences of the USSR in 1941. From Juwaini’s volumetric work to collection B. H. Tisenhausen included only five pages. And the dot.

And now attention: according to the Kazakh scientist Kali-bek Kaibaivich Denmarkrov, “…original (works V. G. Tisenhausen. – W. B.) Stalin was burned by personal orders.” 141].

I think the Kazakh historian K. K. Denmarkov used completely reliable sources.

However, even five pages from Juwaney’s book edited by B. H. Tisenhausen and A. A. Romakevich, brought to us the great truth about the existence of the country of Moxel in the XIII century. Listen to Juwaini:

When the kaan (Ugetai) sat on the throne of the kingdom, he (Batu) conquered all those lands that were in his neighborhood: another part (land) of the Kipchaks, Alans, Ass, ru-s and other countries, like here: Bulkar, “M.k.s.” and others.” 21].

In 1911, William de Rubruk’s book, Russian professors and publishers named the country that attached to Bulgaria, its direct name, Moxel! In 1941, they were afraid and wrote: “M.k.s.” I said, as they did not try, translating hundreds of thousands of Persian words, but here is one thing that they could not translate. What is quite clear: after naming the second country of Moxel with its immediate name, it was necessary to establish the country itself. No one could afford that. Even in the pre-order to the second volume of book B. G. Tisenhausen publishers complained: “Special difficulties in transmitting Turkic and Mongolian names written in the Arabic alphabet are created by the fact that in Arabic writing: 1) are extremely easy to mix completely different consonants… 2) are not completely vowels., and most often vowels are not expressed at all…” [63, p. 9].

We are in love with the great failure of Moscow historians who failed to translate one word: “M.k.s.” in a book of 308 pages. There is such a “failure.”

I had to eliminate a big Moscow space. Independent experts, to whom I turned, and among them were professors, made a translation of the word to unknown Muscovites: moxels! Of course, none of them knew that it was about a big Moscow lie. That’s by the way.

Professor A. A. Romaskevich, who died in 1941, Moscow censors did not allow Moscow to call Moscow its immediate name, the country of Moksel. However, as a great scientist, he did not leave the truth and called the country in letters of the word itself: “M.k.s.” The following Soviet editors of the Chronicle Collection wrote that. I said, Moksha, and more. Although the Arabic el-yaz of Iranian writing clearly fixed the word, “Moxel”.

The truth about the designation of the Rostov-Suzdal and Ryazan lands by the country of Moksel told us by historians 312

13th and 14th centuries, direct witnesses of that period: Wilhelm de Rubruk, Rapid-ad-din, Juwaini. I think new discoveries in the historical field will be confirmed.

It is quite obvious that the same people could not have two different names at the same time: Russ and mocsels. Great historians of the past have shown the existence of two unrelated states: Russia and the countries of Moksel. The peoples of those countries had different “hosudas” in the 13th century and were at different development levels.

Although they would like to assign to their past the “Slavic root”, they could not develop such a culbit in the past, it will not be possible in the future. The key to this is the great witnesses of history.
Literature

1. Right-incyclopedic dictionary. - Izd. K. Kraja, 1848. - T. 10,

2. The Encyclopedia / Under ed. S. N. Yuzhakov. - St. Petersburg. -T. 18.

3. Encyclopedic Word / Ed. Brockhaus and Efron. — St. Petersburg, 1902. -T. 34.

4. Uvarov A. S. It's a cold and they're on the mounds. Moscow: Synodal typography, 1872.

5. Uvarov A. S. The first battle of 1177 and 1216 was on the chronicles (By archaeological experience). Moscow: Synodal typography in the Nikolskaya Street, 1870.

6. Klyuchevsky V. Oh. About the Russian history. Moscow: Awakely, 1993.

7. The Bolshia Encyclopedia / Ed. S. N. Yuzhakov. — St. Petersburg, 1903. —T. 13.

8. Klyuchevsky V. O. Historical portraits. Moscow: True, 1990.

9. Korsakov D. A. Mary and Rostov Princess. Kazan: University typography, 1872.

10. Johnn de Plano Carpina. History of Mongolov; Wilhelm de Rubruk. Putting in the East. St. Petersburg: I am. A. S. Suvorina, 1911.

11. Spitsin A. A. Vladimir Kurgans / / Izvestia Imperial Archeological Comisss. — St. Petersburg, 1905. - I'm sorry. 15.

12. The Holy Soviet Encyclopedia. - 2nd.

13. Spitsin A. A. To the history of the settlement of the Upper Volga by the Russian. —Ter: Typography of the Governor's Management, 1905.

14. History of the future. The sketches of Russia IX's history are nach. XX century. —Moscow: East-vot, lit-ry, 1991.

15. Spitsin A. A. Russellene of ancient Russian tribes (By archaeological data). St. Petersburg: Typography "V. S. Balashov and K. 1899.

16. The Bolshed Soviet Encyclopedia. - 3rd. Moscow, 1969-1978.

17. The Bolshed Medical Encyclopedia. - 3rd. Moscow, 1974-1988.

18. Bogdanov A. P. Curgannoe tribe of Moscow Governor: (from Moscow University of News). Moscow, 1865. No. 3.

19. Bogdanov A. P. Materials for anthropologists of cur-gannago periode in Moscow province // Izvestia of the Society of Amateurs of Aesthetics, which is at Emperor Moskov University. Moscow, 1867.

20. Bogdanov A. P. It is in anthropological ratio: (from protocols of anthropological exhibition). Moscow, 1879.

21. Sedov V. B. Ethnogenesis of early glory. Moscow: Vesti. Russian Academy of Sciences. -T. 73. No. 7.

22. Encyclopedic dictionary. — St. Petersburg, Society "Br. A. and I. Pomegranate' 11.

23. Wolf F. K. Studies in Ukrainian Ethnography and Anthropology. K.: Art, 1995.

24. Valishevsky K. Ivan the Terrible. Moscow: Ikpa, 1989. — (Reprinted re-production. 1912 g.)

25. Khrapovitsky A. W. Memorable Notes A. W. The patient's state secretary Empress Ekaterina Re. — Moscow, V/o Soyuztheater STD USSR, 1990. (Reprinting of the proof. 1862 g.)

26. Ecatherine II. The 18th century of Russia's history project. Izdan A. F. Bull: (Winst and Bummags of Empress Ecaterina II). — St. Petersburg, 1873.

27. Karamzin N. M. History of the Russian State Guard: In 12 t. Moscow: Mosk, slave.. Slog. 1993-1994.

28. Literature and Culture of Ancient Rus: Word-right. — Moscow, Vyssh, sk., 1994.

29. Lyzlov A. And. Scythian history. — Moscow, 1990,

ZO. PopovN.A. B. N. Daddy and his time. Moscow, 1861.

31. Soczynski V. Strangers about Ukraine. K.: Trust, 1992.

32. Shahmatov A. A. A squirtion about ancient Russian flying ducts. —St. Petersburg, 1908.

33. Kostomarov N. I. The beginning of Rus. — St. Petersburg, 1860.

34. Kostomarov N. And. Suspices for the defeat of the pro-ide of Rus / / Sovremen.

35. Shahmatov A. A. Southern settlement of the yatic. — St. Petersburg, 1907.

36. Shahmatov A. A. And to ask for the insults of the Russian dot. Warsaw, 1894.

37. Shahmatov A. A. On the current Kiev Chronicle // Izedovtia A. A. Shahmatova. — St. Petersburg, 1897.

38. Shahmatov A. A. Note about the composition of Radzivil-lovsky (Kenigsberg) list of the painting. Moscow, 1913.

39. Shahmatov A. A. Kiev-pecheric and Cave's letope. — St. Petersburg, 1897.

40. Kostomarov N. And. Severnorus people's people's faith in the util-vechvel way. — St. Petersburg, 1904.

41. Kostomarov N. And. Social Collection: Historical monographs and est. — St. Petersburg, 1903-1906.

42. Kostomarov N. And. History of Novgorod, Pskova and Vyats in time of the way of the way-weed. — St. Petersburg, 1868.

43. KostomarovN. And. The Russian peoples. —K., 1991. (Re-re-re-re-re-re-re-re-re-re-incl.

44. Travel in Pri-Baltian strana, Veliky Novgorod and Pskov, completed by the knight Gilbert de Lannoa in 1412-1414. — St. Petersburg.: P. S. Savelieva. - 1850.

45. Morozov N. A. Bringing my life: In 4 t. Moscow, 1916-1918.

46. Solovyov S. M. Chet and talk by Russia's history. — Moscow. 1989.

47. Tolstoy M. B. Reflections from the history of the Russian Church. - Moscow. 1865. - Kn. 1; 1879. - Kn. 1-5.

48. TolstoyM. B. Ancient shrines of Rostov the Great // Sol. M. Tolst. Moscow, 1847.

49. Tolstoy. M. V. The book is described by the Russian saints and in which grades, or areas, or monasts, or empty pink and miracles of every holy... Moscow, 1888.

50. Tolstoy M. B. Pateryk St. Troitsk Sergius Lavra, or Proskhedenation of North-Valous Russian language. -Moscow, 1893.

51. Ratshin A. A comprehensive collection of historically erected about all those who have been in ancients and the essence of the monastics and the only churches of Russia. Moscow, 1852.

52. Gumilev L. N. In the formation of the reigned kingdom. — St. Petersburg, 1994.

53. New Encyclopedic Dictionary. St. Petersburg. 27.

54. Grekov B. D., Yakubovsky A. Yu. Golden Horde and its padenia. Moscow, 1950.

55. Belozersky N. M. Mongol Periode // Foundation (f. 204). No. 19, (Kiev).

56. Vernadsky G. B. The sketch of the Russian history. — St. Petersburg, 2000.

57. Vernadsky G. W. Mongols and Rus. — It's over, 1996.

58. Vernadsky G. V. Opposed Solnts: The Russian state of the state is to the bridge. Moscow, 1914.

59. Vernadsky G. V. Russian Masonry in the Kingdom of Ecatherines I. — Petrograd, 1917.

60. Kobrin V. B. Own and capacity in Middle-Vedneve Russia (XV-XVI centuries). Moscow, 1985.

61. Builders I. U. Monastings on Rus and fighting them the cresites in XIV-XVI centuries. Moscow, 1966.

62. TisenhausenV. G. The collection of materals are related to the Golden Horde: (Illing from the Arabic). — St. Petersburg, 1884. —T. 1.

63. TisenhausenV. G. The mater of the materals are related to the Golden Horde: (Illing from Persians). Moscow — Leningrad, 1941. - T. 2.

64. Grigoriev V. B. Life and work P. S. Savelieva is pre-receivable and correspondence with him. — St. Petersburg, 1861.

65. Saveliev P. S. Muhammadan numismatics in the ratios of Russian history. — St. Petersburg, 1847.

66. Uvarov S. S. Is there a historic certainty? Moscow: Sovremennik, 1850.

67. A half-collect of Russian chronicles. — St. Petersburg, 1841-1904.

68. English leaders in the Moscow State in the XVI century. Moscow, 1937.

69. Vvedensky A. A. Falsification of documents in the Moscow State in the XVI-XVII centuries: (Problems of talk). Moscow — Leningrad, 1933.

70. Winter A. A. To the legification of the act materials in the Russian State of the XVI-XVII centuries. // The work of MGIAI. Moscow, 1963, 17.

71. Rashid-ad-din. Collection of the Chronicle / AN CCC. — Moscow — Leningrad, 1946. —T. 3.

72. Rashid-ad-din. The collection of the chronicles. / AN USSR, — Moscow — Leningrad, 1952. —T. 1., kn. 1.

73. Rashid-ad-din Collection of the Chronicle. / AN USSR, Moscow — Leningrad, 1952. -T. 1, kn. 2.

74. Rashid ad-din. The collection of the chronicles. / AN USSR. Moscow — Leningrad, 1960. - T. 2, kn.2.

75. Russian bigraphic dictionary: (Ot A to Z). - St. P. Petersburg.

76. Daniarov K. K. The alternative history of Ulys Jossa is the Golden Horde. - Almaty: From. home "Jebek Joles", 1999.

77. Daniarov K. K. History of Genghis Khan. —Almats, 2001.

MUST

Preface

Part one.Moxel: the mayor — the face — Moscow

Part Two. “Katerinian Iiaworks”

Postword, or Testimony of Wilhelm de Rubruk, Rashid ad-din, Juwaini and others

Literature

Popular Scientific and Popular Edition

Bilinsky Volodymyr Bronislawovich

COUNTRIES, or MOSCOW

Roman – research

Book of Friend

Editing and correction — Oh. Halus

Cover — V, Yalovy

Signed on 2.12.2008. Format 60×84 ‘/ >6. Bookman headset!

Offset paper.Print offset. Terms. printing. ark. 18,6, Obl. View. ark. 20.67. Draw 2000. Zam. 1310

Elena Teliga Publishing

Registration certificate No21638468, published on 15.02.1995

01010, m. Kyiv-10. Vol. Ivan Mazepa, 6.

Printed from ready-made diapositives in the printing house PE “Zhurlyak V.V.” (certificate of WHO No088990 dated 21.10.2008) 32343, Khmelnytsky region, m. Kamyanets-Podilskyi district, village Dovzhok, Soviet building Z Tel Lane. (03849) 2-72-01, 2-20-79

True detector, deep dig. Bridges giver, not a passer, in one person. Bilinsky,

And the shores, and centuries of the sun. In the field of truth orach. He is a native, Ukrainian, ours, and not Parisian, not Berlin. All life to go to the truth, to light – from the oil, from darkness. Go firmly while you can go, as the eagle goes in truth.

He gave people bridges over the blue truth-years, and now we have a gift from the book.

Omapian Hapui:

Володимир БІЛІНСЬКИЙ
КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ

Роман-дослідження

Книга друга

Київ Видавництво імені Олени Теліги 2009

ББК 63.3 (2 Рос)

Б61

Білінський В. Б.

Б 61 Країна Моксель, або Московія.

Роман-дослідження. —Київ: Вид-во ім. Олени

Теліги. — 2009.

ISBN 978-966-355-016-9

Книга 2. — 320 с.

ISBN 978-966-355-018-3

У книзі на основі давніх літописних джерел досліджено історичні корені Російської імперії, доведено факти становлення та розвитку московитів як народу на базі давнього фінського етносу.

ББК 63.3 (2 Рос)

Обкладинку книжки скомпоновано на основі картини І. Глазунова “Іван Грозний”

ISBN 978-966-355-016-9

ISBN 978-966-355-018-3 (книга 2) Теліги, 2009.

Моїй коханій дружині Любові Сергіївні присвячую.

Автор
ПЕРЕДМОВА

Після виходу першої книги двотомника до автора роману-дослідження звернулося багато читачів із проханням виокремити і прояснити поняття народу та країни Моксель. Зважаючи на це, другий том книги автор повністю присвятив цьому важливому питанню. Позаяк і сам збирався про те писати.

Продовжуючи розпочату в пері пій книзі тему про народ і країну Моксель, ми часто повертатимемося до перших часів появи цього народу, його історичних коренів. Постараємося бодай почасти заповнити прогалину, яку свідомо залишила, покривши її вигадками і облудою, російська історична наука. Надзвичайно великий парадокс підкинула нам шовіністична влада Російської імперії: мовляв, московити, яких пізніше возвеличили у великоросів, — цілком слов’янський етнос. І не просто слов’янський, а вищий за інтелектом та давністю історичних коренів. Облуда найвищої проби! Усе виконано в істинно романов-ському (катерининському) дусі, “доведено” найкращими російськими дореволюційними істориками.

Ось якою їхня концепція є насправді, якщо висловити її стисло: “Великій державі — велике минуле, великим правителям — великих попередників». Тому коли слов’янський етнос на початку XVIII століття виявився без великих “державних продовжувачів”, то й був, ясна річ, “остаточно поцуплений” володарями “змужнілої” країни Моксель, як “те, що лежало без нагляду”, “не мало власника”. Династії Ро-манових, яка почалася зі служника-мерянина Кобили, знадобилося велике слов’янське минуле Київської держави. І

теорія про слов’янське походження Московії була “історично обґрунтована”.

Але парадокс полягає в тому, що на території “споконвічної російської землі” — сучасних Московської, Во-лодимирської, Ярославської, Івановської, Костромської, Тверської, Рязанської областей — здавна проживали фінські племена: мер я, мурома, мещера, весь і т. д. Тобто Московське князівство виникло й розвинулося на базі фінського етносу.

Ще в VI столітті цю істину засвідчив готський історик Йордан, про що нагадує Велика Радянська Енциклопедія (третє видання). Я не цитуватиму тут підтвердження, бо вже виклав їх у першому томі книги.

Найдавніші київські літописи нагадують, що саме ці племена проживали на землі майбутньої Московії також у И— XII століттях. Великий мандрівник Вільгельм де Рубрук, побувавши у ставці хана Сартака 1253 року, підтвердив цю думку, вказавши, що на північ від сучасного міста Липецька, між Доном і Волгою, проживали тільки “два роди людей, а саме: Моксель… і Мердиніс”.

Сучасник Катерини II історик Іван Болтін, який бурхливо сприймав будь-який замах на “велич російської історії”, необережно бовкнув, що меряна проживали на своїй історичній землі аж до навали татар хана Батия на країну Моксель, або так звану ростовсько-суздальську землю, а мурома “вся перетворилася на росіян”. Мовляв, ось так—взяла та й “перетворилася”. Геть уся!

Але що цікаво: навіть у часи, коли “підводилася основна історична база” під слов’янське походження Московії, археолог граф Олексій Сергійович Уваров, провівши розкопки 7729 курганів у колишніх Московській, Володимирській, Ярославській, Костромській, Рязанській губерніях, установив, що ті кургани належали виключно мерянському (фінському) етносу VIII—XII століть. Були розриті кургани цього ж етносу наступних віків, аж до XVI століття. ГрафО. С.Уваров, підсумувавши матеріал досліджень, у 1872 році видав книгу “Меряни та їхній побут за курганними розкопками”. Широкоформатна книга має 215 сторінок, на 82 із яких містяться таблиці археологічних знахідок у курганах.

Я не розповідатиму про тисячі знайдених кістяків мерян.

Слов’янського духу на землі Московії у ті віки “не чути”. Але про те поговоримо окремо.

Вище ми згадували про романовську концепцію російської історії. Паралельно з головними постулатами тієї концепції існували допоміжні: про “богообраний народ”, “російський патріотизм”, “російський національний характер”, “широку російську душу” та інші. Читачі мають знати: всі оті постулати необхідно було не тільки вигадати, а й дуже довго, завзято й примусово насаджувати. І деспотична імперська влада не лише насаджувала подібні “сказання”, а й заохочувала до плагіату та вимислів національну еліту, власну науку та літературу. Адже недарма Андрій Тймофійович Болотов у своїй книзі “Життя і пригоди Андрія Болотова, описані ним самим для своїх нащадків” зауважив: “Імовірно про Катерину (імператрицю. — В.Б.) можна сказати, що саме вона започаткувала жанр псевдомемуарів”. Ці слова, мовлені 200 років тому, спонукають до роздумів.

Не пояснюватимемо знову, навіщо вдавалися до таких маніпуляцій, навіщо запускалися брехня і вимисли в російську історичну науку, в російську літературу, нарешті, в уми московитів. Створювалася жорстока імперія, створювалася із звичайних простолюдинів нова династія Романових-Кобиліних, і необхідно було підвести її під статус “богообраної” та “величної”. А в тоталітарній державі, якою завжди була Російська імперія, проробляти таке було зовсім нескладно. Тим паче, що до цих дій була залучена Російська православна церква. Її навіть було призначено очолити процес фальсифікації. А за всіма цими діяннями спостерігала, насолоджуючись всевладдям, державна і церковна потрійна цензура.

Всі визначні російські історики минулого: Лизлов, Татіщев, Болтін, Карамзін, Соловйов. Ключевський та інші — були істориками російської династії Романових. Вони служили єдиній меті — возвеличити імперію та її династію. І з цим непогано впоралися. “Непогано”, бо все ж таки припустилися істотних грубих помилок, що цілком зрозуміло. Адже процес “творення” російської історії, “впровадження” вимислів, “правка” старого матеріалу, “уточнення” викладеного, “заперечення” сумнівного — усе це відбувалося одночасно. Через це в матеріал почасти привносили масу суперечностей, казусів, а нерідко елементарного безглуздя. Кожне нове покоління істориків бачило глупство, хапалося за голови і обережно, або ж відкрито, з погордою, намагалося “пояснювати, зачищати, уточнювати, спростовувати, поліпшувати” попередній матеріал. Дуже багато подібних діянь зустрінемо на сторінках книги. Дивуватися не варто.

Може виникнути дуже доречне запитання: як же викладали історичне минуле Російської імперії за радянської влади? Адже сама радянська влада спростовувала багато царських постулатів. Здавалось би, більшовицька ідеологія, згідно з якою “кожна кухарка може управляти державою”, повністю суперечить ідеї: “великим правителям — великих попередників”.

Але весь парадокс, а можливо, великий секрет, російської історії полягає в тому, що в ній усе приживається. Більшовики нічого змінювати не стали. Всі романовські вигадки залишилися. Десь поруч із ними прилаштувалася й “ленінська кухарка”. Романовська концепція російської історії збереглася і за більшовиків. Саме її ми вивчали свого часу, а Росія вивчає й проповідує донині.

Більшовики лише підкоригували романовську концепцію: подекуди підмазали, подекуди підфарбували, в інших місцях підсилили або послабили акценти, ще в інших — додали шматок червоної ганчірки, але саму ідеологію викладу залишили такою, якою вона й була. Адже саме в основі тієї романовської концепції закладені такі поняття, як “російський патріотизм”, “споконвічна російська земля”, “звідки взялася й походить Москва та Московія”. “російська доблесть” тощо. Без цих понять Російська імперія існувати не може.

За царату в імперії вивчалися “велике XVIII століття” та “твори Катерини П”. То були обов’язкові дисципліни. Більшовики лише “пропустили” праці Катерини II, але виключно за тією ж методою, з усе тим же проімперським духом узялися вивчати відповідні твори О. С. Пушкіна. Сучасна, так звана демократична, Росія поєднала одне з іншим.

Ми повинні розуміти: Росія завжди була тоталітарною державою. І навіть сучасна Росія є так само тоталітарною імперією. Згадайте, як жорстоко був розстріляний тамтешній парламент, як цинічно були закриті й розігнані телеканали НТВ і ТВ-6. Я вже не кажу про геноцид чеченського народу. Дух Романових і сьогодні панує в Російській державі.

У другому томі нашої книги ми повернемося до коренів становлення російського народу, його первісних джерел; звернемо увагу на літописи, поглянемо, які в них вносилися зміни; торкнемося археології; нарешті, спробуємо розкрити великі таємниці імперії, так ретельно заховані по архівах. Можливо, не зуміємо розшифрувати все, але дещо таки витягнемо на світло і спровокуємо подальші пошуки.

Настав час зруйнувати брехливу романовську концепцію російської історичної науки.

Частина перша

МОКСЕЛЬ:

МЕРЯ — МОРДВА — МОСКОВИТИ
1

Скільки відкупного дала б російська історія і як вільно почувалася б вона нині, якби не існувало наукових праць великого археолога XIX століття графа Олексія Сергійовича Уварова! Видатний археолог, О.С.Уваров своїми роботами підірвав зсередини міфи і вигадки про слов’янське походження ростовсько-суздальської землі та Московського князівства. Його дослідження поховали шовіністичну облуду, загнали в цей міф смертельний осиковий кілок. Хоча слід розуміти, що ні сам О. С. Уваров, ні його соратники ніколи відкрито нічого подібного не говорили. Та й не могли говорити — з відомих причин.

Я часто задумувався: навіщо граф написав цю видатну працю — “Меряни та їхній побут за курганними розкопками”? Чому О. С. Уваров не спотворив, не додав до досліджень “доважку брехні”, відверто не набрехав, не започаткував що-небудь своє до ідеї про слов’янське минуле московитів, а послуговувався лише тим, що вже було запущено до нього? І дійшов висновку: сприяли тому дві головні причини.

Перша: в середині XIX століття ще не існувало потреби в доказах слов’янського походження Московії. Не було й людей, які б заперечували брехливу ідею. А з огляду на жорстокий деспотичний режим та всевидющу цензуру, суперечні цій облуді думки не могли побачити світ. Притім думки істориків європейських країн ігнорувалися й не доводилися до освіченої спільноти імперії. А російська громадськість правди й не сприймала, зачарована шовіністичною ідеєю “про богообраний народ”. Простий же люд до середини XIX століття був поголовно запроторений у звичайне рабство — кріпацтво.

І друга причина: походження роду Уварових. Зверніть увагу: то був не звичайний аматор, який шукав пригод і вдарився в розкопки стародавніх курганів. Ні! То був великий учений XIX століття, сам по собі видатна особистість свого часу. Коротенько простежимо, звідки з’явився рід Уварових у Московії і як служив Московській імперії. Читачі, напевно, пам’ятають, як професор Л. М. іумільов писав “про виходи до Московії” татарських мурз та звичайних аскерів із Золотої Орди, як їм присвоювали князівські й боярські звання. Саме таким чином у XIV столітті в Московії з’явився мурза Мінчан Касаєв. Звернімося до російського історичного джерела: “Уварови, російські дворяни, походять від мурзи Мінчака Касаєва, по хрещенні названого Симеоном, який приїхав із Золотої Орди до великого князя Василя Димитрієвича (1389—1402)… Мав дітей: Давида, Злобу, Оркана (Оринку), Увара… Від них пішли: Давидови, Мінчакови, Злобіни, Орєшкіни, а від Увара — Уварови” [1].

Один лише виходець із Золотої Орди — мурза Мінчан Касаєв дав московитам п’ять титулованих дворянських родів. А таких за сотні років було десятки тисяч. І одружувалися мурзи й аскери не з вигаданими слов’янками, а зі звичайними мерянками. І це також правда.

Золотоординський рід Уварових чесно й віддано служив Московії багато сотень років. Для прикладу згадаю про батька нашого археолога. Граф Сергій Семенович Уваров з 1818 до 1855 року був президентом Російської Академії наук, опублікував низку наукових праць із давньогрецької літератури й археології; з 1833 до 1849 року працював у Кабінеті Міністрів імперії — міністром народної освіти. Саме міністр Сергій Семенович Уваров висунув знамениту проімперську формулу: “православ’я, самодержавство, народність”. Тільки, будь ласка, не подумайте, що граф С. С. Уваров під “народністю” розумів звичайних рабів-кріпаків. Аж ніяк! Народом в імперії був сам граф і подібні до нього.

Син міністра і і президента Академії наук імперії — Олексій Сергійович Уваров виріс у високоосвіченій родині, одержав вищу. навіть за сучасними мірками, ос.ві-ту — закінчив Петербурзький університет, після чого продовжив навчання в університетах Берліна і Гейдельберга: кілька років вивчав в Італії візантійське мистецтво. А пізніше: присвячує себе дослідженню російських… старожитноетей, причому незабаром займає одне із перших місць серед російських археологів: робить численні розкопки на чималі власні кошти… видає низку цінних і першокласних творів та монографій… У 1864 р. переселяється до Москви, де засновує московське археологічне товариство, в якому аж до своєї смерті обіймає посаду голови, організує археологічні з’їзди, дослідження ста-рожитностей при російських монастирях.. Є одним із засновників Московського Історичного Музею” J2. с. 711|.

Олексій Сергійович Уварів піклувався про якість археологічної науки. “З його ініціативи призначалося керівництво для розкопок курганів і наукового пошуку. За його пропозицією були досліджені кургани кривичів, городища сіверян і старожитності тверської Карелії…” [З, с. 418— 419].

Тобто, в особі О, С. Уварова ми маємо справу практично а родоначальником російської наукової археології.

Сподіваюся, читачі не забули, що другою причиною, яка дозволила графові О. С. Уварову наїшсати видатну працю ‘ Меряни та їхній побут за курганними розкопками”, став його родовід. Саме тюркське (аолотоординське) коріння династії Уварових заклало в їхню свідомість байдужість до вигаданого російського слов’янства. Династія Уварових пишалася своїм тюркським походженням. А висока європейська освіта, яка спиралася на тюркську самосвідомість, спонукала питання історичної правди ставити вище за слов’янську міфологію.

Ось чому побачило світ відносно чесне дослідження. При цьому необхідно враховувати, що граф О. С. Уваров, навіть за свого незалежного становища й волелюбності, не міг виходити за визначені Катериною II рамки так званого “слов’янського походження Московії та московитів”. Як побачимо падалі, він і не виходив за визначені рамки. Однак у цьому розділі не станемо посилатись на свідоме замовчування О. С. Уваровым окремих брехливих вимислів. Він усе-таки багатьма облудними міфами користувався. Та й імперська цензура ніколи б не дозволила навіть графові О. С. Уварову відкрито спростовувати міфічні “основи імперії”.

Через те ми не станемо в цьому розділі акцентувати уваїу на помилках археолога, а детально вивчимо саму працю “Меряни та їхній побут за курганними розкопками”. А вже далі подивимось, як заповзято кинулися деякі російські історики й археологи (через півсотні років) підправляти, а то й спотворювати великого археолога, його наукові дослідження. Вони, укотре вже, стали мудрі “по шкоді”.

Простежимо, як з’явилися ці чудові дослідження графа О. С. Уварова. Ось що він пише у своїй праці “Меряни та їхній побут за курганними розкопками”:

“У 1850 році колишній міністр внутрішніх справ граф Л. А. Перовський… запропонував мені дослідити ґрунт Новгорода і його околиць. Але,знаючи, що в Новгороді та Новгородській губернії досить часто й раніше проводилися розкопки, не завжди вдалі, я подав графові Поровсь кому думку почати дослідження в Суздалі й біля Суздаля, на місцевості, ніколи ще не дослідженій… Граф Веронський прийняв цю пропозицію І навесні 1851 року відправив мене в Суздаль для починання робіт. Відтоді до 1854 року, впродовж чотирьох років, були виконані археологічні пошуки в повітах: Суздальському. Володимпрському, Юрі-ївському, Переславському і Ростовському. Кількість розритих тут місцевостей і курганів була настільки велика, що

загальний висновок із цих студій подав нам напрочуд цікаві й доволі точні матеріали як про первісне місце перебування народу мері, так і про звичаї, домашній побут і торгові зносини цього народу…

Усього досліджено протягом чотирьох років 163 місцевості й розрито 7729 курганів” [4, с. 1].

Зверніть уваі-у на деякі факти, на яких наголошує архе олог. По-перще. на місцевостях, де працював О. С. Уваров, ніхто до нього розкопок не робив, тобто знайдені там першоджерела були ним першим і виявлені. 1 Io-друге. О. С. Уваров провів розкопки найголовніших політичних центрів так званої ростовсько-суздальської землі, як-от: Ростова, Суздаля. Володимира. Юр’сва. Переславля, а його колеги — Мурома. Коломия, Москви, Рязані, Можайска. Tbepi. Костроми, Ярославля. Галича-Мерського та інших. Щодо тих земель, де не робив розкопок він особисто, або його помічник, археолог Павло Степановігч Савельев, О. С. Уваров для видання книги використав археологічний матеріал своїх сучасників. Що дуже важливо — вони ще не фальшували матеріал заради так званого московського слов’янства”. То були археологи ЗО—50 х років XIX століття. Надалі ми вкажемо тих археологів і їхні роботи,

І нарешті, по-третє: досліджуючи величезний археологічний матеріал, як свій, так і запозичений, граф О. С. Уваров установив, що всі поселення і землі були виключно “місцями проживання її перебування народу Мері . Архео лог чітко зафіксував проживання мері на тій землі, по чи иаючи з VI—VII і аж до XVI століття. Про подальший період проживання він промовчав, хоча й підтвердіте багатьма фактами.

На початку книги О. С. Уварова, між сторінками 8 і 9. прикладена “Карта Мерянської землі за Археологічними і Філологічними дослідженнями. Складена гр. Увареним “.

Карта також t унікальним матеріалом, як і сама книга, тому що включає в “Мсрянську землю”, яка простягається від Галича-Мерського. Костроми та Ярославля до Калуги, Кашири і Рязані, всі найдавніші центри країни Моксель, такі як: Торжок, Твер, Клин, Москва, Переславль, Ростов, Юр’єв, Суздаль, Володимир, Коломна та ін.

На тій карті граф допустив єдиний недогляд, позначивши тільки міста: Галич-Мерський, Ростов, Суздаль і Муром. Забувши вказати інші. Але “Мерянська земля” дуже чітко окреслена лініями, на неї нанесені ріки та озера, так що відновити недогляд графа було нескладно.

“Проведені пошуки цілковито підтвердили… показання літописця: “а на Ростовському озері Мери, а на Клещині озері Меря ж”… Цими короткими словами позначені дві головні місцевості (Клещино або Переяславське озеро та Ростовське озеро), навколо яких переважно зосереджувалися перші житла мерян і звідки згодом мєряни вийшли, поширюючи свої території. Для зростаючої чисельності народу простір, зайнятий навколо озер, був недостатнім, та й інші причини, як, наприклад, торгівля, спонукали до заснування нових поселень уздовж плину великих рік” [4. с. 2].

Пов’язавши свої дослідження зі стародавнім літописом, археолог показав древній мерянський народ не у звичайній російській консервації, як завжди це трактували московські “державні історики”, а саме в життєвій динаміці. Тобто меря, за багато сотень років розвитку, не сиділа на одному вузькому місці, а, у зв’язку з великим приростом населення, постійно розширювала межі проживання. Вона розширювала свої володіння не лише на північ і схід, але частіше на захід і південь, у місця, більш сприятливі для життя. Не варто забувати, що сусідами мері були родинні племена фінського етносу, які розмовляли близькими наріччями.

Якщо подивитися на розташування Ростовського і Переяславського озер, то побачимо, що сама їхня географія сприяла розширенню володінь мері. Адже без жодних труднощів мерямогла рухатися великими ріками — Волгою, Окою, Клязьмою, Москвою, Мологою та їх притоками в усі сторони світу Що й засвідчив археолог О. С. Уваров. Як побачимо надалі, цьому є й багато інших підтверджень.

Праці археолога О. С. Уварова мали у свій час велику вагу й авторитет. Усі енциклопедичні словники царської Росії подають археолога О. С. Уварова як видатного вченого і незаперечного фахівця. Здається, археолог навіть передбачав, що надалі комусь можуть не сподобатися його праці, що згодом на них накладуть табу і почнуть замовчувати, тому застеріг у книзі:

“При написанні нашого дослідження ми мали на меті дати кожному вченому, який побажає перевірити канті висновки, можливість виконати це напрочуд просто, і для того помістили наприкінці виписки із щоденників, що велися під час розкопок. Ми виписали звіти про найголовніші й найцікавіші кургани і помістили всі без винятку кургани, в яких були знайдені монети, тому що ці кургани стають хронологічними даними для порівняльного вивчення інших, і за ними можна довідатися — до якого саме часу належать предмети, подібні до тих. які були знайдені в цих курганах” [4, с. 2].

Археолог достовірно пов’язав хронологічні події з фактологічним матеріалом розкопок, через що й стала його праця непідвладною подальшим творцям “доважків брехні” слов’янського походження московитів.

Звичайно, головними ознаками належності величезної території до землі мері були знайдені в розкопаних курганах тотожні, притаманні лише мері та їхнім фінським родинним племенам речові докази. Були й інші особливості. Але всі вони мали цілковито мерянсъкекоріння. Послухаймо графа О. С. Уварова:

“Таким чином, розкопані кургани на берегах обох озер набувають значення точного мірила для порівняння могил між собою, причому значна їхня кількість свідчить про густоту народонаселення на цих місцевостях… Зауважимо при цьому, що різноманітність і численність предметів, вийнятих із курганів, дає нам можливість достовірно визначити характер мерянсъких могил, відновлюючи наочно весь наряд з усіма його своєрідними особливостями, що відрізняли оздоблення Мері від одягу майже всіх інших мешканців давньої Русі” [4, с. 3].

О. С. Уваров, як розуміють читачі, відносив Мерю і Ме-рянську землю до Русі. Але це — велика неправда!

Достеменно знаючи з древніх літописів, що по периметрах озер Неро і Клещино (Ростовське й Переяславське) жили мерами, археолог спочатку провів розкопки багатьох сотень могил на берегах цих озер, установивши їхні базисні дані, І лише опісля, за очевидними ознаками, установив тисячі інших курганів, які належать мері. Притому О, С. Уваров усі могильні розкопки, як свої, так і чужі, міг вільно порівнювати за часом їхнього закладення, тому що наявність монет як у базисних, так і в периферійних курганах, разом з об’єднавчими мер ямськими ознаками, чітко вказували на їхнє походження і час поховання.

Археолог О. С. Уваров на багатьох сторінках своєї книги подає базисні ознаки мерят житло, місця їхнього розташування; предмети побуту; види одяїу, прикрас; види зброї, ножів; місця й способи поховань тощо.

Книга О. С. Уварова “Меряни та їхній побут за курганними розкопками”, 1872 року видання, є в Національній бібліотеці України і перебуває в чудовому стані, хоч на час моєї роботи з книгою їй виповнилося більш як 130 років. Це означає, що багато десятиліть вона була захована від читачів і не видавалася на руки простим смертним. Можна лише подивуватися, чому книга не була знищена більшовиками.

Отже, звернімося до свідчень великого вченого і, природно, почнемо із самих курганів та поховань. Ось як про це сказав археолог:

“…іноді вони спалювали тіло, а іншим разом ховали його, але в обох випадках завжди насипали курган. Тому кургани мерянсъких цвинтарів містять рядом могили з паленими кістьми і могили з похованими тілами… Таке одночасне існування двох способів поховання доведене, крім того, тими курганами, в яких обидва способи поховання зустрічаються разом під одним і тим же насипом” |4. с. 6|.

Автор на тій же сторінці підтверджує свої висновки розкопками біля села Веськово та розкопками біля села Велика Брембола. В одній із могил: “палені кістки; МІЖ ними знайдені: срібна монета короля Оттона X століття, що слугувала підвіскою, серга мідна з трьома дутими срібними кульками, намиста… залізний молоток і уламки глиняного зображення руки й кола… На глибині двох аршинів знайдено три черепи… поруч із одним черепом були намиста… і бронзова підвіска у формі невеликого чотириногого звіра; біля другого черепа — бронзове плоске кільце й одинадцять позолочених намистин”.

ОС. Уваров велику увагу приділяв описові одягу і особливо прикрас, які використовували меряли. Послухаймо: “… чоловіки і жінки носили одяг з товстої вовняної матерії… Меряна мали звичай прикрашати цей одяг пришивкою із металевих підвісок з найрізноманітнішими малюнками. які надавали усьому вбранню того своєрідного характеру, що вирізняв усі племена фінського походження від інших народів. До обох плечей, наприклад. меряна пришивали бронзові трикутні прирізні бляхи з підвішеними до ніїх маленькими трикутниками або бубонцями…

Шкіряний пояс складався з доволі широкого ременя… чоловіки й жінки підвішували до пояса найбільш необхідні… предмети, як-то: ключ, ножик, кресало, голка, шило, брусок або точильний камінь, кістяні гребені” [4. с 5J.

“Починаючи опис із головних уборів, ми бачимо, що чоловіки й жінки однаково прикрашали себе па скронях металевими кільцями… зі срібного або мідного дрогу… Разом зі скроневими кільцями збереглися також і шкіряні ремені (на голові. — В. Б,), на які просмикувалися ці кільця, і разом зі скроневими кільцями й ременями знаходили ми іноді залишки темно-русого волосся…

На шиї Меряна носили прикраси двоякого роду: або металеві гриви, здебільшого срібні обручі, або намисто із різноманітних бус, підвісок і срібних монет” [4, с. 4].

“Браслети зі срібла та бронзи і такі ж перстні носили не лише всі Меряна без розмежування статі, але навіть і діти. Вони, за свідченням розкопок, мали таку пристрасть до прикрас цього роду, що надівали часто по два браслети на кожну руку і по персню на кожен палець…” [4, с. 6].

Я вже писав, що археолог у своїх дослідженнях рухався від центру мерянській землі, від так званого “Мерського стану”, до окраїн губерній: Московської, Тверської, Ярославської, Костромської, Володимирської, Рязанської. На карті “Мерянської землі”, складеній графом і доданої до книги, крапками та номерами позначені місцевості, де виконувалися розкопки або самим графом, або його помічником Павлом Степановичем Савельєвим, але значною мірою — їхніми сучасниками-археологами. Таких місцевостей на карті позначено 26. Дуже важливо простежити географію зазначених місць розкопок, які О. С. Уваров використав для порівняння з курганними розкопками “Мерського стану”.

Отже, номерами 1 і 2 позначені окремо розташовані й розкопані масиви курганів біля (міста) Мурома: 3, 4 — біля (міста) Коломни, вздовж Москви-ріки; 5 — у Бронниць-кому повіті Московської губернії; 6 — у Богородському повіті тієї ж губернії; 7 — у Московському повіті біля села Сетуні; 8-у Московському повіті біля сіл Черкизово, Ростокино та біля села Успенського; 9 — у Подольському повіті біля с. Бабарикино Московської губернії; 10 — у Звенигородському повіті Московської губернії; 11 — у Можайському повіті; 12 — у Верейському повіті тієї ж Московської губернії; 14 — у Весьєгонському повіті на річці Сорогожа Тверської губернії; 15 — у Вишнево-лоцькому повіті на лівому березі річки Волчина Тверської губернії; 16 — в Устюжському повіті біля великої Боровицької дороги Новгородської губернії; 17, 18, 19 — біля озера Неро поруч із (містом) Ростовом Ярославської губернії; 20 — біля Галича-Мерського Костромської губернії; 21 — біля річки Волга, вище міста Ярославля, після повороту ріки на південь; 22, 23 — уздовж річки Клязьма, біля (міста) Володимира Володимирської губернії; 24 — біля річки Теза, східніше (міста) Суздаля Володимирської губернії; 25 — на річці Сіть Ярославської губернії; 26 — на річці Молога, де в неї впадає річка Сіть (дивись нижче карту Мерянської землі).

Звернімо особливу увагу на західні кордони мерянської землі — Калузьку, Московську, Тверську та Ярославську губернії, оскільки граф О. С. Уваров підтримував імперську шовіністичну вигадку про проживання, як мовиться, “впритул до мері’ — “в’ятичів, кривичів і словенів новгородських”. Ми ще побачимо, що ця так звана теорія була елементарною облудою. Однак, як розуміють читачі, учений не міг у ті часи повністю вийти за рамки існуючої проімперської “ідеї”. Головне в іншому: всі проведені розкопки в Московській, Тверській і Ярославській губерніях були ідентичні розкопкам курганів “Мерського стану”: ті ж предмети побуту, ті ж прикраси, ті ж методи поховання, той же час поховань — ЇХ—XVI століття. Ці свідчення стали незаперечними, і важать вони більше, ніж звичайні слова.

Звертає на себе увагу той факт, що навіть розкопані кургани в Устюжському повіті Новгородської губернії засвідчили своє мерянське походження. Тут не могло бути по-іншому. Якщо ми подивимося на географічну карту то побачимо, що розкопки місцевостей 14, 15, 16 проведені у верхів’ях ріки Молога. А зовсім поруч — Валдайська височина. І зрозуміло, що Валдайський вододіл став межею мерянської землі Точнісінько таку ж картину ми спостерігаємо в Московській губернії, де нам також пропонують повірити, що мер я ніяк не могла по своїх ріках — Москва, Волга, Ока, Протва, Пахра, Нара та Руза дістатися до східної і північно-східної частини смоленської землі. Але кожен розуміє, що зупинитися на півдорозі (на половині ріки) меряни не могли. Вони дійшли до верхів’їв цих рік. А ось перевалити через плоскогір’я та поплисти по інших ріках на захід вони не змогли, не мали можливості з багатьох причин. Але це тема іншої розмови. І, як побачимо надалі, найближчі розкопані могили кривичів були знайдені лише на заході Смоленської губернії.

Така правда про західну межу мерянської землі. Саме Валдайська височина, яка переходить на півдні в Бельську, В’яземську та Смоленську височини, і стала західним рубежем мерянської землі Про що свідчать і назви рік: Угра, Воря, Вазуза та інші в Калузькій і Смоленській областях.

Древня земля мері містила не лише характерні, тільки їй приналежні, поховання та могильники. Вона багато в чому характеризується і самим словом меря Адже це слово збереглося до XIX століття, часу проведення розкопок графом О. С. Уваровим, у сотнях назв: сіл, селищ, рік, озер і урочищ. Так, Ростовське озеро в давнину звалося Неро; з озера Клещино витікає ріка Велика Нерль. Неподалік тече ріка Мала Нерль. Сподіваюся, зрозуміло, що Мерль і Нерль — слова тотожні. Одна із приток ріки Ока зветься — Перська. У ріку Волга біля села Нікольське впадає ріка Меря. На річці Волхонка, в Московській губернії, лежить село Меря. Можна навести багато інших подібних назв. Лише на карті “Мерянської землі” археолог О. С. Уваров подав назви 37 населених пунктів, які походять від слова “меря”, як ось: Мерлево, Мереново, Мерило-во, Мерзлево, Чамерово, Мерялово, Меревкино, Мерлинов-ка. А паралельно — назви п’яти населених пунктів, які походять від назви іншого мерянського озера — Клещино.

У 1859 році археолог М. М. Журавльов, проаналізувавши тисячі назв сіл, селищ, рік і урочищ Ярославської губернії, встановив, що корінними мешканцями губернії, котрі дали ці імена довколишньому світові, були фінські племена, і в цих назвах читається відбиток, “не споріднений зі слов’яно-руською мовою”.

Граф О. С. Уваров навіть бідкався, що, “на жаль, ми не маємо подібного повного матеріалу для інших суміжних губерній, як, наприклад, для Московської, Костромської, Вологодської, Новгородської, Тверської тощо” [4, с. 8].

І тут же уточнив: “корінні мешканці цих місцевостей були одного племені або належали до племен споріднених”.

Ясна річ, граф О. С. Уваров добре знав: в імперії суворо заборонені подібні дослідження, що стосуються Московської губернії. І навіть сам археолог потрапив під “ковпак заборон”, бо вимушено вказав на своїй карті, на захід від Москви, вигаданих “словенів” і “кривичів”. Саме в такий спосіб на той час “родичалась” мерянська земля зі словенською.

Отож археолог О. С. Уваров пише:

“Крім цих назв, що зберігають досі ім’я Мері майже в первісній його цілості, ми маємо ще інші назви селищ, більш-менш суміжних, у яких ім’я Мері чується в першому або останньому склад і. Такі селища безсумнівно вказують — до яких меж поширювалася Мерянська земля, і часто ті ж назви повторюються як на окраїнах, так і на середині цієї землі, неподалік від Переяславського або Ростовського озер [4, с. 8—9].

Далі автор подає масу однокореневих назв, пов’язаних зі словом меря, в Ярославській. Володимирській, Московській, Тверській, Костромській, Вологодській, Нижегородсь-кій, Рязанській і Тульській губерніях. А підсумовує цю тему так:

“Коли в Тульській губернії, у назвах: Мерлево й Мерли-новка, повторюються тільки ті назви, які ми вже зустрічали в Нижегородській і Ярославській губерніях, де безсумнівно жили меряни, тоді подібні назви стають найпереконливішими доказами. Назва Мериново, яка бере початок від колиски Мерянського народу, поблизу озера Клещино, і повторювана без жодних змін у Вологодській, Нижегородській, Тверській і Ярославській губерніях, усього 8 разів, не допускає будь-якої можливості звичайного співпадіння” [4, с. 10].

Чудові дослідження провів граф О. С. Уваров! їм неможливо заперечити навіть нині. Єдиний недолік: археолог, як завжди, змовчав про те, що схожу ситуацію маємо і в Московській губернії, хоча й навів у губернії не просто однокореневі слова, а й навіть саму назву меря. Так зветься селище в Богородському повіті. Доводиться заповнювати недомовки археолога.

Однак не лише слово меря пов’язане з мерянською землею. Необхідно звернути увагу на безліч назв сіл, селищ, рік, урочищ, котрі виразно свідчать про належність тих слів фінському етносу. Ось що з цього приводу пише граф:

“Після назв, які характеризуються співзвуччям із назвою Мері, перейдемо до таких назв, що не мають слов’янського кореня і вражають своїм чужинським походженням. Цих назв багато збереглося на всьому просторі Мерянськихпоселень” [4, с. 10—11].

Автор подає сотні чужих слов’янській мові слів — назв озер, рік! селищу Московській, Володимирській, Ярославській і Костромській губерніях. Я спочатку хотів навести повністю цей чудовий букет слів. Але вирішив не втомлювати читача і обмежився півсотнею назв. Ось деякі з них:

Селища: Шипуліно, Шупалово, Шульпіно, Шугарово, Саурово, Сорпово, Весь, Кіжила, Брембола, Веськово, Шокшово. Маймори, Юкша, Шухра, іума, Бікань, Воржа, Шопша, Угож, Тара, Учма, Копор’є, Гекма, Лохово, Сора, Лушма, Вигор, Ягорбино, Некоузь, Керіуй, Шарша, Сагда, Міча, Андоба, Ізма, Какша, Печенга, Номаа, іунбаль, Москва, Шуда, Кострома, Чухлома, Хомкіно, Бакі, Урень, Надога, Воча, Молога, Дешано.

Виписані з величезного, до речі, не остаточного списку, лише п’ятдесят назв селищ.

Усі назви — фінського походження. Кожен розуміє: лише корінний народ (меркни) міг дати ці назви своєму довкіллю.

А ось деякі назви рік: Кубра, Клязьма, Судогда, Нерехта, Пекша, Гза, Ірміз, Ухтома, Вязьма, Оновод, Сувод, Теша, Унжа, Пеза, Сара, Векса, Вашка. Волга, Войга, Ухра, Угра, Молога, Сіть, Cora, Согожа, Іть, Жіздра, Моса, Музга, Шула, Ушлома, Цина, Era, Вонога, Учара, Пера, Раха, Вага, Кутьма, Луха, Руза, Пахра, Москва, Протва, Нара, Ока, Кострома, Сендега, Шурма, Шуя, Вона, Томга. Майже не звіряючись із книгою О. С. Уварова, я подав читачеві перил, що потрапили на очі на обласних картах або ж збереглися в пам’яті, назви півсотні річок. Ясна річ, пізніше звірив їх зі списком річок, які подав археолог. Звертаю увагу: фінські назви — переважно з Московської, Ярославської, Володимирської, Калузької та Костромської губерній. Не включені до переліку назви рік таких споконвічно фінських земель, як Рязанська і Тверська.

Вдячна людська пам’ять фінського етносу дотепер дбайливо зберігає своє древнє коріння. Не споріднений мерянсь-кому племені народ ніколи не зберіг би на тисячі років чужі для себе слова. Сподіваюся, ця істина не потребує доказів.

А ось, приміром, винятково по пам’яті, після прочитання книги О. С. Уварова, кілька мер ямських назв озер: Неро, Клещино, Ісара, Сеньга, Кіздра, Варех, Сахтино, Семіно, Вашкіно, Сурмоє, Ягорба. Утрехт, Гадит.

“Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються в доволі віддалених між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність або близькість, але також і єдність походження перших мешканців цих країв. Тільки той самий народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті ж Імена або давати назви однакового етимологічного походження… Ця близькість була вже помічена М. М. Журавльовим стосовно деяких назв Ярославської губернії; але вона може бути поширена й на суміжні губернії, які також були заселені древньою Мерею” [4. с. 12].

Як хотілося б, щоб ці істини нарешті дійшли до ошалілих “хоронителів” брехливих імперських теорій про “слов’янське походження Московії” та про “братерство трьох слов’янських народів”.

Археолог О. С. Уваров у своїй книзі подав сотні прикладів мерянсъких назв селищ, рік і озер — однокореневих слів. До речі, до однокореневих він відносив безліч мерян-ських назв рік. Наприклад: Волга, Вольга, Войга, Ворга, Воля, Вокшера, Ворсма, Вонога, Вончила, Вонгіль, Вол-готня. Але чомусь граф забув додати назви рік Смоленської губернії, які мають той же мєрянський. корінь. Послухайте: Воря, Вотря, Воп. Навіть великі російські дослідники були не до кінця щирими й чесними. Вони тією чи іншою мірою були завжди заражені бацилою московського шовінізму. Про це завжди необхідно пам’ятати.

“Однакового походження також назви деяких сіл, як ось: Воржа, Ворокса, Вологдіно, Вослома, Воятіци, Воліно, Волнєнко, Володятіно… Ворсіно, Воньково… Вологда, Волочино, Вологомоновська, Вонгодіци, Вонгодська… Воєхта… Вохта, Вохтога… село Восци розташоване в Коломенському, в Новоторзькому і в Осташковському повітах” [4, с. 12—13].

Усі ці ріки та селища вільно розташувалися на величезному просторі древньої мерянської землі від Рязані, Калуги і Москви до далекої Вологди, Гсілича-Мерського й Вишнього Волочка, де містяться всі давні центри так званого Ростовсько-Суздальського князівства, або точніше — країни Моксель, як ось: Ростов, Переяславль, Юр’єв, Суздаль, Володимир, Москва, Кашира, Клин, Торжок і Ярославль. А поруч, у спорідненому для мері мордово-муромському краї, привільно лежали: Муром, (Стара) Рязань, Пронськ, Городець, Нижній Новгород, Липецьк та інші.

Граф О. С. Уваров дуже чітко і ясно підсумував цю частину свого дослідження:

“На закінчення ми ще раз ствердимо, що стародавність поселень, які мали такі назви, чужі духу як слов’янської, так і російської мови, підтвердилася розкопкою курганів. Біля них завжди були могили найдавнішої епохи з обома обрядами поховання” [4, с. 14].

Не будемо втомлювати читачів повним описом меж мерянської землі. Сам граф установив, що на північ, на схід і південь від мерян проживали споріднені з ними племена весі, черемисів, мордви і мурома

Про західні кордони ми ще згадуватимемо багато разів. Позаяк вся Московська і Калузька губернії та східна частина Смоленської, поза всякими сумнівами, належали до мерянської землі з далекого VIII століття й належать донині. І сама карта “Мерянської землі” графа О. С. Уварова, додана до нашої книги, свідчить про те.
2

Археолог О. С. Уваров описав у своїй книзі 43 місцевості мерянської землі, де він провів детальний аналіз розкопок. Для того щоб і наші читачі мали уявлення про коріння мерянського етносу, ми зобов’язані вивчити його звичаї, побут, житла, середовище проживання і, нарешті, той рівень розвитку, якбго сягнула меря в VIII—XIII століттях, тобто до навали хана Батия і приєднання фінського народу до складу тюркської держави — Золотої Орди.

Сподіваюся, ніхто не візьметься стверджувати, що після підкорення народу мері ханом Батиєм могло відбуватися “перетікання” слов’ян із Подніпров’я до Московського улусу Золотої Орди. Становлення мерянського етносу до кінця XVI століття відбувалося окремо від слов’ян — сучасних народів України і Білорусії.

Слов’янські народи давньої Київської держави з 1320 року ввійшли до складу Великого Князівства Литовського, Руського й Жемонтского.

Чесно кажучи, мені зовсім не зрозуміле бажання російських істориків і в наш час злодійкувато привласнювати собі слов’янське минуле. Адже в тому немає жодної необхідності. Якщо не брати до уваги суто імперську потребу. Із звичайної людської точки зору фінські племена: мер я, мурома, весь, мещера, мордва, марі — нічим не 24

гірші від слов’янських племен. Як побачимо, фінський етнос країни Моксель такий же давній, як і слов’янський. Точнісінько як і той нарощував у процесі розвитку свої території, щоправда, значно північніше й східніше від слов’ян. До запозичення тюркських ідей “самодержавства” і “богообраності” був цілком мирним, працьовитим народом. А з точки зору історичної справедливості, мав повне право на створення власної держави на своїй древній землі, у межиріччі Оки і Волги. Що й здійснив упродовж свого історичного становлення. А брехня про “московське слов’янське коріння” — уже імперська потреба, яка виправдовувала поневолення слов’ян. Ця облуда особливо жахливо давалася взнаки при поневоленні України і в часи балканських імперських воєн.

Настав час древньому фінському етносу — московитам — очиститися бодай від очевидної брехні й відвертих вигадок. Адже подібне очищення ніколи не вело до сорому, а тільки омивало душі і згодом додавало поваги в очах сусідів. Сподіваюся, подібне колись станеться й з великим народом моксель — меря — москоиитами.

Та повернімося до чудової книги графа О. С. Уварова. Ось що він пише:

“Ми тепер оглянули всі найдавніші житла Мерянського народу і перші його висілки, що позначилися у висліді археологічних досліджень сорока трьох місцевостей, на яких стояли кургани з мерянськими могилами. Тотожність усіх цих могил з могилами на берегах Ростовського й Переяславського озер полягає не лише в однакових похоронних обрядах, а й також в однотипних предметах, виявлених у всіх курганах. Народ колоній носив однакове вбрання, мав такі ж предмети д ля війни й домашнього побуту, як і корінні насельники. Найвіддаленіїпі поселення не переривали тісного зв’язку з мешканцями берегів обох озер і продовжували становити з ними один нероздільний народ Меря!’ [4, с. 49].

Настала й наша черга подивитися, послухати і побувати разом з археологом на давніх мерянських розкопках. А оскільки вчений подає свої аналітичні міркування, аналізи й висновки на багатьох десятках сторінок, побуваємо разом із ним бодай на деяких розкопаних курганних місцевостях. Погляньмо, яким же він, московит, був насправді споконвічно.

Перше, на що звертає увагу археолог. — це місця розташування цвинтарів і місця розташування жител, або, як казали за старих часів, городищ самих мерян. Вони вибирали для жител і для поховань дуже зручні місця; біля рік, на височині. Такі найдревніші їхні поховання виявлені, як правило, на горбах або на їхніх сухих схилах. Оскільки меряна вірили в загробне життя, то це цілком зрозуміло; небіжчик і після смерті мав комфортне, надійне “житло”. До нього не могли дістатися ні звір, ні вода.

“Найпевнішою ознакою давнього селища були групи курганів, яких завжди зустрічається чимало в місцях, дуже зручних для житла, на схилі високого берега біля озера або річки.

Меряна, облаштовуючи свої цвинтарі, як довели кургани, вибирали найперше місця на узвишшях, уникаючи схильних до зсуву і вологих… Звідси випливає, що самі житла їхні були також розташовані на височинах неподалік від рідних могил” [4, с. 22].

Розглянемо деякі з меряі іських курганних поховань:

1. Винятково цінними виявилися "розкопки курганів біля сіл Велика і Мала Брембола на околицях Переслав-ського озера, на його східному березі".

Перша група курганів розрита на березі струмочка Ветляника біля села Велика Брембола. На височині, прозваній “Круглицями” за круглою формою могильних насипів, обкопаній невеликою канавою, насипано 100 курганів. Неподалік розташувалися кургани, прозвані “Князівськими могилами”, їх 45, не менш давніх, ніж “Круглиці”.

Поруч, у третьому урочищі того ж села, було 200 курганів і два кургани — “Пани”. І нарешті, в урочищі “Могилки”, у лісі біля села Мала Брембола, також було знайдено могильні насипи з паленими кістками й похованими тілами.

Меряна одночасно використовували два методи поховання: спалювання із закопуванням останків і звичайні похорони. Скоріше за все, це було пов’язано з похованям у різну пору року: влітку та взимку. Ми ще поговоримо про це.

Що дуже важливо — у могильних курганах було знайдено монети: в “Круглиці” — 5 східних монет X століття, а в “Княжих могилах” — 6 східних монет X століття й дві західні — X і XI століть. Тобто ми маємо право заявити, що кургани “Круглиці”, як нам видається, насипані наприкінці X століття, а “Князівські могили” — поховання XI століття, тому що навіть східні монети, знайдені в них, здебільшого другої половини X століття (948. 960 і 971 рр.).

2. Масштабні розкопки проведено біля села Городище по обох берегах річки Слуда та між ярами Лисим і Гти-нинським. Тут був давній цвинтар, іцо налічував 1341 курган, а поруч — великий "Городок", в якому було знайдено будівлі пізніших часів. Зверніть увагу: меряна не покидали своєї землі після X—XII століть. Ні! Вони й упродовж наступних століть ховали своїх предків поруч.

Неабияк брехали російські історики!

Найдревніші могили розкопано на схилі гори правої сторони яру Слуди, далі — по схилах ярів Лисого й Гтинин-ського і, нарешті, по схилу гори, розташованої між ними, нижче “Городка”. Це були кургани зі спаленими кістками.

У курганних розкопках біля села Городище знайдено дуже багато (порівняно) срібних монет, як східних так і західних. Східні монети VIII—X століть, а західні карбовані в XI і XII століттях.

Звідси можна вести мову й про час поховання. VIII— XII століття.

3. Чималу цінність для археологічної науки та для пізнання історії Московії має розкопаний штучний насип, відомий як Олександрова гора. Її упродовж двох років (1853—1854) розкопував помічник О. С. Уварова — П. С. Савельев. Провівши пошарове зняття ґрунту, археолог простежив історію мерянського народу з VIII до XVI століття.

У нижньому шарі кургану виявили палене вугілля. У ньому знайшли дві східні монети 859 і 900 років карбування. У тому ж шарі виявили звичайні мерянські предмети побуту: глиняні черепки розбитих горщиків, невеликі ножі, ключ і залізні пряжки, однакової форми зі знайденими в інших мерянських курганах. Тобто на схилі було звичайне мерянське поховання ЇХ—X століть.

Я не буду в цьому розділі описувати всі наступні шари Олександрової гори. Це дуже цікавий і повчальний матеріал. Ми його вивчимо, коли поведемо мову про покоління мерянського етносу XII—XVI століть. Розкопана гора, як відкрита книга, розповіла історію Московії від язичницьких часів до часів Івана IV (Грозного). І жодних слідів слов’янського етносу в тій “книзі1’ не знайдено. Таку правду повідала Олександрова гора світовій історичній науці.

Отже, ми з вами побували на берегах древнього мерянського озера Клещино. Побачили кілька тисяч мерянських курганних поховань епохи VIII—XII століть. Тепер разом з О. С. Уваровим перейдемо на околиці не менш древнього мерянського озера Неро (Ростовське). Простежимо деякі розкопки цього краю.

“Ростовське озеро, на відстані від 5 до 7 верст (стародавня російська міра довжини, 1 верста = 500 сажень = 1,0668 км. — В. Б.) від своїх берегів, оперезане з трьох сторін, із заходу, півдня і сходу, височинами, які плавно опускаються до озера. Ще на пам’яті старожилів (перша половина XIX століття. — В. Б.) значна частина схилів цих горбів, нині розораних, була покрита курганами” [4, с. 27—28].

Та не всі могильні кургани були знищені. Багато з них досліджено археологами. Я ж цими свідченнями хотів підтвердити, що мерянський. етнос IX—XII століть був численним та відносно розвиненим, розширив свої території на сотні кілометрів від древніх озер Неро й Клещино, про що й свідчили десятки тисяч залишених ними могильників.

4. Розглянемо розкопані кургани між Ростовом і селом Новоселки. Тут під час прокладання дороги на Ярославль було розкопано скарб із монет і багатьох предметів мерянського побуту. Ці розкопки позначені на "Карті Мерянської землі" графа О.С.Уварова під номером 19 і були знайдені 1836 року. Там було дві монети, карбовані у Волзькій Булгарії наприкінці X століття, та кілька східних монет. Тобто скарб необхідно датувати, скоріше за все, XI століттям. А всі знайдені предмети "цілком подібні до тих предметів, що були і в мерянських курганах інших місцевостей" [4, с. 28].

Звертає на себе увагу той факт, що, крім звичайних мерянських речей, скарб зберігав значну кількість мусульманських прикрас із дорогоцінних металів. На деяких замість візерунка було вибите слово: “Аллах!”.

5. "Біля села Шурскала давні кургани, з паленими тілами, займали всю височину, відому як "Червона гірка", І всю її південну сторону, тоді як кургани з кістяками були на північній стороні тієї ж гори... Досліджено 101 курган, у яких знайдено дві срібні вірменські монети XI століття та срібна монета Генріха І, карбована в Баварії в X столітті" |1. с. 31].

1 Іа берегах озера Неро було розкопано безліч могильних груп, біля сіл: Шурскала, Богослов, Шугаря, Пужбола; біля сіл: Подів’є, Кустери тощо. Ось що пише О. С. Уваров з цього приводу:

“Якщо взяти до уваги всі знахідки монет на місцях первісних поселень Мерян уздовж берегів Переславського й Ростовського озер, то ми побачимо, що кургани… усі належать до X і до початку XI століття. Із усіх цих нумізматичних даних ми довідуємося, що первісні поселення Мерян існували задовго до X століття, і що в X столітті безсумнівно розвивалася в них торгівля, через що й дісталося нам стільки цікавих монет” [4, с. 31].

Пробачимо великому археологові неточність. Як бачите, він чомусь вирішив обмежити “первісні поселення Мерян” “початком XI століття”. Хоча в розкопаних могилах були знайдені монети кінця XI століття і навіть — початку XII століття. А якщо врахувати, що монети могли з’явитися в мерянській землі через багато десятків років після виготовлення, то стає зрозуміло, що розкопані могильні кургани належать до X—XII століть, і це як мінімум.

Однак я гадаю, що ця тема саме зараз — не така й важлива. Адже О. С. Уваров у своїй книзі ніде не висловив думки, що меряна в наступні століття покинули свої землі. Навпаки, він розповів нам про “другий період Мєрянських поселень”, але, побачивши, що підриває “підвалини імперії”, обмежився лише коротким описом. А матеріалу про “другий період Мерянськихпоселень” (XII—XVI століття) він мав цілком достатньо.

Цікаво також хоча б побіжно оглянути розкопані місцевості поза древніми озерами Неро й Клешино.

6. Розкопки М. О. Ушакова "у Весьєгонському повіті біля села Сорогожського, на березі річки Сорогожа (14); у Вишневолоцькому повіті на березі річки Волчина (15); в Устюжському повіті Новгородської губернії по великій Боровицькій дорозі, на лівому березі річки Молога (16)".

Упродовж 1843—1845 років археолог М. О. Ушаков провів розкопки сотень курганів у трьох згаданих повітах. Що важливо — практично у всіх курганах було знайдено східні монети IX—кінця X століття, горщики, ножі, підвіски, намиста й інші мерянські прикраси.

Граф О. С. Уваров, якому М. О. Ушаков передав матеріали розкопок, написав: “Спроба п.Ушакова в сусідньому Устюжсъкому повіті Новгородської губернії була… вдалою. Він розкопав групу з 50 курганів… Усі ознаки поховання були спільні з могилами Весьєгонського й Вишневолоцького повітів, а монети належали до Са-манидських X століття… Тут спільний спосіб поховань, як і в мерянських могилах, складався з обох обрядів: спалювання і поховання, …прикрашання скроневими кільцями було й тут узвичаєне” [4, с. 21].

Однак О. С. Уваров, указуючи на брак матеріалів, відсунув межу мерянської землі далеко на південь, за річку Молога. Хоча на іншій сторінці стверджував протилежне: “Західний край північного рубежу Мерянської землі Примикав до Шексни та правого берега Молоти” [4, с. 16].

7. В Углицькому повіті біля села Клементьева, на річці Мол окна було до 70 курганів. О. С. Уваров позначив ці розкопки цифрою 21. Археолог пише з приводу Клементьєв-ських курганів: "облаштування могил і виявлені в них речі виразно свідчать про цілковиту подібність цих курганів з курганами берегів Переяславського й Ростовського озер" [4. с. ЗО].

8. Цінні розкопки проведені в ті ж часи К. М. Тйхон-равовим біля Вознесенського посаду Шуйского повіту, біля річки Увода. Вони позначені на карті О. С. Уварова цифрою 24. "Ці кургани, як зауважив К. М. Тйхонравов, дуже подібні до курганів Суздальського повіту біля села Шок-шово.., а також з іншими курганами Юр’євського й Пере-славського повітів. Головні предмети — бронзові поясні пряжки з бубонцями та бляхами — характерно мерянські.. Кістяки були поховані... Крім срібних зап’ясть, перстенів, сокир, серг, намиста тощо, на шиї одного кістяка, разом із сердоліковою бусою, знайдено фрісландський пфеніг ІЬнріха III (1057—1068) та ще три нечіткі, імовірно також аііхідні" [4, с. 45].

9. Цікаві кургани біля ріки Молога, позначені номерами 25 і 26. Розкопки й дослідження курганів цього краю провів Л. М. Сабанеев. На його думку, всі кургани на ріках Сіть, Себла й Лама належать двом періодам: одні — стародавні мерянські, а інші — татаро-монгольського періоду, — так звані бойові кургани. Але обидва періоди включають поховання одного фінського етносу. Племена, що жили на річці Молога та її притоках — Сіть, Себла, Лама й Мелега, були тими ж і в X, і в XIII століттях. У давніх курганах знайдено речі й прикраси, цілком тотожні мерянським: глиняні горщики, намиста, бронзові скроневі кільця, залізні зап'ястя, бронзові серги й перстені. У більшості випадків у курганах виявлені останки кістяків, рідше — палене вугілля. Біиняні горщики, як і зазвичай, були знайдені в кожному кургані. Переважно вони лежали в ногах кістяків.

Археолог О. С. Уваров обґрунтовано включив річку Молога до території “Мерянськоїземлі”. Хоча неабияк згрішив, провівши межу мерянської землі на добрих сто кілометрів південніше. Позаяк мерянська земля в Мологському краї, як і на ріках Ока, Протва, Москва, Пахра, Руза, простелялася значно далі на Захід, аніж зазначено О. С. Ува-ровим.

Ми, природно, охопили не всі курганні місцевості, вивчені О. С. Уваровим. Але надалі постараємося подавати для прикладів матеріали, які раніше не згадувалися. А читачам подаю назви всіх 43 місцевостей, про розкопки яких докладно, в деталях розповів археолог О. С. Уваров: Велика і Мала Брембола, село Городище, Олександрова гора, село Краушкино, місцевість Ростов-Новоселки, село ТУровське, село Клементьєво, село Шурскала, село Богослов, село Шугаря, село Кустери, село Пужбола, Городок на Сарі, село Осипова Пустинь, село Кабанське, село Аламово, село Родованьє, Хабарів городок, село Вйоски, село Миславль, село Петраїха, село Малютіно, село Стебачово, село Весь, городок Лиса Іора, село Мале Давидовське, село Шокшово, село Шелебово, село Кубаєво, село Старе Бико-32

во, Суздаль і Сільце, село Чирніж, село Пііздилово, село Васильки, городище Турдан, Числовські Іородища, сільце Городище, городище біля села Даниловського, село Плоске, Володимир на Клязьмі, місцевість біля річки Увода, кургани Мологського повіту, село Добре.

А зараз перейдемо до вивчення мерянсъких звичаїв і тих характерних мерянсъких ознак, які дозволили виокремити їх із середовища інших народів.

Отже, у мерян існувало два похоронних обряди: спалювання з похованням останків у горщику й звичайне поховання тіл. Ось як про це пише О. С. Уваров:

“Коли ми вказували на ознаки, які відрізняють мерянські могили від могил інших народів, ми намагалися відновити їхню одіж з усіма її своєрідними прикрасами. Тепер на підставі тих подробиць поховання, які вбачаються із усіх розкопаних курганів, можна відновити також і похоронні обряди Мерян… Меряни, приступаючи до обряду спалювання, одягали покійника в найкращу його одежу, з усіма звичайними, вигадливими його прикрасами, й обставляли тіло всіма речами, які йому слугували за життя. Потім, розклавши багаття, спалювали все разом… Вогонь при спаленні був доволі сильний і горів доволі довго. По закінченні спалення ретельно збирали кості та всі інші спалені предмети і клали їх у глиняний горщик, причому збирали також і все вугілля, яке залишилося від згорілого багаття. Ці подробиці підтверджують дослівно свідчення Ібн-Даста (збереглися його праці. — В. Б.): “наступного дня, по спаленні небіжчика, відправляються на місце, де воно відбувалося, збирають попіл і ісладуть його в урну, яку ставлять потім на пагорбі”… Відтак приготувавши могилу, в ній розсипали шар вугілля, Імовірно того, що залишилося від багаття, і на нього ставили горщик з паленими кістками та з усіма іншими сипленими предметами… Якщо обгорілі речі не вміщатися в горщику, тоді розкладали їх навкруги горщика,… іноді… навкруги горщика з людськими кістками лежали спалені кості тварин, імовірно домашніх… Найкраще збереглася могила зі спаленими кістками на відомій горі Грем’яч, у великому кургані завширшки 39 аршинів і заввишки 3,5 аршина (аршин — тюркське слово, міра довжини; 1 аршин = 16 вершків – 71,12 см. — В. Б.)” [4, с. 54—56].

Ми маємо розуміти: іноді могли траплятися як окремі розбіжності зі звичними похованнями, так і різні додаткові предмети в могилах. Це природно, бо майнове розшарування мерян уже тоді давалося взнаки.

Тепер перейдемо до мерянського звичаю поховання тіл:

“У Мерян існував загальний звичай ховати небіжчиків обличчям на схід, і лише вкрай рідко зустрічаються винятки із цього правила… Але… правила допускали різноманітне розташування рук. В одній і тій же групі курганів, що належать до одного часу, ми зустрічаємо кістяки у чотирьох різних положеннях: 1) з обома простягненими руками, 2) із правою рукою простягнутою, а лівою покладеною на грудях, 3) із лівою — простягнутою, а правою покладеною на грудях, і, нарешті, 4) з обома руками, схрещеними на грудях.

Усі чотири способи розташування рук зустрічаються в найдавніших Мерянсъких цвинтарях (як у Веськово)…

У головах і в ногах покійника зазвичай ставили глиняний горщик, імовірно зі стравами або з жертвоприношеннями, так само, як це робилося в могилах з паленими кістками. Часто також замість одного горщика було два…

Меряны, за звичаєм багатьох язичницьких народів, клали також у могилу навколо покійника, незважаючи на те, за яким із двох обрядів він був похований, — всі улюблені його речі й домашнє начиння… Крім знарядь ремесла й начиння, самого покійника клали в могилу у святковій одежі, з усіма прикрасами, з амулетами, металевими підвісками, бляхами. Жінок також ховали у святковій одежі з сергами у вухах, намистом і монетами на шиї, з різноманітними підвісками, бляхами й амулетами на грудях і на поясі, з перснями й браслетами на руках… Кістки тварин часто трапляються біля людського кістяка. Найчастіше з-поміж свійських тварин це був кінь, і його ховали біля хазяїна в одному з ним кургані” [4, с. 56—57].

У нас не повинно виникати сумнівів щодо наявності двох видів поховань в одного народу. Цьому сприяла не так стародавня язичницька віра, як, скоріше за все, саме середовище проживання. Якщо згадати жорстоку московську або тверську зиму та літо в тій же місцевості, зрозуміємо, що в різні пори року існували різні методи поховань. Влітку, вірогідно, останки ховали і зверху насипали курган; узимку — в морозний, студений час, при температурі за -30°, ніде було брати землю для насипки кургану, та й, коли сніг розставав, такий курган зі схилу височини могло змити, тому що він був насипаний по мерзлому ґрунту та по снігу. Ось чому взимку труп спалювали, а останки складали в горщик.

Поховати труп у снігу було неможливо, тому що ліси кишіли звіриною: ведмедями, вовками, лисами. Та й рись водилася. І природно, звірі могли розрити могилу, розтерзати останки. А оскільки меряни вірили в загробне життя, то допустити подібне стосовно родича вважалося святотатством. Через це й берегли спалені останки до теплого часу, і вже влітку віддавали їх землі, насипаючи зверху курган.

Часто один круглий курган насипали над кількома покійниками. Про розміри курганів я почасти писав. Цілком зрозуміло, що вони могли бути більшими чи меншими — тільки над одним померлим. Однак завжди були — круглими. Зустрічалися кургани, обкладені по периметру, ибо, частково, каменем. Часто два насипаних поруч кургані і різнилися: один був обкладений по периметру каме-і іем, а інший — ні. На мою думку, це також було спричинене умовами життя, насамперед — погодними. Уявіть собі багатоденні московські або костромські весняні та осінні затяжні дощі — і ось у такий час насипають курган на гхилі гори. Земля розповзається, мов кисіль по мисці.

Природно, набираючись досвіду, меряни попередньо обкладали місце каменем, конопатили травою щілини, а вже потім носили землю та насипали курган. І зрозуміло, що зовсім не потрібно обкладати курган каменем у сухий літній час. Ось такі наші думки, якщо не шукати складних пояснень простим людським діям і вчинкам.

Саме поховання з насипом зверху кургану є прямим підтвердженням наявності звірини в тих місцях і бажанням родичів відгородити померлого від зустрічі зі звіром, тобто зберегти від розтерзання. Бо в такому випадку людині, згідно з віруваннями, не судилося загробне життя.

Є ще одне дуже цінне свідчення графа О. С. Уварова, на яке хочу звернути увагу. Археолог пише, що при розкритті поховань ніде не було виявлено залишків шуб, кожухів, овчин, тобто — виробів із хутра й звірячих шкір, що зайвий раз підтверджує подібність мєрянських могил з могилами споріднених з ними фінських племен. Послухаймо: “Точно така ж відсутність усяких слідів хутряного одягу (повсюдно, в усіх курганах. — В. Б.) була зафіксована професором Краузе й під час обстеження могил курляндських і ліфляндських, хоча використання шуб і овчин настільки ж поширене між жителями прибалтійських губерній, як і між всіма іншими мешканцями Росії” [4, с. 99].

Ми не можемо прийняти пояснення археолога — мовляв, шуби були дорогими предметами, через що їх і не клали в могили разом із небіжчиками. У цьому твердженні відсутня звичайна логіка. Тому що в могили клали значно дорожчі речі, предмети та навіть коней. Цьому є найпростіше пояснення. До речі, пояснення, яке виходить із розбіжності методів поховань влітку та взимку. Воно його обґрунтовує. Природно, при похованні останків влітку шуба зайва. А взимку труп спалювали, тобто він постійно перебував у теплі, через що шуба теж не потрібна. А загробне життя, очевидно, уявлялося мерянам як вічне перебування в теплі й комфорті.

Ось прості й зрозумілі пояснення окремих вчинків і логіки дій мерян. Саме середовище й умови життя визначали свідомість цих людей. Цілком зрозуміло, що згодом усі ці звичайні життєві вчинки й людські знахідки оточили певними міфами, легендами й віруваннями. Однак це тема іншої розмови.

Дивно, що російські історики, розглядаючи природні, життєві вчинки мерян, доводили свої міркування й висновки до абсурду. Вони у всьому шукали слов’янський слід і можливість звеличення минулого своїх предків.

А далі пропоную перейти до ознайомлення з умовами життя мерян, їхнім побутом. Подивимося, в яких житлах вони мешкали, де розміщалися ці житла, які меряни носили одяг та прикраси, як господарювали і якими ремеслами володіли. Тобто подивимося на життя мерян-ського племені, мовби занурившись у той далекий час. Це необхідно не стільки для пізнання самої суті племені фінського етносу, скільки для спростування подальшої московської облуди. Бо через 40—50 років московити страшенно сполошилися: вони, врешті-решт, помітили, що археолог О. С. Уваров повністю зруйнував їхню брехливу Ідею про слов’янське минуле Московії. Тож терміново почали переписувати дослідження археолога. Ось чому ми повинні торкнутися побутових деталей мері IX—XIII століть. Це дозволить зрозуміти й оцінити московські діяння, вчинені, як кажуть, мудрими по шкоді.

Отже, О. С. Уваров пише:

“Спершу нас вражає присутність кам’яних знарядь разом із предметами, які незаперечно належать залізному віку, і навіть другій його половині. Таке поєднання речей різночасових у тих самих могилах може пояснюватися раннім заселенням цих місцевостей Мерянами в другій половині кам’яного періоду, коли вже уживалися знаряддя < «бтесані та навіть поліровані…

І Іа всьому просторі, зайнятому Мерянсъким народом, трапляються предмети кам’яного віку…” [4, с. 92].

Дуже цінне свідчення вченого. Ми бачимо: ще в IV— VI століттях племена фінського етносу заселяли лісисті місцевості Калузької, Московської, Володимирської, Тверської, Ярославської та інших областей сучасної Росії. Я не торкаюся більш східних, південних і північних земель, де проживання фінського етносу в VI—XIII століттях не заперечує офіційна російська історія.

Природно, проживаючи багато сотень років на корінній землі, меряны. не могли не залишити по собі виразних слідів. І якби в пізніші часи, скажімо, в X—XII століттях, відбулося витиснення мері зі своєї древньої обителі, то цілком зрозуміло, що наступний етнос (як товкмачать московити) — слов’яни — залишив би на тій землі абсолютно нові, більш пізні й більш сучасні, сліди. Все це муси ло було б виявитися при розкопках тисяч давніх курганів і поховань. Це азбучна істина навіть для непосвячених в археологію. Однак археолог О. С. Уваров нічого подібного не знайшов. Він виявив на тій землі лише мерянський етнос.

Саме в цьому полягає вся цінність роботи О. С. Уварова, Вона не сфальшована, її неможливо спростувати, а лише — спотворити, перебрехати або повністю замовчувати. Що й проробляли російські історики. Ми ще поговоримо про ці злочинні діяння радянської археології. Дуже вже московитам хотілося бути слов’янами.

Не буду наводити всіх прикладів кам’яних знарядь праці, знайдених при розкопках. Нагадаю лише, що подібні предмети були виявлені на всій мерянській землі:

— у Костромській губернії знайдено кремнієві ножі, стріли "і навіть знаряддя, які слугували для полірування кості або дерева";

— у Рязанській губернії знайдено в курганах кам’яні леза від сокир, бойовий молот і багато інших предметів;

— у Московській губернії була знайдена кам’яна сокира, кам’яний молот, наконечники стріл та інше;

— "на правому високому березі річки Нерль, за селом Петраїха, знайдено молот чи сокиру із зеленуватого каменю, начебто змійовика";

— "базальтова сокира, чи молот, відритий був у Городку на Сарі,.. біля того місця, де він знайдений, лежало кілька десятків туркестанських монет, карбованих у Бухарі в першій половині XI століття";

— "кремінний бурав, або клин, знайдений К. М, Тйхон-равовим під час розкопок городища "Курмиш", біля села Доброго наКлязьмі" [4, с. 93].

Як бачимо, всі зазначені кам’яні знаряддя праці вживалися мерянами нарівні з подібними залізними ще в XI столітті. Вірогідно, кам’яні знаряддя праці меряли виготовляли самі, а залізні — купували. Не думаю, що в XI столітті меряни вміли обробляти метал. Одночасно цей факт свідчить про два важливі явища: перше — меряни під ту пору були значно слабше розвинуті за своїх сусідів — волзьких булгар і київських слов’ян, і, друге: вони за рівнем життя були значно бідніші за сусідів. І неважливо, чи самі меряни виготовляли в ті часи залізні знаряддя праці, чи купували в сусідів. Обидва варіанти не свідчать на користь цього народу.

Бо навіть у ті часи перевага залізного знаряддя праці була очевидною.

Мушу відзначити: О. С. Уваров заперечував, що наявність кам’яних знарядь праці в X—XII століттях у мерян свідчила про низький щабель їхнього розвитку. Що цілком зрозуміло. О. С. Уваров не допускав навіть думки, що предки московитів у X—XII століттях стояли значно нижче у своєму розвитку порівняно з булгарами і слов’янами. Подібна точка зору нехай буде на совісті вченого.

Дуже важко судити про житла мерян того часу. І граф Уваров чесно зізнається: “Хоча ми достовірно знаємо, судячи зі цвинтарів, біля яких рік або яких озер селилися Меряни, яким чином вони обирали височини для поселень, де розташовували городища; але все-таки ми не знайшли при розкопці цих місцевостей, ніяких слідів їхніх 39

жител, а тому повинні задовольнятися самими лише здогадами й тими скупими вказівками, які почасти зустрічаються в деяких письменників і почасти пояснюються знахідками, зробленими в курганах… У стародавні часи городища були населені й становили первісний центр осілості для майбутніх міст… Із усього цього можна зробити висновок, що внутрішня частина городищ була зайнята житлами; але якого вони були роду, чи були це землянки, чи дерев’яні будівлі, — ми нічого сутнього не знаємо. Розкопуючи самі городища, ми знаходимо лише купи вугілля, безліч розбитих черепків і деякі сліди про-гнилого дерева…” [4, с. 94].

А далі О. С. Уваров посилається на “русів”. Мовляв, у ті часи волзькі булгари знали київський русів, а ті для житла зводили дерев’яні будинки, отож і меряни мали такі ж. Я не буду пояснювати, чому подібні твердження некоректні. Адже ті ж волзькі булгари чудово знали й мерян. І цілком зрозуміло, знали, в яких помешканнях проживали меряни.

Хочу тільки нагадати: навіть значно пізніше, у 1253 році, Вільгельм де Рубрук стверджував, що в країні Моксель, у її народу, не існувало великих міст, а проживали вони в лісових хатинах. Тобто житло було найпростішим. Швидше за все, меряни в IX—XIII століттях жили у звичайних примітивних землянках, закопуючись на зиму глибоко в землю, ховаючись від зимової холоднечі. А свої городища-стійбища обсипали земляним валом, щоб захиститися від звірини. Тому й залишилося дуже мало слідів від мерянських жител IX—XII століть.

До речі, цю думку надалі підтвердив сам О. С. Уваров:

“Ібн-Даста розповідає, що “холод у їхній країні буває настільки сильний, що кожен із них викопує собі в землі щось на кшталт льоху, до якого прилаштовує дерев’яний гострий дах, на подобу… християнської церкви, і на дах накладає землю. У такі льохи переселяються з усім сімейством і, взявши трохи дров та каміння, запалюють

вогонь і розжарюють каміння на вогні… У такому житлі залишаються до весни” [4, с. 94—95].

Тобто меряни в ті часи не користувалися печами, не знали, як їх будувати і як відводити дим з жител. Користувалися звичайними багаттями. Однак уже в IX—XII століттях у своїх житлах улаштовували двері й закривали їх на ключ. І це природно — побоювалися крупного звіра. Середовище підказувало умови життя.

Про наявність у мерян дверей, замків і ключів підтвердили курганні розкопки. Послухаємо археолога:

“Ключі трапляються майже у всіх могилах, як жіночих, так і чоловічих… Очевидно, Меряни мали звичай постійно носити ключ при собі, може, від головних дверей, а тому з померлим хазяїном або хазяйкою клали в могилу й ключ, який вони при собі носили. Цікаво, що ключ клали не лише в могилу з похованим тілом, але також і біля горщика, що містив попіл спаленого трупа…” [4, с. 97].

Однак повернімося до слова “городище”. Усі виявлені городища мерян, тобто їхні давні поселення, завжди були поруч із курганами — місцями поховання покійників. Це підтверджено археологічними розкопками. Ось що пише з цього приводу О. С. Уваров:

“Перелічуючи найдавніші поселення Мерянського народу, ми згадували також про городища.., вважаючи Мерян найдавнішими осілими мешканцями цих країв… Зауважимо, що городища майже завжди розташовані поблизу мерянських курганів найдавнішої епохи. Ми думаємо, що можна причис-лити ці городища до пам’яток того ж народу. Навіть більше, знайдені в городищах залізні предмети незаперечно відносять ці насипи до епохи залізного віку, отже, уже до того часу, коли ці місцевості зайняті були Мерянським плем’ям” [4, с. 47].

Інакше кажучи, сама назва селища Городище, Городок, ІЬродець, Городилово є прямим свідченням проживання гам мерянського етносу.

“Городища, як ми вказали вище, розташовані здебільшого біля селищ або урочищ, що досі зберегли назви: го-41 родище, городок, городини або городець, так що сама назва “городище” перейшла в назву селищ і зберегла пам’ять про колишній насип” [4, с. 47].

А далі О. С. Уваров подає назви сотні сучасних селищ, де слово “городище” є назвоутворюючим. Десятки цих Городищ і Городців понині зберегли пам’ять про ліерю в Московській, Ярославській, Володимирській та іншій областях Росії. Зайвий раз засвідчивши, кому та земля належала за старих часів.

Описані картини дають повне уявлення про те, у яких городищах і в яких “хатинах” проживав ліерянськийнарод у IX—XIII століттях. Це дозволяє порівняти їх з життям і побутом слов’ян, скажімо, Києва, Чернігова або Новгорода. У слов’янських містах у ті часи існували величні кам’яні храми й князівські палаци. Слов’яни мали знання про димоходи й, природно, користувалися ними при будівництві житла. Маємо цінне порівняння, котре підтверджує та схиляє до висновку, що слов’янської присутності в мерянській землі в ті часи (судячи з тисяч курганних розкопок) абсолютно не відчувається.

Перший князь Рюрикович — Юрій Довгорукий — з’явився зі своєю невеликою дружиною в мерянській. землі лише 1137 року. І, природно, ніякого перетікання слов’янських племен у XII столітті в мерянську землю не відбулося. Позаяк ніяких слідів слов’янського етносу ні археолог О. С. Уваров, ні його колеги першої половини XIX століття не виявили ні серед розкопок X—XII століть, ні серед розкопок наступних часів. До речі, провівши розкопки на місці так званих “Ліпицьких битв” 1177 і 1216 років, граф О. С. Уваров знайшов мерянські останки, “звалені в купу”, і “три труни”, що лежали поруч. Тобто навіть наприкінці XII століття меряна ще були нехрещеними і їх, як язичників, “звалили” після загибелі у звичайну “купу”, тоді як трьох загиблих дружинників-християн поховали за християнським звичаєм — “в окремих трунах, обернених на схід, і зі складеними на грудях руками” [5, с. 4]. 42

Ось такі відкриття виявляються повсюдно в мерянській землі аж до приходу в ту землю хана Батия. Тут “доважок брехні” марний. До речі, трьох загиблих дружинників зуміли вичислити за 4-м Новгородським літописом. Ось їхні імена: Добриня Довгий, Іванко Степанович, Матвій Шибутович. І хоча всі три князівських дружинники були християнами, але за національним походженню вони могли бути ким завгодно. Я сподіваюся — читач пам’ятає:

“Дружина, як і раніше, мала змішаний племінний склад… У XII ст. в її склад входять… поруч із тубільцями й нащадками обрусілих варягів бачимо в ній людей з іно-городців східних і західних… торків, берендеїв, половців, хозар, навіть євреїв, угрів, ляхів, литву і чудь” [6, с. 73].

Тобто з приходом у мерянську землю князя Юрія Довгорукого ніякого слов’янського начала в тій землі не з’явилося. Залишився фінський етнос на своїй споконвічній землі.

Потрібно також відзначити, що навіть із приходом у мерянську землю князя Рюриковича побут мерян ще довгі роки не мінявся. Тому що він був адекватний жорстокому середовищу. Крім того, князі з дружинниками стали споруджувати свої відособлені городища, куди, як правило, запрошували тих мерян, які приймали християнство й входили до складу нової мерянської дружини, так званих “нових молодих отроків”, і, природно, жінок-мерянок. Лише в цих нових городищах стали з’являтися курні хати, до речі, незаперечний винахід фінських племен.

Курна дерев’яна хата була звичайним житлом моско-витів до кінця XVIII століття. Мерянський етнос зберіг свої стародавні звичаї на багато сотень років.

Мені доводилося ночувати в глухій сибірській тайзі в курній хаті кінця XX століття. Нехай читачі не думають, що курні хати й землянки є принижуючими ознаками мерянського побуту. Аж ніяк! Хто бував у тайговій заболоченій місцевості, повинен знати, що дим, власне кажучи, є єдиним порятунком навесні, влітку і восени від страшного гнусу та комарів.

Фінські племена були пристосовані до життя в заболоченому лісі. У зв’язку з цим навіть сторонній князь повинен був переймати життєві звичаї мерян. Хоча цілком зрозуміло, що з появою серед мері князя й дружини стали насаджуватися нові звичаї та нові ознаки побуту. А якщо врахувати, що разом із Рюриковичем у середовищі мерян з’явилися й проповідники християнства, то стане очевидним, коли і як християнська релігія “прийшла” в країну Моксель, або, по-іншому — мерянську землю. Тут винаходити новий московський велосипед не варто. Про слов’янський етнос, слов’янський побут і слов’янські звичаї в мерянській. землі IX—XIII століть говорити не випадає.

Тепер, коли ми більш-менш упоралися з поняттями: городище, льохи-землянки, курні хати тощо, —у нас є можливість придивитися до іншого мерянського побуту.

Отож подивимося, у що одягалися і які характерні прикраси носили меряни. Як і всі жителі північних лісів, вони, поза сумнівом, користувалися всім тим, чим було багате середовище проживання. Природно, у ті далекі часи північні ліси були повні диких звірів та лісових птахів, а ріки — риби та водного птаства.

“За таких умов звірячі шкіри й овчини, без сумніву, становили основу мерянської одежі, тим паче, що хутра деяких тварин були головним предметом торгу місцевих жителів із сусідніми Болгарами” (4, с. 99].

Маємо незаперечне право стверджувати: ще з давніх часів меряни використовували шкіри вбитих звірів для пошиття одягу і взуття. У ті далекі часи звірячі шкури й хутряні вироби майже у всіх народів використовувалися для пошиття верхнього одягу. Найчастіше подібний одяг був єдино доступним. Однак, ведучи торгівлю з більш развинутою Волзькою Булгарією, меряни мали змогу купувати в сусідів не лише спідній тканий одяг, а й верхній літній одяг. Що, до речі, й засвідчили курганні розкопки. Можна припустити, що вже в ті часи меряни вміли обробляти вовну й виготовляти грубі вовняні вироби. Між іншим, при розкопках курганів було виявлено багато типів усіляких ножиць, голок і шил.

О. С. Уваров навіть припускав, що меряни розводили домашніх овець і стригли шерсть. Не вважаю за потрібне спростовувати цю думку археолога. Можливо, у XII—XIII століттях подібне й траплялося. Однак не варто забувати про навколишнє середовище. Серед дрімучих заболочених лісів не існувало умов для випасу свійських тварин. По-друге, за дуже довгої суворої зими потрібно запасати багато кормів на зиму. Не забувайте, у ті часи в мерянській земліще були відсутні картопля та інші коренеплоди. І по-третє, уявіть собі, яку посилену охорону треба мати, щоб уберегти овечі стада від безлічі лісової звірини як узимку, так і влітку.

Існував більш простий, але не менш надійний метод одержання вовни з диких тварин: козуль, оленів та інших. ГЬдаю, саме дикі звірі та собаки слугували мерянам за старих часів джерелом постачання шерсті.

Цікаво подивитися на спідній одяг мерян IX—-XII століть:

“Що ж стосується спіднього одягу, то ми бачимо з розкопок, незважаючи на спалювання тіл, як часто трапляються між вугіллям і паленими кістками чималі останки грубої шерстяної тканини, доволі щільної… До спіднього одягу, зробленого з такої шерстяної матерії, пришивалися різноманітні бронзові прикраси, у тому числі й бубонці…” [4. с. 99—100].

Як бачимо, меряни полюбляли різного роду прикраси. І якщо одяг мері практично не мав властивих лише їй особливостей, а скидався на звичайний одяг північних племен того часу, то в прикрасах вироблено власний стиль, і вони і іабули з часом цілковито мерянської самобутності.

Уже згадувалося, що ”…у Мерян був спільний звичай носити навколо голови ремені, прикрашені на скронях металевими кільцями… У чоловіків скроневі кільця, завбільшки як звичайний перстень, зроблені з гладкого срібного або мідного дроту… на кожній скроні: по одному, по два, по три, навіть по вісім і більше… прикрашування волосся скроневими кільцями не заважало Мерянам носити на голові ще інші, особливі прикраси у вигляді металевих обручів” [4, с. 102—103].

Ще дужче меряна любили носити серги: “…тому що кількість їх значно перевищує кількість скроневих кілець, … і та й інша прикраси носилися нарівні і жінками. і чоловіками. Імовірно, цей спільний звичай у Мерян, прийшов до них зі Сходу… і самі зразки мерянських серг однакові з тими, які відкопуються в руїнах Болгар або попадаються разом зі східними монетами… Звичай прикрашати, від дуже ранніх літ, дітей сергами, зап’ястями та іншими прикрасами — не притаманний винятково Мерянам, а взагалі всім фінським племенам!’ [4, с. 104].

Маємо ще одне незаперечне свідчення належності розкопаних могил мерянської землі до фінського етносу.

І жодних слідів слов’янської присутності.

Дуже часто меряна надівали “не лише по одній, а й навіть по дві серги в кожне вухо”. Полюбляли меряни носити й нашийні обручі, намиста, буси тощо. Цікаво, що намиста й буси траплялися винятково в жіночих могилах. Однак дивно: якщо слов’янки (русичі], за свідченням Ібн-Фаддана, полюбляли носити винятково зелені намиста, то серед мерянських розкопок практично відсутні намиста зелених кольорів.

Ще одне цікаве свідчення про фінську належність мерянської землі.

У давніх мерянських городищах було виявлено безліч всіляких підвісок — шийних, поясних, наплічних тощо.

Потрібно звернути особливу увагу на підвіски на зразок конячок. Це цілковито мєрянські підвіски. Вони притаманні переважно мері й зустрічаються в їхній землі повсюдно.

Любили меряна носити й зап’ястя.

“Ми бачили, що всі Меряна, як чоловіки, так і жінки, носили зап’ястя не лише на кисті руки, а й також і вище ліктя. В одному з курганів біля села Осипова Пустинь знайшли цікаву могилу чоловіка. Скелет був геть зотлілий, при ньому на грудях знайшли, у вигляді підвіски, монету Генріха IV німецького (1056—1106); на правій руці браслет з товстого жовтого бронзового дроту; біля пальців — перстень спіральної форми із залишками вовняного шнурка, що слугував замість підвіски; біля лівого боку — ножик, наконечник дротика або стріли й сокиру; на правій нозі, біля коліна, два бронзових браслети, один плоский, інший жолобком, просунуті один в один, у ногах — глиняний горщик.

Щоб пояснити пристрасть Мерян до браслетів, треба пригадати, що фінські племена уявляли своїх богинь, прикрашених браслетами. Дружина лісового богаТапіо, Мієл-ліка, уявлялася у вигляді красивої жінки; коли мисливцеві пощастило на полюванні, тоді Мієлліка, як добра, тиха богиня, являлася йому в дивовижній красі, із золотими зап’ястями на руках, золотими перстенями на пальцях, золотим вінком на голові, золотими пов’язками у волоссі, золотими сергами у вухах, з перлами на віях, у синіх панчохах та червоних підв’язках біля черевиків. Але якщо полювання не вдавалося, то красива жінка перетворювалася на потворну й огидну істоту; замість золотих прикрас на ній були зап’ястя, кільця, вінки, намиста тощо, зроблені із хмизу, взуття з осоки, а все інше одіяння в лахміттях” [4, с. 109].

Навіть вірування мерян свідчать про їхню належність до давнього фінського етносу. Саме стародавні фінські перекази та вірування наклали відбиток на мерянські прикраси, їхнє поняття краси, їхній духовний світ.

Однак у читачів не повинна скластися думка, що кожен покійний мерянин був так яскраво й багато прикрашений, як у могилі біля села Осипова Пустинь. Аж ніяк! Прикраси

залежали від статків людини: що багатшою була людина за життя — то багатшими були прикраси в її могилі. І навпаки: бідний мєрянин таким залишався і в могилі.

Хочу звернути увагу на ще один факт — монета, знайдена при багатому мерянині біля села Осипова Пустинь, указує на мерянську могилу XII століття. Не слід вважати, що монета з’явилася в мерянській землі в рік випуску. Бо чеканилися ці монети Генріхом IV лише після одержання ним титулу імператора в 1084 році. Тобто вона могла з’явитися в мерянській землі й через 20—40 років. Це зайвий раз доводить: і в XII столітті в мерянській землі, або інакше — в країні Моксель, повсюдно проживав фінський етнос. Про що не варто забувати. Хоча граф Q. С. Уваров це замовчує.

І друге, не менш важливе: навіть у XII столітті серед фінського етносу мерянськоі’ землі всуціль панували фінська язичницька релігія і фінські язичницькі обряди. Про це також не варто забувати.

Чесно викладений матеріал одразу ж відшарував хитромудрі великоросійські вимисли, і назовні вин лила московська історична облуда.

Не стану далі описувати, які кільця, перстні, браслети, пояси, ремінні пряжки, ножі носили меряни. Найчастіше то були речі привізні — або з Волзької Булгарїї, або зі Скандинавії та країн Балтійського регіону. Поза всяким сумнівом, чимало прикрас виготовляли меряна самі. Більша частина домашнього начиння також виготовлялася меря-нами. Серед них: відра дерев’яні різних розмірів; дерев’яні скрині, ящики, різноманітні лавки; великий і малий глиняний посуд; кам’яні бруски, кремнієві кресала тощо. Про це свідчить сам О. С. Уваров:

“Ми вже бачили, що символічні зображення рук, лап і кілець ліпилися з глини, але не обпалювалися, тоді як глиняний ідол був обпалений. Отже, Меряни… вміли обпалювати глину, імовірно, свідомо не обпалювали деяких предметів… Та ж розбіжність в обробці глини існує і щодо посуду, знайденого в могилах; один виготовлено від руки, 48

грубо і геть неправильно, тоді як інший обпалено, навіть прикрашено візерунками” (4, с. 111].

Скоріше за все, у IX—X століттях меряни ще не вміли обпалювати глину. Маленький ідол і якісні посудини були привізними. Позаяк статуетка ідола була знайдена в одному екземплярі, притім — у розритому скарбі, а не в могильних розкопках. Що дуже характерно.

Важливо відзначити повсюдне носіння мерянами ножів різного типу. І це також зрозуміло: навколишні ліси постійно становили небезпеку для людини.

“Розкопка курганів довела, що ножі постійно носили не лише чоловіки і жінки, але навіть і діти… Ножі належать до числа таких знарядь, які слугують не тільки для домашнього вживання…” [4, с. 114].

Меряни вільно користувалися вогнем, висікаючи його із кремнієвого каменю. “Огнива були зі сталевої смужки, більш-менш товстої, із загнутими кінцями… для привішування до пояса”.

У мері були розвинені такі види людської діяльності, як полювання й рибальство. Слід гадати, що саме ці два види занять у IX—ХНІ століттях були головними джерелами існування цього народу.

“Полювання поставляло Мерянам хутра для одягу і для торгівлі та м’ясо для їжі.,. Для полювання слугували ті ж знаряддя: сокири, списи і стріли, що й для війни.

Розташування мерянських поселень на березі рік і озер з раннього часу мусило звернути увагу місцевих мешканців на рибний промисел. За свідченням арабських письменників, знаємо, що… предметами торгівлі східних народів з Мерею були гарпуни й багри; крім відкриття таких гарпунів і багрів у курганах, також інші предмети довели існування рибного промислу в Мерян.

а) Гарпуни і багри..; б) Гачки..; в) Голки для плетіння сіток” [4, с. 117—118]-

Ми вивчили коротко питання про мерянськє житло, ознайомилися з одягом і прикрасами мері, поглянули на побут і звичаї давнього народу. Перед нами не стояло завдання вивчити все це досконало. У кого є таке бажання, той може звернутися до воістину великої праці графа О. С. Уварова “Меряни та їхній побут за курганними розкопками”.

Закінчуючи розділ, хочу ще раз нагадати слова археолога:

“Подібно до багатьох язичницьких народів, Меряни мали звичай класти в могилу улюблені речі покійника… Чимало таких різнорідних речей розкривають нам тепер у всіх подробицях не лише всі частини вбрання, а й навіть всі речі домашнього побуту Мерян” [4, с. 3].

Завдяки цьому стародавньому звичаю, археологові О. С. Уварову вдалося відновити правду про проживання мері на древній “Залешанській землі” протягом VII— XVI століть. Проживає мерянський народ на своїй споконвічній землі й нині.

Лише зі злої вигадки своїх правителів меряни протягом століть міняли своє древнє ім’я, сіючи смуту серед людей. Однак це завжди був той самий давній народ: меря — мокселъ — московита — великороси.
З

Не варто гадати, що граф О. С. Уваров ставив перед собою завдання очистити російську історичну науку від згубного “доважку брехні”. Звичайно, ні! Граф був відданим сином матері-імперії. Він служив імперії вірою і правдою, тож навіть гадки не мав що-небудь відкидати.

Однак необхідно пам’ятати: ще з петровських часів у Росії існували дві взаємовиключні теорії походження Московської держави. Перша, так звана норманська (варязька) теорія, і друга — слов’янська. Я не буду в нашій книзі глибоко вникати в цс питання. Можна написати не один том про тс, як безкомпромісно “схрещували шпаги” російські історики. І одні, й другі в значній частині своїх міркувань спиралися на брехню та вигадки. Перші стверджували, що так звану “російську державність” принесли й поширили на Київ і Москву варяги. Вони, мовляв, очолили державу і створили правлячий клас. Оскільки сторонніх норманів було багато, згодом, осівши в Московії, дружинники-нормани створили еліту держави — боярство, яке перетворилося на російське дворянство. Другі, слов’янофіли, подібну теорію начисто відкидали. Вони стверджували, що саме слов’яни, вчинивши “перетік” у Московію “трьома шляхами”, повністю витіснили з тих земель фінські племена й створили Московську державу. Ця історична гризня була тривалою і тяглася з XVIII до початку XX століття. Лише “пани-більшовики”, прийшовши до влади, поставили в цій суперечці остаточну крапку. Вони підтримали слов’янофільську теорію та почали її “подальше вдосконалення”, запустивши міф про “три братні народи”. Хоча ця, уже нова, “теорія”, ніяк не заважала “російському братові” протягом XX століття переполовинити двох інших “молодших братів” — українців і білорусів.

Утім, це тема іншої розмови.

Отже, повернімося до російського археолога О. С. Уварова. Ми пам’ятаємо, що граф мав тюркське коріння. Зрозуміло, що слов’янофільська “теорія” ніяк не могла імпонувати графові. Та й навчаючись у Німеччині й Італії, О. С. Уваров, природно, не міг мати виключно слов’янофільські уявлення про історію своєї країни. Вивчивши праці археолога, можна сміливо стверджувати, що О. С. Уваров дотримувався так званої “змішаної теорії”. Це коли і “варяги живі”, і “слов’яни цілі”. Ось як це подано в археолога:

“З початком літописання починається тісний зв’язок Мері зі слов’янськими племенами, і співучасть її в закликанні Варягів”. І ще: “прикордонне змішання різних народностей було першим ступенем до якнайшвидшого й найближчого ослов’янення всього Мерянського народу…” [4, с. 17].

Дотримуючись “змішаної теорії”, граф не вважав за потрібне запускати у свої археологічні дослідження “доважок брехні” про “слов’янське минуле Мерянської землі”. У цьому не було резону. Бо, як розумів О. С. Уваров, державність як Новгорода, так і мерянської землі насадили “Варяго-Руси”. До речі, “теорія про Варяго-Русів” — це виключно кате-рининська думка, яку вона виклала у своїй праці: “Міркування про проект історії Росії XVIII століття”, написаній власноруч, котра збереглася в чорновому оригіналі”.

Міркування датовані 1785 роком. Не будемо цитувати Катерину II, цю родоначальницю великої містифікації російської історії. Подамо лише думку, запозичену графом О. С. Уваровим у Катерини II:

“На початку X століття Новгородці підкорили своєму впливу фінські племена, які мешкали від них на схід, з’єднали в одне спільне громадське життя, залучивши і їх до закликання Варяго-Русів, і, нарешті, всі разом підпали під панування північних (норманських. — В. В.) прибульців” [4, с. 50].

Тобто О. С. Уваров, дотримуючись подібної точки зору на історію Московії, не мав потреби вносити “доважок брехні” у свої дослідження. Через це його праця має для історії першорядне значення. В його вихідному матеріалі не подається звичайного російського “доважку брехні”. Хоча окремі висновки та посилання, зроблені графом, все-таки начинені цим злом.

Розкопавши та дослідивши останки тисяч могил, О. С. Уваров ніде не знайшов ознак слов’ян. І навіть до останків “норманів” можна віднести одиничні поховання.

У мерянських могилах IX—XII століть не було виявлено жодних ознак Іншого етносу. Вони всі цілком тотожні. Тому археолог змушений був визнати цю всуціль мерянську ідентичність і поставити перед собою здивоване запитання про “норманів”. Послухаймо О. С. Уварова:

“Ми бачили, при вивченні обрядів поховання та при описі характерних ознак мерянського одягу, іцо всі курга-ни мають той же загальний характер і що всі вони лише в мінімальних деталях відрізняються один від одного. Суцільна одноманітність, що доходить типової незмінюваності у всіх подробицях, не може існувати за такої численної кількості курганів, хоча й одного народу, але поширеного на великому просторі. Скрізь помітні розходження, що пояснюються різним майновим станом похованих, але загальний характер могил і характерний стиль виявлених предметів постійно залишаються ті ж самі; тому постає запитання: де ховали Норманів або інших іноземців, котрі так часто заходили до Мерян?” [4, с. 61].

Тут археолог О. С. Уваров зіткнувся з необхідністю підтвердження “норманської присутності” серед мерянсько-го етносу. І він ретельно намагався розшукати так звані “норманські сліди”. Без цих “слідів” його книгу просто не дозволила б друкувати в ті часи цензура.

Зрештою, археолог дає таке пояснення “норманської присутності”:

“…Крім звісток письмових (маються на увазі так звані катерининські “літописні зводи”. – В. Б.), ми маємо ще речові докази про незаперечне перебування Норманів у цих місцевостях. Пригадується, що академік Френ першим висловив переконання, що знаходження африко-арабських монет у стародавніх скарбах з арабськими грішми у прибалтійських країнах і всередині Росії (Росії в XII столітті не існувало! — В. Б.) до придніпровських областей і навіть далі від Володимира на схід, мусить бути приписане Варягам, які занесли їх сюди під час своїх набігів або під час переходів на південь до Візантії” [4, с. 61—62].

Натяжки помітні неозброєним оком. Категоричне твердження, що “африко-арабські” монети завезені в мерянсь-ку землю самими ліпне “варягами”, — абсурдне. Адже шлях по Волзі для персів і арабів (і не лише для них) був значно простіший 1 зручніший, ніж шлях варягів: через Середземне море, через десятки дрібних, ворогуючих між собою європейських князівств і держав і, нарешті, тисячі кілометрів по дикій, заболоченій тайзі. Притім відомо з історичних джерел про постійну присутність у Волзькій Булгарії в X—XII століттях купців зі східних країн. І цілком природно, що саме арабські купці платили за хутра арабськими монетами й арабськими товарами. Не варто також забувати про існування могутнього Арабського Халіфату, до складу якого входили не лише весь Середній Схід, а й вся Північна Африка та навіть деякі території Європи. Нагадаю читачам: у 922 році Муктадир-Халіф на прохання булгарсь-кого царя Алмуша прислав експедицію арабів у Булгар для прийняття ісламу. Саме з тією делегацією прибув знаменитий арабський історик Ібн-Фадлан, на якого часто посилається у своїй книзі граф О. С. Уваров.

Треба також мати на увазі, хоч би як це здавалося дивним великоросам та їхнім холуйським поплічникам з інородців, що праці графа О. С. Уварова висвітили ще одну, дуже істотну правду: мєрянська земля та її народ упродовж VIII—XII століть не мали ніякого зв’язку з Великим Київським князівством. Це може видатися парадоксальним, однак це — правда.

Зверніть увагу: розкопавши в споконвічній мерянській землі тисячі могильних курганів, граф О. С. Уваров не виявив жодної київської монети. Хоча ми знаємо, що в Києві ще за часів великого князя Володимира Святого (980— 1015) чеканили срібні монети. Навіть візантійських монет на всій мерянській землі виявлено лише три. Тобто і візантійські монети через Київ не потрапляли в мерянську землю, хоча зв’язки Києва з Візантією в IX—XII століттях були дуже інтенсивні. Подумайте, чи не дивно: є монети баварські й саксонські, є монети богемські і страсбурзькі, є монети німецької імперії, англосаксонські, булгарські, бухарські, самаркандські, вірменські, багдадські. Але немає ні єдиної монети київської!

І це в ті часи, коли, відповідно до великоросійської міфології, мєрянська земля була повністю заселена слов’янами, що прийшли з Київського князівства, і складала разом із Києвом єдину державу.

Чи не дивно?

Тут ми зустрічаємося з найбільшою історичною “чорною дірою”. Російські так звані “професори історії” завжди мовчанкою обходили подібні парадокси своєї історії.

Раніше московська влада, чи царська, чи більшовицька, могла закрити людині рота. Сьогодні настав час розвінчування російських історичних парадоксів і відвертої брехні. Весь “доважок брехні” з тієї “науки” повинен бути виметений чистою мітлою 1 викинутий на смітник історії!

До речі, ось як О. С. Уваров пояснив відсутність у мє-рянській землі візантійських монет:

“…Ми мусимо взагалі зазначити, що, судячи з незначного числа знайдених візантійських монет і з незначної порівняно кількості предметів візантійського виробництва. Меряни не мали прямих торговельних зносин із Грецією… Іншим способом ми не можемо пояснити, що знайдено лише три византійські монети, тоді як східних і західних найшлося більше трьох сотень” |4, с. 88].

Російські історики, запускаючи “доважок брехні”, пояснювали практично все. Однак мені здається, що навіть вони неспроможні пояснити цей незаперечний факт своєї історії: немає в могилах мерян IX—XVI століть жодної київської монети! А ми “трубимо” про єдність київської і мерянської земель із далекого IX століття!

Чи не смішно?

Дотримуючись логіки великого археолога О. С. Уварова, ми маємо підстави розвинути його думку: відсутність монет Київського князівства свідчить про незаперечну відсутність зносин, як торговельних, так і політичних, між Великим князівством Київським і мерянською землею в IX—XIII століттях. Справді, інакше ми це явище пояснити не можемо.

Гадаю, ми маємо підстави зробити подібний висновок. Позаяк граф О. С. Уваров цілковито проігнорував очевидний факт. Як його ігнорували й десятки інших російських істориків.

Настав час припинити брехливі балачки про “московську філію Київської Русі”. Її ніколи не існувало.

Не будемо зупинятися на всіх “доважках брехні”, виявлених у книзі археолога О. С. Уварова Відзначимо лише доволі істотні, з якими нам доведеться стикатися в процесі досліджень.

Про дрібні фоли” говорити не станемо. Позаяк росій ська історія без них ніколи не обходилася. Отже, перший “доважок брехні” — твердження О. С. Уварова, нібито арабські історики Ібн-Фадлан та [би Даст не розрізняли київських слов’ян від мерян “3алсіпанекой землі”. Цей відвертий “доважок брехні” дозволив О. С. Уварову автоматично перенести твердження давніх арабських істориків (і не лише їх), мовлені на адресу ру сів-слов’ян, на племена фінського етносу. Слід гадати, що цей “доважок брехні” походив із його концепції походження Московії. Для О. С, Уварова подібний “національний дріб’язок не мав істотного значення, тому тцо. згідно з його “теорією”, все історично цінне в Московію принесли Нормани (Варяги).

Наступний істотний “доважок брехні”, запущений ученим у свою книгу. — так зване “ближнє сусідство на західному рубежі мері з в’ятичами, кривичами і словенами”. Ми ведемо мову про ключові, істотні доважки брехні” в книзі археолога. Не маємо права замовчувати цю облуду російської історії, яку О. С. Уваров запозичив, не піддавши глибокому аналізу.

Отже, поговоримо проперший “доважок брехні”. Археолог О. С. Уваров пише:

Ми маємо свідчення арабських письменників X століття про те. що Руси приходили в Булгарп для торгівлі; тут мусимо лише зауважити, що під ім’ям Русі в або руських купців арабські письменники, імовірно, розуміли всіх осіб, не розрізняючи народностей, які приходили ДО них з північно-західних місцевостей, населених або слов’янськими, або іншими племенами. Таким чином, напевно, і Мерян… сприймали араби за справжніх русів” 14. с. 75].

Як бачимо, облуда в російську історичну науку запущена ґрунтовно, на довгі роки. Сподівалися — навічно. І навіть невтямки О. С. Уварову, що меряни, будучи плем’ям фінського етносу, відрізнялися від слов’ян, хоч київських, хоч новгородських, не лише зовнішніми рисами обличчя й будовою тіла, а головне — мовою. І тут відмінності між ними досить істотні. Тому будь-який купець або сам розмовляв мерянською (фінською) мовою, або залучав ме-рянського перекладача. За мовою можна було погілутати мєрю з весю, мордвою або муромою, але не зі слов’янами.

Ця облуда очевидна й нетямущому.

Не обмежуся, однак, цим елементарним спростуванням “доважку брехні”. Процитую археолога, бо ж на наступних сторінках він сам себе спростував:

“Східні письменники переказують нам подробиці німої торгівлі, яку Араби провадили з північними народами, особливо з Весю. Німа торгівля, як найперший ступінь розвитку торговельних зносин, замінена пізніше простою меновою торгівлею, коли люди, що вступають у зносини, зустрічаються і взаємно обговорюють ціну товару. Нарешті, третій ступінь розвитку — коли вживаються гроші для торгового обігу. Ібн-Фадлан розповідає, що Руси платили в його час по диргему за одну зелену бусу…” [4, с. 119].

Учений власноручно “загнав цвях” у твердження про те, що “арабські письменники” не відрізняли “Русів від Мерян”. Ще й як відрізняли! Вони вели торгівлю з мерею і весю ще в VII столітті. Нижче я наведу7 слова давнього історика Йордана, де він чітко відокремив мерю навіть від мордви. Не кажучи вже про скіфів.

Не будемо подавати інших прикладів того, як О. С. Уваров “вправлявся” у подібному “возз’єднанні” мерян зі слов’янами. То були голослівні твердження. Ми вже говорили в першій книзі “Країни Моксель” — великоросові абсолютно нічого не варто запустити у свої міркування звичайну брехню. Як правило, він користується раніше запущеною неправдою без роздумів.

Розкопав граф О. С. Уваров тисячі могильних курганів; виявив у них більше двох тисяч монет, у тому числі більше трьохсот, що відносяться до IX—XII століть; не виявив ні єдиної київської монети за більше ніж шестисолітній. період мерянській землі (з 980 до 1580року)— і мов заціпило. Навіть єдиним словом не згадав! Навіщо?!

Між іншим, затятий опонент Уварова — О. А. Спіцин точнісінько так само проігнорував цей факт, нібито його й зовсім не існувало. Скажіть, навіщо московитові доводити якийсь зв’язок Москви з Києвом у IX—XII століттях? Для нього подібне твердження доказів не потребує. Цей “доважок брехні” уже “обґрунтували” попередники. Така логіка російського державника шовініста.

Настав час поговорити, хоча б коротенько, про західну межу мерянської землі. Тобто про черговий “доважок брехні”, запущений Уваровим у свою книгу. Не будемо багато говорити про північні, східні та південні межі мерянських володінь. Бо навіть сам він визнав, що “Мерю оточували із трьох сторін єдиноплемінні з нею фінські народи: Мурома, Мордва, Черемиса й Весь” [4, с. 15].

Гадаю, читачам однаково, де закінчувалася зеліля мері й починалися землі весі, му роми, мордви, мещери або марі (черемисів). Усі ці племена в IX—XIII століттях були родинними, розмовляли однією мовою і вели однаковий, лісовий спосіб життя.

Однак зверніть уваїу на той факт, що світова історія з далеких часів, ще з VI століття, від готського історика Йордана, вже розрізняла фінські племена. Так. Йордан у своїй знаменитій праці “Про походження й діяння готів”, розповідаючи про підкорені Германаріхом землі, серед інших відзначив і нам знайомі: “…Готи, Скіфи… Меря. Мордва…” та ще біля десяти інших народів і племен. Наступні арабські історики, такі як Ібн-Фадлан, Ель-Балхі, Ібн-Даст, перебуваючи у Волзькій Булгарії, розрізняли не лише племена, а й також їхній побут, ступінь розвитку, одяг, прикраси тощо. А до кінця XII століття фінські племена почали розрізняти і за релігійними ознаками. Бо ж, прийнявши 922 року іслам, Волзька Булгарія посилено просувала його в мордовські межі У той же час. до середини ХП століття, серед мері й весі з’явилися християнські проповідники, які прийшли в мерянську землю.

Існували в ті часи і різні язичницькі вірування. Що й надало право Вільгельму де Рубруку. який перебував у 1253— 1255 роках в імперії Чингісидів. заявити, що північні землі хана Сартака на той час yate розділилися на “Моксель і Мердиніс”. які. згідно з його твердженням, розрізнялися, власне, за релігійними ознаками: одні їли свинину (моксель) і примикали до християнства, хоча у своїй масі ще були язичниками, інші (мердиніс) — примикали до мусульманської релігії (і, природно, свинини не їли).

До речі, і курганні розкопки О. С. Уварова засвідчили, ЩО Саме В XII СТОЛІТТІ В МеряНСЬКІЙ ЗеМЛІ ПОЧсІЛИ з’являтися перші несміливі ознаки християнства. Хоча повсюдно панувало язичництво. .Характерними щодо цього стали розкопки так званих “Ліпицьких битв” 1177 і 1216 років. Про них ми поговоримо нижче. При цьому в мерянських курганах IX—XII століть язичницького періоду були відсутні ознаки інших етносів.

Отож чіткого розмежування земель мері та її сусідів на півночі, сході та півдні не існувало.

Тепер погляньмо, де закінчувалася мерянська земля на заході. Відповімо на запитання: де проходив вододіл (бо ж навіть О. С. Уваров визнав, що головними шляхами сполучення в ті часи були ріки) між мерею й східними слов’янами в ЇХ—XIII століттях? А відповівши на це запитання, встановимо істину.

Ми пам’ятаємо твердження О. С. Уварова (і не лише його), що меря повністю володіла своїми головними ріками і їхніми притоками — Волгою, Окою, Клязьмою, Москвою, Мологою та іншими. А ось як меря рухалася по ріках:

“У такий спосіб Молота, Шексна, Кострома, Меря, Нем-да, Унжа, Межа з їхніми притоками здебільшого течуть із півночі на південь і впадають у Волгу, в головний водний шлях Мерянських поселенців. Ідучи по Волзі, Меряни піднімалися на північ уздовж приток, проникали в лісові землі північної смути й засновували поселення іноді аж на верхів’ях тих же рік.

Західний край північного рубежу Мерянської землі примикав до Шекспи і правого берега Молоти” [4, с. 16].

Нам усе ж доведеться заперечити графові О. С. Уварову щодо північно-західної межі мерянській землі. Зазначимо: провівши на карті лінію кордону в цьому місці від Мереново, північніше Торжка, у напрямку села Мерзлево, до ріки Молога, археолог став суперечити сам собі, своїм словам про примикання мерянської землі до “правого берега Молоти”. А якщо згадаємо, що в 1843—1844 роках археолог М. А. Ушаков розкопав кургани на річці Сорогожа Весьєгонеького повіту Тверської губернії (на карті позначені цифрою 14), де знайдені мерянські підвіски, спалені тіла й горщики, а також монети кінця X століття, то нам стане зрозуміло, що межа мерянської землі проходила значно північніше. І включала розкопки Вишневолоць-кого повіту біля річки Волчина (на карті позначені цифрою 15) і розкопки того ж М. А. Ушакова в Устюжському по віті Новгородської губернії по великій Боровицькій дорозі (на карті позначені цифрою 16), де знайдені предмети, цілковито тотожні мерянським, і ті ж східні монети кінця X століття. Тобто на північному заході межа мерянської землі повинна бути значно північніше, за містом Вил гній Волочок. Ось такі “дрібниці” “забув” урахувати граф О. С. Уваров.

Пропоную подивитися на карту сучасної Калінінської (Тверської) області та зайвий раз переконатися, що ріки Серогожа, Волчина та Іловиця, де велися розкопки, відмежовані від Новгорода Валдайською височиною і входять до басейну річки Молота. Тобто новгородські слов’яни в X—XII століттях володіли зовсім іншими ріками. І не було зафіксовано необхідності “перетікання” новгородців у мерянську землю. До речі, давні арабські історики, та й сам О. С. Уваров, підтвердили, що фінські племена в той час знищували прибульців. Та й безліч знайдених східних монет виразно свідчать про зв’язок мологських мерян саме з Волзькою Булгарією, а не з Новгородом. Як мовиться, скрізь клин для російської брехні.

Саме Валдайська височина була на заході межею мерянської землі До речі, з Валдайської височини і витікає “Волга, головний, водний шлях мерянських поселенців”.

Перейдемо до західних мерянських кордонів у Московській губернії. Графові О. С. Уварову не дозволили з цього приводу сказати правду. У сімдесяті роки XIX століття в Російській державі вже лютували слов’янофіли. Велися нескінченні війни з Туреччиною за “слов’янську балканську спадщину”. Гіпотеза про “московське слов’янське минуле” приймалася без доказів. Тому цензура й обрізала мерянськую землю по річці Москва. Але якщо уважно читати О. С. Уварова, то переконаємося в облудності визначення “московського мерянського західного кордону”. Учений своїми дослідженнями спростував цю неправду. Послухаймо археолога:

“Річка Перська вказує нам, що Меряни за її течією дійшли до річки Москва й Окою проникли в Рязанський і Пронський повіти” [4, с. 16].

І ще:

“У Тульській губернії: Мерлево — Олексинського повіту, між Окою та річкою Упа. Мерлиновка — цього ж повіту на р. Упа” [4, с. 10].

І там жила меря!

Тобто меря, вийшовши з “Мерського стану” на Москву-ріку, пішла далі по річці Ока і вийшла на місця нинішнього розташування міст: Коломны, Кашири, Калуги, Рязані, Пронська і т. д. Але, за логікою графа О. С. Уварова, чомусь злякалася по ріках Москва, Руза, Істра, Пахра, Нара, Протва пройти на захід 50—150 кілометрів. Тоді як на південний захід, південь і південний схід пішла на 200— 300 кілометрів. Це в ті часи, коли меря господарювала на цих ріках і коли, відповідно до стародавніх літописів, на Москві-ріці, крім мері, ніяких племен не водилося.

Дивна логіка у великого археолога.

Тут ми вкотре стикаємося з відвертою російською неправдою, з російською брехливою шовіністичною байкою про слов’янське коріння московитів. Однак, як це зустрічається майже у всіх російських істориків, О. С. Уваров свою думку про закінчення мерянської землі на Москві-ріці сам і спростував.

Учений у своїй книзі дуже багато говорить про розкопки, проведені іншими археологами в Московській губернії, про чимало мерянських поселень, назви яких походять із фінської мови. Безперечно, вони належали мері. Простежимо за словами графа, коли не йдеться про кордони мерян. Там О. С. Уваров більш відвертий.

Так чи інакше, з мерянським корінням, хотів того чи не хотів археолог, він пов’язав 11 (одинадцять) повітів Московської губернії. Ось ці повіти:

Коломенський, Бронницький, Богородський, Клинсь-кий, Рузський, Дмитровський, Звенигородський, Московський, Подольський, Можайський, Верейський.

Більш ретельно вивчивши питання та звіривши зі стародавніми картами, я гадаю, можна було б знайти й інші московські повіти, де також у X—XII століттях жила меря. У цьому сумнівів не може бути.

Нагадаємо читачам, як пов’язані московські повіти із мерянським етносом. Отже, згідно з графом О. С. Уваровым:

— “У Московській губернії: Меря (село) в Богородському повіті: Мерялево — Клинського повіту’, за 16 верст від міста” (4, с. 9).

— “Але без усякої зміни назви ці збереглися… у Брон-ницькому повіті чимала притока річки Ока називається рікою Мерська, або Нерська (насправді річка Нерська впадає в річку Москва. Археолог посоромився навіть про це сказати. — В. Б.)” [4, с. 8].

— “Меря сиділа “на Клещино-озері”, а древня назва Кле-щино збереглося також у назві багатьох селищ:… Клещево — (в) Клинському повіті, Клешево — (в) Бронницькому повіті” [4, с. 10].

— “Мерино у Дмитровському повіті: згадується в грамоті 1504 року… Мерловка (ріка) у Мединському повіті; впадає в Городенку, що впадає в Істру зліва” [4, с. 10].

— Селища фінського походження Московської губернії: “Шупуліно, Шупалово, Шульпіно, Шукліно, Шуково, Шуга-рово, Фітарово, Фіпгино, Кабаково, Кабужсько, Карабанове, Коквіно, Кіргоміно, Бужарово, Саурово, Семерліно, Се-мерніно, Сорпово і т. д.” [4, с. 11].

— Однокореневі мерянські слова: “У Московській губернії: (Волга), Ворсино, Вопьково… Село Восци розташоване в Коломенському, Новоторжському і в Осташковському повітах; Шугар — у Ростовському, а Шугарово — в Дмитровському повітах” [4, с. 12—13].

— “Можна… ще вказати на разючу подібність інших давніх назв із фінськими словами. Capa-Sara особлива трава, звідси Sariola, місце, яке обростало такою травою… Сараєво поселення у Звенигородському повіті” [4, с. 14].

— “Треба згадати про ще одну розкопку курганів, проведену в Московському повіті біля села Успенського в 1845 р. (У ті ж часи були проведені розкопки в Коломенському повіті (на карті позначені 3, 4), Бронницькому повіті (5), Богородському повіті (6), у Московському повіті (7, 8), де були знайдені поховання з речовими доказами, цілковито тотожними мерянським. — В. Б.). На пологому березі Москви-ріки було 24 кургани різної величини… нарівні з поверхнею землі відриті були кістяки… З речей знайдено: на шиї кістяка обруч із крученого дроту з червоної міді.

…серги. біля пояса — дві фігурки начебто конячок, цілком подібних до… (мерянських). бронзовий перстень. …бронзовий ланцюжок і бронзові браслети” [4. с. 19].

Поховання з такими ж точно речами були знайдені: в Подольському повіті (на карті позначені цифрою 9). у Звенигородському повіті (10). у Можайському повіті (11). у Верейському повіті (12).

О. С. Уваров, до речі, зауважив із приводу розкопок, виконаних у західних повітах Московської губернії:

“Подібність деяких, так би мовити, загальних предметів, що зустрічаються у всіх могилах майже без розбіж ностсй…” (4, с. 20].

Однак висновки щодо розкопок за Москвою-рікою вчений чомусь поставив під сумнів. Мовляв, не можна стверджувати, що там проживали меряни. Тому що, згідно з московською державною міфологією, там повинні були проживати в’ятичі та кривичі. Він навіть не вважав за потрібне пояснити, як у IX—XII століттях в’ятичі та кривичі зуміли з’явитися в тій місцевості. Проігнорував він і той факт, що розкопки за Москвою-рікою проводили колеги-археологи І мали щодо цього інші, ніж в О. С. Уварова, думки.

Нижче ми познайомимося з висновками професора А. П. Богданова, зробленими в результаті археологічних розкопок у Московській губернії.

Однак ми дещо відхилилися від теми.

Звертає на себе увагу той факт, що досі в Тульській і Калузькій губерніях та на північному сході Смоленської губернії, відмежованої від іншої частини Вяземською височиною, про мерю збереглася пам’ять у гідроніміці (назвах рік):

—ріка Угра — в сучасних Калузькій і Смоленській областях:

— ріка Жиздра — в Калузькій області;

— ріки Вазуза, Воря — на північному сході Смоленської області й т. д.

А ось іще більш цікаві назви:

“Мієрейка, річка Смоленської губернії під містечком Красним; Мери в Двінському повіті на річці Мериця, що впадає у Двіну зліва” [4, с. 10].

Згадаймо інші слова археолога О. С. Уварова:

“Нарешті звернемо увагу і на такі назви селищ, що походять від прізвиськ, даних народом тим штучним пагорбам, які піднімаються над древніми могилами: сільце Кур-ганиха в Олександровському повіті біля кордону Московської губернії; Курганне, або Кургани, три селища в Подольському, Звенигородському та Рузському повітах Московської губернії… Судячи зі співзвуччя всіх цих назв, ми можемо припустити, що вони означають присутність могильних насипів так само, як назви, що походять від городища або городка, свідчать про колишнє при цьому селищі городище або городок.

Ми… оглянули всі давніші житла Мерянського народу і перші його висілки, що означилися за допомогою археологічних досліджень…” [4, с. 49].

Як бачимо, сам же археолог О. С. Уваров спростував твердження про межу мерянської землі, яка проходить по річці Москва.

Не будемо подавати слова інших російських археологів другої половини XIX століття, які відкидали твердження О. С. Уварова про проходження кордону мерянської землі по річці Москва. Наведемо найбільш авторитетну думку російської науки з Великої Енциклопедії:

“Древнє населення Московської губернії ще відноситься до епохи вживання кам’яних знарядь, але про антропологічний тип цього населення не збереглося даних. Значно більше даних про так зване Курганне плем’я, яке жило тут, як гадають, у X—XII століттях і залишило після себе численні могили-кургани із залишками древньої культури, хоча й грубої, але вже знайомої і з бронзою, і з залізом. Це бідне… населення… і являло собою ту фінську народність, яка відома під ім’ям Мері…” [7, с. 444].

Так Велика Енциклопедія розставила всі крапки над “і”, І останнє щодо цього питання, на чому зупинимося.

У XIX столітті в Російській імперії вийшла книга ГЬлубов-ського “Історія Смоленської землі до початку XV століття”. У ній автор чітко визначив наявність на смоленській землі двох різних культур: одна культура належала південно-західній частині губернії, а друга, різко відмінна від першої, — належала північному сходу губернської землі.

Відкрийте карту сучасної Смоленської області та особисто переконайтеся: Валдайська височина, що переходить у Бельську, а далі — у В’яземську височини, якраз і відтинає північно-східну частину Смоленської області. Саме в тій, відсіченій, частині течуть мерянські ріки: Волга, Вазуза, Угра і Воря. А із західного боку тих же височин витікають древні слов’янські ріки: Дніпро і Десна.

Таким природним шляхом визначилася західна межа мерянської землі. Вона закінчувалася в лісах Брянщини та на північному сході Смоленської області, а на заході Тверської області (губернії) навіть заходила в Новгородську (сучасну) область.

Як бачимо, московська брехня відшаровується від правди, досить тільки легко натиснути. Подібне помітимо не раз, вивчаючи праці інших російських істориків та археологів.

З “нікудишнього дрантя” сфабрикували московити свою історію. Скрізь тріщить, мов зогнилий мундир.
4

Саме час повести мову “про другий, період Мерянських поселень”. Хоча наш учений говорить про нього дуже мало, однак, що цінно, визнає його існування, доводить до часів Івана Грозного і подає достовірний, з перших рук, археологічний матеріал. Сподіваюся, читачі не забули, що О. С. Уваров проводив розкопки могильних мерянських курганів на абсолютно недоторканій місцевості.

Послухаємо археолога:

“Стародавність первісних мерянських поселень вияв-66

ляється ще разючіше, коли порівнюємо їх з поселеннями наступної, другої епохи… До цієї другої епохи належать ті цвинтарі, або ті групи курганів, між якими вже не зустрічаються могили з обрядом спалювання. Відсутність такого роду могил і втрата давнього родового звичаю доводять уже докорінну зміну в поглядах самого народу. До того ж поступова відсутність ще одного звичаю предків — класти разом із покійним у могилу всі предмети, які йому належали, — також свідчить про неабиякий перелом у житті народу. Цей перелом або перехід Мері до іншого суспільного побуту може пояснюватися двояко: або стороннім впливом, чужим стародавнім звичаям фінських племен, або поступовим упровадженням християнської віри, що мусила покликати язичницьких Мерян до зовсім іншого життя та пробудити в них нові поняття” [4, с. 50].

Маємо точну картину переходу народу мері від стану язичницького до християнства. ІЬловне в тому, що саме така картина переходу засвідчена могильними курганними розкопками, зробленими графом О. С. Уваровим. І зверніть увагу: фінський етнос у наступні століття не зникав з мерянської землі, нікуди ніким не “витіснявся”, а під тиском двох факторів, які діяли одночасно, став поступово, з дуже великим опором, переймати ті звичаї і ту релігію, які з’явилися в його землі в середині XII століття. Не зважимося заперечувати, що окремі представники як християнської, так і мусульманської релігії могли з’являтися в землі мері й раніше. Але, як засвідчили розкопки, то були одиничні випадки. Зміна віри відбувалася протягом сотень років. Навіть у XVI—XVII століттях багато фінських селищ протистояли примусовому “охристиянюванню”, інакше — зросійщенню, і тікали з рідних місць у Заволжя. То були найбільш стійкі, і вони, здебільшого, уже прийняли іслам.

Саме прихід князя династії Рюриковичів став початком докорінних змін у житті мерянського народу. Прийшовши з невеликою дружиною в мерянську землю в 1137 році, 67 Юрій Довгорукий, природно, приніс у середовище мері зовсім чужі їй звичаї, правила поведінки та релігійні вірування. Не властиві фінському етносу. Це зовсім інший стан: одне, коли в землі мері з’являлися купці й, провівши торговельні операції, протягом місяця-двох ішли собі геть, і зовсім інше — поява сотні озброєних людей, що прибули в ту землю на поселення.

Не забувайте: одночасно подібний тиск проводився на родинну мері мордву з боку мусульманської Волзької Булгарії.

Зверніть увагу на окремі моменти того, що відбулося. Князь зі своїми дружинниками не став селитися в старих городищах мерян. Він, як правило, розташовувався в но-воспоруджених власних селищах-стійбищах. Ми ще побачимо підтвердження цьому. Природно, кожен із прибулих чоловіків одразу ж брав собі за дружину мерянку. Протягом кількох років прибульці повністю родичалися-своячи-лися з мерянським населенням. їх об’єднали дружини, діти, нові родинні зв’язки. І хоча по закінченні 18 років (у 1155 році) Юрій Довгорукий повернувся в Київське князівство, у мерянській землі він залишив своїх дітей, а серед них — Андрія Боголюбського — “першого великороса”. Так заявив професор В. О. Ключевський. Дружинники ж князя стали батьками сотень дітлахів, які вже скоро склали ядро “нових отроків” і “нової молодшої дружини”.

Історії невідомо, як меряни сприйняли прихід Рюриковича у свої землі. Можна лише припустити, що зустріли не “хлібом-сіллю”. Скоріше за все, він наштовхнувся на їхній опір, і меряни повелися агресивно. Недарма-бо писали арабські історики: “Ніхто не їздить для торгівлі далі Булгара, ніхто не досягає до Ерзі (Мордви), тому що тубільці вбивають іноземців” [4, с. 75].

Ворожість мері до прибульців мала й інші причини. Князівські побори та посягання на кращі мисливські угіддя, на кращі місця рибного лову не могли не викликати опір. Та й саме північне середовище, жорстоке й суворе, виховувало людей певним чином. Згадайте слова професора С. М. Соловйова.

Сам факт, що Юрій Довгорукий все-таки покинув ме-рянську землю та повернувся в Київське князівство, є прямим свідченням неприйняття ним як мерянсъких умов життя, так і самого мерянського середовища. До речі, всі великі російські історики із задоволенням нагадують читачам, що Андрій Боголюбський незабаром, услід батькові, “погнав зі своєї землі всіх батькових дружинників старшої дружини”.

Невідомо взагалі, чи був сам Андрій Боголюбський сином Юрія Довгорукого, бо знаємо: Катерина II власноручно склала “Родословник російських князів”. Йому не можна довіряти. Андрій Боголюбський міг бути ким завгодно: і сином проводиря мерянського племені, і сином звичайного дружинника, і навіть сином булгарського шейха. Тож зовсім не істотно — був Андрій Боголюбський Рюриковичем чи ні. Цілком очевидно: був він малоосвіче-ним і геть здичавілим представником мерянської землі. Засвідчений же факт вигнання мерянами зі своєї землі всіх прибульців зайвий раз підтверджує: мерянська земля та її народ і далі залишалися в повній самоізоляції. Проте тут у XII столітті з’явилося християнське начало і перші ознаки централізованої влади.

Так вплинув перший, зовнішній фактор на мерю. Однак ми пам’ятаємо: існував 1 другий фактор — релігійний. Разом із князівською дружиною в мерянську землю прийшло християнство. Цілком очевидно: релігійний фактор згодом відіграв вирішальну роль у зміні звичаїв і стану народу. Однак релігія серед мері приживалася повільно й дуже оригінально. Власне кажучи, щоб прижитися серед фінського етносу, християнська релігія пішла на так зване “двовірство”. Ось слова професора В. О. Ключевського:

“Боги обох племен поділилися між собою полюбовно: фінські боги сіли нижче, в безодні, руські вище, на небі, і так поділившись, вони довго жили дружньо між собою, не заважаючи одні одним, навіть уміючи цінувати одні одних. Фінські боги безодні зведені були в християнське звання бісів і під покровом цього звання одержали місце в русько-християнському культі, обрусіли, втратили… свійіноплемін-ний фінський характер…” [8, с. 51].

Те ж саме відбулося і з фінським племенем меря. Прийнявши християнську релігію, вони автоматично “втрати ли… свій іноплемінний фінський характер” і перетворилися. на думку російських істориків, у великоросів.

Та повернімося до курганів другого мерянського періоду. Вони починаються одразу ж біля Переяславського озера і ліежрють із язичницькими цвинтарями в усій мерянській землі.

Послухаймо великого О. С. Уварова:

“На захід від міста Переславля, за п’ять верст, ми знаходимо село Веськово, за яким — гора, досі відома в народі за назвою Іфем’яч, схили якої спускаються з північного боку до Плещеєвого озера… На вершині цієї гори тепер споруджено пам’ятник Пе трові Великому, і тут зберігається знаменитий його ботик. Уся ця гора покритті курганами… Зі свого боку, розкопки довели, що на вершині гори були розташовані найдавніші могили язичницьких Мерян із паленими кістками й вугіллям у курганах. Більш нові гробниці з предметами християнськими, і навіть почасти із залишками трун, розташовані були по схилах аж до озера. Навколо найдавніших гробниць, на вершині гори, по схилах і навіть біля підошви її, по дорозі до села Селомідіна, розташовані були могили менш давні. Такий загальний характер розташування курганів у мерянських цвинтарях, і цей характер зберігся, як бачимо, у всіх інших місцевостях, ними заселених. Чудовий приклад поваги й прихильності до могил предків” [4, с. 23].

Мудрі, високі слова! Розриті мерянські кургани XII. XIII і наступних століть повсюдно засвідчили як релігійний різнобій, так і неабияку повагу мерян до могил предків. Однак є в Росії люди, які з тупою завзятістю й нині намагаються 70

вести мову про “слов’янське минуле Ростовсько-Суздальської землі”. Скільки років московська офіційна історія відверто замовчувала ці великі й чудові свідчення! І зверніть увагу, меря ніколи не залишала свою територію, свою обжиту землю. Вона опікувала й оберігала могили предків багато сотень років. Тут навіть заперечити нічого неможливо. Прийнявши християнську релігію, меряни не пішли від своїх давніх поховань, а продовжували залишатися прив’язаними до могил і навіть своїх християнських родичів ховали поруч, на одному схилі, на одній горі.

Неможливо припустити, щоб якийсь сторонній слов’янський етнос із такою повагою й прихильністю ставився до чужих мерянських могил. Навіть прийняв ці могили за свої рідні.

Символічний факт установлення в наступні століття на вершині гори Грем’яч, усуціль вкритої мерянськими могильними курганами, пам’ятника Петру І. Це стало своєрідним знаком єднання мерянського етносу на його древній землі. Саме рід мерянина Кобили (згадайте, конячка — улюблена підвіска мері) навіки підтвердив єднання з предками. Яка символічна єдність!

Але ж є люди, котрі стверджують, що не існує сили Всевишнього. Існує!

Однак повернімося в землю мерянську. Раніше автор обіцяв розповісти про розкопки Олександрової гори, проведені упродовж двох років (1853—1854) соратником О. С. Уварова — П. С. Савельєвим. Отже, послухаємо:

“Якщо старожитності, знайдені в курганах, відновлюють для нас язичницький період історії Мерянськаго народу, то розкопки на Олександровій горі слугують поясненням подальшої історії суздальського краю. Гора ця була зрізана на п’ять саженів углиб до піщаного… ґрунту; все це був насип, і розріз його оголив кілька шарів… різних епох. На самому материку на піску m знайдено куфічні монети Аббасидів і Саманідів (859 і 900 років) разом із шаром паленого вугілля, в якому збереглися черепки від розбитих

горщиків, невеликі ножі, ключ і залізні пряжки такої ж самої форми, як у курганах… На місці спаленого капища виникла православна церква… сліди її існування позначилися смугою щебеню g і кістками похованих навколо неї християн, а вказівка на знищення її бусурманами збереглася в знайдених у тому ж шарі татарських монетах (Джанібек-хана близько 1350 року), стрілах і кинджалі. ТУг же знайдено срібний злиток… вагою 42 золотники… Православ’я знову спорудило храм на тій же горі, і сліди нової будівлі позначені були шаром f кістяків з натільними хрестами, з плитами і з грошиками Іоанна III. Храм цей у свою чергу (був зруйнований. — В. Б.).,. і над ним спорудили монастир із дерев’яною огорожею і з п’ятьма круглими вежами, від яких збереглися підмурки d (навіть залишилися сліди печі з горщиками)… На час існування цього монастиря вказують… відкопані в його руїнах монети царя Іоанна IV і плита з написом 1512 року, знайдена в шарі Ь. Гроші Іоанна IV, кількістю понад 1000, лежали в купі. але. імовірно, випали із глиняного горшка, иа якому був напис: “кубушка” [4. с. 25—26).

Розкопавши Олександрову гору. П. С. Савельев прочитав історію мерянського етносу, починаючи з далеких IX— X століть до часів Івана IV (Грозного). До речі, як видно, монастир зруйнував саме Іван Грозний під час свого знаменитого походу на Новгород у 1569- 1570 роках. Коли війська Івана IV “ішли з оголеними кривавими мечами”. Природно, і О. С. Уваров, і П. С. Савельев сповістити про це посоромилися. Як посоромилися повідомити про те, що навіть за Івана НІ татари Великої Орди господарювали в своєму Московському улусі, через що й спалили церкву (дивися шар f). Однак засвідчено: впродовж довгих 700 років народ, що проживав на тій землі, навіть змінюючи релігійні вірування, не залишав своїх теренів і своїх святих місць, будь то древні капища чи давні церкви. Неможливо уявити, щоб якийсь сторонній у мерянській землі народ почав зводити свої святині на місцях мерянських язич-72

ницьких капищ. Це — нереально. Бо ж навіть церква в ті далекі часи забороняла влаштовувати цвинтарі й церковні споруди не те що на місцях, а й навіть поблизу язичницьких поховань і культових споруд.

Граф О. С. Уваров змушений був про цю заборону згадати:

‘Така терпимість була не в дусі християнства… і навряд чи знайдеться країна, де можна достовірно вказати на приклад такої невідповідності корінним звичаям християн. … Таке ж суворе розмежування повторювалося на всіх цвинтарях як на заході, так і на сході, і ніякі кургани у всій Галлії або Німеччині не містили прикладів суміжного поховання язичника із християнином на одному й тому ж цвинтарі” [4, с. 64].

Укотре розвіявся міф про “перетікання слов’ян до Мос-ковії”. Ніколи б сторонні в мерянській землі християни не стали зводити свої храми на місцях язичницьких культових споруд. А своїх покійників ніколи б не стали ховати поруч із могилами язичницьких мерян. Для будь-якої розсудливої людини подібна істина зрозуміла без доказів. Можливо, християнська релігія подібного не допустила б і серед мері. Однак слід пам’ятати, що християнство в мерянській землі насаджувалося дуже повільно; язичницькі боги мерян переходили в християнську релігію і займали в ній почесне місце. Через що. навіть приймаючи деякі християнські обряди, меряни залишалися вірні багатьом своїм старим віруванням і. природно, наступне покоління покійних ховали поруч із попереднім. Не могли діти відмовитися від батьків.

“Переходячи потім до дослідження язичницьких цвинтарів другої епохи, ми бачимо, що й із припиненням обряду спалення кількість могил із християнськими предметами не збільшується… на великому язичницькому цвинтарі біля села Матвійщево, що складається зі 123 курганів з самими лише погребельними тілами, знайшли тільки дві могили із християнськими предметами…” [4, с. 65].

Ми вже писали: саме в цей перехідний період церква змушена була піти на “двовірство”. Ось як це виглядало: “…християнство і язичництво — не протилежні, взаємо-заперсчуючі релігії, а лише частини однієї й тієї ж віри, що доповнюють одна одну і належать до різних порядків життя, до двох світів, одна — до світу вишнього, небесного, інша — до нижнього, до “безодні” [8, с. 52].

Завдяки такому методу, коли стара язичницька віра не відкидалася повністю, а пов’язувалася з вищою, небесною, і стало можливим, крок за кроком, привести мерян до християнства. А в такому випадку цілком зрозуміло, що церква не могла заборонити мерянам, навіть тим. які стали відвідувати храми, зберігати любов до предків і до місць їхнього поховання. Ось чому на всіх мерянських цвинтарях ми бачимо спадковість поколінь. Лише один народ, який проживав багато сотень років на одній і тій же місцевості, міг зберегти цю Лобов та спадковість. Тут московська байка про “зайшлих слов’ян” — недоречна.

Характерно також те, що меряни зберігали свою прихильність до древніх цвинтарів не лише в перехідний період. але І в наступні, уже християнські, часи. Послухаймо:

“Село Малютіно. — Ще далі на схід за течією Нерлі. на лівому іії березі, біля села Малютіно. є древнє городище в урочищі, відоме в народі як “Красне”. Цікаво. — і це довели розкопки. — що древнє це городище слугувало місцем поховання аж до XVI століття” [4, с. 37].

Тут пояснювати читачам нічого не треба: чигай і запам’ятовуй! Навіть прийнявши християнську релігію, меряни продовжували поклонятися своїм “язичницьким богам”. Історія свідчить: у фінських народів існував звичай поклонятися поодиноким каменям, примітним скельним виступам, окремим пагорбам і т. д. Цей культ зберігся серед мерян і після прийняття християнства.

Послухаймо О. С. Уварова:

“До боготворіння скель і каменів, розповсюдженого між всіма древніми Фінами, слід… віднести багато інших предметів, відкритих у мерянських курганах… І взагалі, з 74

кожним примітним каменем пов’язана була в них особлива легенда.

Така віра древніх Фінів надовго залишила по собі сліди в землях, населених Меряпами… Розповідають, що коли Ав-раамій Ростовський оселився на березі Ростовського озера, місцеві жителі поклонялися кам’яному богу… Цікаво, що… обожнювалася не назва, а, як кажуть, звичайний камінь, що лежав у байраку за тамтешнім Ворисоглібським монастирем. Переславці до XVII століття продовжували боготворити цей камінь і щорічно збиралися до нього на поклоніння 29 червня. Ірінарх, відправляючись у Москву до царя Василя Івановича Шуйського, скинув цей камінь у річку Тру-біж, і з тієї пори в Переславлі зникло пошановування каменя.

Подібний же камінь, як відомо з житія преподобного Арсенія, засновника Коневського монастиря, наприкінці XTV століття був на Ладозькому озері на Коневському острові й називався камінь-кінь; він також слугував предметом боготворіння для місцевих жителів” (4, с.71—72].

Схожих прикладів єднання мерянського народу зі своїм середовищем, зі своїми цвинтарями, зі своїми ріками, озерами, урочищами та навіть окремими каменями можна навести сотні. Тут слов’янського минулого днем з вогнем не знайдеш.

Закінчуючи опис “другого періоду Мерянського народу”, хочу подати виписку, яка потрясла навіть мене своїм глибоким смислом, своєю пам’яттю про спадковість. Ось вона:

“Село Добре ділиться на І Іове село, що тягнеться по лінії Московсько-Нижньогородського шосе, і на Старе, розташоване на нагірній стороні річки Клязьма. Ту-т за яром є урочище “Бабка деревенька”, де розташовувався 71 курган, розкопаний К. М. Тйхонравовим 1859 року. В курганах були поховані кістяки, а речі, знайдені при них, складалися зі срібних, бронзових і мідних кілець, ґудзиків, залишків позументів, шовкової матерії та двох глиняних посудин особливої, донині вживаної в народі форми’ [4, с. 45].

Ось і кінець розповіді про другий мерянський період. Як же треба московським правителям не любити своїх предків, щоб запустити в історичну науку стільки облуди і відмовитися від свого національного мерянського коріння! Збагнути таке неможливо!

Аби закінчити аналіз книги О. С. Уварова та його чудових досліджень, ми повинні наостанок разом з археологом звернути увагу на характерні ознаки самої мері як частини фінського етносу Це серйозне, принципове питання. Бо ж, як побачимо надалі, російські історики наступних часів (після О. С. Уварова) на цей фактор зовсім не звертали уваги, а найчастіше його замовчували або відверто спотворювали саму суть матеріалу.
5

Отже, поглянемо: у чому полягала самобутність мері? Чим меря принципово відрізнялася від слов’ян’? Що абсолютно достовірно засвідчили археологічні розкопки О. С. Уварова? Звернемо увагу на чимало інших “принагідних” питань, які великороси замовчують.

Перш ніж відповісти на ці запитання, необхідно більш чітко усвідомити спорідненість фінського племені мері VII—XIII століть зі своїми навколишніми сусідами: мордвою, муромою, мещерою, марі, весю та іншими.

А усвідомивши це, визначимо й істотну відмінність мері від слов’ян. Тоді й зрозуміємо: не важливо, хто в якому селищі ростовсько-суздальської землі проживав — меря, марі чи мордва. То були родинні фінські племена: однієї культури, одних вірувань, однієї мови (або спорідненої), однакових умов проживання.

Фінське (мерянське) коріння народу

У царській і більшовицькій Росії на вивчення питання про спадковість по лінії: меря — мордва — московита — великороси (або об’єднано — моксель) була накладена 76

сувора заборона. Вникати у вивчення цього питання заборонялося. Переглянувши сотні робіт російських учених, я не знайшов ні однієї, яка б серйозно поставилася до вивчення цієї проблеми. Злодійкувато приписавши собі впродовж XVIII століття історію Великого Київського князівства та брехливо пойменувавши себе “слов’янами”. Московія будь-яку спробу з’ясувати це питання припиняла напрочуд жорстко. Лютували однаково і влада, і Російська православна церква. Та й сама великоросійська шовіністична думка пильно охороняла “своє велике київське минуле”, не допускаючи проростання найменших паростків вільнодумства. Лише натяками велася мова про фінське минуле Московії. Послухаймо професора Казанського університету Дмитра Олександровича Корсакова, який дивувався з цієї безглуздості ще в 1872 році:

“Дотепер, незважаючи на багато чого, що вже зроблено вченими-фінологами, якийсь непроникний туман лежить на всьому фінському питанні, густа імла приховує від допитливого погляду дослідника сравжнє значення Фінів в історії нашого народу… За браком позитивних даних, незаперечних фактів, ми проти волі повинні задовольнятися гіпотезами, припущеннями; за відсутністю прямих відповідей на вкрай важливі питання, які постають перед нами, ми повинні задовольнятися гаданнями” [9, с. 2|.

Продовжують “гадати” і понині.

Думаєте, Д. О. Корсаков дав пряму відповідь на це питання? Аж ніяк! Він також “пішов по колу”, додавши безліч своїх “доважків брехні”.

Однак дуже багато серйозних фактів повідав нам.

Усі “великоросійські” професори працювали на брехливу катерининську концепцію! Хоча кожен по-своєму намагався частково відійти від шовіністичної догми.

Послухаймо Д. О. Корсакова: “Фінське плем’я, представники якого тепер розкидані по широкому простору (зверніть увагу: мова йде про XIX століття! — В. Б.) від Балтійського моря до Єнісею і від Північної Двіни до Оки і Сури, — розпадаються на дві головні гілки: західну і східну, відмінні за зовнішнім виглядом, вдачею і звичаями, але схожі за мовою… До західної гілки зараховують звичайно Фінів… і фінські племена теперішніх губерній: Естляндської, Петербурзької та почасти Олонецької і Тверської. Східна гілка містить народи, що живуть по Волзі і Камі та за Уралом, по притоках Обі” [9, с. 3].

Прошу звернути особливу уваїу на факт належності до фінських племен різних за типажем людей, тобто різної будови тіла, голови, очей тощо. Це істотний фактор, тому що надалі російська антропологія дуже часто вносила в згадане питання елементи спекуляції. Ми на цьому акцентуємо нижче.

Професор-фінолог Матіас Олександр Кастрен у середині XIX століття за завданням Петербурзької Академії наук багато років працював у Фінляндії (входила в Російську імперію. — В. Б.), Карелії, Архангельській губернії, на Обі, Єнісеї, у Саянах і в Забайкаллі, внаслідок чого встановив розподіл східних фінів на три додаткові групи, споріднені за мовою: волзьку, камську й уральську.

“До першої він відніс велике, майже зовсім обрусіле плем’я Мордви і Черемисів, до другої — Зирян, Перм’яків і Вотяків, а до третьої — Вогулів і так званих Уральських Остяків” [9, с. З—4].

У межах так званої ростовсько-суздальської землі навіть у XIX столітті проживали представники фінських племен — як західної, так і східної гілок.

Фінами були всі, хто не прийняв на той час християнство, тобто — “не обрусів” і сповідував свою давню релігію. Об’єднавчим елементом фінських племен завжди були мова і язичницька релігія, по-іншому — вірування.

Пропоную ознайомитися з тлумаченням слова фін. і об’єднавчими елементами самоназв фінських племен, які жили в IX—XIII століттях (і в наступних) у самій серцевині майбутньої “Великоросії”:

“Самі Фіни не називають себе цим ім’ям. Вони звуть себе Суомалайнен, тобто житель болотної низинної місцевості. “Фін” є переклад цієї назви й походить від ста-ронімецького слова: Form — болото… Учені також бачать скрізь присутність кореня, що означає болото, воду, вологе місце (суо, ва, вад, вена у західних Фінських діалектах, і нер, нюр у діалектах східних).

У звуках: Мор, Мар, Мер, Мур, які чуються у багатьох самоназвах східних народів, учені вбачають значення “людина”, виводячи це значення із черемиського Мара — людина. Так пояснюють вони походження назв: Мордва, Мурома, Марі (так звуть себе Черемиси), Морт-Комі (самоназва Зирян), Уд-Морт (самоназва Вотяків)” [9, с. 4].

Це вже Російська імперія самовільно пройшлася по іменах древніх народів, учинивши “своє бачення” їхніх імен, по методу — “розділяй і владарюй”; “висмоктала з пальця” — малоросів, черемисів, волзьких татар, зирян, вотяків та інших. Все це — російська шовіністична брехня! Адже всі самоназви древніх фінських племен, які жили від Балтики до Волги, були тотожні й споріднені.

Переконайтеся самі:

— Мер(я) — людина (об’єднавча фінська назва людей, що живуть у лісі, серед боліт, у низинних місцях, на суші й на воді);

— Мар(і) (черемиси) — людина (те ж, що й меря);

— Мур-о-ма — людина на землі (мур — людина, ма — земля. Тобто — люди, що живуть на землі);

— Мор-д-ва—людина на воді (мор— людина, ва—вода. Тобто — люди на воді);

— Ме-ще-ра ~ видозмінене меря (мається на увазі: мордва — мокша — мещера — меря).

Ми вже писали, що черемиси називають себе марі — люди. При цьому професор М. О. Кастрен писав: “…назва Меря — є слов’янська видозміна слова “Марі” і вважав, унаслідок цього, можливим “зробити висновок по справедливості, що Меря або складалася із Черемисів, або була напрочуд споріднена з ними” [9. с. 29—ЗО).

Нехай читач не думає, що це мої особисті міркування, які доводять єдність і спорідненість як племен, так і їхніх самоназв, як ось: меря, марі (черемиси), мурома, мещера, мордва, морт-комі (зиряни), уд-морт (вотяки). Всі дослідження виконані давним-давно російськими професо-рами-філологами й істориками, такими як М. Кастрен, В. Ключевський, Д. Корсаков, О. Уваров, Г. Іловайський, П. Мельников, Г. Ауновський і багато інших.

Можна що завгодно говорити, але заперечувати сам факт наявності багатьох тисяч фінських назв сіл, селищ, рік, озер, урочищ в обителі “великоросійської землі” — безглуздо. Як безглуздо заперечувати, що лише корінний, а не сторонній народ міг зберегти свої рідні самоназви впродовж тисячі років.

Не будемо знову повертатися до тисяч цих фінських назв. Нагадаємо лише головне, що витікає з матеріалу та установлене російськими істориками: “…Зі свідчень письмових джерел (літописів. — В. Б.), з розглядом особливостей теперішнього населення тієї місцевості, де жила у свій час Меря, з аналітичних висновків про Мерю з теперішнього побуту й релігії Мордви і Черемисів, …з результатів курганних розкопок і археологічних знахідок у губерніях Ярославській, Костромській, Володимирській, Московській:

По-перше, ми маємо… район поширення Мері.. По-друге, ми можемо стверджувати, що сліди мови Мері дуже близької до мови Мордви і Черемисів, збереглися в говорі теперішнього населення губерній Ярославської, Костромської і Володимирської, у місцевих назвах… урочищ і поселень (від себе додамо — рік і озер. — В. Б.) і в так званих “таємних мовах” цих губерній. По-третє, ми маємо… можливість уловити релігію Мері.. Бо ж навряд чи могли бути в Мері ідоли, яких немає ні в Мордви, ні в Черемисів. У Мері набували священного значення камені… У лісистій країні, в якій жила Меря, ліс, без сумніву, також шанувався, як шанується він досі в Мордви і Черемисів. У Мері були жерці… Сліди цих жерців збереглися у волхвах… Релігія Мері проявила неабияку живучість при поширенні Християнства в Ростовсько-Суздальській області… По-четверте, побут Мері, не будучи особливо відмінним від стану взагалі дикого племені, — може бути охарактеризований так: живучи в лісистій, дикій місцевості, Меря займалася полюванням і, можливо, розпадалася на кілька родів, які мали своїх племінних князьків… Помалу… Меря… зникає, або, краще сказати, перетворюється… на особливий тип— Великоросійський!’ [9, с, 43—44].

Це самовизначення племені, його побут, звичаї, тисячі самоназв місцевості є однією з головних відмінностей Мері та її землі від слов’ян і їхньої батьківщини. Корінна відмінність. Тут плутанини бути не може.

Ми не будемо описувати становище слов’ян у IX—XII століттях — це відомо й школярам.

2. Язичницькі вірування мері й мордви

Знаменитий князь Курбський, один із керівників завоювання Казані 1552 року, засвідчив: “У землі Мещерській була мова Мордовська!’.

Самі російські історики переконують нас у тому, що всі давні фінські племена, котрі жили в так званій ростовсько-суздальській землі (і не тільки в ній], мали родинні, тотожні самоназви й говорили однією мовою. Але головне — всі ці фінські племена в IX—XIII століттях поєднували єдині язичницькі вірування. Хоча зрозуміло: у кожній місцевості, у кожного племені згодом з’явилися як свої особливості, так і свої звичаї і обряди. Однак принцип язичницької віри був єдиний. Усі фінські племена поклонялися рікам, озерам, скелям, але особливо — деяким окремим каменям: “…з кожним чим-небудь примітним каменем пов’язана була в них особлива легенда.

Така віра древніх Фінів надовго залишила по собі сліди в землях, населених Мерянами” [4, с. 71].

Ми вже говорили про те, як у великому Московському улусі Золотої Орди, а пізніше — у Московській державі впродовж XIV—XVII століть місцеве населення, — яке, до речі, вже прийняло християнство. — масово поклонялося поодиноким каменям. Не будемо подавати нові приклади подібного поклоніння.

Сподіваюся, кожна розсудлива людина розуміє: сторонні в мерянській землі слов’яни, будь вони язичниками чи християнами, ніколи не стали б молитися язичницьким фінським богам, а тим паче — каменям.

До речі, в історичних джерелах збереглися відомості про язичницькі вірування мерян. У літописі Нестора є повідомлення, як 1071 року в мерянську землю прибув з невеликою дружиною Ян Вишатич збирати данину для Новгородського князя Святослава. Зверніть увагу: ніякого князя у фінському мерянському середовищі в 1071 році не було. У них примусово збирали данину. І як бачите — навіть не в Київ. Ми, виходячи з літописів, повинні пам’ятати: подібну данину у свій час у них збирали готи, хазари і варяги. Приходили та грабували. Ото й уся данина!

“Залешанська земля” не входила до складу Великого Київського князівства, 1 князя династії Рюриковичів у ній не було. Нагадаю: навіть так звані “літописні зводи” ані єдиним словом не згадують про “Залешанську землю” впродовж X століття. Читаємо:

“З 913 до 988 року в літописах нічого не згадується про землю Ростовську. Ігор, зайнятий винятково справами півдня… Ольга була в Новгородських володіннях, “встанови погости і дані” по Мсті та “дані й оброки” по Лузі, — а Святослав “на лізе Вятичі”… У Ростові ж із них ніхто не був. Унаслідок цього можна припустити, що Ростовська область (звичайна хитрість російського історика: коли не вигідно, тоді не народ, а — лише місцевість. — В. Б.) у той час була незалежною….” [9, с. 68].

Стільки облуди в російській історії! Неможливо “осягти неосяжне”!

Меряни в IX—XI століттях не мали жодного зв’язку з Великим Київським князівством. Навіть данину йому не платили. А пізніше, — хто посилав дружину — той і грабував. Були серед них князі династії Рюриковичів, були й Бунтарські князі.

Однак повернімося до подібності давніх мерянських і сучасних (XIX століття) мордовських вірувань. Ось що писав професор Д. А. Корсаков:

“Ян Вишатич, який збирав данину… довідався, що волхви (мерянські священики. — В. Б.) б’ють жінок по всьому Поволжю, розриваючи в них спину, і кажуть, що вони ховають у себе за плечима… жито й рибу, внаслідок чого нібито і стався голод у Ростовсько-Суздальській землі… Коли Ян із дружиною з’явився… волхви “ставши ополчившися противу”. З юрби вийшли до Яна “десять мужів” і сказали йому, щоб він не ходив до них на вірну смерть. Ян велів убити їх і пішов з 12-ма своїми отроками на інших (близько 300, за літописом. — В. Б.)… Відбулася сутичка між дружиною Яна та волхвами. В Яна був убитий священик. Волхви втекли до лісу.. Ян є тут представником християнських вірувань, які вже зміцніли на півдні Русі (у Київському князівстві. — В. Б.), а в супротивних йому волхвів, покрізь православно-християнське забарвлення літописної оповіді, можна помітити риси, доволі близькі до мордовських релігійних вірувань (нижче я подам виписку, про що йде мова. — В. Б.)… У самім ученні волхвів є велика подібність до однієї мордовської легенди про створення людини: “Бог мився в мивниці”, говорили волхви Яну, “і вспотівся, отерся віхтем, і верже з неба на землю; і распреся сотона з Богом, кому з нього сотворити людину? І створив диявол людину, а Бог душу в неї вложив, … аще вмре людина, в землю іде тіло, а душа — до Бога”… У деяких Мордовських поколіннях… досі оповідається легенда про створення душі людини Чам-Пасом (Богом), а тіла Шайтаном” [9, с. 89—90].

А щоб читачі зрозуміли, чому волхви шукали хліб за плечима мерянок (тільки в жінок), подамо виписку з мордовського релігійного обряду XIX століття:

“Ми зупинимося лише на одному обряді богослужіння Вєлен-молян, а саме на зборі необхідних для жертвоприносин припасів… Характеристичні особливості цього обряду полягають найперше в способі приготування до молячу борошна, меду, масла, яєць і грошей замужніми жінками, у тім способі, яким вони передають приготовлене збирачам жертовних припасів”… “Чоловіки не лише не беруть у приготуваннях жодної участі, але не можуть їх навіть бачити, для чого з самого ранку того дня, коли в село повинні приїхати збирачі (а це відомо заздалегідь), ідуть на роботу в поле, в клуні або ж ховаються у хлівах… Навіть хлопчики ховаються з батьками”… “Напередодні того дня, коли повинні приїхати в село збирачі, жінки роблять приготування. Вони шиють три, чотири й більше мішечки і до них пришивають по дві довгі тасьми або мотузочки. В один мішечок господиня насипає… борошна.., в іншій кладе бурачок (бочечку. — В. Б.) з медом, у третій — гроші, у четвертий — бурачок з олією, у п’ятий — бурачок з яйцями тощо… коли, бігаючи по вулиці, дівчатка скажуть матерям, що париндяіт і янбед прибули, ті з різними міфічними прийомами й молитвами входять до хати”.

“При вході янбеда до хати, у ній горить каганець на припічку печі, перед котрою — стіл з мішками. Перед ним стають заміжні жінки родини задки до дверей; плечі й груди в них оголені по пояс. Дівчата стоять поруч також задки до дверей, але не оголені. Париндяіт з янбедом, увійшовши до хати, зупиняються біля самих дверей, один тримаючи парку, інший жертовний ніж, і читають молитву Чам-Пасу, Анзі-Патяй і Юртова-озаїсу (духові покровителю дому). Тоді старша заміжня жінка бере обома руками за тасьми мішок з борошном, закидає його через голову назад на голі… свої плечі і, не оглядаючись, бо не слід жінкам бачити обличчя збирачів, задкує до дверей. Коли, таким чином, вона підходить до збирачів, париндяіт підставляє до спини її священну парку (великий мішок. — В. Б.), а янбед, взявши в одну руку мішок, другою рукою п’ять разів злегка коле жінку священним ножем в оголені плечі та спину, читаючи молитву, звернену до Анге-Патяй, і потім перерізує тасьми, мішок падає в парку, а кінці тасьм залишаються в руках жінки. Вона відходить до стола не оглядаючись; за нею інша в такий же спосіб підходить до збирача з іншим мішком, третя з третім і т. д. Якщо ж у родині є тільки одна заміжня жінка, то вона сама відносить до збирачів описаним способом приготовлені мішки один за одним. Дівчата залишаються біля стола; вони не можуть торкатися приготовлених мішків. Прийнявши призначені для жертвопринесення припаси, збирачі йдуть, не зачиняючи ні дверей хати, ні воріт, складають усе отримане на віз і відправляються в наступний дім. Коли вони пішли, жінки розводять на припічку вогонь, запалюючи його каганцем, і спалюють на ньому рештки тасьм. Попіл від них разом із вугіллям, кладуть у загнітку з молитвою до Юртова-озаїса…, котру промовляє старша в домі” [9,с. 26—28].

Тепер стає зрозуміло, чому мерянські волхви в 1071 році, під час голоду, шукали хліб за плечима замужніх жінок. Древнє фінське вірування збереглося серед етносу на багато сотень років. І до цього вірування слов’ян не приєднаєш. їм немає місця у фінському середовищі (серед мері).

Не будемо порівнювати безліч інших аналогій із літописів про древніх волхвів і вірування язичницької мордви XIX століття. Мордва навіть у XIX столітті поклонялася все тим же богам і все тим же каменям, що й меряни в давнину, у IX—ХШ століттях. Язичницькі вірування мали глибоке коріння в мерянському народі. Саме ці вірування меряні є другою головною ознакою, що визначає належність фінському етносу всіх розкопаних графом О. С. Уваровим курганів від Гатича-Мерського на півночі — до Калуги й Рязані на півдні; від басейнів рік Угра, Вазуза й Воря на сході Смоленщини — до рік Унжа й Межа на сході Костромської і Володимирської губерній.

Отже, язичницькі вірування, що панували в IX—XIII століттях у ростовсько-суздальській землі, є другою головною відмінністю мері від слов’ян.

До речі, в ростовсько-суздальській землі під час дослідження в розкопках курганів не було виявлено пам’ятників ідолам. Меряни, як і мордва, ідолів не мали! Напрочуд важливе свідчення фінського минулого мерянської землі. Це в той час. коли всі язичницькі слов’янські племена поклонялися саме ідолам. їх зводили з дерева, з глини, з каменю. То були зображення людиноподібні. “Ні ідолів, ні храмів у Мордви не було. Обрядовий культ Мордви полягає в моліннях і жертвоприносинах. Обгороджені місця, на яких вони приносяться, звичайно в лісах, — називаються кереметялш… Моління й жертвоприносини в сукупності називаються молянами… Велику роль у молянах відіграє камінь — Кардо-сярко, який неодмінно є у дворі кожного будинку та в кожній кереметі” [9, с. 25].

Розбіжності в язичницьких віруваннях слов’ян і фінських племен настільки істотні, що їх неможливо поплутати. Розкопки в середовищі проживання слов’ян завжди супроводжувалися знахідками ідолів. Усі літописи, які описують язичницький період слов’ян, засвідчили факт спорудження слов’янами ідолів на честь своїх богів. У багатьох же тисячах розритих курганів, у так званій ростовсько-суздальській землі, древній землі Московії, не знайдено жодного пам’ятника ідолам (якщо не вважати таким маленьку мідну прикрасу, до речі, знайдену не в кургані, а в давньому скарбі).

Не зупинятимемося на супутніх язичницьких віруваннях мерян, тому що вони хоча й дуже характерні, як, наприклад, вірування про перевагу правої сторони, однак — принагідні для нас і, я б сказав, другорядні. Хто хоче більш докладно про це довідатися, може звернутися до праць графа О. С. Уварова і професора Д. О. Корсакова. Я ж акцентую увагу на дуже серйозному висновку, зробленому професором Д. О. Корсаковим (про що згадувалося вище):

“…побутМері, не виказуючи, особливих відмінностей від стану взагалі дикого племені, — може бути охарактеризований так: живучи в лісистій, дикій місцевості, Меря займалася звіроловством і полюванням і, можливо, розпадалася на кілька родів, які мали своїх племінних князьків на кшталт тих, які пізніше з’явилися в Мордви… Однак… релігія Мері проявила неабияку живучість при поширенні Християнства в Ростовсько-Суздальській області” [9, с. 44].

Багато сотень років російські історики та політики намагалися довести, що саме в ростовсько-суздальську землю, починаючи з XII століття, змістився центр політичного життя Київського князівства. Варто зауважити: якби в XIII столітті в землі мерян і взагалі — всіх фінських племен — не наскочили татари хана Батия, та земля ще багато сотень років залишалася б найдикішою європейською глушиною. Саме Золота Орда, яка стояла на той час набагато вище в політичному, військовому та економічному розвитку, виявилася каталізатором підйому Московії “від стану взагалі дикого племені” до рівня розвитку самої Золотої Орди. Хоча весь цей розвиток супроводжувався неабияким опором і розбоєм.

Звертаю увагу на ще одне дуже цінне свідчення давнього літопису, про яке ми говорили вище. Ян Вишатич, перебуваючи 1071 року серед племені мері, міг покладатися лише на своїх дружинників. Іншої опори в тому середовищі він не мав. Ні єдиного християнина серед мері не виявилося. Літопис про це мовчить. Направляючись у мерянську землю,’— а то був кінець XI століття, — Ян Вишатич змушений був узяти з собою християнського священика, тому що їх у тій землі не було, А перед смертю християнин зобов’язаний був сповідатися. Тобто, як і курганні розкопки графа О. С. Уварова, легендарний літописець Нестор свідчив: християнства в мерянській землі до кінця XI століття не було. Серед мері панували язичницька віра та хоронителі тієї віри — волхви. Тут цілком резонно виникає запитання: де ж побачити отих прийшлих слов’ян, які, згідно з московськими брехливими писаннями, повсюдно панували ще з ЇХ століття в мерян-ській землі? І, на велику прикрість великоросів, ми змушені, уже вкотре, засвідчити: до кінця XI століття в мерянсь-кому середовищі, на землі давньої Московії, слов’ян не виявлено. Московська облуда про присутність у ростовсько-суздальській землі слов’ян великим Нестором не підтверджується.

На цьому закінчимо розповідь про другу головну розбіжність між мерею та слов’янами. Курганні розкопки археолога О. С. Уварова засвідчили: в мерянській землі присутній лише фінський етнос. Саме меря, і тільки вона, жила в IX—ХНІ століттях у давній землі Московії. І, як засвідчили російські Історики, була вкрай відсталою, сповідуючи язичницьку віру цілком фінського (мордовського) штибу. Розкопки стали тому свідченням.

3. Монети VIII—XII століть, знайдені в мерянській землі під час курганних розкопок

У цьому розділі вивчимо питання про монети, знайдені археологом О. С. Уваровим під час курганних розкопок у мерянській землі. Наявність безлічі давніх монет свідчить, як мінімум, про два безсумнівних фактори: перший — навіть у ті давні часи мєряни мали зв’язок з навколишнім світом і вели торгівлю як із сусідами, так і з заїжджими з далеких країн торгівцями. Цілком зрозуміло: головним мерянським торговельним товаром були хутра і шкіри диких звірів. У ті часи ліси кишіли звіриною.

Іншим безсумнівним фактором є свідчення проживання мері на своїй споконвічній землі впродовж тривалого історичного періоду. Наявність, скажімо, арабських монет IX—X століть або німецьких монет XI—XII століть свідчить, що мєряни саме в той час жили на своїй мерянській землі. При цьому наявність європейських і азійських монет підтверджує думку, що мєряни вели торговельні справи як з азіатськими, так і з європейськими країнами і народами.

Торгівля зі Сходом і Заходом мала певні нюанси. У першу чергу — щодо часу. Як свідчать арабські мандрівники X століття, мєряни в ті часи вели торгівлю переважно через Волзьку Булгарію — потужну, розвинену державу, — використовуючи П як посередника, тому що: “Ніхто не їздить для торгівлі далі Булгара (столиця країни. — В. Б.).., бо тубільці вбивають іноземців”. Слід гадати, що в цих питаннях мєряни не робили винятків і для представників західних народів.

Погляньте, як, здавалося б, незначний факт перекреслив московську брехню, нібито новгородські і київські князі мало не як до себе додому їздили в X столітті в так звану ростовсько-суздальську землю. Звичайна московська вигадка. Побажали для себе, як завжди, винятку з правил.

Вочевидь, у IX—X століттях торгівля мері із Заходом була обмежена, тому що найближчими культурними центрами були Новгород і поселення на Балтійському морі, за багато сотень кілометрів від “Мерського стану”, а прямого водного сполучення по “головнійМерянській дорозі—Волзі’ — не існувало. В результаті цього, у VHI—X століттях мєряни мали переважно зв’язок зі Сходом, тобто з Волзькою Бул-гарією. Цю жорстоку правду засвідчили й монети, знайдені в мерянських курганах. Серед більш ніж 300 монет із VIII—XII століть понад 180 — азійського походження, їх відносять до VIII—X століть. Факти невблаганні! Дуже мало монет європейських, що були в обігу на той час.

Хоч які байки пропонували б так звані російські “літописні зводи”, факти свідчать: у VIII—X століттях мєряни ростовсько-суздальської землі практично не мали ніяких зв’язків із Новгородом, Києвом і Балтійськими країнами. Ця істина підтверджена джерелами, які містилися в мерянських могильних курганах. До речі, хочу нагадати: археолог О. С. Уваров і професор Д. О. Корсаков своїми роботами засвідчили дуже цікаву істину: саме в IX—X століттях тривало освоєння мерянами своєї західної та північної землі. Послухаємо:

“По Шексні колонізаційний рух (Мері) проникав до Білоозера та поширювався від нього далі у Двінську землю”.

А не навпаки, як “проповідують” великоросійські “байкарі від історії”. Знаючи, як були “знайдені” катерининські “літописні зводи” і яку мету вони переслідували, ми не маємо до них довіри.

Уже неодноразово пропонувалося затятим захисникам “московського слов’янства” зробити в Європі незалежні хімічну, біологічну, бактеріологічну й тому подібні експертизи паперу, чорнила й почерків найстарших “літописних зводів”, які зберігаються в російських бібліотеках, і переконатися, до якого часу вони належать. Адже навіть серйозні російські вчені не сумніваються, що ми маємо справу з книгами XVIII століття. Катерининські часи!

Один серйозний московський професор-демократ у 1991 році на мою пропозицію провести подібну експертизу спочатку довго мовчав, хапаючи ротом повітря, мов риба, витягнена з води, після чого бовкнув:

— Тепер я розумію, за що вас, хохлів, засилали за старих часів на Соловки та в Магадані

Довелося нагадати професорові, що в Магадан і Соловки засилали справжніх українців. Тому що хохли ніколи не були українцями, як кацапи ніколи не можуть стати росіянами. Це вироджені відщепенці й мутанти. Вони завжди ходили в парі: кацап — хохол. Як двостороння єдина медаль.

Такий вірус російського шовінізму. І серед демократів — прижився.

Повернімося, однак, до монет мерянської землі. Ось що писав про них О. С. Уваров:

“Перевага східних монет перед західними свідчить, що мерянськая торгівля зі Сходом була більш жвава, ніж із Заходом; при цьому факт, що східних монет, карбованих до XI століття, збереглося аж стільки, показує, що ці комерційні зносини почалися зі Сходом набагато раніше, ніж торгівля із Західною Європою” [4, с. 75].

“Перші західні монети (з Німеччини) належать до X століття, а перші англосаксонські — до кінця X і початку XI століття” [4, с. 75—119].

Археолог О. С. Уваров робив свідому помилку, уподібнюючи рік випуску монети в чужій, далекій країні, з роком її появи в мерянській землі. Скоріше за все, монети з’являлися серед мерян через кілька десятків років після їхнього карбування. Гадаю, у цьому годі сумніватися. У своїй книзі граф О. С. Уваров свідомо “зсував час”. Що цілком зрозуміло. Адже й він квапився якнайшвидше “ослов’янити” мерян.

Звертаю увагу на ще одну цікаву істину, яку замовчують російські історики. Погляньте, навіть так звані “літописні зводи” видали “на гора” цікавий факт: у жодному з них з 913 до 988 року не згадується так звана ростовсько-суздальська земля. Начебто її та й зовсім не існувало. Вище ми подавали слова професора Д. О. Корсакова з цього приводу. Цей факт, разом з фактом відсутності в мерянській землі європейських монет IX — більшої частини X століття, засвідчив відсутність зв’язків мері зі слов’янськими Києвом, Новгородом та іншими європейськими народами. Цьому не варто дивуватися. Великоросійські “автори літописних зводів” і не сподівалися, що колись комусь буде дозволено зруйнувати їхню брехливу “теорію”.

У цьому розділі не будемо заглиблюватися в нетрі російських “літописних зводів”, щоб підтвердити дослідження професора О. О. Шахматова, з яких випливає, що раніше, до 913 року, жоден із київських князів не з’являвся в так званій ростовсько-суздальській землі, або, вірніше, у землі народу моксель. То були елементарні вигадки авторів “історп, переважно Росії”.

Послухаймо знову графа О. С. Уварова. Цього разу — його думки стосовно Візантії та візантійських монет:

“…Ми повинні взагалі зауважити, що, судячи з незначного числа знайдених візантійських монет і незначної порівняно кількості предметів візантійського виробництва, Меряни не мали прямих торговельних відносин із Грецією. Спершу Булгари слугували Мерянам посередниками в придбанні візантійських виробів, а потім, імовірно, Нормани з Новгородцями прибрали цю монополію до рук” [4, с. 88].

У мерянських курганах і скарбах було знайдено тільки три візантійські монети: одна — біля села В. Брембала та дві — біля села Васильки. Монети належали до другої половини X століття.

Археолог О. С. Уваров слушно засвідчив: судячи з незначної кількості монет, а головне — з відсутності в могильних курганах речей, прикрас та інших предметів візантійського виробництва, — меряни не мали прямих торговельних контактів із Візантією. Це тим паче дивно тому, що в той час великі київські князі вважали Константинополь мало не своїм “рідним домом”. Гадаю, ніхто не забув: починаючи від Олега і закінчуючи княгинею Ольгою та князем Володимиром, зв’язок із Візантією підтримувався більш ніж регулярно. Як бачимо, мерянський народ до цього київського родинного зв’язку ніякого відношення не мав.

Такий парадокс ростовсько-суздальської землі! Хоча “великороси” понад 200 років співають зовсім інші пісні. І навіть не заглядають у дослідження археолога О. С. Уварова.

Однак це тільки квіточки. Виявилося, що, розкопавши 7729 могильних курганів, а пізніше додатково вивчивши ще кілька тисяч розкопок, виконаних також у мерянській землі археологами К. М. Тйхонравовим, А. П. Богдановим, М. О. Ушаковим, Л. М. Сабанєєвим та іншими, граф О. С. Уваров не виявив ні єдиної київської монети. Але якщо про візантійські монети та про зв’язки мері з Візантією О. С. Уваров висловив цілком певну думку, то про зв’язки мерянської землі з Київською державою в IX—XIII століттях граф і словом не згадав. Вірніше буде сказати: “співав старі пісні”, абсолютно Ігноруючи питання відсутності київських монет. Цілком зрозуміло — робив він це радше усвідом-л ено. Як і десятки інших російських археологів того часу. До речі, треба розуміти, що люта російська цензура, як царська, так і більшовицька, ніколи б і не дозволила просторікувати на подібну тему. Тому стверджувати, чи було замовчання усвідомленим, чи примусовим, досить-таки складно. Та й не має це визначального значення. Можна сказати з впевненістю: учений такого рівня, як О. С. Уваров, безумовно, не міг не помітити подібного явища і не зробити відповідних висновків. Як безсумнівно й те, що граф О. С. Уваров не проронив ні єдиного слова з цього приводу.

Отже, у мерянській землі (майбутній Московії), у курганах як першого (IX—XII століття), так і другого (XII— XVI століття) періодів не знайдено ні єдиної київської монети під час розкопок XIX століття. Тобто, слідуючи логіці графа О. С. Уварова, ми маємо повне право заявити: упродовж IX—XVI століть мерянська земля та її народ практично не мали господарських і торговельних зв’язків ні з Великим Київським, ні з Великим Литовським князівствами. Сподіваюся, це очевидно. Хоча “стара московська брехня” дотепер не дозволяє нам невимушено, легко прийняти цю просту аксіому. Однак не забувайте: Київ чеканив монети з X по XIII століття й далі, у часи Литовсько-Руського князівства, у XIV—XV століттях. Ці істини незламні.

Така третя відмінність мері від слов’ян.

Мерянський народ не мав державних зв’язків із київськими слов’янами до приходу військ хана Ватия.

Про християнську православну віру поговоримо нижче. Це дуже серйозне питання, яке зовсім не свідчить про державні зв’язки.

А тепер звернімося до дуже цікавого, останнього в цій частині питання. Згадаймо великого Вільгельма де Рубрука, його чудове свідчення:

“Ця країна заТанаїдом (Доном. — В. В.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі тут величезні ліси, в яких живуть два роди людей: Моксель, що не мають ніякого закону, чисті язичники… їхній государ і чимало люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх разом із собою, щоб ступити в Германію, тому Моксель вельми прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар” [10, с. 88].

Ми розуміємо: “Государ” народу Моксель і його воїни, які загинули в поході військ хана Батия в Європу в 1240—1242 роках, не могли принести в мерянську землю відомостей про “германців”. А представників фінських племен, які повернулися з військового походу ханських військ, вижило дуже мало, і Батий продовжував їх тримати в армії за тисячі кілометрів від “Мерського стану”. У мерянську землю з Німеччини повернулися одиниці. Цілком зрозуміло — вони lie могли оповісти всьому мерянському народу про силу і міць германців, щоб серед усієї мері поширилася впевненість, “що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар”. Це очевидно. Однак вони принесли звістку про військове зіткнення “татар з германцями”. І це стало вирішальним фактором, який відновив історичну пам’ять мері. Тому що країна Моксель, за Рубруком, і була країною мерянського народу. А меряни впродовж XI—XII століть вели найбільш інтенсивну торгівлю саме з гер-манським народом. Щодо цього ми маємо незаперечні свідчення.

Розкопавши багато тисяч курганних поховань у мерянській землі, О. С. Уваров знайшов у могилах понад 80 германських монет — найбільша кількість з усіх, що належать одному європейському народові. Крім монет, у могилах були знайдені тисячі предметів побуту, прикрас і зброї, які мали німецьке походження. Ось свідчення археолога:

— “…намиста з гірського кришталю, аметисту й сар-делику. За місцем народження цих каменів вони повинні були привозитися з Німеччини… А тому що в курганах знаходили часто монети з південної Німеччини і з Богемії, то ми маемо нову вказівку на ті саме країни, котрі були відомі як місця народження цих дорогоцінних каменів” [4, с. 85];

— “скляні зап’ястя та кільця різного забарвлення, знайдені в Мерянських курганах. Усі ці предмети… (також) знайдені на берегах Рейна або на околицях його в Бадені, Гессені та біля Крейцнаха… А монети, чеканені в Кельні, Вюрцбурзі, Страсбурзі, Баварії. Гальберштадті і Шпеєрі… знаходили в мерянських курганах, …так що монети і в цьому випадку роз’ясняють нам причину подібності цих виробів” [4, с. 83—84];

‘ — “відтак нам залишається ще звернути увагу на сокири та деякі інші предмети озброєння, які привозили винятково із західних країн… Таким же чином, судячи з подібності форм, крім сокир, і всі списи, кинджали… і стріли привозилися західними купцями… Вони, знайдені на заході в курганах, того ж типу і тих же розмірів, як… мерянськГ [4, с. 86—87]. “Значна частина мерянських сокир має видовжений обух, що рівняється майже довжині самого леза… Отже, ці бойові сокири не привозилися до Мерян зі Скандинавії, а, ймовірніше, із Німеччини” [4, с. 126].

Не буду подавати десятка інших подібних свідчень.

Така правда про “германців”, на допомогу яких сподівався народ країни Моксель, тобто — меряни. Справді, меряни впродовж XI—XIII століть (до 1237 року) мали інтенсивні торговельні взаємини з германським народом, через що й зберігали історичну пам’ять про нього як про сильний і мужній, можливо, навіть войовничий народ. Тому Вільгельм де Рубрук у 1253 році не зробив ніякого відкриття ні про мерю, ні про германців. Він лише засвідчив правду свого часу. А дивною, на перший погляд, вона виявилася тому, що московська історична лженаука дві сотні років “співала” зовсім іншу’ пісню.

Про те, що країна Моксель є саме країною мерянського народу, Вільгельм де Рубрук навів у своїй книзі й інше дуже цінне свідчення. Послухайте:

“Про одіяння й плаття їх (Татар. — В. Б.) знайте, що з Китаю й інших східних країн, а також із Персії та інших південних країн їм доставляють шовкові й золоті матерії, а також тканини з бавовни, в яку вони одягаються влітку. З Русі, з Мокселя, з великої Булгарії і Паскатиру, тобто великої Венгрії, з Керкису (всі ці країни лежать на півночі й повні лісів).., які їм коряться, їм привозять дорогі хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у наших країнах і в які вони одягаються зимою” [10, с. 76].

Погляньте, в якому порядку (чітко із заходу на схід) розташував Рубрук північні країни, що коряться ханові Ба-тию: Русь, Моксель, Булгарія, Паскатир, Керкис. Саме між Руссю і Булгарією лежала країна Моксель. Між іншим — порівнянна з ними. Згадайте карту “Мерянської землі” графа О. С. Уварова, і вам одразу стане зрозуміло, що саме меря розташовувалася між русичами і булгарами і, згідно з Вільгельмом де Рубруком, мала ім’я — “країна Моксель”. Бо ж, як твердить мандрівник, “Русь… тягнеться від Польщі й Угорщини до Танаїду (Дону. — В. Б.)… Ця ріка слугує східним кордоном Русі”. І більше до Київської Русі ніякі землі, ніякі народи не належали. Тут “доважки брехні” абсолютно недоречні. А за країною й народом моксель (меря) лежала країна Булгарія, далі — Башкирів (Паскатир), а за нею — Керкис (Сибір). При цьому, зверніть увагу, Рубрук назвав доволі великі й порівнянні, як на ті часи, країни та народи. І не згадав серед північних країн ні єдиного дрібного племені, яких у ті часи існувало безліч.

До речі, той же Рубрук, згадавши народ мордву, відокремив її від моксель чітко за релігійною ознакою. Частина мордви до 1253 року прийняла мусульманську віру, отож потрапила під вплив Булгарського царства. Він ніде не виділив мордву в окрему державу, тому що “Мердас, яких Латини називають Мердиніс, і вони — Сарацини”. Тобто — мусульмани. А та частина фінського етносу, яка зберегла свої язичницькі вірування, віднесена Рубруком до “країни Моксель” (вони їли свинину!!!). Саме ця частина фінського

етносу — “країна Моксель” — мала до 1237 року свого “государя”, який загинув у Німеччині.

Ось про що розповіли монети, знайдені в мерянській землі, коли ми їх зіставили з іншими достовірними історичними джерелами.

4. Інші вагомі розходження між мерянськими (фінськими) і київськими (слов'янськими) племенами, виявлені під час розкопок могильних поховань

Інші розходження між мерянськими та київськими племенами, виявлені під час розкопок курганних поховань, зведені заразом, бо ми про них уже говорили і ще будемо вести мову. Тому повторюватися нема сенсу. Однак звести їх у єдиний ряд — необхідно.

Отже, які ще відмінні риси мерян і їхніх поховань виявлені російськими археологами в XIX столітті під час розкопок? Про що розповіли їхні роботи?

Саме факти, а не словоблудство:

а) єдність мерянських поховань (цвинтарів) протягом IX—XVI століть

Археолог О. С. Уваров у своїй праці “Меряни та їхній побут за курганними розкопками” чітко позначив спадковість мерянських поховань протягом тисячі років, тобто починаючи з VII по XVI сторіччя. Про що свідчили монети, знайдені в курганах.

Мінялися релігійні уподобання мерян, мінялися умови життя і принципи виживання самого фінського етносу, однак зберігалася вічна повага до могил предків і пам’ять про них. Які би потрясіння не випадали на долю фінської ростовсько-суздальської землі, племена не йшли з обжитого місця і продовжували ховати своїх мерців на тих самих цвинтарях. Навіть обживаючи сусідні землі, меряни завжди залишали “коріння” свого роду біля древніх могил. Історія європейських країн подібного не знає.

Це властиве лише фінському етносу Московії. Ось слова археолога О. С. Уварова: “Навколо найдавніших гробниць… розташовані могили менш древні. Такий загальний характер розташування курганів у мерянських цвинтарях, і цей характер зберігся… на всіх інших місцевостях… Чудовий приклад поваги й прив’язаності до могил предків” [4, с. 23].

Лише один народ міг ховати своїх предків (язичників і християн) багато сотень років на єдиних цвинтарях. До речі, іншої, не мерянської археологічної культури (XII—XVI століть) на території ростовсько-суздальської землі, у межиріччі Оки 1 Волги, історія та археологія не знають. Великий парадокс Московії! іуг можна лише поспівчувати московитам.

б) форма мерянських курганів

На цю тему будемо вести більш детальну мову в одному із наступних розділів. Однак відзначимо, що всі розкопані археологом О. С. Уваровим та його сучасниками кургани мали винятково круглу форму й були невисокі. На території давньої ростовсько-суздальської землі ніколи не знаходили і не розкривали курганів іншої форми, належних до VIII—XV століть.

Багато віддала б московська історична наука за відкриття на своїй материнській землі видовжених курганів. Позаяк такі кургани характерні для слов’янських поховань. Однак навіть натяку на що-небудь подібне в російській археології не існує. Хоча російські вчені мали в XIX столітті масу можливостей “знайти” що душі завгодно. Прорахувалися! Понадіялися на катерининську брехню. 7729 уваровських курганних поховань і кілька тисяч інших (приблизно стільки ж, як уваровських) курганних поховань, розкопаних у XIX столітті російськими археологами, мали винятково круглу форму. Переважно від 1 до 3,5 аршина у висоту і від 10 до 40 аршинів по нижній окружності. У той час, коли слов’янські поховання IX—XV століть мали чітко виражену видовжену форму.

Ми ще послухаємо з цього приводу російського академіка О. А. Спіцина. Це був великий археолог-махінатор уже радянських часів.

в) примітивність мерянських жител і знарядь праці (VIII—XII століття)

Навіть у 1253 році посол короля Франції Людовика IX до хана Сартака (сина Батия) Вільгельм де Рубрук, відвідавши “країну Сартака”, написав: “Моксель… чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах” [10, с. 88]. Тому й не дивно, що, розкопавши могильні кургани, О. С. Уваров так і не знайшов поблизу них великих мерянських міст і городищ, що належать до першого періоду мерянських поховань (VHI—XII століття). їх не існувало. Археологічні розкопки О, С. Уварова повністю відповідають свідченню Вільгельма де Рубрука. Правдиві свідчення історії, у нашому випадку — Вільгельма де Рубрука, відповідають правді археологічних досліджень, маємо на увазі — археологічні розкопки О. С. Уварова.

Природно, способові життя фінських племен VIII—XII століть відповідали й знаряддя праці. Це аксіома. Ось чому археологи, які працювали на недоторканому археологічному полі ростовсько-суздальської землі, повсюдно знаходили безліч кам’яних знарядь праці. Тобто — ознаку первісного стану суспільства. Тут ремствувати на яку-небудь упередженість нема рації. Маємо історично достовірну картину стану московита IX—XII століть, до появи в тій землі Юрія Довгорукого. До речі, у цьому нічого принизливого нема, тому що кожен народ проходив подібну стадію свого розвитку.

Однак нагадаємо читачам, на якому щаблі розвитку перебували київські слов’яни в X—XII століттях. Уже 1037 року в Києві князем Ярославом Мудрим був закладений величний собор Святої Софії. Можна уявити, яким рівнем інженерної думки та якими ремеслами необхідно було володіти будівельникам собору, щоб звести 13-главий храм із тристоронніми двоярусними галереями.

А тема шедеврів стародавньої мозаїки та малюнків, навіть у нашому контексті, вимагає особливої розмови…

То був період розквіту культури і писемності давньої Київської держави. Природно, та культура й писемність, та київська інженерна думка й майстерність ремісників були затребувані слов’янським народом давнього Києва, його жителями. Русичі-українці в IX—XII століттях, без сумніву, були серед найперших у рядах європейських народів, куди притягли і московитів через 500—600 років. Утім, це вже інша тема .

г) мерянські прикраси: підвіски, браслети, намиста тощо

Раніше ми говорили про фінські прикраси й, зокрема, про мерянські. Тому поведемо мову про прикраси в контексті порівняння мерянських і слов’янських. Подивимося на них, порівнюючи одні з одними, особливо звертаючи увагу на відмінності та причини, які спонукали до відмінностей.

Меряни, як і всі фінські племена, полюбляли прикрашати себе, свій одяг, пояси, свою голову підвісками різної форми. Археолог О. С. Уваров звернув увагу на повсюдне носіння мерянами підвісок у вигляді: бубонців, різних блях, коників, кілець, обручів, ведмежих зубів, металевих качок, звіриних лап із пазурами, круглих пластинок, кульок тощо. Природно, носіння подібних підвісок у першу чергу пов’язане з релігійними поглядами фінських племен. Однак мало воно й практичне значення: людина, перебуваючи в тайговому лісі, при потребі могла зчиняти неймовірний галас, відлякуючи всіляких звірів. То була людина лісових нетрів, і вона чудово знала, як поводитися в лісі.

Як засвідчив професор Петербурзького університету Федір Кіндратович Вовк, нічого подібного не спостерігалося серед племен київської землі. Що характеризує не лише різницю в побуті етносів, а й відмінність середовища перебування. У своїй книзі “Лекції з української етнографії та антропології1’ він написав: “Нарешті, поясні прикраси, яких зовсім немає по всій Україні (за винятком гуцулів)”.

Одночасно меряни носили на руках і ногах усілякі зап’ястя та браслети. О. С. Уваров, зокрема, указав: “На Табл. XXVIII помістили ми, як скандинавські вироби, п’ять браслетів (мал, 38—42) із крученого дроту через їхню подібність із браслетами, знайденими в скандинавських країнах” [4, с. 109].

Водночас професор Ф. К. Вовк писав: “Цілком певною рисою сучасних українських прикрас… є цілковита відсутність браслетів… із древніх часів браслети були прикрасами лише привізними й навіть тоді не були поширені по цілій території сучасної України” [4, с. 34].

Ще більша відмінність спостерігається в намистах (бісері). Про це писав особисто О. С. Уваров:

“.. .У всіх курганах лише одне зелене намисто,… хоча про нього і згадує Ібн-Фадман. Дивно, що, перелічуючи головні предмети торгівлі з русичами, він … вказує на намиста, які в курганах трапляються як рідкісні винятки” [4, с. 76].

О. С. Уварову це здавалося дивним. Однак у цьому немає ніякої дивини, бо меряни ніколи не належали до “русичів”.

І нарешті, скажу кілька слів про мечі.

Розкопавши 7729 курганів, О. С. Уваров знайшов лише три залишки мечів (із них — одна шабля). І це в часи (IX—XII століття), коли кожен русич навіть “спав з мечем”.

“Ібн-Фадлан… намалював нам повне озброєння Русів: кожен із них… носив сокиру, ножик 1 меч, без яких їх ніколи не зустрічали…

Незважаючи на ясність слів арабського письменника, мечі були в могилах (Мерян. — В. Б.) як рідкісні винятки” [4, с. 123—124].

Через що й виникає резонне запитання: чи варто росіянам базувати свою історичну науку на суцільних винятках?

Ми ж бачимо: етноси слов’ян Подніпров’я та фінських племен країни Моксель відрізнялися істотно. Практично у всьому.

Цілком імовірно, читачі вже неодноразово задавали собі запитання: як же так сталося, що російські історики пропустили такий страшний удар, якого завдав їхній історіографії своїми археологічними роботами О. С. Уваров. І не лише він, бо працювало чимало інших археологів і антропологів.

Зверніть увагу: всі найбільш разючі удари по московській історичній брехні про слов’янське походження московитів були завдані в другій половині XIX століття. Головними напрямками цих ударів стали дослідження з археології та антропології, а також вивчення давнього побуту і звичаїв московитів. Дослідження повністю заперечували словесні байки “великоросів”. Вони свідчили про разючу відмінність етносу Подніпров’я від етносу межиріччя Оки і Волги. Словесна полова російської історичної науки відсівалася навіть від легесенького подуву вітерця фактологічних джерел.

Треба відзначити: жорстока суперечка між прихильниками норманської теорії походження Русі та прихильниками чисто слов’янського її походження, що спалахнула було на початку другої половини XVIII століття, майже повністю згасла в період царювання Катерини II. Тоді подібна суперечка була недоречна. Бо сама присутність німецької пані (майже норманки) на російському престолі знімала питання з порядку денного. Та й Катерина II, особисто втрутившись в історіографію “переважно Росії”, поставила “остаточні крапки” в історії Московської держави. Так до початку XIX століття був установлений якийсь консенсус між норманістами і слов’янофілами. Тобто була дана можливість, у межах дозволеного “загаль-норосійськими літописними зводами”, вести будь-які дослідження в археологічному, антропологічному, історичному 1 т. д. напрямках. Головною умовою подібних досліджень було збереження “статусу-кво” катерининської концепції побудови російської держави, походження правлячої династії та становлення московитів як народу. А відповідно до катерининської концепції, народів, які створили “єдину русь”, було багато, іуг і слов’яни, і чудь, і меря, і весь, і мурома й т. д. Ясна річ, згідно з концепцією, слов’яни були головними, і їм дозволялася міграція в будь-якому напрямку. До речі, тим же фінським племенам заборонялися будь-які зсуви в напрямку слов’ян. Вони могли лише бути “витиснуті слов’янами” зі своєї обителі. Подалі, на схід і на північ. Усе до банальності просто, на-дійно. І якщо читачі зазирнуть у будь-яку працю О. С. Ува-рова, Д. О. Корсакова, П. С. Савельева. А. П. Богданова, О. О. Шахматова, вони переконаються: видатні вчені, в принципі, ніде не суперечили катерининській (романовській) концепції. Вони скрізь розповідали про “перетікання слов’ян”, “перевагу слов’ян”, “слов’янське минуле” тощо. Однак, крім “словесного лушпиння”, подавали сотні, тисячі незаперечних фактів, які повністю відмітали подібне “лушпиння”.

Якщо відкриємо старі російські енциклопедичні словники, побачимо: навіть на початку XX століття московська археологія прихильно сприймала праці О. С. Уварова.

Читаємо: “Уваров Олексій Сергійович (1828—1884) — відомий археолог… Першою ж працею своєю гр. Уваров виборов собі видатне місце серед наших дослідників…

У 1851 р. він… відправляється на розкопки в древнє князівство Суздальське… На підставі цих розкопок він написав “Меряни та їхній побут за курганними розкопками…”. У 1864 р. у Москві відкривається московське археологічне товариство, граф Уваров… займає в новому товаристві посаду голови, яка й залишилася беззмінно за ним аж до його смерті. Одноголосно обраний, Уваров виголосив промову, в якій намітив той шлях, що так блискуче був подоланий згодом московським археологічним товариством під його керівництвом… З його ініціативи було створено керівництво для розкопок курганів та для їх дослідження. За його пропозицією проведено дослідження курганів кривичів, городищ жителів півночі та старожит-ностей тверської Карели…” [З, с. 418—419].

Висновок єдиний: на початку XX століття авторитет О. С. Уварова і його досліджень “колискиВеликоросії—Мер-ського стану” залишався безперечний і непохитний. Однак уже в той час були люди, які бачили повну невідповідність між “загальноросійськими літописними зводами”, які утверджували “слов’янське минуле” Московії, і дослідженнями археолога О. С. Уварова.

Першим із “великоросів”, хто відкрито почав спростовувати археологічні дослідження графа О. С. Уварова, став такий собі О. А. Спіцин, який ще донедавна особисто поклонявся видатному археологові. У своїй праці “Володи-мирські кургани”, опублікованій у збірнику “Вісті Імператорської Археологічної комісії”, випуск 15-й за 1905 рік, він так пояснив своє неприйняття археологічних праць О. С. Уварова: “Висновки ж гр. Уварова та усілякі його узагальнення нас уже не можуть задовольняти” [11, с. 89].

Як пам’ятаємо, багато років археологічні праці О. С. Уварова були авторитетними й безперечними. Але ось такий собі О. А. Спіцин поставив їх під сумнів. І якби хоч подібну думку висловив практикуючий археолог, який багато чого побачив на своєму віку і сам попрацював на ростовсько-суздальському археологічному полі. Але ж ні, заперечувати роботи археолога О. С. Уварова став звичайний російський клерк.

До речі, ті ж російські енциклопедичні словники до початку XX століття нічого не знали про якогось Спіцина Олександра Андрійовича. По суті, лише Велика Радянська Енциклопедія вже починає вивищувати О. А. Спіцина та повністю заперечувати О. С. Уварова. І від одного видання Енциклопедії до іншого — усе більш затято. В останньому, третьому, О. А. Спіцин уже подається як “видатний архео лог”. Ось такі метаморфози відбувалися в російській науці!

Візьмімо ВРЕ (друге видання): “Спіцин Олександр Андрійович (1858—1931) — радянський археолог (визнали своїм! — В, Б.). Народився в м. Яранську колишньої В’ятської губернії. Після закінчення Петербурзького університету (1882) працював учителем історії у В’ятці (отоді й виявив невідповідність робіт О. С. Уварова “загальноросійським літописним зводам”. — В. В.)… Переїхавши в Петербург, Спіцин з 1891 р. взяв активну участь у роботі Археологічної комісії, піднявши значення слов’яно-російської археології (через що й став “видатним радянським археологом”. — В. Б.)… З 1929 р. — член-кореспондент Академії наук СРСР… Спіцин мало займався розкопками, зосередивши свої сили на вивченні та виданні різних археологічних матеріалів. Спіцин одним із перших почав здійснювати поєднання археології та історії” [12, т. 40, с. 313].

Саме почавши “поєднання археології та історії”, О. А. Спіцин ніяк не зміг “поєднати” роботи О. С. Уварова із “загаль-норосійськими літописними зводами”. А так як йому ніколи не дозволили б зазіхати на “загальноросійські” літописні байки, він і написав, що, мовляв, “нас не можуть задовольнити” роботи О. С. Уварова. І взявся з них (розкопок) робити зовсім інші висновки. З’явився такий собі російський археологічний “чистильник”, який сам “мало займався розкопками”, однак вільно маніпулював роботами інших.

Нехай читачі не думають, що це мої домисли. Ні! Аби переконатися у справедливості моїх слів, ми вивчимо роботу О. А. Спіцина “Володимирські кургани”, як то кажуть, уздовж і впоперек. Читачі побачать самі, до якої елементарної брехні опускався “радянський археолог”, щоб приписати Московії “слов’янське походження”. І цьому дивуватися не варто. З першої книги ми вже бачили, до якої ницості опускався лауреат Нобелівської премії А. І. Солжені-цин, аби “обґрунтувати” свої домагання на українські та казахські землі. Це звичайна “мораль” російського шовініста. Йому завжди не вистачало чужої землі.

Відкриємо роботу О. А. Спіцина “Володимирські кургани” — звичайний спрощений переказ книги О. С. Уварова “Меряни та їхній побут за курганними розкопками”. Стаття займає 88 сторінок і 8 рядків. На перших 23 сторінках “Володимирських курганів” подані наступні матеріали: одержання О. С. Уваровим дозволу на проведення археологічних робіт; перелік місць, де проводилися розкопки; повідомлення, ким і коли велися роботи; опис переліку розкопок, які провадили інші археологи, і матеріали, які використав у своїй книзі Уваров; повторне, самовільне сортування археологічного матеріалу за часом; “речі VIII—IX ст., кургани X століття, кургани XI— XII століть; “речі пізні й невідомі”, як пише О. А. Спіцин.

Дуже важливо відзначити: подаючи чужий матеріал, О. А. Спіцин усвідомлено вносив власні критичні натяки і недомовки на адресу О. С. Уварова й П. С, Савельева, які особисто керували розкопками; робив безліч домислів типу: “Розкопки проводилися з помічниками, безсумнівно, недосвідченими, які навряд чи розуміли всю відповідальність роботи”. Начебто О. А. Спіцину було відомо, як велися роботи, начебто він був більш значимим фахівцем в археології. Робив він і напівнатяки на некомпетентність О. С. Уварова: “Потрібні ретельне перевидання та переоцінка матеріалу, добутого розкопками Володимирських курганів” [11, с. 90]. І нарешті, він робить самовільні висновки, що повністю розходяться з висновками К. М. Тїіхонравова, який провадив розкопки біля села Васильки і ні єдиним словом не згадує про це. Послухайте: “У 1852 р. К. М. Тй-хонравов розкопав 291 курган біля села Васильки Суздальського повіту, мабуть, з доручення гр. Уварова… Є по-курганний опис цієї розкопки… Разом із ГНіздиловим ці місця, мабуть, древні суздальські російські поселення” [11, с. 91].

І багато чого подібного. Хоча К. М. Тйхонравов, П. С. Савельев, О. С. Уваров та інші чітко зафіксували належність розкопок у с. Васильки фінському етносу (мері). При цьому, якщо О. А. Спіцин робив свої висновки абсолютно голослівно, то археолог О. С. Уваров свої висновки повністю обґрунтував.

Він зазначав: “Починаючи із самого берега Переслав-ського, де головне первісне поселення називається Весь-ково, потім уздовж Нерлі й інших вод зустрічаються назви: Весь, Веська, Веслево, Вексіци; навіть сама назва Васильки (Весильки) є безперечно обрусіла форма такого ж кореня, від слова vesi, фінською — вода. Древні Фіни поклонялися воді, vesi, яку навіть персоніфікували у вигляді особливого божества, оспіваного в древніх рунах. Цікаво, що археологічні матеріали цілком підтвердили стародавність цих назв, які походять від фінського кореня vesi” [4, с. 13].

Я не стану описувати знахідок з курганів біля с. Васильки та с. Гйіздилово. Нагадаю лише, що там було знайдено східні монети X століття, які свідчили про поховання кінця X—початку XI століття. Така відверта облуда “радянського археолога” про “суздальські російські поселення”.

Підемо далі за статею О. А. Спіцина. На наступних 22 сторінках подані нумерація до наведених нижче малюнків і довільний текст до цієї нумерації типу: “№ 43. У Рум(‘янцевському) Муз(еї) немає. Кустеря. Аналогія в Гніздовському могильнику” і тому подібні. Всі ці вільні примітки О. А. Спіцина не мають нічого спільного з описовою частиною розкопок і щоденниковими записами археологів, крім місця виявлення.

На наступних 34 сторінках наведено зображення речей, зброї і прикрас, знайдених О. С. Уваровим, П. С. Савельє-вим і К. М. Тихонравовим у курганах під час розкопок.

Весь матеріал, поданий на 79 сторінках, є набутком археологів і, звісно, ніякого стосунку до “наукової творчості” О. А. Спіцина не має. Він (матеріал) поданий винятково для

надання більшої ваги роботі самого О. Сггіцина. Звертаю увагу читачів: посилання О. Сггіцина на “аналогію в Лаіз-довському” потрібне йому для обґрунтування цієї речі як слов’янської. Тому що мова йде про розкопки в Пгіздово (Смоленську). Прошу не плутати з розкопками біля с. Шіз-дилово, виконаними експедицією О. С. Уварова на річці Нерль.

Отже, особиста робота “радянського археолога” щодо характеристики курганних розкопок у ростовсько-суздальської землі та висновки помістилася на 8 сторінках і 8 рядках, проте це дозволило авторові зробити прямо-таки приголомшливі висновки: приписати всі кургани — слов’янам. Однак О. А. Спіцин у своїх міркуваннях і висновках настільки забрехався, що так ніколи й не зумів виборсатися зі своєї брехні.

Прочитаємо думки та доводи О. Спіцина з його статті “Володимирські кургани”. З тих знаменитих 8-ми сторінок і 8 рядків: “До цього часу (VIII—X століття. — В. Б.) до російських старожитностей можна відносити подовжені й довгі кургани… У звітах про розкопки гр. Уварова і Савельева немає ні найменших згадок про ці важливі пам’ятки старовини… Сюди такі кургани повинні були просунутися разом із першими російськими поселенцями з верхів’їв Двіни і Дніпра” [ 11, с. 95].

Повинні-то повинні — та ж не просунулися. Жоден із археологів, які працювали в другій половині XIX століття в ростовсько-суздальській землі та її околицях, довгих і подовжених курганів не відшукав. Тобто серед більш ніж 10 тисяч розкопаних могильних курганів не існувало курганів, які хоча б за зовнішніми ознаками належали “росіянам”. Хоча мова йде зовсім не про “росіян”, а лише про слов’ян. Росіян у ті часи не існувало. Залишимо цю маніпуляцію на совісті “радянського археолога”.

Що цікаво, граф О. С. Уваров лише в одній своїй книзі (я не кажу про щоденникові записи) докладно описав розміри декількох сотень саме круглих курганів. У його 108

книзі XVII розділ має назву: “Окружність і висота курганів” (с. 175—178). Притім усі кургани ростовсько-суздальської землі, за рідкісним винятком, один в один заввишки від 1 до 3-х аршинів (71,12 см — 213,36 см).

Тут доречне російське прислів’я: “нєчєво на зеркало пєнять, коль рожа кріва”.

Навіть О. А. Спіцин змушений був поскаржитися: “Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці (скоріше — лженауці! — В. Б.), розшукавши тут безсумнівні сліди древніх кривицьких подовжених і довгих курганів” [ 11. с. 96].

І мовби за бажанням О. А. Спіцина, у 1904 році археолог О. О. Смірнов розшукав і дослідив (біля міста Мурома) кілька подовжених курганів. Але, як виявилося, і вони належали не “російським”, а фінським племенам. Так що навіть О. Спіцин змушений був визнати: “належність їх до типу смоленських (гніздовських, — В. Б.) ще не з’ясована. Посуд у цих курганах виразно фінський…” [11, с. 96].

Що, однак, не перешкодило “радянському археологові” все-таки зробити висновок про всі круглі кургани ростовсько-суздальської землі: “Ми без вагань визнаємо володи-мирські кургани російськими, і прояву в них фінського елементу вважаємо незначною”. [11, с. 166].

Вважати, у принципі, О. А. Спіцин міг що заманеться. Однак доказів для його “вважань” не було. Як пам’ятають читачі, археолог О. С. Уваров у своїй книзі подав тисячі назв урочищ, сіл, селищ, рік і озер, які мають фінські корені й фінське походження. Таких корінних “російських слів”, як Москва, Ока, Кострома, Клещино, Перо, Шендора, Кустері, Вязьма, Клязьма, Гза, Волга, Колокша, Теша, Уводь, Кіжи-ла, Шупуліно, Істра.

А оскільки російському члену-кореспондентові з цього “фінського приводу” було “нічим крити”, то він про це просто промовчав. Так би мовити, “не помітив”. Звичайний прийом “великоросів”.

Однак О. Спіцин дуже докладно, як для восьми сторінок, “розтлумачив” саме слово — меря. Отут він породив “шедев-109 ри” своєї логіки. Послухайте: “Що Володимирський край колись заселений був фінами, це очевидно й не піддається сумнівам, та щоб це була саме меря й щоб саме вона займала Ростовське і Плещеєвське озера, на це потрібні докази інші, крім посилання на Нестара і Карту…

Через те, що ім’ям мері називають себе черемиси, і на підставі того міркування, що Галич Мерський стоїть в землі черемисів, вважаємо за можливе літописну мерю ототожнювати саме з цими народностями… Слова літопису тут не факт, а лише домисел” [11, с. 164].

Мене завжди вражав нахабний цинізм російських учених мужів. Не міг же член-кореспондент радянської Академії наук не знати найпростішої істини: “черемиси” ніколи не називали себе цим ім’ям. Вони завжди величали себе самоназвою — марі. Що тотожно — меря. Саме “великороси” завжди маніпулювали прізвиськами для цілих народів. Згадайте: татари — волзькі булгар и; малороси — русичі, українці; киргизи — казахи; зиряни — морт-комі; вотяки — уд-морт тощо. Російський професор М. А. Каст-рен, один із великихучених-фінологів, ще задовго до О. Спі-цина виразно вказав та те, що корінь слів: мор, мар, мер, мур єдиного походження — від фінського слова “марі” — людина. Той же А. Кастрен чітко пояснив, що саме великороси, ламаючи фінські назви, розірвали однокореневі слова, утворивши кілька. Тому посилання О. А. Спіцинана вигадане слово — черемиси — елементарний блуд. Для члена-кореспондента — ще й ознака неуцтва. З таким ось “науковим діячем” Московії маємо справу.

Заява О. А. Спіцина про “домисел” легендарного Нестора — навіть не дурість. Це звичайна словесна “проституція” російського наукового мужа. Вочевидь, великий Нестор набагато краще за О. Спіцина знав, де на початку XII століття жила меря. І хоча працю Нестора дуже ґрунтовно попсували “вставками” московські “мужі від науки”, на що вказував О. О. Шахматов, однак геніальність її від цього не зменшилася.

А ось як далі маніпулював зі словом меря “радянський археолог”:

“Указівки на існуючі географічні назви у Володимир-ській області, пов’язані нібито з ім’ям мері, не можуть видаватися переконливими, тому що етнічні назви застосовуються лише на окраїнах племені, де вони мають реальний сенс, як позначення межі, і де вони негайно зникають, як тільки місцевість займається суцільним однорідним іншим племенем; російському населенню, що зайняло Ростовське озеро, незручно було називати його Черемиським” [11, с. 164—165].

Подібні докази настільки безглузді, що їх нема рації коментувати. Адже якщо вище О. А. Спіцин визнав, що “Во-лодимирський край колись заселений був фінами”, а пізніше їх “витіснили росіяни”, то, за логікою того ж О. Спіцина, “назви… негайно зникають, як тільки місцевість займається суцільним однорідним іншим плем’ям”. Що ж відбулося з цими “росіянами”, які чомусь залишили у своєму побуті не лише саме слово меря, але й десятки тисяч інших, чужих їм фінських слів? Приміром, Москва, Волга, Ока та інші. В який кут у своїх вигадках забрів російський член-кореспондент Академії наук?

Найімовірніше, вчинилося за методом: “язык мой — враг мой”, або ж: язик — мов помело. Такий він, “радянський археолог”. Притім спотворив зміст наукових висновків О. С. Уварова. Позаяк той чітко писав: “Якщо тепер. дивлячись на великий простір, зайнятий назвами, що нагадують древню Мерю, ми зазначимо, що таке співзвуччя імен може відбутися випадково, то найкращим спростуванням такого заперечення можуть слугувати самі ці назви. Коли в Тульській іубернії (на окраїні! — В. Б.) у назвах: Мерлево і Мерлиновка повторюються тільки ті назви, які ми вже зустрічали в Нижегородский і Ярославській губерніях. де, безсумнівно, жили Меряни, тоді подібні назви набувають якості найбільш переконливих доказів. Назва Меринове, що зустрічається в колисці Мерянського народу, поблизу озера Клещино, і повторюване без жодних змін у Вологодській, Нижегородській, Тверській і Ярославській іуберніях, загалом 8 разів, усуває всіляку можливість звичайного співпадіння” [4, с. 10].

“Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються в найбільш віддалених між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність або спорідненість, але також і єдність походження перших мешканців цих країв. Лише один і той же народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті ж імена або давати назви однакового етимологічного походження” |4, с. 12].

Ось і кінець балаканині О. А. Спіцина. Археолог О. С. Уваров писав про назви меря й інші, проявні не лише безпосередньо біля озер Неро і Клещино, а чітко нагадував про їхнє Існування на величенному просторі мерянської землі. Для того й була складена карта, яка підтверджує велику істину другої половини XIX століття. Члену-корес-пондентові Академії наук не личило так відверто брехати. Щодо “незручності” слова “черемиси”, “радянському археологові” потрібно було нарікати на московських шовіністів. Фінські племена меря й марі до цього стосунку не мали.

Однак хоч як би хитрував та вивертався О. А. Спіцин, він все-таки повинен був пояснити, кого ж мав на увазі під “російським народом”? Які племена слов’ян, за його ідеєю, перекочували в IX—XII століттях у мерянську землю? І він, нарешті, ледь-ледь відхилив завісу таємниці:

“Для нас важливе питання не про те, росіянам чи фінам належать володимирські кургани, для нас особисто давно вирішене, а про те, якому зокрема російському племені вони можуть бути приписані” [ 11, с. 166].

У цих словах — весь О. А. Спіцин. Йому не потрібні були ніякі докази. Він давно вирішив (радше, за нього вирішили), що фінське плем’я меря не могло стати утворюючим ядром “великоросійської нації”. Тому великі археологічні відкриття його просто “не влаштовували”. Для нього, і для таких, як він, у питанні походження московитів навіть праця геніального Нестора, щоправда, злегка перекручена фінськими співвітчизниками члена-кореспондента, не була обов’язковим елементом історії. Перед ним стояло лише одне завдання: визначити, “якому… російському племені вони можуть бути приписані”.

До речі, як побачимо, він так і не зумів на це питання знайти переконливу відповідь. Облудою тхнуло від найменшого дотику до його писанини.

У своїх стараннях О. А. Спіцин зіткнувся з масою проблем. І перша з них полягала в тому, що він почав свої “пошуки” лише на початку XX століття, коли московська історія вже давно була “скроєна” і коли, як казав великий русич-українець М. Грушевський, “кожен російський демократ закінчувався на українському питанні”. Тобто О. А Спі-цину не дозволяв звичайний російський шовінізм заявити, що “великороси” постали від “слов’ян малоросійських”. Тому одразу відпали такі племена, як: поляни, сіверяни, волиняни, дреговичі, дуліби, уличі та інші. Не годилися на роль “родичів” і новгородські словени, бо вимальовувалася картина пізнього й принизливого походження московитів. Крім того, не знаходило пояснення повне винищення новгородських словенів московитами в XV—XVI сторіччях. Не годилися в предки “великоросам” і “сумнівні в’ятичі”, скоріше за все й не існуючі в історичному минулому. Адже в’ятичі не залишили після себе ні єдиного відомого селища, не кажучи вже про “міста”. А про культурні досягнення в’ятичів навіть говорити нема чого. Зрозуміло, таке плем’я не іодилося “великоросам” у предки. Поколесивши по окрузі, О. А. Спіцин, з мовчазної згоди російських учених, зупинився на “смоленських кривичах”. По-перше: свої, “великороси”, а по-друге: не проглядалося ніякої залежності від минулого. І вовк ситий, і вівця ціла.

Почитаємо “радянського археолога”:

“Колонізація Ростовського краю росіянами почалася… в IX ст. і, скоріше за все. з верхів’їв Дніпра, із землі смоленських кривичів. У X ст бачимо тут рясне російське населення, що залишило численні кургани зі спаленням (О. А. Спіцин має на увазі мерянські кургани, досліджені О. С. Уваровим. — В. Б.). Кургани ці загалом багаті на знахідки, мають аналогії лише в Гйіздово (Смоленськ. — В. Б.), тому що кургани X ст. новгородські, псковські і вітебські дуже бідні речами, і речі ці інших типів… Курганів X ст., які можна було б приписати південноросійським і серед-ньоросійським племенам, у Володимирській області нема, як немає їх і на місці” [ 11, с. 167].

Як бачимо, не підійшли О. А. Спіцину ні південноросійські, ні середньоросійські кургани. Не знайшли слідів наших предків у “Володимирській області”. Жодного!

А скільки дисертацій в українській історіографії написано на цю тему — “про перетікання слов’ян трьома шляхами”. Як бачимо, О. А. Спіцин не побажав “родичаться” з “малоросами”.

Однак що цікаво: і “смоленські кривичі” не мали абсолютно ніякого стосунку до мерянських курганів IX—X століть, тому що їхні кургани відрізнялися від курганів мері.

Послухаймо самого О. Спіцина, з іншої його праці “До історії заселення Верхнього Поволжя росіянами”: “Найстарші пам’ятники давнини в країні смоленських і полоцьких слов’ян—подовжені й довгі кургани, із залишками спалення трупів. Перші можна відносити до IX ст., другі почасти до кінця IX, почасти до X ст. Це найбільш характерні старожитності кривичів даного часу, рясно поширені в їхніх землях і геть-чисто відсутні в районі російських племен південних і східних (у країні Моксель. — В. Б.) [13, с. З—4].

Однак ні О. С. Уваров, ні його численні колеги серед багатьох тисяч розкопаних курганів не знайшли ні єдиного довгого або подовженого кургану. Винятково круглі й всі як один — невисокі. Навіть сам О. Спіцин розумів анекдотичність ситуації, тому й писав:

“Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці, розшукавши тут безсумнівні сліди древніх кривицьких подовжених і довгих курганів. Найдоречніше шукати такі кургани біля Ростова і Переяславля’1 [11, с. 96].

Але й наступні дослідники не знайшли “біля Ростова і Переяславля” ні одного довгого або подовженого кривиць-кого кургану.

Познущались зі спіцинської теорії “подоби знахідок у Гніздово” й сучасні історики. Послухаймо істориків С. В. Ду-міна і О. О. ТУрілова: “Особливу увагу дослідників привертали й привертають розкопки Ппздова (який був, цілком імовірно, попередником Смоленська), Темирівських і Михайлівських курганів під Ярославлем. Археологи виявили й характерні типи скандинавських поховань… з характерними предметами, у тому числі так званими “молоточками Тора” (амулетами, пов’язаними з культом скандинавського бога-громовержця), мечі, застібки-фібули… Ці знахідки скандинавського інвентаря дали історикам достовірний матеріал, який було досить важко ігнорувати, хоча під тиском усе тієї ж великої теорії (слов’янофільства. — В. Б.) розкопки іноді згорталися, були спроби штучно знизити — шляхом складних маніпуляцій — “надмірно високий” відсоток варязьких поховань” [14, с. 18].

Серед тих, хто посилено займався “маніпуляціями” розкопок у Гніздово, був і наш “радянський археолог”. Однак подальші дослідження археологів спростували й цю брехню пана О. А. Спіцина…

Погортаймо “Володимирські кургани” далі: “В’ятичі, судячи з розкопок курганів у Калузькій і Тульській губерніях.. стояли геть осторонь від колонізаційного руху в Суздаль…

Речей, характерних для радимицьких 1 сіверянських курганів XI ст… серед володимирських старожитностей не виявлено жодної, так що не може бути й мови про колонізацію Клязьми з цього боку.

Києво-Волинські кургани XI—XII ст. доволі бідні на речі і вже цим наочно відрізняються від володимирських того ж часу…

Кургани XI—XII ст. дреговицькі близькі до києво-волинських і. таким чином, далекі від володимирських” [11, с. 168—169].

Ні одне слов’янське плем’я (за О. А. Спіциним), крім смоленських кривичів, не брало участі з XI по XII століття в колонізації (перетіканні) ростовсько-суздальської землі.

До речі, всі ці висновки стосуються й новгородських словенів, тому що: “…новгородці IX—X ст., задовольняючись своїм історичним центром, не мали колонізаційних інтересів ні на Волзі, ні в Суздальщині” [13, с. 4].

Те ж стосувалося новгородців і XI—XII століть. О. Спіцин так і заявив: “новгородські словени зовсім не брали безпосередньої участі в заселенні Ростовсько-Суздальської області…” [13, с. 6].

Отже, залишилися лише “смоленські кривичі”! Тому О. Спіцин і далі проповідує свою ідею:

“Смоленські кривичі, склавши ядро російського населення Ростовської області, продовжували колонізувати її і в XI ст… На жаль, ми зовсім не маємо змоги встановити, наскільки насправді значний був рух у цей час населення з верхів’їв Дніпра в залеські міста” [ 11, с. 169].

Ось, нарешті, й “радянський археолог” трохи пригальмував з “перетіканням смоленських кривичів” в “Ростовсько-Суздальську область”. Незабаром побачимо, як він остаточно заплутається у своїх домислах.

Наостанок, у своїй праці “Володимирські кургани” О. А. Спіцин подав ще одну очевидну вигадку, яка стосується досліджень археолога О. С. Уварова.

Читаємо: “Наступні століття життя Володимирської області наразі приховані від очей археолога, тому що кургани далі XII ст. не ведуть” [ 11, с. 172].

Я не буду докладно аналізувати цю відверту брехню “радянського археолога”. Скажу лише, що кількість кур-

ганів II періоду, які належать до XII—XVI століть, розкопаних уваровською експедицією в ростовсько-суздальській землі, становила кілька тисяч. За своєю подобою, методами поховань, знайденими речами тощо вони повністю відповідали розкопаним курганам І періоду (VIII— XII століття). Ось тому й довелося О.Спіцину брехати про “відсутність курганів далі XII століття”. Адже і йому необхідно було якось пояснювати єдині 700-літні ме-рянські цвинтарі та єдину 700-літню форму (і навіть орнамент) посуду. І багато чого іншого. А пояснень із цього приводу в нього не було.

“Радянський археолог” був винятково плідною людиною. Він написав десятки статей про різні археологічні пошуки. Хоча сам, як писала ВРЕ, “мало займався розкопками”. Він просто вів “зачищення” археологічних досліджень, “уживав спроби складних маніпуляцій”, як писали сучасні історики.

І я вирішив уважно перечитати інші його роботи, зіставити їх з “Володимирськими курганами”. У своїй праці “До історії заселення Верхнього Поволжя росіянами” О. А. Спіцин, уже сам того не помічаючи, став суперечити своїй теорії “перетікання смоленських кривичів” у “Ростовсько-Суздальську область”.

Почитаймо; “Облаштовувачі Суздальської землі, князі Юрій, Андрій і Всеволод, без сумніву, однаково радо приймали поселенців звідусіль… Здавалося б, можна чекати, що саме дніпровські кривичі повинні були становити головну масу переселенців сюди. Може, так і було насправді, але археологічний матеріал точних вказівок на це поки що не дає” [13, с. 7].

Хоч якими витонченими прийомами користувався А. Спіцин, хоч які натяжки він робив, на кштал: “здавалося б”, “можна чекати”, “повинні були”, “без сумніву”, — а “смоленських кривичів” як не було у Володимирській області, так і не з’явилося.

Однак у цій роботі О. А. Спіцин наразі лише поставив під сумнів свою працю зі спростування робіт О. С. Уваро-117 ва. А ось в іншій роботі: “Розселення древньоруських племен. За археологічним даними” він уже сам із себе познущався. Послухайте: “У питанні про тих же білорусів є один пункт, у якому філологічні й археологічні розвідки зійшлися, але привели до висновку, дивним чином суперечному дійсності. Одні й інші суголосно стверджують, що кривичі належать до північної групи давньоруських племен, тобто великоросів, тоді як усі ті місцевості, де археологічними розкопками виявлені поширення кри-вицьких (полоцьких і смоленських) курганів в XI столітті, у цей час заселені не великоросами, а білорусами. У масове переселення племен ми не зважуємося вірити, а повне переродження одного племені в інше, упродовж 6—7 століть, хоча б російського в російське, малоймовірно. Виходу із цієї дилеми ми не бачимо” [15, с. 39—40].

Спостерігаємо черговий анекдот російської так званої історії. Тому що ніякої дилеми тут не існувало й не існує. Є найпростіша істина: від кривичів, справді, походять білоруси, а “великороси” мають зовсім інше коріння — фіно-татарське. І немає дилеми!

Ми не будемо вивчати подібні “праці” інших російських “істориків-поденників”, які намагалися спростовувати й очорняти видатні археологічні дослідження графа О. С. Уварова і його експедиції. Археологічні розкопки і висновки О. С. Уварова безцінні для світової науки. Вони завдали завершального удару по московській історичній облуді “про слов’янське походження Московії”, чого насправді бути не могло.

Хочу нагадати: в російській історичній науці є й інші джерела, які остаточно спростовують “перетікання смоленських кривичів” у так звану ростовсько-суздальську землю. Цитуючи “Літописець Переяславля-Суздальского’, професор Д. О. Корсаков свідчив:

“Смольняни проникли лише раз у Ростовсько-Суздальську землю —у війську Мстислава Мстиславича Торопець-кого (у 1216 р.). 3 літописного свідчення про Смольнян під цим роком видно, що Смольняни вважали Ростовсько-Суздальську землю геть для себе чужою” [9, с. 147].

Здається, коротше не скажеш. Ростовсько-суздальска земля тому й була “геть чужа” для смоленських кривичів, що була заселена “геть чужим” фінським етносом.

Той же професор Д. О. Корсаков, посилаючись на працю С. М. Соловйова “Природа Російської державної області та її вплив на історію” і на працю М. І. Костомарова “Дві руські народності”, точно встановив місце кривичів в історії. Послухайте: “Кривичі — було плем’я дике, яке не мало задатків до самостійного розвитку через своє невигідне географічне розташування, котре затисло його в лісистій місцевості серед Литовських народів. Це плем’я, розвинувши в собі переважно сувору релігію, рано підпадає під уплив Литовців і змішується з ними. Об’єднане спочатку Федерацією з Новгородськими Слов’янами, плем’я Кривичів в подальшому своєму історичному житті виділяє два князівства: Полоцьке і Смоленське, — по системі рік Західної Двіни і Дніпра. Унаслідок напрямку цих рік — Двіни на захід і Дніпра на південь, плин історичного життя обох князівств веде до заходу і півдня, залишаючись зовсім далеким північному сходу Росії (ростовсько-суздальської землі. — В. Б.)” [9, с. 46].

Отже, перетікання не могло бути здійснене внаслідок географічних особливостей місцевості. Рух у ті далекі часи здійснювався по ріках.

Дуже пізно “радянський археолог” О. А. Спіцин узявся за свою брудну й невдячну роботу. Як кажуть самі росіяни: поїзд давно пішов.

Однак російським науковим мужам і нині ввижається все та ж вигадана історична дилема. Не може ні серцем, ні розумом сприйняти російський шовініст праці свого співвітчизника археолога О. С. Уварова. Бажає бути слов’янином — і все тут.

Я дещо вагався, чи підключати російську антропологію XIX століття до наших історичних досліджень. Навіть радився з друзями й істориками. Однак їхні думки розділилися. Вирішальним фактором щодо включення цього розділу в книгу стали одкровення російських політичних шовіністів, які виказують нову тугу за “слов’янським братерством трьох народів”. Така їх охопила тута за цим “братерством”, що вони навіть спробували відняти в одного “молодшого брата” острів іузлу, а другого “молодшого брата” серед зими відключили від газу. “Старший брат” проявляв споконвічну “справжню любов” до “молодшого”. Після цього мої сумніви, укотре вже, розвіялися. Однак непокоїла десь у глибині свідомості все та ж настирлива думка: невже “старший брат” ніколи не порозумнішає? Невже й далі буде намагатися будувати імперію на людських кістках?

Ось чому автор вирішив залучити, для ознайомлення читачів, антропологічні праці знаменитого вченого XIX століття професора А. П. Богданова.

Хочу звернути вашу увагу: ВРЕ {третє видання, т. З, с. 443) визнала А. П. Богданова “одним із засновників антропології в Росії”, “організатором перших антропологічних установ і популяризатором природничо-наукових знань”. Він був професором Московського університету (з 1867 року) і чле-ном-кореспондентом Петербурзької Академії наук з 1890 року. Виходить, і в цьому випадку ми маємо справу з великим російським ученим кінця XIX століття.

Дозволю собі розкрити читачам деякі основні поняття антропології. Це “…наука про походження й еволюцію людини, формування людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини” (ВРЕ, т. 2, с. 107). На тій же сторінці далі написано: “Антропологія вивчає варіації розмірів і форм тіла за допомогою опису й виміру… Важливими методами антропологічних досліджень є 120

краніологія, остеологія, одонтологія, антропологічна фотографія, зняття відбитків шкірних візерунків долонь і підошовних поверхней стіп, зняття гіпсових масок обличчя” тощо.

Професор А. П. Богданов, вивчаючи мерян, у своїй праці “Курганне плем’я Московської губернії” приділив головну увагу краніологічним дослідженням. А “краніологія” — це наука про будову черепа людини і тварин.

Сподіваюся, читачі добре пам’ятають видатні праці в цій галузі знаменитого радянського вченого М. М. Герасимова і його школи.

Згідно з “Великою Медичною Енциклопедією” (видання третє) і світовими стандартами, людські черепи характеризуються трьома головними типами: доліхоцефалія, мезоцефалія, брахіцефалія — за так званим поздовжньо-широтним індексом черепа. Цей індекс обчислюється по формулі: (поперечний діаметр: поздовжній діаметр) х 100 [17, т. 11, с. 481].

Погляньмо, як Медична енциклопедія характеризує ці три характерних будови черепа:

“Брахіцефалія… — короткоголовість, форма голови, що відрізняється високим відношенням показника найбільшої ширини голови до її найбільшої довжини. Обчислюють по формулі: (в:а) х 100, де а — поздовжній діаметр голови від надбрівної точки (глабсла) до потиличної (ошстокраніон), в — поперечний діаметр між тім’яними точками. Цей індекс, введений у 1842 р. шведським антропологом А. Ретціусом, отримав назву “головного показника”. Головний показник застосовують в антропології — для характеристики процесу округлення голови (форми черепної коробки в межах виду сучасної людини). Брахіцефалія майже не зустрічається у викопних гомінідів, не належних до виду Homo sapies, себто у неандертальців, синантропів і пітекантропів. У сучасної людини Брахіцефалія характеризується індексом 81,0 і вище” (17, т. З с. 372).

Саме брахіцефальні черепи, згідно з дослідженнями антропологів, характерні слов’янським племенам, зокрема — українцям.

“Доліхоцефалія… — довгоголовість; значна перевага поздовжнього діаметра мозкового черепа над поперечним. Термін уведений в антропологію в 1864 р, А. Ретціусом,,, Головний показник (відношення найбільшої довжини голови до її ширини при Доліхоцефалії (за міжнародною згодою краніологів у 1886 р.) коливається між 55—74,9” [17, т. 7, с. 452].

Доліхоцефалія за старих часів була властива фінським племенам, що жили на території сучасної Московії: від Липецька, Тули і Смоленська до Білого моря та Закам’я.

“Мезоцефалія… — проміжна між брахіцефалією і доліхоцефалією форма голови, що характеризується величиною головного покажчика від 76 до 80,9 у чоловіків і від 77,0 до 81,9 у жінок. М(езоцифалія) зустрічається в представників окремих рас і етнічних груп, які населяють усі континенти, за винятком Австралії” [17, т. 14, с. 482].

Після того як ми познайомилися з деякими поняттями медицини й антропології, звернемося до робіт російського професора Анатолія Петровича Богданова (1834—1896). Праця “Меряни з точки зору антропології” написана професором і видана в 1879 році; інша — “Курганне плем’я Московської губернії” — написана й видана значно раніше, у 1865 році, й опублікована в 3-му випуску “Московських Університетських Відомостей”. А оскільки “московське курганне плем’я” є лише частиною мерянського племені й усього фінського етносу, то ми вивчимо спочатку загальне, а за ним — часткове. Тйм паче, що “московська частка” абсолютно тотожна “мерянському загальному”.

До речі, коли ми говоримо про науку антропологію та її розділ — краніологію, повинні розуміти, що мова йде про дуже авторитетну світову науку без знань якої дуже важко заглядати в минуле. Саме антропологія дозволяє розставляти остаточні крапки в дослідженні минулого.

Пропоную уважно розглянути працю А. П. Богданова “Меряни з точки зору антропології”. На самому початку її професор пише:

“Із-поміж усіх доісторичних мешканців Росії (мається на увазі територія корінних московитів. — В. Б.), Меряни найбільш опрацьовані й дослідженні як у сенсі археологічному, так і побутовому завдяки класичному дослідженню графа О. С. Уварова. Близько 8000 курганів розкопано було графом Уваровим і покійним Савельєвим, і розкопки ці подали багатий матеріал для пізнання мерян у всіх сенсах, крім антропологічного…” [20, с. 1].

В який раз переконуємося, як високо оцінювали російські вчені в XIX столітті “класичні дослідження” графа О. С. Уварова мерянської землі і мерянських племен. Подібні оцінки давали вчені всіх наукових напрямків, так чи інакше дотичних до розкопок. “Класичними” дослідження О. С. Уварова визнавали історики (М. І. Костомаров, П. Н. По-годін, Д. О. Корсаков і десятки інших), археологи (Л. П. Сабанеев, А. І. Кельсієв, К. Н. Тихонравов, Я. А. Ушаков та інші). антропологи (К. М. Бер, Ф. П. Ландцерт, А. П. Богданов та ін.). Саме антропологи Бер, Ландцерт і Богданов провели антропологічні дослідження черепів із мерянських могил і підтвердили достовірність висновків О. С. Уварова.

Так, академік К. М. Бер, практично перший антрополог Росії, дослідивши на прохання О. С. Уварова два мерянських черепи з курганів села Доброва Володимирської губернії, зробив такий висновок:

“Порівнюючи ці черепи з тими, які є у нас в анатомічному музеї, мені здається досить імовірним, що вони належать татарському племені. Найбільшу вони мають подібність із черепами Казанських татар, що є у цьому Музеї, тому що вид їх і розміри майже зовсім однакові. Слід, однак, зауважити, що основа черепів деяких татарських племен доволі близька до черепів фінських племен, тоді як основа черепів інших татарських племен дуже мало різниться від монгольських, наприклад, Ногайців, Киргизів та інших. Із цього можна було б припускати, що прислані черепи належали якому-небудь фінському племені… Тому що в згаданих черепах не помітно зовсім ніяких ознак монгольського походження, і якщо вони й належать татарському племені, то такому, яке змішалося з фінами…” [20, с. 1].

Це був перший випадок дослідження двох конкретних черепів з мерянських курганів. Абсолютно незалежний експерт, російський академік XIX сторіччя в досліджуваних черепах не виявив найменших ознак слов’янського походження. Ще раз нагадую, що головною ознакою належності черепа слов’янському племені є його брахіцефалія (широкоголовість). Тобто поздовжньо-широтний індекс слов’янських племен характеризується переважно цифрою понад 81. У той час як досліджувані академіком К. Бером черепи мали головний покажчик у межах 55—74. І не вище! Черепи були доліхоцефальні (довгоголові).

Другий висновок, що напрошується з досліджень академіка К. М. Бера, — це висновок про подібність і спорідненість мерянського (фінського) і булгарського (татарського) етносів. Дуже цінне й корисне визнання. Тому що зайвий раз засвідчило проживання цих племен (народів) по сусідству багато сотень років. Тобто фінські племена жили поруч із булгарами ще на початку першого тисячоріччя. А можливо, 1 раніше.

Зовсім випадково під час роботи над цим розділом книги мені до рук потрапила стаття сучасного російського академіка В. В. Седова під назвою “Етногенез ранніх слов’ян”. Ця праця В. В. Седова була заслухана в листопаді 2002 року на засіданні президії РАН. Що цікаво: навіть не бажаючи цього, російський академік своєю працею повністю підтвердив думки свого давнього колеги академіка К. М. Бера — зокрема, і археолога О. С. Уварова — у підсумкових висновках. Хоча зрозуміло, що ціль роботи сучасного московського академіка полягала в іншому. Вони ж і нині, навіть у сні, уявляють себе слов’янами.

До своєї статті академік В. В. Седов приклав кілька “малюнків”, як він пише, тобто — карт-схем. Нас зацікавив “малюнок 4”. що супроводжується наступним підписом: “Розселення слов’ян на початку середніх століть (V—VII ст.)”. Ця схема (мал. 4) подається в нашій книзі. Придивіться уважніше до неї. Що цікаво, сучасний російський академік дуже вишукано підводить нас до думки, що в VII столітті в межиріччі Оки і Волги існувала якась ізольована “мерянська археологічна культура”. Анавколо “мерянської археологічної культури” по всьому периметру жили “фіни і балти”. На багато тисяч кілометрів. І, на думку російського академіка, ці таємничі “фіни і балти” абсолютно не мали й не залишили після себе ніякої “археологічної культури”. І навіть більше: згідно з В. В. Сєдовим, “мерянська археологічна культура” начебто не мала жодного стосунку до фінської. Сучасний російський академік, як і всі російські “академіки-поденники”, пише, не переобтяжуючи себе доказами: “Почалася внутрішньорегіональна взаємодія стороннього населення з аборигенами. Цей процес тривав кілька сторіч і закінчився слов’янізацією балтів і фіномовних жителів” [21, с. 602].

Заява академіка не викликає навіть посмішки. І цього “великороса” зациклило на “московському слов’янстві”. Невтямки російському академікові, що вся його “нова теорія” шита старими, гнилими нитками. Тому що його геніальний попередник граф О. С. Уваров знайшов серед тієї “мерянської археологічної культури” монети VII століття. І всі курганні поховання з VII до XVI століття (і далі) абсолютно тотожні, вони належали одному й тому ж етносу. А. за В. Сєдовим, “мерянська археологічна культура V—VII століть”, яку він позначив на своєму малюнку, повинна була би бути покрита “слов’янською археологічною культурою”. Або хоча б бути перемішаною “протягом кількох сторіч”, починаючи з VIII і до XIII століття. Однак нічого подібного серед “мерянської археологічної культури” археологи другої половини XIX сторіччя не виявили.

Новий парадокс від Седова! І цей російський академік значно припізнився зі своєю “теорією” слов’янізації. Я вже не кажу про те, що академікові треба все-таки більш шанобливо ставитися до древнього літописця Нестора, який засвідчив факт проживання мері в межиріччі Оки і Волги (без усякої “слов’янізації”) на початку XII століття.

Не беріть на себе забагато, добродії!

Знайте міру!

Навіть сучасні російські академіки визнають факт проживання фінських племен від Смоленська і Ладоги до Курська, Орла та Липецька. Щоправда, поки що вони подібне проживання готові визнати, скажімо, до сьомого століття включно. Однак і це дуже цінно. Тому що ви далі побачите, які разючі для “великоросів” висновки зробив у своїх дослідженнях професор А. П. Богданов. Карколомні висновки! І всі вони повністю відповідають “малюнку 4” пана Седова. Тільки мова йде про IX—XII століття.

Антропологічними дослідженнями мерянських черепів за дорученням О. С. Уварова займався також професор Ф. П. Ландцерт. Т\т треба зауважити, що, направляючи Ф. Ландцертові для досліджень п’ять черепів з мерянських могил, О. Уваров не повідомив професорові район їхньої знахідки. Він бажав свої докази підтвердити антропологічними висновками. Тобто професор Ф. П. Ландцерт, власне кажучи, працював наосліп. Абсолютно незалежно. І ось який висновок зробив ще один російський професор у другій половині XIX століття про черепи мерянських курганів:

“Один череп, як виявляється із порівняння з числами сучасного типу великоруського черепа, цілком тотожний із цим типом. Інші черепи належать зовсім іншому типу — доліхоцефали; це тим паче прикметно, що сучасне населення Київської губернії, за працями Коперницького, є брахіцефалічним” [20, с. 1].

І в цьому випадку не виявлено слов’ян у мерянських курганах.

Однак праці академіка К. М. Бера і професора Ф. П. Ланд-церта стали лише першими кроками великої дослідницької роботи антропологів.

Особливо важливу роботу з дослідження мерянських курганів провів професор А. П. Богданов. Він досліджував черепи мерянських могил сотнями. Через це його роботи винятково цінні й містять цілком достовірну інформацію. Його висновки не підлягають подвійному тлумаченню.

На початку праці професор А. Богданов поставив перед собою винятково важливе завдання. Послухайте: “Оскільки щодо Мерян у нас існує порівняно задовільна колекція (черепів — В. Б.), то нам, перш ніж користуватися нею (варто визначити. — В. Б.): 1) Чи була Меря плем’ям більш-менш чистим, тобто чи відповідала вона терміну плем’я в антропологічному розумінні, чи ж становила колективну назву змішаного народонаселення, поєднаного не кревними узами, а побутовими умовами переважно. 2) Якщо Меря була назва змішаного народонаселення, то які елементи антропологічні, тобто які племена входили до складу його, яке можна було вважати на підставі археологічних та інших даних за основне, за корінне, і яке за випадкову або пізнішу домішку. 3) На підставі лінгвістичних і побутових даних, до якого племені найімовірніше віднести основне населення Мері й до яких інші племена” [20, с. 7].

Професор А. П. Богданов повторно проаналізував усі розкопки О. С. Уварова і його колег, переконався сам і переконав читачів, що плем’я меря було корінним і не мало у своєму складі чужої домішки. Для більш повного аналізу професор підключив наявні філологічні дослідження. Дуже ґрунтовно простудіював відому працю М. М. Журавльова “Путівник по Ярославській губернії”. Зрештою, дійшов переконливого висновку, що на всій мерянській землі наявна “єдність або споріднення древньої мови, особливо помітне в іменах складних, з чого прямо виводиться, що корінні мешканці цих місцевостей були одного племені або належали до племен споріднених” [20, с. 7].

Уже на цій стадії професор А. П. Богданов зробив дуже важливі висновки про племінний склад мерян. Що особливо цінне: всі його попередні висновки були підтверджені його ж краніологічними дослідженнями. Тут місця для інсинуацій майбутнім “чистильникам1 російської історії немає. Всі міркування вчених типу О. А. Спіцина, В. В. Седова і таких, як вони, на тлі цілком конкретних досліджень А. П. Богданова перетворюються на звичайну балаканину.

Послухайте професора А. Богданова: “Спостереження над антропологічною фізіономікою встановило, що у Володи-мирській і Ярославській губерніях, тобто в землі Мерян, зустрічається найчастіше й у більшій правильності той тип фізіономій, що відомий під назвою великоросійського. Щодо мене, то я тієї думки, що центр утворення великоросійського племені в його антропологічних ознаках лежав саме в губерніях Ярославській, Володимирській і почасти Московській і Тверській, де первісне основне плем’я (ме-рянське. — В. Б.), з якого постали великороси, найменше втратило… свої основні риси” [20, с. 2].

Роблячи свої перші висновки, професор дуже обережно поширював тип “первісного великороса” по території всіх центральних російських губерній. Це цілком зрозуміло. Адже він користувався поїси що дуже малою кількістю своїх краніологічних досліджень, спираючись, головним чином, на філологічні, історичні, археологічні тощо матеріали. Наразі йшов процес нагромадження й осмислення такого матеріалу. Висновки — попереду.

Потрібно розуміти: існували історичні факти, які російські фальсифікатори не могли заперечити й проігнорувати. До них н сіл ежить факт проживання фінських племен у межиріччі Оки і Волги в II—VIII століттях першого тисячоріччя н. е. Тому видумувалися будь-які схеми, щоб пояснити хоч якусь присутність слов’ян у тій місцевості. До однієї з цих схем і вписується так зване “перетікання слов’ян у Ростовсько-Суздальську землю”. Стверджувалося, нібито “перетікання” і відбулося саме в IX—XII століттях. Праці ж археолога

О. С. Уварова й антрополога А. П. Богданова повністю спростували вигадане “перетікання”, бо стосувалися самої серцевини ростовсько-суздальської землі того періоду. Відтак навіть О. С. Уваров та А. П. Богданов у багатьох місцях своїх досліджень проявляли недомовки.

Почитаймо далі А. П. Богданова:

‘У мерянській землі граф О. С. Уваров відзначає первинні та вторинні поселення. “До другої епохи належать ті цвинтарі або ті групи курганів, між якими не зустрічаються вже могили з обрядом спалювання. Відсутність такого роду могил і втрата давнього родового звичаю доводять корінну зміну в поглядах самого народу. Понад те. поступовий відступ від другого ще переказу предків — класти разом із покійником у могилу й усі предмети, які йому належать, також доводить важливий перелом у самому житті народу. Цей перелом або перехід Мері до іншого громадського побуту може пояснюватися подвійно: або стороннім впливом, далеким стародавнім звичаям фінських племен, або поступовим упровадженням християнської віри, що повинна була покликати язичницьких Мерян до зовсім нового життя і пробудити в них нові поняття… Розглядаючи карту досліджуваних місцевостей, видно, що Меряни, у другу епоху колонізації, не тримались, як робили колись, водних шляхів, вони тепер віддаляються від берегів рік і заглиблюються всередину країни… Кургани мають той самий спільний характер, і всі вони лише в найменших подробицях відмінні один від одного” [20, с. 8].

Професор А. П. Богданов, вивчаючи й аналізуючи праці археолога О. С. Уварова, дійшов висновку про проживання мерян (фінського етносу) на території всієї “Мерянської землі” не лише під час “першого періоду поховань”, який охоплює VIII—XII століття (по знайдених монетах, до приходу в мерянську землю християнства), а й під час другої епохи поховань, яка охоплює період “утворення племені великоросів”, себто — період XII—XVI сторіч.

Професор А. Богданов звертає нашу увагу на той факт, що кургани “першого періоду” мають той самий спільний характер з курганами “другого періоду”. Все ті ж — круглі, невисокі (1—3 аршини) кургани. Ще раз нагадую читачам: у слов’ян VIII—XII століть ніде не знайдено подібних курганів.

Характерно, що московському професорові ніхто й ніколи в Російській імперії не дозволив би відкрито спростовувати прийняту на озброєння державну догму “про міграцію слов’ян”. Тому, роблячи свої висновки, він мовчки обходив подібні питання “слов’янства”, іноді навіть допускав думку можливого наступного “ослов’янювання” фінських племен. Однак його фундаментальні висновки геть-чисто спростували подібну можливість “ослов’янювання”. Дослідження повідали зовсім іншу картину. Знову звернімося до професора А. П. Богданова. Це вже висновки його, зроблені на підставі краніологічних вимірів:

“У курганах Ярославських, яків Південно-Західній частині Московської губернії та у губерніях Тверській і Воло-димирській, величезну перевагу має одне плем’я — довгоголове, у багатьох місцях збережене майже в чистоті”. [20, с. 12].

І далі: “Найбільш чиста доліхоцефальність (довгого-ловість — В. Б.) зустрічалася при розкопках у Московській і Тверській губерніях там, де могили були простіші й бідніші” (20, с. 13].

Однак найціннішим висновком стали слова професора про значно більше поширення мерян і споріднених з ними фінських племен, ніж про це припускав, подаючи свою карту “Мерянської землі”, О. С. Уваров. Антропологічні дослідження підтвердили, що фінські племена в VII—XIII століттях займали не лише сучасні Московську, Тверську, Ярославську, Володимирську, Івановсьну і Рязанську області, а й практично всі західні й південні області сучасної Росії, як ось: Смоленську, Брянську, Новгородську, Ленінградську, Тульську, Калузьку, Орловську. Курську, Липецьку 130

тощо. Тобто карта академіка В. В. Седова поширюється і на VII—XVI століття. Не було в історичному минулому ніякого “ослов’янювання” фінських племен. Фінські племена — корінний етнос “великоросів”.

Послухаємо знову професора А П. Богданова: ‘Таким чином. Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська і Ниже горо дська губернії—це місцевості з Мерянським населенням, більшим або меншим, зважаючи на віддаленість від центрів Переяславського і Ростовського озер. Ми зупинилися на цьому через те, що, за винятком губерній Вологодської та Рязанської, з яких у нас немає курганних черепів, із усіх інших ми маємо курганні черепи того ж типу, як і найпоширеніші Ме-рянські. Отже, і краніологія, якщо не дає чіткої вказівки на поширення Мерян, то принаймні підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. (А далі — найбільш цікава думка. — В. Б.) Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий переважно Мерянському населенню, поширюється на Південь і Південний Захід значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на Північний Захід і Захід аж до Мінська, Новгорода та Оло-нецької губернії. По Західній і Південно-Західній межі лінгвістична група не збігається з антропологічною, але й граф Уваров твердить, що південну межу й західну важко визначити археологічно й лінгвістично, а отже, тут нема, по суті, протиріччя між добутими результатами, а є лише деяка підказка з боку краніології” [20, с. 7].

Ще один осиковий кілок забитий у брехливу московську байку про “слов’янське походження” великоросів. Черепи фінських предків волають до московитів про історичну правду! Висновок антрополога А. П. Богданова, до речі, ставить хрест не лише на московському “слов’янському корінні”, а й на вигаданих “в’ятичах-слов’янах”, яким немає місця на антропологічній карті. Через що навіть академік О. О. Шахматов, як ми побачимо далі, “перемістив” так званих в’ятичів із “верхів’їв Оки” в “пониззя Дону”. Такі великі 131 відкриття супроводжують нас, як тільки ми відриваємося від московської історичної облуди і спираємося на фактологічні джерела.

Ми вже згадували: професор Богданов допускав можливість появи окремих слов’ян, як індивідуумів, серед мері. Ось його слова: “Якщо Слов’янський тип приймати короткоголовим (брахіцефали. — В. Б.), то Мерянська земля в курганний період лише зрідка заселялася слов’янами й притім не цілими селищами (тому що не було знайдено ні однієї групи курганів з переважними короткоголовими), а окремими родинами…” [20, с. 13].

По-перше, звертаю увагу: мова йде про весь “курганний період”, а це час із VIII до XVI століття. І по-друге, треба пам’ятати й ураховувати роботи професора-фінолога Матіаса Олександра Кастрена, який ще в першій половині XIX століття засвідчив факт існування “західної і східної гілки фінських племен”. А “до західної гілки зараховують звичайно Фінів, у питомому сенсі, тобто фінляндців і фінські племена теперішніх губерній: Естляндськоі, Петербурзької і частково Олонецької та Тверської” [9, с. ЗО].

А східна гілка фінських племен узагалі поділяється на три підгрупи і включає весь спектр племен (нині народів) Волги, Оки, Ками, Уралу і Сибіру. Тобто серед деяких фінських племен могли бути й брахіцефали (короткоголові). Це питання не досліджено. Однак точно встановлено, що слов’янські племена були винятково брахіцефалами. Навіть поодиноких представників слов’янських племен потрібно виключити із “курганного племені” Мерянської землі VIII— XIII століть ще й із тієї причини, що вже сучасний московський професор В. Б. Кобрін у своїй книзі “Влада і власність у середньовічній Росії (XV—XVI ст.)” (Москва, 1985), вивчивши родоводи всього дворянства центральної Росії (колишньої ростовсько-суздальської землі), виявив, що всі вони беруть свій початок не раніше другої половини XIII століття, тобто мають уже татаро-монгольське походження. Усе історично пов’язано до дрібних подій і речей. 132

Не будемо в цьому розділі відволікатися на студії професора В. Б. Кобріна. Поговоримо про це пізніше.

Зараз же пропоную звернутися до ще однієї праці професора А. П. Богданова “Курганне плем’я Московської губернії”. Праця написана в 1865 році, тобто до появи книги археолога О. С. Уварова. І природно, А. Богданов у своїй книзі висловив абсолютно не залежні від О. С. Уварова думки. Це дуже цінно, тому що він займався й археологічними розкопками, і антропологічними дослідженнями останків, знайдених при розкопках.

Отже, відкриваємо роботу професора: “Дослідження курганів з антропологічною метою у восьми повітах Московської губернії та чимало розкопок, проведених особисто як мною, так і деякими особами, що побажали сприяти мені, дали нам можливість скласти курганну колекцію Московської губернії зі 133 кістяків, з яких більша частина збереглася вельми задовільно” [18, с. 5].

І далі автор пише:

“Розкопки курганів проведені були в повітах: Московському, Звенигородському, Можайському, Верейському, Подольському, Коломенському і Богородському. Розвідки провадилися також у повітах Серпуховському, Клинсько-му 1 Дмитровському…”. Нижче є виноска: “Уже по закінченні цієї статті я одержав від І. І. Ільїна 4 черепи з курганів Рузького повіту” [18, с. 6].

Прощу звернути увагу: професор А. П. Богданов працював по всій тодішній Московській губернії. Але особливо цінно те, що він досліджував західну й південно-західну частини губернії і підтвердив їхню цілковиту тотожність із розкопками північної і східної частини.

Звичайно, граф О. С. Уваров знав про проведену А П. Бог-дановим роботу. У своїй книзі він навіть згадав про це. Однак дослідження й висновки А. П. Богданова проігнорував. Сподіваюся, читачі розуміють чому. Археолог О. С. Уваров, провівши розкопки 7729 курганів, виявив у них винятково мерян, тобто — фінський етнос. І якби він додав у свою роботу дослідження А. П. Богданова, хоча б археологічні. то не залишив би ні найменшої щілини для можливого “перетікання слов’ян”. Він змушений був би відсунути “можливих слов’ян” на багато сотень кілометрів від кордонів Московської губернії. Але, як патріот Московії, цього зробити не міг. Тому на своїй карті, дотримуючись офіційної московської історичної доктрини походження великоросів, розташував на близькому заході “Мерянської землі” вигаданих “в’ятичів, кривичів і словенів”.

У той час, коли краніологічні дослідження професора А. П. Богданова відсунули цих вигаданих слов’ян “.. .на Південь і Південний Захід значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на Північний Захід і Захід… до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії”. До речі, зверніть увагу: твердження професора А. П. Богданова, у нашому випадку, повністю базуються на фактологічному матеріалі, а написи графа О. С. Уварова “в’ятичі, кривичі, словени” ніякими доказами не обґрунтовані. Дивуватися не варто: це звичайне правило роботи російського вченого.

Професор А. П. Богданов, вивчаючи мерянські кургани, зробив попутно й ще один дуже цінний висновок: “Кургани, властиво, потрібно розподіляти, як відомо, не по повітах, а по ріках, поблизу яких вони й зустрічаються. “Коку невідомо, твердить Бабст, яку важливу роль відіграють ріки в історичних долях народів. Береги рік — це їхні колиски… Племена, які населяють одну річкову область, з’єднуються її руслами… в одне політичне тіло, розділяють спільні політичні вигоди, терплять ті ж негаразди. Ріки — це головні етнографічні рубежі” [18, с. 7].

Саме подібні висновки, укотре вже, свідчать про наявність великої московської брехні про “перетікання слов’ян у Ростовсько-Суздальську землю”.

У слов’янських племен Дніпра і Двіни були свої річкові шляхи, які їх поєднували в єдине “політичне тіло”. А колосальні простори їхніх рік дозволяли їм міграцію винятково на Захід і Південь. Не було в VIII—XIII століттях ніяких причин, що змусили б слов’янські племена зрушитися зі своїх рік і піти в глухе, тайгове безземелля. Не будемо забувати, що саме слов’янські племена вже до початку першого тисячоріччя сповідували землеробську культуру. До речі, подібної думки дотримувався не лише професор А. П. Богданов, а й професор-історик Московського університету Іван Кіндратович Бабег (1823—1881).

Археологічні дослідження А. П. Богданова цінні також тим, що вони повністю суголосні з археологічними дослідженнями О. С. Уварова і становлять із ними єдине ціле. Його ж антропологічні дослідження підтвердили, що всі черепи останків мерянських курганів доліхоцефальні (довгоголові), як у центрі “Мерського стану”, поблизу озер Неро і Клещино (Переяславське і Ростовське), так і на заході й півдні Московської губернії. І ці останки доліхоцефалів містять усі могили до Київської землі IX—XIII століть. Куди, природно, не входила “Залешанська земля” — майбутня Московія.

Проробивши колосальну роботу з вимірювання курганних черепів, А. П. Богданов писав: “Що ж можемо ми виявити як із дослідження самих лише черепів, так і з вивчення таблиць вимірів для з’ясування фізичної будови курганного племені?..

По-перше. Загальний огляд курганних черепів Московської губернії переконує в єдності курганного племені, тому що майже всі черепи мають виразно виражені відомі ознаки, характерні для цього племені, і видаються надзвичайно подібними. Череп, якщо дивитися на нього зверху і збоку, є доволі довгим і вузьким… Особливо прикметне в курганного племені — виразний розвиток потиличної частини черепа. Ця характерна форма потилиці, вузькість і довжина черепа — головні особливості курганного племені…

По-друге. Аналіз числових величин з таблиці IV і їхніх співвідношень дає нам більш певну відповідь щодо форми черепа…

На підставі сказаного, я гадаю, ми маємо право зробити висновок, що типовий череп нашого курганного племені є субдошхоцсфачьний’ (в:а] х 100 < 75. себто — довгоголовий. — В. Б.) [18. с. 16—19].

На всій території Московської губернії “курганне плем’я” належить до єдиного фінського етносу. Ніяких “слов’янських доважків” не виявлено.

На завершення III розділу професор мовби підсумував свої висновки про московитів:

“У VIII—X столітті (принаймні така думка тих археологів, порадами яких я міг користуватися) у Московській губернії жило Курганне плем’я, імовірно займалося скотарством і мисливством. Плем’я жило по Москві-ріці та її притоках і, ймовірно, лише воно володіло всіма угіддями місцевості: якби було кілька племен, то, не кажучи вже про те. гцо не було б такої єдності у фізичній будові його, були б сварки, війни, і з’явилися б бойові кургани… Між 134 черепами, що є у мене, немає жодного, який би виявляв сліди поранення, сліди битвц…” 118. с. 21].

Маємо виразне свідчення російського професора про належність усіх черепів “курганного племені” Московської губернії єдиному довгоголовому племені. “Курганне плем’я” жило на всіх ріках Московської губернії, було єди-нородним і не відчувало тиску далеких йому племен. Однак А. П. Богданов проявив деяку скромність, котлі обмежив час проживання “Курганного племені” Московської губернії лише VIII—X століттями. Читачі розуміють, навіщо російський професор опускався до дрібної неправди. Велика Енциклопедія (ще російська), том 13. видана в Санкт-Петербурзі в 1903 році, поправила професора А. П. Богданова і підтвердила факт проживання ‘’Курганного племені” у Московськії! губернії в X—XII сторіччях. До речі, і розкопки археологів засвідчили (у тому числі й самого А. II. Богданова) саме VIII—XII століття (перший період). Не забудемо, що існував і “другий період” мерянських курганних поховань. Як бачите, все це навіть дуже цікаво.

Кожен московський професор “стрибав у кущі”, де тільки дозволяла можливість.

Читаємо Велику Енциклопедію:

“Древнє населення Московської губернії ще належить до епох уживання кам’яних знарядь, але про антропологічний тип цього населення не збереглося даних. Набагато більше даних про так зване Курганне плем’я, що жило тут, як гадають, у X—XII століттях і залишило після себе численні могили, кургани із залишками древньої культури, хоча й грубої, але вже знайомої і з бронзою, і з залізом. Це бідне й мирне населення, яке не залишило у своїх могилах ні золота, ні монет, ні зброї (а це вже пеправдаї — В. Б.), найімовірніше… і є та фінська народність, що відома під ім’ям Мері” [7, с. 444].

Навіть у ростовсько-суздальської землі, цій глухомані, територія майбутньої Московії в X—XII століттях була найбільш глухим тайговим закутком. Та частина мерян-ської землі навіть після завоювання її ханом Батиєм залишалася винятково дикою і неосвоєною.

Будемо пам’ятати, у зв’язку з дослідженнями графа О. С. Уварова, в яких норах-землянках жили майбутні московити на початку X століття, що засвідчив у 922 році знаменитий Ібн-Фадлан. Пропоную послухати, якою була Москва через більш ніж 400 років після Ібн-Фаддана, у часи Івана Калити:

“Москва була суцільно “любяной”, тобто зрубана з деревини, крита соломою, ґонтом, тесом і наполовину з курними хатами, без димарів” [22, т. 29, с. 364].

Очевидно, навіть ця “луб’яна” картина Москви 1330 років значно прикрашена. Тому що, як засвідчив професор О. Д. Корсаков: . .усі наші давні міста (складалися) з трьох частин: рубленого, міста земляного й передмістя [9. с. 197].

При цьому “у рубленій частині” розташовувалися тільки архієрейська та князівські палати (зруби. — В. Б.) і соборна церква” [9, с. 198].

Усі інші московити жили в “земляному місті”. А яке те “земляне місто” було, засвідчив Ібн-Фадлан.

Ці житла разюче відрізнялися від слов’янських. Не варто забувати про величний Собор Софії та інші, споруджені в Києві на початку XI століття.

А нам кілька сотень років розказували байки “про переміщення політичного й культурного центру з Києва до Москви після 1132 року”.

Сумно й смішно водночас чути подібне.

Однак картина Московії була б неповною, якби ми не подали читачам вигляд московита кінця XII — початку ХПІ сторіччя.

Послухайте все того ж московського професора А. П. Богданова:

“Це… курганне плем’я жило не за таких же умов, за яких живемо ми, тому що фізичні умови Московської губернії були інші… Достаток вод, лісів, боліт, лугів, але разом із тим і клімат доволі вологий і холодний… — ось умови, в яких жило курганне плем’я” [18, с. 21].

“Плем’я було русяве, радше темно-русе, ніж світло-русе, імовірно з блакитнувато-сірими очами й низьким лобом. Можливо, жінки з їхнім ортогнатичним (незначним виступом. — В. Б.) обличчям і більш дрібними рисами його й були симпатичні, але про чоловіків сміло можна сказати, що вони повинні були бути дуже непрезентабельні зі своїми прогнатичними (висунутими вперед. — В. Б.) щелепами й зубами” [18, с. 22].

“Зуби в черепів дуже стерті, і якщо прийняти за ймовірну ту обставину, що була запропонована щодо стертих зубів кам’яного віку, то можна стверджувати, що гжті нашого курганного племені була тверда рослинна, складалася з коріння і напівзвареного, а може, й сирого м’яса” [18. с. 22].

Такий портрет великороса X—XII століть намалював російський професор А. П. Богданов. Саме цю людину, за московською версією, довелося слов’янам “облагородити”, щоб одержати спочатку московита, а пізніше — великороса. І за тією ж версією, цей, з висунутими щелепами, тип, починаючи з 1132 року, взявся нас, київських слов’ян, учити життю, культурі. Геть-чисто всьому!

Що цікаво: практично всі наукові дослідження з царини філології, археології, антропології та історичні документи повністю спростовують московську брехню про їхнє “первородство” і “слов’янське коріння”. Вони стверджують: московити (великороси) — винятково фінський етнос. Меряни!

Раніше ми подавали деякі відомості про московського професора Олександра Петровича Богданова і його видатну роль у становленні російської археології та антропології.

Не менш знаменитим і видатним був український професор Федір Кіндратович Вовк. Лише те, що Ф. К. Вовк вісімнадцять років (1887—1905) працював у найкращих археологічних і антропологічних закладах Парижа, а Париж у ті роки був визнаною столицею антропологічної науки, промовляє багато про що. Саме в Парижі Ф. К. Вовк захистив докторську дисертацію і написав багато своїх знаменитих робіт.

У 1906 році Ф. К. Вовк зміг повернутися в Російську імперію, яку покинув 1877 року у зв’язку з політичним переслідуванням. Після повернення він обійняв посаду професора Петербурзького університету.

Ми не будемо посилатися на всі видатні праці українського вченого, торкнемося лише його студії “Антропологічні особливості українського народу”, виданої в Санкт-Петербурзі 1916 року.

До речі, є підстави припускати, що українського вченого позбавили життя московські більшовики в 1918 році, коли професор Ф. К. Вовк добирався до Києва з Петрограда.

Отже, проведемо антропологічні порівняння двох етносів. Подивимося, чи є бодай найменша подібність між їхніми краніологічними даними.

Звернімося до праці професора А. П. Богданова “Матеріали для антропологи Курганного періоду в Московській губернії”, виданої “Відомостями Товариства любителів природознавства при Імператорському Московському університеті” в 1867 році.

Цю об’ємну працю А. П. Богданов обіцяв опублікувати згодом, видаючи свої “Попередні замітки” “Курганного племені Московської губернії” 1865 року.

Вважаю за доцільне відстежити антропологічні дані саме московитів — серцевини так званої Великоросії, щоб ніхто не мав сумнівів у цілковитій самобутності московського мерянського етносу, який не має нічого спільного зі слов’янськими племенами

Як уже мовилося вище, для проведення антропологічних досліджень професор А. П. Богданов покрив археологічними розкопками практично всю територію Московської губернії. Але особливо велику увагу приділив археологічним розкопкам у центрі, на заході й південному заході губернії: Московському, Можайському, Подольсько-му, Верейському, Бронницькому та інших повітах. Були проведені також розкопки в Богородському повіті (схід губернії) і Коломенському повіті (південний схід губернії).

Природно, археолог О. С. Уваров був знайомий з дослідженнями А. П. Богданова. Однак повністю їх проігнорував. І зробив це неспроста. Як пам’ятають наші читачі, О. С. Уваров узагалі не міг визначити західну й південно-західну межі мерянської землі.

Не уник подібної долі й професор А. П. Богданов. Як побачимо нижче, і цей професор не забув додати свою лету вимислу. Про це ми ще поговоримо. Отже, простежимо всі місцевості, на яких професор А. П. Богданов провів курганні розкопки, досліджував виявлені кістяки і відібрав із них черепи для краніологпіних вимірів.
І. Московський повіт

“У Московському повіті розкопки проведені були у двох місцевостях: 1) біля села Сетуні: 2) біля села Черкизово…

Сетунські кургани розташовано біля села Сетуні…

Черкизовські кургани виявлено за ЗО верст від Москви, біля сіл Черкизово і Ростокіно. Самі кургани розташовані на правому березі Клязьми, за селом і млином” (с. 24).

Досліджено 9 кістяків із Сетунських курганів. Із них відібрано для вимірів 3 черепи, (с. 24—25).

Досліджено 9 кістяків із Черкизовських курганів, із них відібрано для краніологічних вимірів 7 черепів, (с. 24—25).

П. Верейський повіт

“У Верейському повіті розкопки проведено було тільки в селі Кримському…

Село Кримське лежить на великій Смоленській дорозі за 31 версту від міста Верея і майже на такій же відстані від Можайська… Знайдено 10 чоловічих кістяків ill жіночих” (с. 38).

Усі кістяки оглянуто й досліджено. Для краніологічних вимірів узято 9 жіночих і 9 чоловічих черепів, {с. 38—41).

ПІ. Звенигородський повіт

“У Звенигородському повіті розкопки було проведено у двох місцевостях: 1) біля села Ябедипо — у 1865 р. мною і М. І. Кулаковським і 2) біля села Павловське — у 1866 р. А. П. Федченком і В. Ф. Ошаніним…

Ябединські кургани розташовані біля річки Істра…

Павловські кургани лежать за 0,25 версти від Істри, за 5 верст на Пд. Сх. від Вознесенська…” (с. 55).

З курганів біля села Ябедино досліджено 11 кістяків і взято до вимірів 10 черепів, (с. 55—66).

З курганів біля села Павловське досліджено 8 кістяків і взято до вимірів 7 черепів, (с. 55—66).

IV. Подольський повіт

“У мене були черепи з п’яти місцевостей Подольського повіту…

Покровські кургани лежать верст за 5 від Подольська біля берега Пахри…

Дубровицькі кургани розташовані біля села Дубровиці на Пахрі і Десні за 4 версти від Подольська.

Заболотьєвські — біля села Заболотьє на Пахрі та за 6 верст від Подольска.

Добрятинські — біля села Добрятино на Пахрі за 1 версту від міста.

Потаповські — біля сільця Потапово” (с. 70).

З курганів біля сільця Потапово досліджено 5 кістяків і взято для вимірів 3 черепи.

З курганів біля села Дубровиці досліджено 4 кістяки й узято для вимірів 3 черепи.

З курганів біля села Добрятино досліджено 7 кістяків і взято для вимірів 5 черепів.

З курганів біля села Заболотьє досліджено 2 кістяки й узято для вимірів 2 черепи.

З курганів біля села Покрови досліджено 10 кістяків і взято для вимірів 3 черепи (с. 70—73).

V. Коломенський повіт

,ГУ Коломенському повіті розкопки було зроблено у двох місцях: біля сільця Річки і біля села Нікульське…

А. Річенські кургани лежать ліворуч від Московського шосе на 10 версті від Коломни. Кургани ці розміщаються обабіч сільця Річки...

В. Нікульські кургани лежать за 9 верст від Коломни... праворуч шосе й близько від нього" (с. 85).

Досліджено 4 кістяки із курганів біля сільця Річки й 11 кістяків із курганів біля села Нікульське (с. 85).

З досліджених кістяків узято для краніологічних вимірів:

Із курганів біля сільця Річки — 3 черепи;

із курганів біля села Нікульське — 8 черепів (с. 96).

VI. Рузський повіт

“У Рузському повіті кургани розкопувалися переважно у двох місцевостях: біля сіл Новинки і Палашкіно; але, крім того, у мене в колекції є ще…

Черепи із курганів біля самої Рузи… Новинські кургани лежать за 14 верст від м. Рузи і за 13 в. від Можайська біля села Новинки на високому березі річки Пальна…

Палаїпкінські кургани лежать біля села Палашкіно на березі річки Руза” (с. 100).

Із курганів біля села Новинки досліджено 15 кістяків і відібрано для краніологічних вимірів 10 черепів, (с. 100— 103).

Із курганів біля села Палашкіно досліджено 21 кістяк і взято для краніологічних вимірів 19 черепів (с. 100—103).

Узято також для краніологічних вимірів 4 черепи з рузської колекції професора А. П. Богданова (с. 103).

VII. Можайський повіт

“Ми проводили розкопку біля села Борисово, у сільці Власово і біля села Лісовиці.

Власовські кургани розташовані за 13 верст від Можайська на правому березі річки Протва” (с. 117).

Із курганів села Власово досліджено 2 кістяки (курган 1, курган 2). Зроблено краніологічні виміри 2 черепів (с. 116).

VIII. Бронницький повіт

“У Бронницькому повіті розкопки проводили влітку 1866 року, А. П. Федченко 1 В. Ф. Ошанін.

Головинські кургани лежать за 13 верст від Бронниць, за 150 сажнів від села Головіно на річці Галелута, що впадає в Сіверку…

Авдотьїнські кургани розташовані на лівому високому березі річки Сіверка в чотирьох місцях…

Хом’яновські кургани лежать верст за 8 від села Ав-дотьїно, біля селаХом’яново і села Головіно” (с. 118).

Досліджено: 2 кістяки із курганів біля села Авдотьїно; 4 кістяки із курганів біля села Головіно; 3 кістяки із курганів біля села Хом’яново. Проведено краніологічні виміри 6 людських черепів: 1 — із курганів біля села Головіно; 2 — із курганів біля села Авдотьїно; 3 — із курганів біля села Хом’яново (с. 119—121).

IX. Богородський повіт

“У Богородському повіті розкопки проводили в чотирьох місцевостях, як особисто мною за сприяння Н. І. Кула-ковського 1 М. Г. Виноградова, так особливо Н. Ф. Петров-ським, якому я головним чином зобов’язаний повнотою колекції цього повіту…

Обухівські кургани лежать біля села Обухово, поруч із фабрикою Тюляєва, біля Шиловки і за 10 верст від Вогородська…

Петро-Павловські кургани лежать біля Обуховських, на річці Шеловка… Кургани лежать на підвищеній місцевості біля річки, доволі численною групою.

Аніскінські кургани розташовані біля села Аніскіно по Остроминській дорозі за ЗО верст від Москви (на річці Клязьма).

Осєєвські кургани лежать на тій же ріці, між с. Осєєво і с. Лукіно…” (с. 124).

Із курганів біля села Обухово досліджено 8 кістяків і взято для краніологічних вимірів 6 черепів (с. 128).

Із курганів Петропавловських досліджено 12 кістяків і взято для вимірів 10 черепів.

Із курганів біля села Аніскіно досліджено 3 кістяки й узято для краніологічних вимірів 2 черепи (с. 128).

Із курганів біля села Осєєво досліджено 11 кістяків і взято для вимірів 7 черепів (с. 128).

Отже, ми повністю назвали місцевості Московської губернії, де професор А. П. Богданов провів розкопки й дослідження мерянських курганів у 1864—1865 роках. А його колеги продовжили розкопки в 1866 році. Необхідно звернути увагу на те. що А. П. Богданов провів дослідження останків лише мерянських курганів (за винятком двох). Тобто розкопували й досліджували кургани переважно добатиєвого періоду Поховання кінця XVI і початку XVII століття, які були указані експедиції місцевим населенням, до уваги не бралися. Серед них було багато могил сторонніх людей (прибульці), і місцевий люд зберіг про це чітку пам’ять навіть після 250—260 років.

Ось як професор А. П. Богданов охарактеризував розкопки:

“Бачені мною (і розкопані. — В. Б.) кургани взагалі були доволі невеликі…

У курганах звичайної величини кістяк був на глибині 2—3 аршини від вершини насипу курганів, у більших — від 4—6 аршинів…

Кістяк зазвичай лежить на “материку” [19, с. 13].

І далі:

“У більшості випадків очевидно, що земля для насипу кургану бралася поруч…

У курганах майже завжди лежить один кістяк, але зустрічалися кургани, в яких лежали поруч два й три кістяки. Прикметно, що коли траплялися два кістяки, то один був чоловічий, а інший жіночий, або, що частіше, один жіночий, а інший дитячий…

У більшій частині курганів було вугілля…

У ногах небіжчика знаходили горщики… Черепки від горщиків зустрічалися набагато частіше в насипній землі курганів разом із вугіллям.

Моя курганна колекція містить чимало речей, що дають досить повне уявлення про предмети, які були у вжитку в курганного племені” [19, с. 14].

Не будемо докладно описувати речі, особливо прикраси, знайдені А. П. Богдановим у розкопаних курганах. Вони повністю тотожні речам, знайденим під час розкопок археологом О С. Уваровим. Обидва вчені розкопували кургани одного племені.

Ми повинні розуміти, що, проводячи свої антропологічні дослідження, професор А. П. Богданов не міг не додати й своєї лепти, тобто “доважку брехні”. Він же повинен був залишати своє “антропологічне вікно” для “ослов’янювання” фінського етносу. Що він і вчинив — таки оригінально. Послухаємо професора:

“Аналіз числових величин і їхніх співвідношень дає нам більш певну відповідь щодо форми черепа. Відомо, що професор А. Ретціус розділив черепи дихотомічно на до-ліхоцефальні (довгоголові) і брахіцефальні (круглоголові)” [19. с. 15].

При цьому А. Ретціус спирався на багато показників черепа, ключовим із яких був — “головний покажчик”, тобто відношення поперечного діаметра голови до поздовжнього діаметра, помножене на 100.

Для брахіцефального черепа головний покажчик повинен бути більшим від 81.

Щоб якось скрасити дані таблиці вимірів мерянських черепів, професор А П. Богданов увів свій особистий розподіл. розділивши людські черепи на 5 груп:

доліхоцефалія (головний покажчик) дорівнює 65—71.

суб-доліхоцефалія — (72—73).

ортоцефалія — (75—76),

суб-брахіцефалія — (77—80), брахіцефалія — (81- -85).

Своїм діям він дав таке пояснення:

“Мені здається, що ці п’ять груп значно різкіше визначають форму черепа й набагато органічніше розмежовують ряд черепів” [19. с. 16].

Природно, і в науці є можливість опиратися на виверти й махінації. Ми вже не раз бачили, як до подібних дій вдавалися московські вчені мужі. Застосувавши звичайні від-себеньки, професор А. П. Богданов збільшив кількість брахіцефальних черепів за рахунок зниження головного покажчика до 77. Однак навіть подібні відсебеньки професора не рятували загальну картину мерянських досліджень. Тому що в науці подібного розподілу не сприймали ні в XIX, ні у XX століттях.

Для порівняння й аналізу краніологічних вимірів черепів, проведених професорами А. П. Богдановим і Ф. К. Вовком, подамо зведені таблиці головного покажчика, характерні для фінського (московського) і слов’янського (українського) етносів. Звернімо увагу, що Ф. К. Вовк своїми вимірами охопив всю історичну територію проживання українського народу.

Доводжу до відома читачів, що краніологічні дослідження черепів курганного племені Московської губернії А. П. Богданов проводив за 60 показниками. Тобто була проведена колосальна робота з вивчення й виміру кожного черепа. Результати досліджень виявилися приголомшливими. Вони навіки поховали московську історичну вигадку про слов’янське походження Московії та московитів.

Не будемо втомлювати читачів поданням усіх характерних показників черепів московського курганного племені. У цьому немає необхідності, тому що вони відповідають головному покажчикові.

Отже, ось як виглядає зведена таблиця дослідження черепів з поховань Московської губернії, проведеного професором А. П. Богдановим, без запущеного ним “доважку брехні”.

Таблиця наведена в скороченому варіанті. (Складена автором)

1. Доліхоцефалія: 108 черепів — 77,2%;

у т. ч. (чоловіків — 61), (жінок — 47).

2. Мезоцефалія: 28 черепів — 20,0%;

ут. ч. (чоловіків— 10), (жінок — 18).

3. Брахіцефалія: 4 черепи — 2,8%;

у т. ч. (чоловіків — 3),

(жінок — 1).

Разом: 140 черепів.

Як видно, кістяків, що належать до брахіцефальної групи, серед останків Московської губернії практично не виявлено. Тому що погрішність досліджень коливається в межах 3—5%, з огляду на випадкові елементи.

Середній антропологічний головний покажчик, згідно з дослідженнями професора А. П. Богданова, по окремих повітах Московської губернії був такий:

Московський повіт — 74,7 (доліхоцефалія):

Верейський повіт — 72,8 (доліхоцефалія);

Звенигородський повіт — 73,4 (доліхоцефалія);

Подольський повіт Коломенський повіт Рузський повіт Бронницький повіт Богородський повіт 158—165].

— ■ 73,3 (доліхоцефалія);

— 75,0 (доліхоцефалія);

— 73,4 (доліхоцефалія);

— 72,1 (доліхоцефалія);

— ■ 74,8 (доліхоцефалія) [19, с. 139;

Ми упустили головний покажчик по Можайському повіту, бо із двох досліджених останків один був 1610 року поховання — періоду польської окупації Московії. Однак, що характерно: навіть у цьому випадку середній головний покажчик не виходить за межі доліхоцефалії.

Такі видатні антропологічні дослідження подарував світовій науці професор Московського університету А. П. Богданов. Можна погоджуватися або не погоджуватися з окремими умовиводами вченого, однак проти фактологічного матеріалу досліджень виступати даремно.

Антропологічна наука повністю спростувала московські міфи про слов’янське походження московитів. І в цьому випадку, як то кажуть, нічого не вдієш.

Не будемо повністю наводити матеріали досліджень професора Ф. К. Вовка і його колег (Лебедева, Кондраіпен-ка, Шульгіна, Руденка, Дібольда. Сахарова, Чикаленка, Крижанівського й інших). Подамо лише середній антропологічний головний покажчик українського (слов’янського) етносу по місцях їхнього концентрованого проживання:

Воронезькі українці Харківські українці Полтавські українці

— 83,0 (брахіцефалія);

— 83,4

— 83,5

— 84,4

— 82,1

— 82,6

— 84,5

— 83,5

Київські українці Волинські українці Кубанські українці Таврійські українці Катеринославські українці

Херсонські українці —

Подільські українці —

Галицькі українці —

Буковинські українці — 85.1

Закарпатські українці —

[23. с. 22—25].

Весь український (слов’янський) народ належить винятково до брахіцефальної групи етносів. У той час як московити належать до доліхоцефальної групи. І цим фактом сказано все!

Хотілось би душі в рай, та гріхи не пускають.

Так антропологічна наука забила останній осиковий кілок у брехливу ідею про московське слов’янство.

Наприкінці першої частини книги спробуємо зробити короткі підсумки. Отже, в результаті вивчення великого фактологічного матеріалу про мерян (московитів) достовірно встановлено:

І. Усі стародавні історики, що писали про європейський Північний Схід, засвідчили факт проживання в межиріччі Оки і Волги фінських племен. Уже готський історик Йордан розповів про місця проживання в V—VI століттях мерян, мордви, весі й інших. Матеріал історика не викликає сумнівів і доступний дослідникам.

Про це ж у 922 році писав більш стисло посол Багдадського халіфату до царя Волзької Булгарії Алмуша знаменитий Ібн-Фадлан.

Наш геніальний предок Нестор назвав місця проживання в XI—XII століттях практично всіх фінських племен, “країн північних”. Він написав: “А на Білоозері сидить Весь, а на Ростовському озері Меря, на Клещині озері — Меря також”. Не будемо подавати назви місць проживання інших фінських племен, згаданих великим Нестором.

Що цікаво: розбіжностей між показаннями давніх істориків не спостерігається.

1 нарешті, посол короля Франції до хана Сартака (сина Ватин) — Вільгельм де Рубрук у 1253 році визначив назву “країни”, яка лежала в глухих лісах на північ від ставки Сартака (північніше сьогоднішніх Лішецька і Воронежа). То була — “країна Моксель’. її жителі до 1237 року мали “государя” і розводили свиней.

Принагідно засвідчимо: згадані мандрівники й істо рики (Йордан. Ібн-Фадлан. Нестор, Вільгельм де Рубрук). як і багато інших, одночасно визначіиіи й місце проживання русичів (скіфів), жодним чином не пов’язуючи фінські племена з русичами. При цьому Вільгельм де Рубрук чітко зафіксував навіть межу між етносами. Нею слугував Танаїд — сучасна ріка Дон.

Таким чином, історична література виразно засвідчила місця проживання фінських племен на території майбутньої Московії упродовж V—ХНІ сторіч.

П. Кожен етнос, проживаючи багато сотень років на певній місцевості, давав своїм селищам, рікам, озерам, урочищам тощо притаманні лише цьому етносу топоніми й гідроніми (імена й назви). У давні часи племена не послуговувалися чужими топонімами й гідронімами, адже вони були їм далекі й не зрозумілі. Кожна назва ріки чи місцевості, у першу чергу, мала питомо племінне поняття й зміст. Так. фінською мовою Москва — гнила (погана) вода. І цим словом (назвою) для фінських племен позначені певні відомості про місцевість.

Цілком природно, що нові племена, які з’являлися на місці колишніх (якщо подібне відбувалося), не могли послуговуватися далекими й не зрозумілими їм топонімами й гідронімами і завжди міняли їх на свої, рідні. Навіть радянський археолог О. А. Спіцин змушений був визнати: “Етнічні назви… одразу зникають, як тільки місцевість займається суцільним, однорідним іншим плем’ям…” (11. с. 164—165].

Тобто збереження впродовж тисячоріч фінських топонімів і гідронімів на теренах ростовсько-суздальської землі

є, в першу чергу, свідченням проживання на тій землі саме фінського етносу, носія багатьох тисяч фінських топонімів і гідронімів. Іншого пояснення цьому явищу не існує.

ПІ. У XIX столітті, в роки становлення російської археологічної науки, російські археологи провели масові розкопки на території походження московитів. так званій ростовсько-суздальської землі. Особливо великий внесок в археологічні дослідження території майбутньої Московської держави вніс, по суті, родоначальник російської археології — археолог Олексій Сергійович Уваров. Упродовж 1851—1854 років його наукова експедиція розкопала й дослідила 7729 курганних поховань у колисці Московії. Дослідження засвідчили проживання фінського племені Мері впродовж багатьох сотень років (VIII—XVI століття) на території тодішніх губерній: Московської, Тверської. Ярославської, Костромської, Калузької, Володимирської, Нижегородської, Івановської, Рязанської, Вологодської. А навколо Мері на сотні кілометрів проживали споріднені з нею фінські племена: марі, мурома, мещера, мордва, весь, морт-комі, уд-морт. і так далі.

Археолог О. С. Уваров констатував: “Проведені дослідження повністю підтвердили достовірність свідчень літописця: “а на Ростовському озері Меря, а на Клещині озері Меря також…”, звідки згодом Меряни вийшли, поширюючи свої території. Для зростаючої чисельності народу простір, зайнятий навколо озер, виявився недостатнім” [4, с. 2].

Найціннішим став той факт, що на території зародження московитів ученим О. С. Уваровим і його колегами не виявлено жодного слов’янського поховання. Навіть єдиної київської монети X—XII століть не виявлено. Тобто ці факти, уже вкотре, свідчать про роздільне проживання й розвиток фінських і слов’янських племен. Перетікання слов’ян упродовж VIII—XVI століть на територію ростовсько-суздальської землі археологія не зафіксувала.

IV. Однак найбільш вагомого удару по так званій теорії московського слов’янства завдала російська антрополо-151 гія. Вона встановила проживання впродовж VIII—XVI століть на території ростовсько-суздальської землі, цієї колиски московитів, цілком відмінного від київських слов’ян етносу. То були етноси, різні за антропологічними показниками: одні — брахіцефали, інші — доліхоцефали. Отже, московити були народом іншого, не слов’янського, походження й не мали у своєму корені слов’янського начала. Але найціннішим стало свідчення московського антрополога професора А. П. Богданова:

“Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська, Нижего-родська губернії — це місцевості з Мерянським населенням… Отже, і краніологія підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий… Мерянському населенню (доліхоцефалія. — В. Б.) триває на Південь і Південний Захід набагато далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на П(івнічний) З(ахід) і З(ахід) веде до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії” [20, с. 7].

Як довели антропологічні дослідження професора А. П. Богданова, перетікання слов’янських племен в IX— XIII століттях у межиріччі Оки і Волги не могло відбутися навіть із тієї простої причини, що вже за чернігівською землею проживали фінські племена. І мігрувати на багато сотень кілометрів по чужій території було просто неможливо. Та головне: жодних слідів міграції слов’ян російська антропологія не виявила.

Настав час відкинути російську брехню про “слов’янське походження Московії”. Бо московити походження фінського.

•іннн

(її «AWfci’UM-jMCUlWIIbWt, (І к – г*(ыіми-п^ч» кмг А ■ їх > лмні.

II»«feuMMit&fl

НЬ. «»тгмтг-и»>пп«гаы;

Т. іудоїшппмс

ПЛК ■ йнмсъмп ч»і»а ,і|иди* У -уж’н.іаїк’-і (Г»рч*т«»ЧІ’ М – Kr^lMKUiX

І – iifim кршя>

fi|4i>viaiu wiuubi ptydn кг»1 Імлааа»

. 4. Розселення слов’ян на початку середньовіччя (V—VII ст.)

Карта Мерянської землі

Частина друга

“КАТЕРИНИНСЬКІ НАПРАЦЮВАННЯ”
1

Для аналізу російської історії та осмислення ідейної спрямованості необхідно знати, хто й коли її писав, з якою метою. Цілком зрозуміло, що саму історію створив народ Московії та його поводирі. А ось хто повідав людству — залишається загадкою дотепер. Написано сотні томів, ведуться розмови про стародавніх літописців, найчастіше вигаданих, але немає ні єдиної роботи, де б ґрунтовно, по-елементно досліджувалися факти масового видання сотень і тисяч так званих ’ літописних зводів’1 та появи їх в російському науковому середовищі. Хто це проробляв, яким чином, на підставі яких матеріалів і документів, навіщо — щодо цього — цілковите мовчання. Не люблять московити з цього приводу просторікувати. Це цілком зрозуміло. Тому що саме в другій половині XVIII — початку XIX століття прихований великий секрет появи та засади викладання історії московської держави та Ті народу.

Пропоную читачам спільно заглянути в московські схованки. Вони зберігають багато свідомо прихованих таємниць.

Отже, укріпившись в імператорському кріслі, Катерина II згодом стала ґрунтовно цікавитися історією своєї держави. Природно — невигаданою. Вочевидь, те, про що вона довідалася, її дуже вразило і не сподобалося. Бо ж якби в тому історичному минулому все влаштовувало імператрицю, вона б ніколи не приділила “творенню російської історії” стільки років свого життя, з 1783 до 1792 року. Саме 4 грудня 1783 року Катерина II видала указ, яким створила “Комісію для складання записок про давню історію, переважно Росії” під началом і наглядом графа А. П. Шувалова” [8. с. 564].

Ми, можливо, ніколи й не довідалися б про цю титанічну працю Катерини II та її “Комісії”. Але так сталося, що залишилися сліди тієї діяльності. Статс-секретар Катерини II О. В. Храповицький залишив свої щоденники, де описував діяльність государині. І хоча ті щоденники, виданні 1862 року, були піддані жорстокій цензурі, все-таки вони багато про що розповіли.

Перш ніж перейдемо до аналізу щоденників статс-секретаря імператриці, хочу стисло подати сам указ Катерини II. Вірніше, виклад указу: “Призначити… до 10 людей, які сукупними зусиллями склали б корисні записки про давню історію, що переважно стосуються Росії, роблячи короткі виписки із давніх російських літописів та іноземних письменників за відомим (Катерині II, —В. Б.)… своєрідним планом. Ці вчені становлять “зібрання”, але їх добирає Шувалов… і представляє імператриці. Між членами цього зібрання має бути троє або четверо людей, не обтя-жених іншими посадами або досить вільних, щоб працювати з цією дорученою їм справою, одержуючи за цю працю особливу винагороду. Зібрання перебуватиме під найвищим заступництвом. Старший над ним… представляє імператриці праці зібрання, які з її дозволу друкуються у вільній друкарні” [8, с. 564—568].

У такий спосіб були написані так звані загальноруські літописні зводи, які в наш час видаються за стародавні шедеври.

Що ж наштовхнуло російську політичну еліту другої половиниXVIII й початку XIX століття на те, щоб виконати цю брудну фальсифікацію?

Мотив був надзвичайно серйозний. Відомо: ще на початку XVHI століття не існувало письмового викладу цілісної історії Московської держави. А після того як Петро І повелів з 1721 року іменувати Московське царство — Російською імперією, виникло додаткове завдання: обґрунтувати спадковість назви “російська” від давнього Київського князівства.

Петро І неодноразово звертався до справжніх русичів, тобто українців, які закінчили Києво-Могилянську академію, і просив їх написати історію, тепер уже — Російської імперії. Нагадаю читачам: у Московії в ті часи була поголовна неграмотність. Людина, яка вміла читати, зводилася до рангу мало не вченого.

Не буду втомлювати читачів сотнями історичних доказів, які підтверджують цю істину. Скажу лише: коли Петро І хотів призначити Патріархом Московським русича-українця, до нього прийшли кілька знатних московських людей і архієреїв, благаючи не робити цього. Серед причин головною була: “Не ганьби нас, государю. Малороси — книжники. У них навіть жінки читають”. Така глибина відсталості була в Московії на початку XVIII століття.

Московитам нині не подобаються ці істини. Однак слів із пісні не викинеш.

Здійснити намір і написати цілісну історію своєї держави Петру І не вдалося. А після нього, до Катерини II, цим питанням ніхто не займався. Слід зазначити, що Петро І зробив дві винятково корисні справи для написання історії Московської держави.

Перше: він 1720 року видав указ, яким велів вилучити із України всі давні першоджерела та архіви й доставити їх у Москву і Санкт-Петербург. Цим самим він відтинав від українського народу його старовину, його писемну історію. Цар крав минуле України.

Друге: саме він запросив до своєї імперії німецького історика Герарда Фрідріха Міллера, який появився в ній 1725 року. Це саме той Міллер, який найбільше зробив для формування ідеологічної основи московської історичної науки, той Міллер, що упродовж 1733—1743 років їздив по Сибіру і вилучав усі стародавні золотоординські архіви й раритети. Саме Г. Ф. Міллер заповів Московії думку, щоб “…застерегти співгромадян наших від читання іноземних книг, про Росію написаних”. Ця думка була законом Російської держави майже дві сотні років — до розвалу імперії.

Міллер у свій час неодноразово звертався до імператриці Єлизавети Петрівни з пропозицією щодо “написання російської історії за допомогою спеціального державного органу”, але імператриця не зрозуміла витонченої думки академіка. І лише Катерина II оцінила і реалізувала блискучу пропозицію Міллера.

Ця государиня не одразу прийняла пропозицію Міллера. Спочатку вона взялася вивчати московську старовину та наявні письмові джерела. І що далі імператриця заглиблювалася у вивчення історичного минулого своєї держави, тим більше її охоплював звичайний людський жах. Вона побачила, що Олександр, так званий Невський, абсолютно “не походить” на святого. Ще більш моторошна правда супроводжувала так званого Дмитра Донського. А початок Московської держави, з великими натяжками, можна віднести лише до 1505 року. Адже до того року московські князі були звичайними ординськими підданими, бо ще дід Івана Грозного — Іван III — “злизував кобиляче молоко з грив татарських коней”. Навіть Іван IV (Грозний) був звичайним данником кримських ханів і на їхню вимогу відрікся від титулу Царя Московського, передавши титул справжньому Чингісиду — татаринові, й таке інше й т .д.

Будучи освіченою людиною, Катерина II розуміла: історики Європи наступних часів висміють московську облуду про походження Московії від Київського князівства. Тому що те твердження базоване на звичайному московському бажанні та на фальшивій родинній династичній лінії. У ті катерининські часи Європа вже багато років, приміром, висміювала подібне англійське посягання на Францію. У Франції навіть ходили із цього приводу анекдоти.

Цілком обґрунтовано написав історик: “Хоча Московські государі й називають себе великим князем або царем “всея Русі”, але право на цей титул у них було таким же, як і право їхніх сучасників — англійських королів, за яким вони приписували собі герб і корону Франції до своєї вітчизни” [24, с. 10].

Зверніть увагу, історик говорить ці слова через 100 років після катерининських “вправлянь з російською історією”. Як бачимо, титанічна праця Катерини II та “Комісії для складання записок про давню історію, переважно Росії” не допомогла.

Подивимося, чим же займалася Катерина II з 1783 до 1792 року разом зі своєю знаменитою “Комісією”.

Хоча О. В. Храповицький почав вести щоденник із 18 січня 1782 року, перші записи майже повністю вилучені з книги, яка вийшла в 1862 році. Навіть важко уявити, про що писав у щоденнику автор, бо той “зачищений” цензурою до одного-двох речень на день. А багато дат “зачищено” вщент, тобто не подано ні одного слова. Притім необхідно мати на увазі, що мова йде про щоденник більш ніж надійної людини, відданої Катерині II і Російській імперії. Але, як побачимо далі, і цензура в багатьох місцях схибила. Відтак перший запис про роботу “Комісії” з’являється в щоденнику О. В. Храповицького лише 31 липня 1786 року:

“Відшукав папери, під час життя в Ермітажі писані про старожитності Слов’ян з вишукуванням первісного народу; тут є записки {графа) Андрія Петровича Шувалова…”. Мабуть, цей запис цензура пропустила помилково, тому що внизу сторінки зроблена примітка, де написано, що мова йде про фельдмаршала Шувалова. Але питання в тому, що останнього звали Петром Івановичем. Помер фельдмаршал 1762 року. І природно, писати записки імператриці Катерині II не міг.

Можна подати десятки записів Храповицького про те, як імператриця “вправлялися в продовженні писання Історії Російської”. Однак в першій книзі ми вже про те вели мову, тому згадаємо лише ті щоденникові записи, які знадобляться надалі.

Отже, 1 грудня 1789 року. “Вправлялися в Законодавстві і в Історії. — “Тепер за закони не можу взятися, але думаю, що можу взятися за Історію” [25, с. 213].

“27 липня 1791 року… Показував я ріку Сіть, в Ярославській губернії. Вона впадає в Молоту, а Молога — у Волгу. На Сіті вбитий Князь Володимир Юрієвич Рязанський від Татар. Думали, що він перейшов Волгу набагато нижче, щоб атакувати Татар; але ріка Сіть показує, що Володимир тікав до Твсрі. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання Історії” [25, с. 245].

“25 вересня 1791 року. Покликано, і якийсь час читали мені Російську історію. “Тут є примітка про Татар і їхню силу при навалі на Росію; життя св(ятого) Олександра Невського, без чудес” [25, с. 251].

Велике свідчення! Ми бачимо — існувало інше життя Олександра, так званого Невського. І Катерина II разом із О. В. Храповицьким знала правду про те життя. Однак нам повідали “чудеса”. До речі, у своїй роботі: “Міркування про проект історії Росії XVIII століття”, написаній власноручно і збереженій в чорновому оригіналі (1785), Катерина II чітко записала: “Святий Олександр Невський (в 1237 році. — В. Б.) тоді тільки народився, йому було не більше 5—6 років [26, с. 133].

Великі й незаперечні свідчення залишила імператриця!

Повернімося все-таки до щоденника О. В. Храповицького, подамо ще дві виписки з нього: ‘Увійшов з поштою після Пушкіна (мова йде про О. І. Мусіна-Пушкіна. — В. Б.). Казали, що Єлагін дивується, звідки зібраний родовід давніх князів Російських, і багато чого у себе в Історії поправив”. А внизу йде примітка: ‘Тут мовиться про родовід великих князів, складений Государинею” [25, с. 286].

Тепер ви, очевидно,, зрозуміли, від кого дісталися нам відомості про всіх великих князів, як київських, так і московських. Сумнівів ні в кого не повинно бути в тому, хто є остаточним автором династичного списку великих князів. Катерина II в питанні про російську історію жартів не допускала.

І остання виписка із щоденника О. В. Храповицького:

“29 грудня 1791 року. Виходили… (Катерина II.— В. Б.), бралися було за Історію, але знову лягли. Було славлення, після чого покликали лише Митрополита, його потчували; до інших не виходили [25, с. 258].

На цьому “заняття російською історією” імператриці закінчились. Як обрізало! І “славлення” було проведено неспроста. Катерина II разом із “Комісією” здійснила розпочату справу. Склали й написали історію Московії. І не просто написали, а саме “з’єднали її воєдино” з історією Київської держави. У тому й полягало головне завдання.

А далі в Російській імперії сталося кілька цікавих чудес. Мов із-під землі, почали з’являтися так звані “літописні зводи”. Сотнями, навіть тисячами! Однак, що цікаво, перший із них — Львовський — з’явився саме 1792 року. Надрукований у Санкт-Петербурзі. Точнісінько, як в анекдоті. Слухайте:

“Львовський (звод), виданий у С.-Петербурзі 1792 р. в V томах під ім’ям Літописця Руського” [27, т. І. с. 24].

То був лише початок. Далі “літописні зводи” посипалися, як горох із відра. Читаємо:

“Лаврентіївський літопис… у 1792 (році) його придбав О. І. Мусін-Пушкін” [16, т. 14, с. 90].

І нікому невтямки, що в 1792 році вже не існувало “Літописця Руського”, і треба більш чітко визначатися з автором; а “Лаврентіївський літопис” — не хлібина, щоб її “купувати” чи то в торговця, чи у звичайній крамниці саме 1792 року. До речі, О. І. Мусін-Пушкін, про якого згадувалося в щоденнику статс-секретаря імператриці, був одним із членів знаменитої катерининської “Комісії”. Послухаємо професора В. О. Ключевського: “Складаючи свої записки щодо російської історії, імператриця Катерина користувалася матеріалами… “любителів вітчизняної історії” графа Мусіна-Пушкіна і генерал-майора Болтіна” [8, с. 566].

Тепер стає зрозуміло, чому саме Мусіну-Пушкіну було доручено “знайти і придбати” так званий ’ Лаврентіївсь-кий літописний звод”. Він був своєю людиною в середовищі великих фальсифікаторів. Йому можна було довіряти.

Ми надалі будемо детально досліджувати чимало із “літописних зводів”, але про так званий “Лаврентіївський” необхідно сказати дещо заздалегідь. Це був один із найголовніших зводів. Тому що він дуже хитро, власне, в катерининському дусі, “з’єднав” мерянську країну Моксель (Московію) зі слов’янським етносом Київської землі. Читаємо: “Лаврентіївський Л.(ітопис) слідом за “Повістю минулих літ” містить опис подій ггівденноруських, а потім — Володимиро-Суздальської Русі… у його основі лежить звод 1177 р. … Цей звод увійшов до складу більш пізнього Володимирського зводу 1193 р. Володимирські літописці розглядали воло-димирських князів спадкоємцями київських…

Із 1285 р. у Лаврентіївскому… Л.(1топису) починається низка точно датованих тверських звісток… Простежується в Лаврентіївському Л.(ітопису) і тверський звод 1305 р., що з’єднує матеріал різних областей і тяжіє до того, щоб бути загальноруським”. [28, с. 80].

Усе врахувала імператриця: і літописці в неї — київські й волинські, суздальські й ростовські, володимирські й тверські тільки й думали про “загальноросійську ідею”. І думали цю тяжку думу протягом сторіч: і в 1070, і 1177, і 1193, і 1285, 1 1305, і навіть у 1377 роках, коли, згідно з московською версією, цей звод переписувався востаннє. Саме для подібного “єднання” працювала десять років Катерина II.

Високоосвічена людина свого часу, що читала старі історичні оригінали й бачила поверхневе мислення російської еліти, вона розуміла, що рано чи пізно європейські історики торкнуться московської історичної тематики і геть-чисто спростують московські билини про “велике минуле”. Адже всі вони базувалися на елементарних вимислах і бажаннях. Вона знала: навіть Стефан Баторій висміював вигадки і брехню Івана Грозного про його “кесареве походження” від візантійської імператорської родини.

Саме “поєднанням” Московїї із давнім Київським князівством, за допомогою “літописних зводів”, мріяла імператриця “незаперечно” здійснити зв’язок минулого із сучасністю (XVIII століттям). А вилучивши з імперії та запроторивши в глибокі схованки першоджерела — раритети, Катерина II намагалася назавжди замести сліди вчиненого.

Не повторюватимусь, які давні історичні оригінали мала у своїх руках і була знайома з ними Катерина II. Вона все робила із власне німецькою хитрістю і пунктуальністю. Однак забула, в якій країні жила і ким правила. Адже і в ті часи довкола було безліч дурнів, вони і в тій брудній справі захотіли прославити імператрицю. Почали говорити зайве. Особливо цим грішив М. М. Карамзін.

Між іншим, М. М. Карамзін став одним із авторів “російського чуда”. У 1803 році він приступив до написання своєї 12-томної “Історії держави Російської” ідо 1811 року написав кілька перших томів. Про це заявив він сам на перших сторінках книги, читаючи їх у тому ж 1811 році імператорові Олександру І, особистому вихованцеві Катерини II. Книга стала “лебединою піснею” М. М. Карамзіна, проспіваною “на славу Москві та її князям” за “збирання землі руської”.

Однак із М. М. Карамзіним трапилася велика “трагедія” при написанні книги. Почавши писати “Історію”, він раптом виявив, що всі “відкриті й придбані” до нього “літописні зводи” не містили інформації про “появу Москви” у добатиїв час. Простежувався неймовірний конфуз. Виходило так, що М. М. Карамзін співав славу місту, котре з’явилося в Золотій Орді в часи хана Меніу-Тимура. Виходило, що саме золото-ординські хани прославили своє князювання. Природно, від цих страшних думок Карамзіна кинуло в дріж. Він стрімголов кинувся шукати потрібний йому “літописний звод”. І — о диво! — знайшов! Саме те, що шукав!

Послухайте:

“У 1809 році… знайшов я два скарби в одній книзі: літопис Київський, відомий єдино Татіщеву, 1 Волинський, 164

раніше нікому не відомий… За кілька місяців дістав я Інший список їх: як такий, що належав колись Іпатіївському монастирю, був він захований у бібліотеці С.-Петербурзької Академії Наук між Дефектами” [27, т. І, с. 24].

Захотів — і знайшов! І не де-небудь у зубожілому, глухому монастирі, а в самій Академії наук. Виявляється — і там “ховалися” шедеври. А “дістав” Карамзін не просто який-небудь “літописний звод”, а саме — Іпатіївський, тому що в Іпатіївському “літописному зводі” й згадується вперше слово “Москва”.

Нагадаю читачеві ті слова: “Прийди до мене, брате, в Москву”

Але головне, М. Карамзін знайшов те, що йому було потрібно, — Москва в тім зводі згадана в 1147 році.

‘ ‘Чудеса” у Московії в ті часи відбувалися на кожному кроці. Не будемо докопуватися, хто “сотворив” Іпатіївське “чудо” — чи сам М. М. Карамзін, чи Катерина II зі своєю “Комісією”.

Однак М. М. Карамзін припустився дивовижної помилки, коли повідомив:

“Катерина Велика, жагуче люблячи нашу історію, перша наказала друкувати літописи. Витратили чимало грошей, але не зробили найпотрібнішого: справного вченого зводу літописів. Яка потреба друкувати одне у двадцяти книгах” [24, т. І, с. 24—25].

І невтямки було цьому великоросові, що він зазіхав на головне катерининське надбання, на таїнство процесу написання так званих “загальноросійських літописних зводів”. Хитрою і розумною була Катерина II для свого часу, але дуже багато дурнів і необережних людей продовжували її справу. Куди лише ткнуться— скрізь шкодять.

До речі, особисто М. М. Карамзін повідомив нам про існування наступних катерининських “літописних списків”: Лаврентіївського, Троїцького, Іпатіївського, Хлєбніковсь-кого, Кенігсберзького, Ростовського, Воскресенського, Львовського, Архівського й інших

Що характерно: саме з часів Катерини II назавжди зникли всі стародавні першоджерела. Особливо — українські, ті, які були вивезені з веління Петра І і тої ж Катерини II. Не буду вдруге наводити слова із щоденника О. В. Храпо-вицького. де він нагадує нащадкам, що оригінал великого Нестора “Повість минулих літ” Катерина II тримала у своїх руках. Повторюю — оригінал! І не будемо забувати, що всі видатні раритети старовини імператриця та її нащадки зберігали у Санкт-Петербурзі, який не був спалений, як Москва, 1812 року.

А далі хочу розповісти читачам про ще одну цікаву історію. Десь у 1692 році в Московській державі була написана книга “Скіфська історія”, автором якої був Андрій Іванович Лизлов. Освічена людина, мудрий фахівець, він багато років був на високій державній службі й багато поїздив по європейській частині Московії. Книга майже сто років поширювалася в рукописі, тому що московська влада забороняла її друкувати за “вільнодумство та єресь”.

Ця праця написана в докатерининські часи, але вперше була надрукована в повному обсязі 1787 рову, саме за правління Катерини II. Частково (перший розділ) вийшов 1776 року. Відтоді, до 1990 року, книга в Російській Імперії не перевидавалася. Навіть виправлена катерининськими помічниками, вона чимось лякала московських можновладців та їхніх наукових мужів.

І лише в 1990 році, коли імперія розвалювалася, книга вийшла в Москві — накладом 5000 примірників. Не іусто. Послухайте, що написав у 1990 році в післямові російський професор:

“Цікаво відзначити характер виправлень (катеринин-ських часів. — В. Б.): вони були не лише технічними, але й за змістом.., більшість виправлень зроблені тим же почерком і в самому тексті: так замість слів “цар і цариця” написані “хані ханша”; замість слова “царство” поставлено “влада”; слово “московському государеві” замінено на “російському”.., а текст про “чудеса” вимазано із книги 166

Лизлова… Важко сказати, у чиїх руках побував цей екземпляр, можливо, у Г. Міллера.” [29, с. 347],

Дуже цінні вказівки щодо виправлень. Намагалися відмежуватися від золотоординського минулого, коли в московських церквах славили царів — Батия, Берке, Менгу-Тнмура, Тохту, Тохтамиша та інших. Як мовилося в церковних проповідях, то були “послані Богом для мос-ковитів — Царі”. У XVIII столітті цих слів соромились і їх “підчищали”. Проголосивши себе “великоросами” і поцупивши в українців-русичів їхню історію, намагалися у всіх стародавніх текстах “Московію” іменувати— “Росією”, а царів “московських” — “російськими^ Тепер ми усвідомлюємо, навіщо Катерина II створювала так звані “загально-російські літописні зводи”, де “зводили доі^пи” нічим не пов’язані волинську і київську землі з ростовською і суздальською.

Про Г. Ф. Міллера не буду повторюватися — читачі вже знають про цього “російського патріота”. Слід зазначити: хоча книга А. І. Лизлова була неабияк “підчищена”, однак її все-таки повністю переписувати не стали. Це й зберегло для історії найбільшого свідка кінця XVII століття. Тому що “Скіфська історія” містить масу посилань автора на першоджерела, якими він користувався при написанні книги про Московію та її сусідів. Це, по суті, перша історія Московії, хоча дещо попсована цензурою.

Наводжу першоджерела, на які посилався А. І. Лизлов у “Скіфській історії”:

1. "Синопсис... — видання Києво-Печерської Лаври”, надруковане в її друкарні в 1674, 1678 і двічі в 1680 роках (с. 392).

2. "Хроніка Сарматії Європейської" (Краків, 1611). Під таким заголовком відомий публіцист і перекладач Мартін Пашковський видав польський переклад книги Олександра Гваньїні (1538— 1614) (с. 433).

3. "Універсальні реляції Джованні Бутеро (1533—1617), одного із найбільших італійських письменників..уперше видані в Римі у 1591—1592 р. Автор "Скіфської історії" спирався на перше видання польського перекладу (Краків, 1609) (с, 434).

4. "Хронограф (Київський)..." — невідомо який", у наш час налічується кілька сотень списків" (с. 398), "Редакція 1512 р. "не ділена на глави", у "Скіфській історії не використана" (с. 399). "Серйозне наукове дослідження редакцій Хронографа з'явилося... через 200 років" (с. 399).

У такий спосіб в імперії фальсифікували стародавні першоджерела.

5. "Засскин літописець". Російські історики супроводжують цей історичний документ словами: "невідома історична пам'ятка". Незбагненно! А. І Лизлову наприкінці XVII століття була відома, а після Катерини II — невідома (с. 399— 400).

6. "Історія про великого князя Московського" — А. М. Курб-ського. "Видана в Литві. ймовірно, у 1573 р. (с. 400).

7. "Історія про Казанське царство.,.". "Написана в другій половшії XVI в. ...Є безліч різних списків" (с. 401).

8. "Степенна книга...". "Один із найбільших руських історичних творів, написаний у 1560—1563 рр... під керівництвом царського духівника Афанасія... До кіпця XVII в. існувала в сотнях списків". До речі, до цієї книги приклав руку особисто Іван IV (Грозний) (с. 397).

9. "Хроніка" Матвія Стрийковського" (1547—1593). "Видніш польський політичний діяч, історик... Використано Кенігсберзьке видання 1582 року" (с. 433—434).

10. "Церковні хроніки" Цезаря Баронія (1538—1607). "У 1600—1603 р. відомий польський діяч Петро Скарга завершив переклад з італійської мови на польську... Більш повне друге видання (після 1603 р. — В. Б.) включало матеріали з 12 томів "Хронік". Його і використав у своїй праці А. І. Лизлов (с. 434).

11. "Хроніка всього світу" Мартіна Бельського. видана в 1551 р.. друге видання датоване 1554 р.. трете — 1564 р. Книга видана в 10 томах. Сім книг присвячені історії окремих європейських країн, а також Нового світу (с. 434).

12. "Польська хроніка" Мартіна Кромера. Неодноразово видавалася латинською мовою (1555—1589). "У 1611 р. вийшов її польський переклад у ЗО книгах, виконаний Мартіном Блажовським... Він і був використаний Лизло-вим'1 (с. 434—435).

13. "Історія греко-перських воєн" — Геродота.

14. "Історія Олександра Великого" — Квінта Курція, використовувалася в польських перекладах, на що є в А. І. Лизлова посилання (с. 443).

15. "Двір Цесаря турецького та проживання його в Константинограді" Симона Старовольского — увійшов до книги А. І. Лизлова "Скіфська історія" повністю як четверта частина в перекладі з польської на російську мову. Про це Андрій Іванович Лизлов повідомив читачам у своїх посиланнях.

Однак А. І. Лизлов у своїй книзі не послався ні на один так званий “загальноросійський літописний звод”. Він не знав про їхнє існування. Тому що на початку XVIII століття їх не існувало! І російський професор у супровідній статті до книги “Скіфська історія” змушений був визнати в 1990 році: “Проведене в ході підготовки до видання “Скіфської історії” А. І. Лизлова повне порівняння її тексту із джерелами дозволяє… заявити: весь використаний автором (Лизловим. — В. Б.) фактичний матеріал походить із творів, названих ним у змісті й відображених у примітках. Никоновський, Воскресенський та інші літописи не використовувалися в “Скіфській історії” [29, с. 432].

Отже, праця А. І. Лизлова спиралася на великі європейські першоджерела. Одночасно автор використав доступні в його час київські і московські джерела. Нам відомо, що А. І. Лизлов працював у бібліотеках багатьох монастирів, але головним чином — у сховищі московської Патріаршої ризниці. Однак навіть у патріаршому сховищі у вісімдесятих — дев’яностих роках XVII століття він не зустрів жодного “загальноросійського літописного зводу”.

Цей історичний факт завдав незламного удару по російській фальсифікації.

Ось чому книга А. І. Лизлова впродовж більш як 200 років була в забутті, її не вивчали й не друкували. Та й сьогодні, у сучасній російській імперії, не шанується.

Хоча книга побувала в руках одного із фальсифікаторів російської історії Г. Ф. Міллера, вона все-таки багато про що повідала.

Звертаю увагу читачів на незаперечні факти книги:

— А. І. Л из лов у своїй книзі жодним словом не згадав про Нестора і його “Повість минулих літ”, оскільки про те не знав. Як не відали про те наприкінці XVII століття московська влада і московська патріархія. Можна припустити, що праця Нестора на той час (1692 рік) ще зберігалася в Києві. Скоріше за все, у лаврі.

— А. І. Лизлов жодним словом не обмовився також про існування хоча б якогось так званого “загальноросійського літописного зводу”, де б поєднувалася історія Київського князівства з Ростовсько-Суздальским, особливо їхнє літописання. Таких “літописних зводів” наприкінці XVII століття не було ні в монастирях, де працював автор, ні в Патріаршій ризниці. А в Києві їх, природно, не писали і зберігати не могли.

— Автор книги дуже чітко відрізняв народ Московії — московитів — від народу Київського князівства — русичів. Він так і писав: “Скіфія… є двояка: єдина європейська, у ній же ми живемо, тобто москва, росіяни, литва, волохи і татари європейські…” [29. с. 8[.

Байки про “великоросів” і “малоросів” — це творіння новітніх часів. На початку XVIII століття московит ще був московитом.

— А. І. Лизлов у “Скіфській історії” зовсім не говорить про Московського князя Івана Калиту. Він, як і його сучасники, не знав такого князя в XIV столітті. Саме час згадати про “родовід великих князів, складений Государинею”. Як бачите, всерйоз попрацювала Катерина II.

— A, I. Лизлов стверджував, що Московський улус перебував у складі єдиної татарської держави — Орди — 269 років: з 1237 до 1506 року. Ось як він описав розмову, що відбулася 6988 (1480) року, при нападі на ставку Великого Хана, двох високопоставлених воїнів московського воїнства: “О царю! Безглуздо є велике це Царство (Велику орду. — В. Б.) до кінця спустошити, розорити, звідси ж і ти сам вийшов, і ми всі, і це є Вітчизна наша”. Краще й не скажеш!

— А. І. Лизлов зафіксував рік повного звільнення Великого Київського князівства і його землі від татарських загарбників Золотої Орди. Читаємо: “Літа… від Христа 1333… Литовський князь Ольгерд… зібравши багато воїнства, іде на поганих… І від того часу всі поля від Путивля до Києва і до устя Дону, по інший бік Дніпра навіть до Очакова від татар звільнилися. І прогнали їх до ріки Волга, інших до Кафи, і до Азова, і в Крим аж за Перекоп”. [29. с. 33].

Перенесення року звільнення Київського князівства на 1362 — вимисел московських істориків наступних часів. І ми знаємо, навіщо подібне робилося.

— У “Скіфській історії” зовсім не згадується про антитатарські виступи XIV століття в північних улусах Золотої Орди: Ростові, Tfeepi, Нижньому Новгороді, Суздалі, Переяславлі, Костромі. Про це в XVII столітті ніхто не відав. Була суцільна “симфонія” на території Золотої Орди. Адже до цього закликали в першу чергу московська церква і її владики. Вигадки про народні повстання — творіння більш пізніх часів. Згадайте, як Катерина II була “цим незадоволена для складання Історії”.

— А. І. Лизлов зовсім по-іншому описав так звану Ку-ликовську битву. Ні про який союз Мамая з Литовсько-Руським князівством навіть мови не йшло. То була звичайна міжусобна бойня в єдиній державі, де Москва відстоювала свої привілеї.

Не буду подавати ще з десяток подібних тверджень А. І. Лизлова. Саме його книга стала великим і незаперечним доказом пізнішої фальсифікації російської історії. Вона заперечила основні постулати тієї фальсифікації.

Хочу сказати кілька слів про ще одну книгу з Історії Московії, написану десь наприкінці сорокових років XVIII століття. У докатерининські часи Василь Микитович Татіщев написав книгу ‘Історія Російська із найдавніших часів”. Катерина II в ті роки не могла впливати на В. М. Та-тіщева. Однак і Єлизавета Петрівна вільнодумства в імперії не допускала. Лютували, як звичайно, церковна і державна цензура. Тому В. Татіщеву за життя не вдалося надрукувати свою книгу. Йому прямо заявили, що він проповідує ‘єресь і вільнодумство”, а книга суперечить вказівкам Петра І “про порядок викладу історії держави”. Після смерті В. М. Татіщева його рукописи зникли. Російський академік Петро Григорович Бутков у першій половині XIX століття чітко вказав, що “Історія В. М. Татіщева. частково видана за Катерини II, видрукована не з оригіналу, а сфальсифікована: “Історія Татіщева видана не з оригіналу, що загублений, а з доволі невдалого, скороченого списку… При друкуванні цього списку виключені в ньому судження автора, визнані вільнодумними, і зроблено багато випусків”.

До речі, ще за життя Катерини II один із її протеже, історик І. М. Болтін, обвинувачував В. М. Татіщева (уже мертвого — помер у 1750 році) у “використанні неіснуючих джерел”.

Виявляється, у сорокових роках XVIII століття джерела існували, а у вісімдесятих роках — їх уже не стало. Прошу звернути увагу на послужний список автора “Історії”:

Тагіщев Василь Микитович (19.4.1686 р.—15.7 1750 р.)… російський державний діяч, історик… Брав участь у Північній війні 1700—21 р.. виконував різні військово-дипломатичні доручення царя Петра І. У 1720—22 р. і 1734—37 р. керував казенними заводами на Уралі, заснував Катеринбург; у 174 1—45 р Астраханський губернатор” [ 16. т, 25. с. 297|.

В. Н. Татіщев мав прямий вихід на будь-який архів і працював на Уралі та в Астрахані до вилучення із цих міст архівів і стародавніх золотоординських матеріалів. До речі, Катерина II 1768 року відправила експедицію, яку очолив Петро Симон Паллас, у райони Нижнього Поволжя, Середнього і Південного Уралу, Південного Сибіру (Алтай, Байкал, Забайкалля) для вилучення як архівів, так і стародавніх раритетів. Експедиція була комплексною. Займалася питаннями: географічними, геологічними, етнографічними й т. д. Однак ці питання були прикриттям до головної її роботи: вивчення питання освоєння підкорених земель. А ті землі і народи можна було остаточно підкорити тільки за умови вилучення в народів писемної пам’яті… Згадувана “експедиція” проїхала тисячі кілометрів, працювала з 1768 до 1774 року. Подібних груп, загонів було сотні.

Тепер читачі мають розуміти, який грандіозний задум фальсифікації здійснила російська правляча еліта в другій половині XVIII століття, створивши “Комісію для складання записок про давню історію, переважно Росії” і вилучивши у всіх народів імперії їхню писемну пам’ять із найдавніших часів до XVIII століття включно.

Особливо від цих воістину бандитських дій постраждав український народ, тому що в нього вкрали всі праці давніх літописців, історичні хроніки українсько-литовського періоду, всі синопсиси і хронографи тощо. Усі ці великі святині в наступні часи було перекручено в інтересах московської імперії, частина із них вставками введена у так звані “загальноросійські літописні зводи”.

Сумніватися не доводиться. Тому що на нашій пам’яті перший московський президент М. С. Горбачов відкрито брехав перед усім світом, коли заперечував наявність у московських схованках договору і карти про розподіл Європи в 1939 році між Сталіним і Гітлєром. Однак документи було знайдено, пред’явлено людству. Ніколи не забувайте про російську імперську облуду.

Нам буде важко знайти приховану в “загальпоросійських літописних зводах” московську брехню. Однак пропоную цю місію здійснити. Як звичайно, спиратимемося на російські дясерела та російських авторів. Вони дуже наслідили у своїх “історичних творах”.
2

Почнемо дослідження, як і годиться, з найбільш давнього джерела — “Повісті минулих літ”. Поглянемо, який “доважок брехні” запустили в нашу реліквію історики-“великороси”. Відстежимо, що принципово не влаштовувало “великоросів” у древньому літописі.

Послухаймо професора Людвіга Шлецера (1735—1800), який у 1761—1767 роках перебував на службі в Російській імперії, мав титул почесного члена Петербурзької Академії наук:

“У 1720 р. Татіщев був відряджений у Сибір… Т/т він знайшов в одного розкольника дуже давній список Нестора. Як же він здивувався, коли побачив, іцо той відмінний від попереднього. Він думав, як і я спочатку, що існує тільки один Нестор і один літопис. Татіщев помалу зібрав десяток списків, із них і повідомлених йому інших варіантів склав одинадцятий”.

Такі свідчення надав німецький професор. Але що цікаво — до нас дійшов один-єдиний варіант “Повісті минулих літ”. Чи не дивно? Однак, якщо згадати про так звану роботу Катерини II та її “Комісії зі складання записок про давню історію, переважно Росії”, то нічого дивного в цьому явищі немає. У руках Катерини II опинилися всі 11 варіантів. В її руках був і сам оригінал давнього літопису. Загляньте в “Записки” О. В. Храповицького, де під 23 червня 1791 року знайдете це свідчення. Катерина II дуже суворо ставилася не лише до самих текстів “Повісті минулих літ”, а й навіть до кожного рядка, написаного В. М. Татіщевим. Навіть Г. Ф. Міллеру, якому вона цілком довіряла та який особисто “займався” “Історією” В. М. Татіщева, вона, зрештою, заборонила показувати кому-небудь хоча б один аркуш оригіналу тієї історії. І це ще до створення знаменитої “Комісії”.

А. В. Олсуф’єв від її імені 23 лютого 1783 року “зажадав від Міллера передачі в Кабінет манускрипту, що був у нього, якнайшвидше”. Я не мав можливості познайомитися з листом А. В. Олсуф’єва, однак читав (частково) відповідь Г. Ф. Міллера на цей лист.

Послухайте та гарненько подумайте: “2 березня 1783 року, перепроваджуючи манускрипт, він (Міллер. — В. Б.) пише: “Вашого Превосходительства власноручне писання звільняє мене від зобов’язання, за яким жоден аркуш не може без відома Колегії повідомлений бути кому-небудь сторонньому [ЗО, с. 799—801].

Такі вказівки давала імператриця Катерина П з питань, які стосувалися джерел російської історії. Сьогодні немає ні найменшої певності, що саме оригінал тексту “Повісті минулих літ” дозволила донести до нас правителька “великоросів”. А в тому, що існував такий текст-оригінал давньої української святині, думаю, піхто не сумнівається.

Не вдаватимуся до пояснень, яким чином могли опинитися в Сибіру виписки з оригіналу Несторового літопису. Імовірно, були й інші київські, чернігівські, волинські літописи. Але вони були цілковито українськими; вони принципово в IX—XIII століттях не могли стосуватися історії країни Моксель. То була земля чужих племен. А починаючи з 70-х років XVII століття, та земля стала ворожою для русичів-українців. Хоча українських священиків і державних діячів уже засилали на Соловки, в Сибір, у Закам’я.

Згадайте хоч би випускника, а пізніше викладача Києво-Могилянської академії — Максимовича, висвяченого 1712 року на Митрополита Сибірського і Тобольського та засланого в Сибір “зросійщувати”, або, по-іншому, — “нести християнську віру” підкореним фінським і татарським народам. Там у глухій, тайговій землі він і помер 1715 року.

Великі українські просвітителі, вирушаючи у глухомань. володіли не лише словом Божим, а й також книгами, які несли ті слова і стародавні знання. Адже Московія. навіть через сотню років, була суцільно безграмотною, неосвїченою країною.

І нехай читачі не думають, іцо мої слова — звичайна вигадка. Подам свідчення французького дипломата Де ла Невіля. який 1689 року п’ять місяців перебував у Московії, Ось цитата із його книги “Записки про Москоаію “:

“Московити. загалом кажучи, спргівжні варвари, недовірливі, брехливі. жорстокі, розпусні, обжерливі, вигодо-любиві… Вони настільки грубі й неосвічені, що без допомоги німців, яких у Москві безліч, не могли б нічого путнього зробити [ЗІ, с, 120]

Така картина московського суспільства на початку XVIII століття. Саме тоді російська еліта вирішила обзавестися писемною історією своєї країни. У глибинці стан культури і науки був значно гірший. Тому, справді, все путнє” у Московії в XVII—XVI11 століттях робилося за допомогою німців. У тому числі й написання історії країни. Втім, це відступ.

Подаючи давній київський літопис Нестора в безлічі так званих “загальноросійських літописних зводах”, катерининська “Комісія” і наступні “продовжувачі її справи” настільки зіпсували первісний текст, що професор О. О. Шахматов у своїй об’ємнії’ роботі “Розвідки про найдавніші російські літописні зводи”, виданій у Санкт-Петербурзі 1908 року, змушений був написати (між іншим. – не засуджуючи):

“Я заперечую саму можливість того, що Нестор знав літописне сказання в тому його вигляді, в якому воно дійшло до нас. у складі хоча б Початкового зводу” [32, с. 64].

Учений мовив разючі слова! Однак не думайте, що О. О. Шахматов намагався ними викрити катерининські фальсифікації. Анітрохи! Він ніколи жодним словом не згадав про свідоме переписування російської історії Ка-териною II та її “Комісією”. Він мовчав, як риба, викинута на берег. Хоча, природно, добре знав про запущену в російську історію брехню. Тому, як і кожен російський історик-‘патріот”, ішов звичайним, торованим шляхом удосконалення цього “доважку”. Він лише відкидав, однак виправдував і пояснював очевидний обман. Таке собі вдосконалення брехні.

Російські історики середини XIX століття у своїх посиланнях на первісний текст “Повісті минулих літ” цитували той текст по-іншому, ніж історики кінця XIX і початку XX століття. Порівняймо хоча б тексти, що подаються М. І. Костомаровим і тим же О.О. Шахматовим.

19 березня 1860 року в Санкт-Петербурзі відбувся знаменитий диспут між професором-русофілом Михайлом Петровичем Погодіним і молодим професором-істориком Миколою Івановичем Костомаровим. До речі, сам М. П. По-годін назвав диспут “дуеллю”. В результаті тієї “дуелі” було викрито багато російських історичних вигадок, які захищав і проповідував М. П. Погодін. М. І. Костомаров “розгромив” його в усіх напрямках диспуту-“дуелі”. Не будемо вдаватися в деталі диспуту, хоча сам по собі він цікавий і повчальний.

Диспут засвідчив, що російську історичну облуду можна спростовувати привселюдно в присутності сотень людей: професорів, студентів та й просто всіх зацікавлених. Для диспуту професор М. П. Погодін зачитав, як він особисто заявив, “слова Нестора в оригіналі”.

Послухаймо:

“У 862 году идоша за море к Варягам Руси: еще бо ся зваху тыи Варяги Русь, яко друзии зовутся Свое, друзии же Урмяне, Англяне, друзии Гете,тако и си. Реша Руси Чудь, Слвоени, Кривичи и Вся: Земля наша велика и обильна, а наряда в ней нет да и пойдете княжить да воло дети нами. И избрятттяся 3 братья с роды своими, пояша по себе всю Русь и нридоша: старейший Рюрик седе в Новыградс, а другой Синеус на Беле Озере, а третий Изберете Трувор” [34, с. 284].

Перекладу Нестерові слова сучасною мовою, о скільки ми зараз не будемо заглиблюватися в саме поняття слова “Русь”. Поняття “Русь” віднесене Нестором до Рюрика і його роду. Як побачимо надалі, таке тлумачення має пояснення.

Подаю текст у скороченні (авторська редакція):

“У 862 році пішли за море до Варяг-Русі… Сказали тим варяго-русам — Чудь, Словени, Кривичі і Весь: земля наша велика й багата, а порядку в ній нема, ідіть до нас княжити і правити нами. І зібралися 3 брати зі своїми родами, оголивши свою землю Русь, і прийшли до тих, що запрошували: старший брат Рюрик сів правити в Новгороді, інший, Синеус, — на Білому Озері, а третій, Трувор, — в Ізборську”.

Що впадає в око — це невідповідність між кількістю тих, що запрошували, та тих, що прибули. Племен, яких запрошували, було чотири, а посадили на князівські столи тільки трьох. Дивний випадок. Однак чи то кривичам, чи чуді князь не дістався. Цей момент одразу насторожує. Варто не забувати, що російські історики зі словом “чудь” проробляли циркові номери. На очах у цивілізованого світу. Уточнимо цей момент.

У знаменитій суперечці М. І. Костомарова з М. П. Погоді-ним ще в ті часи було розтлумачено розуміння слова “чудь”. Зверніть увагу, вся російська історична наукова думка шістдесятих років XIX сторіччя знала й фіксувала поняття слова “чудь” цілком конкретно. Не існувало ніяких різночитань. Слухаємо професора М. І. Костомарова:

“Чуддю звалися фінські народи, які жили біля Чудського озера, і навіть у Лівонії, була ще інша чудь заволодська, названа так, імовірно, через схожість, як вважали слов’яни, між нею й чуддю лівонською; але коли за старих часів мовилося про інші народи того ж племені: ні карела, ні водь, ні весь, ні мордва, ніде не називаються чуддю… Під чуддю, яка закликала разом зі слов’янами Русів (Рюрика і його плем’я. — В. Б.).., розуміється лівонська чудська країна і, власне, тільки частина її, що прилягала до Чудського озера і Пскова… Ізборськ був її головним містом” [33, с. 22].

Отже, ми маємо повне тлумачення слова “чудь”. І, доповнюючи професора, додамо: ніхто за старих часів не називав “чуддю” ні мерю, ні мурому, ні мещеру, ні марі (черемисів), ні будь-кого іншого.

Одночасно М. І. Костомаров розтлумачив ситуацію щодо Ізборська. Виявилося, то було головне місто чуді. І саме до чуді був спрямований на князювання Трувор. Ми зараз не ведемо мову про те, наскільки достовірні відомості про Синеуса і Трувора. Про це поговоримо наприкінці розділу. Зараз аналізуємо текст із “загаль-норосійського літописного зводу”, який був зачитаний професором М. П. Погодіним 1860 року.

Дивно, що саме кривичі не одержали князя Рюриковича. Хоча до весі, розташованої за багато сотень кілометрів, один із Рюриковичів вирушив. Відчуваєте весь комізм і натягнутість подібної ситуації? Але головне інше — якщо кривичі мали споріднену з новгородськими словенами мову, то весь була фінським племенем і розмовляла чужою слов’янам мовою. А як могли існувати в “єдиній державі”, у ті часи, дві далекі одна від одної мови і два народи, ніхто із імперських істориків пояснень не дає.

Можна зрозуміти, хоча й важко, як лівонська чудь могла разом зі слов’янськими племенами, новгородськими словенами і кривичами запросити єдиного правителя. Живучи в безпосередньому сусідстві зі слов’янськими племенами і будучи в меншості порівняно з ними, вона пристосовувалася до обставин. Але зовсім не зрозуміло, як до цього союзу могла примкнути фінська весь, що жила в далекій тайговій глухомані. Головне, навіщо весі це знадобилося? Відповідей ми не знайдемо.

Ці анекдоти розуміли й “великороси”. Тому згодом вони поширили поняття слова “чудь” на всі фінські племена, що дозволило їм вільно маніпулювати ними ж. Замість слова “чудь” почали підставляти в стародавні літописи будь-яке плем’я — весь, мерю. мурому, марі й так далі. Що було потрібно по тексту.

Тому російські наукові мужі наприкінці XIX століття маніпулювали вже зовсім іншим тлумаченням початку Несторового літопису. Послухаймо О.О. Шахматова — як він пояснює початок того ж тексту:

‘Так, у розповіді про закликання князів називаються спочатку три племені, а потім чотири: спочатку Словени, Кривичі, Меря; потім Словени, Кривичі, Меря і Чудь; у закликанні князів беруть участь чотири племені, а князів на заклик є троє; сідають ці князі не в центрах племен, які їх покликали, а в містах, що не мають начебто прямого стосунку до цих племен; Новгород є винятком — це центр словен, і в ньому сідає Рюрик; але чому Трувор сідає саме в Ізборську, а не у Пскові, Полоцьку або Смоленську, які мають більше прав називатися центрами Кривичів, ніж Ізборськ?” [32, с. 292].

І “пошла писать губерния!’! Гадаєте, професор О. О. Шахматов не знав, про що писалося в “загальноросійських літописних зводах” або що говорили із цього приводу російські історики 50 років раніше? Знав. Дуже добре знав! Але до його часу були виявлені “прогалини” в писаннях катерининської “Комісії”, і вкотре довелося вносити корективи в раніше “знайдені” “загальноросійські літописні зводи” або взагалі “знаходити” нові. Були випадки простої підміни слів, і це саме наш приклад. Замінили слово “чудь” — “мерею”, і ніхто не помітив. А пізніше замість “весі” — подали “чудь”. Мовляв, помилявся хтось раніше, а ми — прорекли істину. Слід відзначити, що пізніше радянські історики-поденники, які працювали на замовлення більшовицького московського шовінізму, вносили в імперську історію “уточнення й доповнення”, як наказували з Кремля. Тихо і мовчки.

Отже, професор О. О. Шахматов, хотів того чи ні, вніс певну ясність у питання щодо запрошення племенами князів-варягів. Виявилося, тих племен було три. І, як розуміють читачі, ними були: чудь, словени і кривичі По-перше, їх узагалі було стільки. По-друге, ті племена проживали компактно, поруч, що могло схилити їх до об’єднання. І по-третє, у ті роки племена були нечисленні й, природно, жили компактною масою, щоб захищатися від звірини та різних прибульців. Так, за літописами, Варяго-Руси займали до відходу вузьку смугу землі (орієнтовно, до 50 кілометрів) уздовж правого рукава річки Німан. Хрестоносці в 1322 році пройшли ту землю за один день. Приблизно такими же територіями володіли: чудь, словени і кривичі Хоча зрозуміло, що їхні мисливські угіддя поширювалися значно далі. Мова йде про обжиту землю, яка мала оранку й поселення. Адже окремі особи, що забиралися в глухі нетрі, ні влади, ні князів не потребували.

У професора О. О. Шахматова відбулася цілком безболісна, природна заміна племені чудь — плем’ям меря. Тому що, як я вже говорив, на той час російська наука поширила поняття “чудь” на всі фінські племена. Російському суспільству була прищеплена думка, що ростовсько-суздальська земля із давніх часів варилася в одному “історичному казані” з Великим Київським князівством. І вся ця “історична спільнота” з самого початку звалася “Русь”. Через що всякі підміни й підтасування назв племен не сприймалися як грубі перекручування.

До речі, зверніть увагу: у текст Несторового літопису потрібно було внести плем’я меря, тому що саме вона проживала 862 року на майбутній землі Московії. Що засвідчили давні історики. Тому довільне додавання слова “весь” у “загальноросійський літописний звод” принципово нічого не міняло. Земля племені весь не була стрижневим елементом московської державності. Отож добряче наслідили російські історики в тексті “Повісті минулих літ”. Спочатку в текст додали плем’я весь. Потім, виявивши помилку, почали вносити правку за правкою. Навіть поцупили в племені чудь їхнє стародавнє місто Ізборськ, приписавши його кривичам. Брехали хвацько! І ніхто не зупиняв.

Ось послухайте, що з цього приводу писав О. О. Шахматов:

“У XV столітті укладач Архангелогородського літопису подав нам коментар.., згадавши про Ізборськ, він говорить: ”а то нині пригородок Псковський, а тоді було у Кривичах велике місто”. Але, звичайно, такий коментар доводить лише те, що навіть у XVI столітті поселення Трувара в Ізборську а не у великому місті кривичів, викликало здивування книжників” [32, с. 292[.

“Ще більш незрозуміло поселення Синеуса на Білоозері, в області не Мері, що брала участь у закликанні, а Весі, що не брала участі в ньому. Щоправда, укладач “Повісті минулих літ” приєднав Весь до племен, що закликали князів, але таке безсумнівно пізніше поширення тексту доводить лише те, що вже на початку XII століття поселення Синеуса на Білоозері, а не в області Мері (у Ростові), викликало здивування уважного літописця” [32, с.292].

Привносячи в текст давнього літопису відверту облуду, російські професори самі себе заганяли в безвихідь. І з величезною ретельністю намагалися ту облуду виправдати. За О. О. Шахматовим, великий Нестор лише помилився, коли “забув” посадити Синеуса в Ростові, до мерян. У Нестора ця “неточність” навіть викликала “здивування”. Однак він не став нічого виправляти, мовляв, нащадки розберуться. І нащадки розібралися — продовжили текст про варягів далі. Отже, читаємо:

“По дву же лету Синеус умре, и брат его Трувор, и Прия власть Рюрик, и раздал мужем своим грады: овому По-лотск, овому Ростов, а другому Бело Озеро. И по тем городам суть находници Варязи, а первии насельници в Нове городе Словене, Полотьски Кривичи, в Ростове Меря, в Белоозере Весь, в Муроме Мурома, и теми всемими обладаша Рюрик” [33, с.5—6].

Питання володінь вирішені ідеально просто. Одним розчерком пера всіх зігнали в майбутню Російську імперію. І невтямки “упроваджувачам доважку брехні”, що ні меря, ні весь, ні мурома — древні фінські племена, які жили на своїй землі й були в шістдесяті роки ЇХ століття ще дикими, ні про яку “державність” не відали і варяго-руське плем’я до себе в управителі не запрошували. І для того щоб посадити своїх “управителів” у фінське середовище, Рюрику спочатку необхідно було племена завоювати та підкорити, а вже потім — посадити управителів “всіма обладаша”. Про військові походи Рюрика у фіно-мордовську землю літописці мовчать.

А щоб не видумувати нових відсебеньок, літописці навіть Синеуса і Трувора умертвили одразу, щойно ті прийшли. Однак та брехня про “раздал муже своим грады” і “всіма обладаша” помітна ще й з іншої причини.

Якщо повірити “загальноросійському літописному зводу”, що Рюрик “обладаша” мерею, весю і муромою, то зовсім не зрозуміло, чому його рід забув про “свої володіння” до кінця X століття? Адже літописи про ці “володіння” не згадують цілих 136 років. П’ять поколінь Рюриковичів не знали про свої “володіння”. Більше ніж дивно!

Пропоную послухати професора О. О. Шахматова, що пояснює, до якого року була доведена “Повість минулих літ” і як вона групувалася своїм змістом у двох напрямках.

“Повістю минулих літ прийнято називати найдавнішу частину літописних зводів, що дійшла до нас у списках Лаврентіївському, Радзивілловському, Московсько-Академічному, втраченому Троїцькому, Іпатіївському, Хлєбніковсь-кому і ще трьох пізніших, які належать до Хлєбніковського списку (Погодінському, Краківському та Єрмолаєвському). У списках Лаврентіївському, Радзивілловському, Московсько-Академічному і втраченому Троїцькому найдавніша частина літописного тексту доведена до 1110 року і обривається на незакінченій статті цього 6618 (1110) року… А в списках Іпатіївському і Хлєбніковському читається закін-чення статті 6618 (1110) року, а після неї без помітної пе-рерви випливають статті 6619, 6620, 6621, 6622, 6623, 6624, 66251 наступних років, причому, однак, після 6625 року… помітне значне зменшення обсягу літописних статей. У частині до 6618 (1110) року текст Іпагіївського і Хлєбніковського списків подає (особливо починаючи з 6584 року) кілька зайвих звісток супроти Лаврентіївського й подібних до нього списків. Таким чином, ми маємо підставу говорити про дві редакції “Повісті минулих літ”: перша. представлена Лаврентіївським і подібними до нього списками, і друга, представлена Іпатіївським (і подібними до нього списками. — В. Б.) (32, с. 1—2].

Тепер ви розумієте, чому знаменитого М. М. Карамзіна не влаштовували раніше “знайдені” Львовський і Лаврен-тіївський “літописні зводи” (у 1792 році). Воші не подавали відомостей про 1147 рік. Тому він 1809 року і “знайшов” саме Іпатіївський “літописний звод”.

Отакої! Що знадобилося, те й “знайшов”! Але це зауваження попутне. Головне — хочу звернути увагу на той факт, що, згідно із “загальноросійським літописним зводом”, літопис “Повість минулих літ” був написаний тільки на початку XII століття. Це дуже важливої Тому що київський літописець Нестор, який писав свою пращо в XII сто літті, подавав істини й поняття. слова і події, які існували, були відомі в його час. Професор М. І. Костомаров чітко вказав: “Наш літопис складений у XII столітті, тому, повідомляючи звістки про колишні події, літописець вживає слова та вирази, що панують у його час” [33, с. 279].

Інакше й бути не могло. Саме “Повість минулих літ” повідала, що навіть у XJ1 столітті меря, весь і мурома жили на тій землі, де жили і в IX столітті. Якщо було б по-іншому, літописець обов’язково відзначив би переміщення їх. 1 хоча в сам літопис внесено багато “доважку брехні” про роздачу землі, про власників, однак це не заважає виявляти в літопису ті факти й події, які незаперечні, не викликають сумнівів. Стародавній літопис засвідчив: рід Рюрика абсолютно не цікавився землями мері, весі, муроми, мещери і так далі з 862 року до 988 року. Роздавши “мужам своїм гради”, Рюрик геть забув про тих “мужів” і ті “гради”. Послухаймо історика: “Із часу переходу Олега (882 рік) зі своїми полчищами в Київ до Володимира (Святого) — більше ста років ми не знаємо майже нічого про нашу північ, крім неясної подорожі Ольги (у Новгород. — В. Б.) й обрання новгородцями Святославового сина. Збережені звістки (літописів) про ці часи стосуються (винятково) Півдня (Києва)” [33, с.278].

Такий анекдот “володіння”! Навіть відомості про Новгород настільки убогі, що історик мовить про те з жалем. А відомості про “володіння” у ростовсько-суздальській землі в літописах відсутні геть-чисто. Київські князі, починаючи від Олега, зовсім не знали, що володіли мерею, муромою і весю. Дуже дивна “безпам’ятність”.

За найменшого доторку до запущеного в історію “доважку брехні’ вона, ця брехня, постійно відшаровується і відвалюється.

Катерина II зі своєю “Комісією”, щоб прив’язати “Зале-шанську землю” до роду Рюрика і до Великого Київського князівства, вважала цілком достатнім елементарної словесної вставки в стародавній літопис “Повість минулих літ”. Але, як виявилося, ті слова не були пов’язані єдиним змістом із подальшим текстом. Через що є там сторонніми, їх вільно й безболісно можна пропускати і викидати. Цілісний текст літопису подібних дій не допускає.

Як побачимо надалі, навіть вставки про 988 рік виявляться звичайною облудою. Катерининська “Комісія” розуміла весь комізм подібного “володіння” і намагалася хоча би зрідка “з’єднувати” київських князів та “Залешанську землю”. Тому і ходив Святослав на хазар, мимо Оки. а Володимир Великий “садив” своїх синів у крісло князя не належної йому землі. Однак про це поговоримо в наступному розділі.

А зараз пропоную послухати радянських професорів. Подивимось, що “великороси’-більшовики думали про “Повість минулих літ”. Звернімося до тексту, який дійшов до наших часів, з незвичайно цікавого боку. Адже історики-комуністи, коли було вигідно, говорили такі істини, що аж дух перехоплювало. Однак, навіть роблячи подібні відкриття та заяви, вони не вносили змін у трактування романовської концепції російської історії. Вона їх влаштовувала. Читаємо виписку із ВРЕ (третє видання, рік випуску 1975, т 22):

“Рюрик-Синеус-Трувор, за російськими літописними переказами, три брати конунги, проводирі варязьких дружин, нібито покликані “через море” новгородськими слов’янами з метою припинення міжусобиць у Новгороді і які заснували Древньоруську державу. Згідно з цією версією. Рюрик сів у Новгороді, Синеус —у Білоозері. Трувор — в Ізборську. Швидка смерть середнього й молодшого брат ів зробила Рюрика повновладним правителем Новгородської землі. Деякі вчені ототожнюють його з Рериком Датським, що вчиняв на чолі варязької дружини набіги на країни Західної Європи (до 860 року). Є думка. що Синеуса і Трувора не існувало, а звістка про них — результат неправильно прочитаного російським літописцем іноземного тексту, який повідомляє, що Рюрик прийшов у землю слов’ян зі своїм домом (“симехус”) і вірною дружиною (“тру-воринг”). Рюрик правив спочатку в Ладозі. Він не був покликаний “через море”, а захопив у 862 владу в Новгороді, скориставшись внутрішніми усобицями… Легенда про “покликання” варягів, що склалася в Новгороді або Ладозі в 11 ст., була використана при редагуванні “Повісті минулих літ” на початку 12 ст. для пояснення походження й прославляння правлячої російської князівської династії, засновником якої стали вважати Рюрика. Ця версія лягла в основу антинаукової норманської теорії”.

Сполошилися великороси! Виявляється. Катерина II зі своєю “Комісією” “завела не туди”. Більшовицькі історики -поденники стали тямущі, як кажуть, по шкоді. Так у Московії діялось завжди. Однак наскільки хитро та елегантно подають свою версію. Як великі єзуїти середніх віків! Виявляється, Синеуса з Трувором не існувало. Відбулася звичайна підміна слів у стародавньому тексті Але тоді, цілком очевидно, напрошується подальше уточнення в “Повість минулих літ”. Необхідно, щоб “існувала думка”, що призначення Синеуса і Трувора чи то в землю чуді, чи то в землю весі, чи то в землю мері було теж визнано вигадкою. Однак про це — мовчок. Говорити таке невигідно. У ВРЕ подається узагальнена думка “про великих російських князів” і про “Новгородську землю”. Елементарна облуда зводиться до узагальнення. Бо всі розуміють, що поняття “російська князівська династія” — винахід не XII століття й не XIII століття. Воно з’явилося значно пізніше.

Це не єдиний анекдот російської історії, який випливає з невеликої довідки ВРЕ. Нас підштовхують також до думки, що вже в XII столітті відбувалася фальсифікація “літописних зводів” чи з людської дурості, чи через незнання. Адже коли давній літописець вставляв до свого літопису виписки із чужих (датських) та коли спотворював (“синехус” на Синеуса, а “тру-воринг” на Трувора) і самовільно саджав їх у чужі землі, щоб видати за свої, — це інакше як фальсифікацією не називається. Великороси-поденники неза-служено оббрехали натттого великого співвітчиз-пика — Нестора. Справа в тому, що подібний натяк несе в собі подвійну брехню. Неможливо повірити, щоб київські літописці на початку XII століття мали у своєму розпорядженні датські літописні матеріали. У ті часи всі літописи були штучні, існували в одиничних екземплярах. Та й Київська земля не мала серйозних зв’язків з датською. Не зафіксовано. І сам Рюрик прийшов не “через море”, а жив “упритул” до Новгорода.

Знаючи, як Катерина II спільно зі своєю “Комісією” “вправлялися в написанні російської історії” та як після їхніх “вправлянь” почали друкувати й “знаходити” сотні так званих “літописних зводів”, ми з цілковитою певністю маємо право стверджувати невинуватість Нестора; “легенду про закликання варягів” додали в стародавній київський літопис не в XII столітті, а значно пізніше — у XVIII столітті. Притім не варто забувати, що саме Катерина II чудово знала всі німецькі, датські й скандинавські стародавні сказання. Вона була на них вихована.

Якби вставки в стародавні літописи були здійснені в XII столітті, то скажіть, будь ласка, навіщо вилучати у всіх народів Російської імперії давні раритети? У цьому нема сенсу. Навпаки, їх необхідно було залишити на місці, щоб вони стали свідками романовської версії історії. Щось же не влаштовувало в тих раритетах російських правителів, якщо вони навіть своїм наближеним погрожували: “Жоден аркуш не може без відома Колегії повідомлений бути кому-небудь сторонньому”.

Очистивши стародавній літопис від очевидної російської брехні, до речі, за допомогою російських же джерел, маємо право заявити: починаючи з 862 року до князя Володимира Великого київська земля та її племена не мали ніяких зв’язків із країною Моксель, або, по-московськи — з ростовсько-суздальською землею. Не було спільних князів, не існувало спільної держави, немає ні найменших відомостей навіть про менову торгівлю між тими землями.
З

Для подальшого аналізу розглянемо конкретні факти періоду становлення і піднесення Київського князівства IX— X століть та вектор напрямку зовнішніх устремлінь перших київських князів.

Вивчивши матеріал радянських істориків і посилаючись на праці М. І. Костомарова та О. О. Шахматова, ми встановили, що в давній київський літопис “Повість минулих літ” внесено багато вставок і спотворень, зокрема, розповідь про закликання Рюрика новгородцями та їхніми сусідами. До речі: абсолютна більшість російських істориків XIX—XX сторіч тією чи іншою мірою констатували цей великий феномен компіляції. Тобто ми маємо картину, коли насправді Рюрик не приходив через “Варязьке море”, а, будучи сусідом, скористався смутою і в 862 році підкорив собі та своєму родові новгородських словенів, сусідів-кривичів і лівонську чудь. Ніяких Синеуса і Трувора не існувало. Ця частина тексту літопису є звичайною вставкою і не більше.

Давній Несторів літопис жодним словом не згадав про захоплення Рюриком далеких тайгових фінських племен: мері, муроми, марі, мещери, весі. Природно, не підкоривши і не захопивши ті землі, Рюрик не міг у них посадити своїх управителів, аби ними “владеша”. Ця частина літопису також є фальшивою вставкою. Тому що, як побачимо в цьому розділі, наступні київські князі навіть не знали про “свої ростовсько-суздальські володіння”.

Отже, за “загальноросійськими літописними зводами”, 882 року майже все плем’я “русів”, уже під проводом князя Олега, перебралося до Києва. У результаті боротьби й знищення київських правителів Олег зі своєю дружиною і зі своїм родом сів на київському престолі. Почалося становлення Великого Київського князівства — наймогутнішої держави кінця першого — початку другого тисячоріччя нової ери.

Катерининська “Комісія”, створюючи “загальноросійсь-кі літописні зводи”, зробила в розповіді про Олега чергову спробу “об’єднати” “Мерянську землю” з Києвом. Вона двічі запустила в “зводи” слово — “меря”. Меря згадується під 882 роком — нібито вона брала участь у поході Олега на Київ, і вдруге — у 904—907 роках, де начебто вона брала участь у поході на Константинополь. Природно, згадка про “мерю” в обох походах — більш ніж дивна. Бо ж ми бачили раніше: рід Рюрика ніякого стосунку не мав до фінського племені мері. Цікаво інше. Саме похід Олега на Київ надав московським шовіністам першу можливість показати “силу і міць північної Русі” наприкінці IX століття. Мовляв, захопив Олег Київ завдяки “мерянам з північної Русі”. Хоч, як бачимо, “північна Русь” на той період була фінським етносом.

А на Константинополь “північна Русь” і поготів повинна була “сходити”. Московському шовіністові подібне “ходіння на Константинополь” — бальзам на душу. Більше 300 років мріють про такий похід.

Однак зі словом “меря” катерининська “Комісія” загралася. Помилка стала черговим провалом. Згадавши на озерах Неро й Клещино мерю, “Комісія” підтвердила факт проживання її в межиріччі Оки і Волги на початку X століття. А та “Мерянська земля” уже в ті часи була “колискою великоросів”. Похвалившись “перемогами” майбутніх “великоросів” над Києвом і Константинополем, Катерина II зі своєю “Комісією”, нарешті, побачили потенційну небезпеку, яка таїлася в тих згадуваннях. На порозі було XI століття — час найбільшого розквіту Київської держави. Якщо далі в “загальноросійські літописні зводи” запускати вигадки про мерю, яка нібито бере участь у житті Київського князівства, то як виплутатися з цієї прірви потім? Виходило, що московським етносом ставали винятково фінські племена. А метою московської влади було посягання на слов’янську та візантійську спадщини. Фіно-татарське минуле Московії геть-чисто відкидалося.

Ось чому із цього часу фінське плем’я меря і навіть саме поняття “Мерянська земля” назавжди зникають із “загальноросійських літописних зводів”. Начебто плем’я мерян випарувалося із земної поверхні. А земля мері перестала існувати. Київські князі зі своїми київськими літописцями геть-чисто “забули” на цілих сто років про свої мерянські володіння. Неймовірний історичний парадокс!

Послухаємо російського історика: “На порозі цього періоду, на початку X століття, саме ім’я Мері, аборигенів країни, зникає в сенсі етнографічного терміну і заміняється через сторіччя, на початку XI століття, іншим терміном “землі Ростовської”, а потім у половині… XI сторіччя одержує повну свою назву: “землі Ростовської і Суздальської” [9, с. 63—64].

Ось чому на 100 років зникли із “загальноросійських літописних зводів” згадки про мерю і мерянську землю. Тривала копітка підготовка до запуску нової “загально-російської облуди”. За час правління Олега в Києві, з 882 до 912 року, літописи ні одним словом не повідали про життя не лише мерянської землі, а й навіть — новгородської.

Князя Олега новгородська земля, яку він покинув, не цікавила. І це цілком закономірно. Олег упокорював (військовою силою) слов’янські племена, які оточували Київ. Тому “Повість минулих літ” розповідає про воєнні дії князя проти древлян, сіверян, радимичів. Він не міг покинути Київ, не підкоривши собі племена, що його оточували. Це аксіома! Тільки після цього він спрямував свої військові зусилля на південь. Про північ — забув.

У 912 році князя Олега не стало. Як бачимо, “загаль-норосійські літописні зводи” ні єдиним словом не згадали про “Олегові володіння” у новгородській і мерянській землях. Тих володінь просто не існувало.

Можливо, катерининська “Комісія” мала бажання вклинити в давній літопис слова про військові походи Олега на мерю і мурому, однак проробити подібне не змогла. Той текст був би шитий білими нитками. Ведучи війну задля об’єднання слов’янських племен навколо Києва, а їх налічувалося більше десятка, не можна було перервати цю місію та піти за тисячі кілометрів у глухі нетрі, щоб невідомо кого підкоряти.

Треба також пам’ятати: у XII столітті прямих доріг, що з’єднували б Київ із межиріччям Оки і Волги, не існувало.

Отже, у 912 році великим Київським князем став Ігор.

ВРЕ подає такий текст про становлення Київського князівства: “Спадкоємець Олега князь Ігор продовжував активну зовнішню політику. У 913 (році) через Ітиль (Волгу) він пройшов все західне узбережжя Каспію” [16, т. 12, с. 96].

Аналогічні згадки є в “загальноросійських літописних зводах”. На підставі цих згадок про похід князя Ігоря 913 року “через Ітиль (Волгу)… на західне узбережжя Каспію” багато російських істориків робили висновок, нібито це якимось чином пов’язане з мерянською землею.

Однак розумній людині зрозуміло: шлях із Києва на західне узбережжя Каспію ніколи не проходив через тайгове межиріччя Оки і Волги. Брехливі натяки російських істориків про можливий зв’язок цього походу з колискою великоросів — недоречні. До слова, існують й інші докази, що спростовують подібні натяки.

У 922 році Арабський Халіфат направив до булгарсь-кого царя Алмуіпа велике посольство. Метою його було насадження ісламу серед булгар, про що й просив цар Алмуш. До складу посольства входив Ахмед Ібн-Фадлан, який залишив потомству опис того походу.

Великий караван із сотень верблюдів, мулів і коней пройшов шлях від Бухари до Хорезма, а далі — повз сучасні міста Бейнеу, Кульсари, Гур’єв, Уральськ, Самара — до устя річки Ками, тобто до впадіння Ками у Волгу. Саме в тому місці 922 року була стоянка царя булгар Алмуша.

Ібн-Фадлан змалював картину життя багатьох племен того часу, з якими мав контакт. Серед них: печеніги, булгари, хазари, огузи і навіть — русичі. Він засвідчив міць Хазарської держави, оскільки цар булгар корився і платив данину Хазарському Хакану (царю). Однак Ібн-Фадлап і словом не згадав про похід русів (князя Ігоря) на хазар, хоча той похід, згідно з московською версією, відбувся за кілька років до експедиції арабського Халіфа. Про таку значну’ подію не міг не знати Ібн Фадлан. Похід князя Ігоря зачіпав інтереси абсолютно всіх племен, з якими входило в контакт посольство, і навіть самого Халіфату, володіння якого були безпосередньо на Каспії.

Ми не говоримо про Хазарський Каганат, який князь Ігор повинен би був розтрощити, і самих волзьких булгар, які цю подію ніколи б не випустили з уваги. Однак про

похід русів на хазар 913 року ні араби, ні булгари, ні огузи, ні печеніги не відали. А Хазарський Хакан у 922 році був у розквіті сил. Адже навіть дочку Алмутпа примусово взяв собі за дружину.

Не знали безпосередні свідки далекого X століття про похід Київського князя Ігоря на “західне узбережжя Каспійського моря”.

Як бачимо, і князь Ігор, що правив у Києві до 945 року, ніякого стосунку до мерянської землі не мав. Перед нами великий історичний анекдот: князі забули про свою вотчину! Але це вірно лише в тому випадку, якщо виходити із брехливих московських передумов, немовби та земля належала Київським князям.

Настав час князювання Ольги, яка через малолітство сипа Святослава правила державою з 945 до початку шістдесятих роїсів (десь до 960—962 року). Правила вона в Києві також в періоди військових походів князя Святослава. Ми вже згадували у нашій книзі слова Д. О. Корсакова: “З 913 до 988 року в літописах нічого не згадується про землю Ростовську”. Як бачимо, князь Ігор 913 року Мерянську землю не відвідував. І княгиня Ольга не цікавилася тією землею. Однак у період свого правління побувала в новгородській землі. Послухаємо професора Д. О. Корсакова: “Ольга була в Новгородських володіннях… “устави погосты и дани по Мете… и дань, и оброки по Луге”. Про інше “загальноросійські літописні зводи” мовчать. Не цікавили далекі фінські племена: меря, мурома, мещера, марі ні князя Ігоря, ні княгиню Ольгу.

Затим прийшла черга правління Київського князя Святослава, що княжив з 962 до 972 року. Хочу нагадати: всі політичні й військові зусилля київських князів у X столітті були спрямовані на південь, до південних сусідів. Творячи свої “Записки по історії Росії”, які перетворилися на “загальноросійські літописні зводи”, катерининська “Комісія” не утрималася від спокуси підкинути в опис походів князя Святослава незначну вставку, аби спрямувати військові зусилля князя до “колиски великоросів”. Вона запустила в текст “Повісті минулих літ” кілька додаткових слів, які спотворили зміст подій. А саме: у тексті про похід князя Святослава зроблено вставку про “завертання на Оку” і “попутне” підкорення в’ятичів. Слід розуміти — ці дії фальсифікаторів були змушеними. Адже, з огляду на раніше запущену облуду, Рюрикович! вже володіли: кривичалш, лівонською чуддю, новгородськими словенами, мерею, весю, муромою та навіть усією київською слов’янською землею. І посередині цього підкореного краю зя лип тявся величезний, не захоплений шматок землі. А та “приокська земля” теж була “колискою великоросів”.

Тоді Катерина II з поплічниками і “послали попутно” в ту землю Київського князя Святослава: мовляв, пішов Святослав із Києва в пониззя Волги громити хазар, а попутно “зайшов на Оку” і прихопив в’ятичів. Однак роки правління княгині Ольги та князя Святослава дуже незручні для фальшування. Майже всі події того періоду так чи Інакше зафіксовані одночасно арабськими і візантійськими істориками. Тому всі вставки катерининської “Комісії” повністю суперечать незалежним джерелам.

Послухаємо професора О. О. Шахматова: “…Ми маємо тут придумані літописні дати, придумані саме для того, щоб утиснути літописну розповідь у хронологічну мережу. Роки ці виявляються й недостовірними: так розгром Святославом Козар і похід на племена, які мешкали на північній частині Кавказу, за арабським джерелом, відбулися в 358 році мусульманської ери, що відповідає 968—969 рокам християнської і 6476—6477 рокам від (створення світу): початковий звод відніс ці події до 6479 (965) року; поїздка Ольги в Цареград, віднесена літописцем де 6463 року, насправді відбулася в 6466” [35, с. 720].

Як і у всіх своїх роботах, учений О. О. Шахматов списав помилки і відверту брехню на літописців. Визнавши в тексті “Повісті минулих літ” вимисел і вставки, він повинен був давати пояснення. А вказати на прямих фальсифікаторів йому, природно, ніхто не дозволяв. Тому, визнаючи величезну кількість вставок і відвертої брехні в “загально-російських літописних зводах”, майже всі російські (та й українські) історики бояться говорити правду, коли подібну компіляцію літописів було проведено. Ідуть шляхом найменшого опору: найлегше списати провину на літописців XII—XV століть. При цьому — безіменних. Але ж літописці тих далеких часів безпосередньо не були зацікавлені в подібній компіляції.

Однак повернімося до в’ятичів. Ще раз нагадаю: прямого шляху з Києва до Оки, через Чернігів, не існувало в X столітті. Та й пізніше. Ми ще поговоримо про це.

Де ж у X столітті жили хазари, на яких ходив війною київський князь Святослав?

“Козари займали простір між Доном і Волгою; їхнє головне місто Ітиль стояло в усті Волги, що за містом і сама називалася цим ім’ям: утім. Араби називали її Казарською рікою, а Каспійське море — Казарським морем. Інше місто Козар. узяте Святославом і ним, очевидно, зруйноване, стояло на лівому березі Дону біля Волзько-Донського волока… Таким чином, вказівка на Волгу в повідомленні (у літописі. — В. Б.) про похід на Козар цілком доречна” [35, с. 721].

Ми ще раз переконалися, що ходити в пониззя Волги через Оку не було сенсу. Однак саме ця ідейка — пов’язати Воліу з Окою, тим паче, що в людській свідомості ріки асоціюються із чимось єдиним, цільним, — і наштовхнула катерининську “Комісію” на фальшування. Цією неправдою вона практично пов’язувала всю фінську землю з великим Київським князівством — уже в X столітті.

Думка фальсифікаторів була проста до абсурду. А проте — не пройшла.

І знову звернімося до професора О.О. Шахматова: “У статті 6472 року, де описані успіхи Святослава, і в наступних статтях 6473 і 6474 років знаходимо низку недоречностей. Після слів “и посылаше к странам глаголя: хочу на вы ити”. читаємо під 6472 роком (964 р.): “И йде на Оку реку и на Волгу, и налезе Вятичи”. Отже, Святослав у першому ж поході порушує свій звичай попереджати ворога, супроти якого він вирушає. Зовсім випадкова зустріч його з В’ятичами; він і не бореться з ними, а лише довідується від них, що вони дають данину Казарам. Крім того, дивні слова “йде на Оку реку и на Волгу”. В’ятичі жили, за свідченнями, що походять із XII століття, на Оці; але навіщо ж було згадувати про Волгу, до якої ніколи не доходили в’ятицькі поселення? Подальше роз’ясняє нам, у чому справа; під 6473 роком читаємо: “Йде Святослав на Козары. слышавше же Козары изыдоша противу”. Значить, Святославів похід спрямований проти Козар, і, мабуть, він їх про це попередив (“слышавше же Козары”). Отже, Святослав ішов на Козар, що жили на Волзі, прямим шляхом… Звідси висновок: В’ятичі в часи Святослава… Жили в Південно-Східній Росії, де-небудь біля Дону” [32, с. 118—119].

До такого несподіваного висновку прийшов професор, аби тільки не згадувати про роботу катерининської “Комісії”. Однак йому вистачило мужності сказати: “Через це ми рішуче схиляємося до думки, що наявний літописний текст значно зіпсований”. І ще учений заявив: ‘Таку ж вставку років, що порушила первісну цілісність розповіді, бачимо і в повідомленні про походи Святослава” [35, с. 119].

Отже, фальсифікація тексту підтверджена, хоча і в завуальованому, припудреному варіанті. Однак у літописному тексті є й цілком відверта фальсифікація, помітна неозброєним оком. І професор про це говорить. На сторінці 123-й книги “Розвідки” [32] О. О. Шахматова князь Святослав звертається до своєї дружини з такими словами перед битвою із греками: “да не посрамим земле русские, но ляжем костьми, мертвий бо срама не имам.

Слова, природно, узяті із “Повісті минулих літ”. Ось чому дослідник доходить серйозного висновоку: “Мимоволі народжується підозра щодо того, чи не переписані вони (ці слова. — В. Б.) з якогось письмового джерела (наступних часів. — В. Б.)1’.

Ми повинні розуміти: подібне політичне словоблудство могло з’явитися в тексті не раніше від появи самої Російської імперії, тобто не раніше XVIII століття. Такі байки і міфи знаходимо в спотвореному катерининською “Комісією” тексті “Повісті минулих літ”. Що важливо — навіть російські професори змушені були якимось чином реагувати на подібну облуду.

Отже, князь Святослав, як довів професор О. О. Шахматов, не здійснював походів ні на Оку, ні в землі майбутньої Московії. Тобто на 972 рік, час загибелі князя Святослава, фінські землі мері, мурами, мещери й весі не були підкорені й не входили до Київської держави. Ситуація настільки очевидна, що не викликає сумнівів.

Той же професор 0.0. Шахматов визнав ще один дуже цінний факт, який повсюдно зустрічається в так званих “загальноросійських літописних зводах”. Читаємо: “Пізніші зводи (після Лаврентіївського. — В. Б.) подають нові виправлення досліджуваного тексту. Так, в Єрмолаєвсь-кому списку так званого Іпатіївського літопису читаємо під 6472 роком: “и йде на ону реку на Волгу и налезе Вятичи”. З кожним наступним “загальноросійським літописним зводом” “удосконалювався” текст, уточнювалися деталі, обчищалася очевидна брехня.

До речі, що особливо цікаво: Єрмолаєвський літописний список так званого Іпатіївського літопису “знайшов” особисто професор О. О. Шахматов на початку XX століття. Маємо звичайний російський (укотре вже!!!) анекдот. Доводиться лише здогадуватися: де історична вірогідність, а де — звичайне московське шулерство. По-іншому-бо й сказати не можна.

Отже, у 972 році на князівський престол у Києві сів старший син Святослава — Ярополк. Князь Ярополк Святославович княжив до 980 року. Свої зусилля спрямовував пере-важно на збереження великокнязівського престолу, тому що на Київ зазіхали його молодші брати — Олег і Володимир. Між братами велася постійна боротьба. У 977 році загинув Олег, який правив у древлянській землі. Відтоді древлянська земля увійшла в підпорядкування великого Київського князя. У 980 році Ярополк військовою силою захопив Новгород. Однак молодший брат Володимир його підло вбив. Ще раз звертаю увагу: навіть Новгород ставав київським володінням тільки після підкорення його силою. І тоді, коли правила княгиня Ольга, і тоді, коли княжив князь Ярополк. Добровільне ярмо на шию народ не натягав. Подібна істина не повинна вимагати доказів.

Володимир Святославович, який згодом одержав титул — Великий, княжив у Києві з 980 до 1015 року. Тридцять п’ять років! Саме за його правління слов’янські племена Київського князівства прийняли християнство. У Києві з’явився первосвященик. Християнська релігія офіційно й примусово, на чому конче необхідно наголосити — примусово, — почала насаджуватися серед слов’ян. Князь у насадженні релігії був кровно зацікавлений. Адже розрізнені язичницькі племена підпадали під централізовану як церковну, так і князівську владу. Це зовсім інша розмова: яку дещицю свободи зуміли кожне плем’я і кожне поселення (місто) зберегти за собою.

Церква проникала в душу людини й вела облік кожного, хто входив у її лоно.

У літописах збереглися матеріали, як новгородці повставали проти нової релігії та як князівська дружина жорстоко придушувала опір. Так було в кожній землі, з кожним плем’ям. Тут брехливі сказання про добровільне прийняття християнства недоречні. Хоча, природно, були й випадки добровільного прийняття. Але вони були винятком.

Отже, прочитаємо про новгородські події: “992 року за Михайлового наступника митрополита (Київського) Леонтія, єпископ Іоанн, призначений у Новгород, прийшовши туди, повинен був ще раз трощити ідолів і розоряти требища… Водохрещення руського світу проходило не так добровільно й розчулено, як можна уявити з Сильвестрового літопису. Разом із мирними пастирями зі словесної череди ходили й зовсім інші проповідники: Добриня. дядько Володимирів, і Путята, Володимирів тисяцький, а з ними була ратна сила. Де не задовольняли пастирські вмовляння, там уживалися більш плотські засоби. У такий спосіб вони хрестили в різних землях слов’яно-руського світу народ, де сотнями, де тисячами — як де трапиться. Невірні люди й журилися, і нарікали, та не було чого робити: не сміли опиратися ратній силі. Первісне військо проповідників було, звичайно, із Києва, але потім у кожній землі вербували в нього новохрещен-ців, і в такий спосіб збільшувалася сила… Тому проповідники надягали всім хрещеним на шию хрестики.. Корилися новгородці — нікуди було подітися; обмилися у воді, хрестики надягли, але в душі надовго залишалися принаймні не християнами, якщо не зовсім язичниками. Згадуючи відтак насильне хрещення, довго дорікали новгородцям і з насмішкою говорили їм: “Путята вас хрестив мечем, а Добриня вогнем” [40, с. 33—35].

Я не подав оповідь про те, як випалювали язичників у Новгороді і як відтинали їм голови. Сотнями! У такий спосіб християнство насаджувалося повсюдно.

Може виникнути закономірне запитання: чому автор приділив так багато уваги цьому аспектові?

Відповідь стратегічно важлива. Кожен читач мав би зрозуміти: із прийняттям християнства у Великому Київському князівстві докорінно змінилися дії князя. Якщо раніше князь, ідучи в похід, мав на меті вчинити грабіж у чужій землі або накласти на неї данину, то з прийняттям християнства головним завданням князя стало: залучити переможених до християнської віри і підкорити їх Київській митрополії, тобто — собі. Починаючи з кінця X століття, кожного київського князя в поході супроводжував священик високого ранґу (єпископ). Це аксіома! І будь-які підкорені селища (або племена) одразу залучалися до християнської релігії.

Ми бачили, з якою жорстокістю насаджувалося християнство в новгородській землі. Тому не варто сумніватися в тому що з не меншою жорстокістю й ретельністю воно мусило було насаджуватися серед фінських племен.

Із XI століття облуда, запущена катерининською “Комісією” в “загальноросійські літописні зводи”, стає більш помітною і відчутною. Князь уже не міг, опинившись в язичницькій землі, не займатися релігійними справами.

Якщо в IX столітті Синеуса (словесно) можна було “посадити” на землі Весі, то з кінця X століття подібне “призначення” перетворювалося на анекдот. Князь-хрис-тиянин міг вирушити в язичницьку землю тільки разом із єпископом і з місією поширення християнської релігії серед тубільців. Інакше князь-християнин сам навертався до язичництва.

Навіть експедиція Яна Вишатича в “Мерянську землю” 1071 року мала у своєму складі священика. І неспроста волхви вбили саме священика! Але про те поговоримо пізніше.

Починаючи з XI століття, необхідно розглядати будь-яку появу київського удільного князя в язичницькій землі у взаємозв’язку з християнським фактором і з утвердженням на тій землі релігії та церкви. Своїми діями князь Володимир Великий значно допоміг нашій справі спростування московської брехні про слов’янське походження Московії та входження її до складу Великого Київського князівства.

Отже, розглянемо князювання Володимира Великого після 988 року, тобто після прийняття Великим Київським князівством християнства. У князя Володимира було 12 синів. Однак “загальноросійські літописні зводи” чомусь повідали нам під 988 роком про виділення уділів лише чотирьом. І що цікаво: не по старшинству, а — врозкид.

Читаємо літопис: “…посади убо сего оканьнааго Свя-тополка в княжении Пинске, а Ярослава Новгороде, а Бориса Ростове, а Біеба Моуроме”. Про інших синів князя — мовчок: мовляв, знав літописець, де сиділи князі, але не вважав за потрібне говорити про те.

Виникає також запитання: як фінська мова стала рідною київським князям, або якою мовою вони спілкувалися в “Мерянській землі”? Адже літопис писався в ті часи, коли в тій землі жив фінський етнос. І тут хочу нагадати ще кілька парадоксів: навіть ріка Волхов — питомо фінська назва. АІльмень-озеро в XII столітті ймснувалося фінськими словами — Мойско-озсро. І це в землі слов’ян!

На початку XV століття Великий Новгород і Псков відвідав лицар Гільбер де Ланноа, котрий зафіксував, що ріки, на яких розташовувався Псков, навіть у той час мали фінські назви “Моеда і Плеско”, а назва “Велика”, безсумнівно, є переклад… з фінського або латиського наріччя” [44, с. 1—20].

Тобто сама згадка фінських назв міст — князівських столиць — є цілковитим абсурдом для “князя-слов’япина”. Ці вставки могли з’явитися в літописі значно пізніше. А оповідання про вбивство Бориса і Іліба геть сфальсифіковане. У тому проглядається далекоглядна мета.

Пропоную спершу відновити в пам’яті далекі події. Отже, згідно з “літописним сказанням”, князь Володимир 988 року нібито направив княжити в Ростов — Бориса, а в Муром — Бііба. В літописі, як не дивно, геть-чисто відсутні пояснення, як племена меря і мурома опинилися в складі Київського князівства. Але ще більш дивним виглядає відсутність літописних згадок про прийняття християнства тими землями 988 року. Ми ж пам’ятаємо, як насаджувалося християнство в новгородській землі!

У результаті аналізу виходить, що сини князя Володимира — Борис і Бііб — до 1015 року (рік їхньої загибелі) були язичниками. Тому що в так званій ростовсько-суздальській землі, як ми побачимо надалі, перші священики з’явилися лише наприкінці XI століття. Такий анекдот “спливає” від запущеного “доважку брехні”.

Згідно з тим же “літописним сказанням”, старший брат Бориса і Пііба — Святополк, бажаючи захопити київський престол після вмираючого батька, послав до молодших братів гінців і по дорозі, коли ті добиралися до Києва, убив їх. Весь анекдот великоросійської літописної неправди полягає в тому, що сини Володимира Борис і Шб не були в роду старшими, а отже, не могли бути претендентами на великокнязівський престол. Відчуваєте весь комізм ситуації — старші брати залишилися живі, а молодших Святополк злякався?!

Секрет цього “убивства” — доволі простий: князі Борис і Пііб — перші, які правили нібито в “колисці великоросів”, котрих “літописне сказання” згадало поіменно. Ось чому знадобилися вимисли: перші князі “великоросів” — перші святі московської землі. Для подібної “величі” брехати доводилося фундаментально. Усе наскрізь шито білими нитками!

Як виявилось, у цьому “літописному сказанні” повністю не погоджено описові й фактологічні дані. Послухаємо:

“Питання, звідки йшов Огіб на виклик свого брата Святополка, де він був при смерті батька? Судячи зі статті 6496 (988) року, Пііб сидів у Муромі… Але навіщо ж Пііб вирушає з Мурома по Волзі на конях?.. Для чого йому було два рази переправлятися через Волгу?.. Отже, доходимо висновку, що й у розповіді про вбивство Пііба в літописному сказанні, котре дійшло до нас, є вставки супроти первісної редакції” [32, с. 80].

Професор О. О. Шахматов ніколи б не досяг вершин у російській історичній науці, якби всі ці брудні маніпуляції зі “вставками” приписав авторам подібних .дій. Як було заведено у всіх російських істориків, професор подібні дії відносив до гріхів “древніх літописців”. Мовляв, це вони, невідомі, переписуючи матеріал, вносили відсебеньки. Найчастіше —- дурниці й вигадки.

І щоб повніше розкрити дурниці “князювання Пііба в Муромі”, подамо напрочуд цікавий розрахунок, виконаний професором Н. В. Шляховим у процесі аналізу путі в Київ, яку нібито здолав князь:

“Н. В. Шляхов припускав, що Вііб ішов не з Мурома, а з Ростова (погляньте, як просто: захотів — і припускав. — В. Б.)… Цікавий поданий цим дослідником розрахунок, з якого випливає, що протягом 42 днів послам Святополка і Вііба доводилося долати по 46 верст на день (якщо Епіб сидів у Ростові) або по… 60 верст (якщо він сидів у Муромі). Але, крім того, Н. В. Шляхов відзначає неясність тієї обставини, навіщо Пііб потрапив в Отмичі (село в усті 1ї>ми)… Отмичі розташовані на лівому березі Волги. “Чи не йшов він із Білоозера? Але тоді шлях подовжувався ще на 2677 верст” [32. с. 77].

Починаючи з петровських часів, російська верста становила 1,0668 км. Тобто Птіб і посли Святополка 42 доби скакали по глухій тайзі без підмінних коней по 65 кілометрів на добу (шлях із Мурома). Навіть степовикам хана Батия по гладкому вільному степу, постійно змінюючи на “ямах” коней, важко було досягти подібної швидкості упродовж 42 діб. Але “великороси”, виявляється, все могли. Як і сьогодні. Папір усе терпів. Терпить і понині.

Однак іноді й О. О. Шахматов набирався мужності й спростовував очевидну неправду. Послухаємо висновок професора:

“Отже, повідомлення про смерть Володимира, як воно викладене в літописному сказанні, що дійшло до нас, веде нас до рішучого твердження, що перед нами перекручений текст” [32, с. 74].

Чудової Нарешті професор О. О. Шахматов добився істини. І далі він говорить цілковиту правду:

“Нестор повідомляє, що Пііб був при батькові, але після смерті останнього (1015 рік) утік із Києва, побоюючись Святополка. Літопис говорить, що Борис одержав у долю Ростов, Нестор замість Ростова називає Володимир (нехай читач не плутає — мова йде про Володимир-Волинський. — В. Б.), Літопис стверджує, що Піібовим уділом був Муром, Нестор подає все це так, що малолітній Вііб зовсім не був посаджений батьком на уділ. Важко припустити, щоб Нестор навмисне зіпсував літописне сказання” (32, с. 64—65].

Отже, професор О.О. Шахматов у властивому йому стилі довів, що й князь Київський Володимир Великий ніякого стосунку до ростовсько-суздальської землі не мав. А вимисли про призначення у фінську землю в 988 році його синів Бориса і Бііба — неправда пізніших часів. Професор узяв під особистий захист великого Нестора, підтвердивши, що давній літописець до фальсифікації літопису не мав жодного стосунку. Він, щоправда, не повідомив, хто й коли вніс зміни до київського літопису. Скоріше за все, подібне говорити було не можна.

Учений установив і подав неспотворений текст про призначення на уділ Бориса в 988 році: “…паче посла и потом отец, и на область Владимер, юже ему дасть, а святого Біеба оу себе остави (як малолітнього. — В. Б.)”. Такі “загальноросійські літописні зводи” витворила знаменита катерининська “Комісія”.

Що цікаво, переважна більшість російських і українських істориків згодні з наявністю “вставок” у давніх літописах. Однак затято пручаються доказам, що подібна компіляція виконана в XVIII столітті. Зрозуміло — неправда в київські літописи почала проникати значно раніше. Катерининська ж “Комісія” завершила процес компіляції. І внесла найбільш відповідальну лепту в питання фальсифікації історії Московії. Не будемо зупинятися на деталях.

Ми маємо розуміти: давні автори не могли спотворити текст Несторового літопису. Вони в тому не були зацікавлені й навіть не відали, як і в якому напрямку його спотворювати. Оригінали літописів були достовірній чисті, як сльоза, через що їх і вилучили з України-Русі, й вони зникли в столицях Російської імперії. Усі до одного!

Отже, настало XI століття, а так звана ростовсько-суздальська земля ще жодного дня не входила до складу Великого Київського князівства. І в цьому випадку, як то кажуть, нічого не зробиш.

Наприкінці розділу розповім напрочуд цікавий, на мій погляд, випадок, що трапився в 1991 році, коли в судомах і в крові валилася російська більшовицька імперія. Якось я був присутній на зустрічі з російським істориком, демократично налаштованою людиною. Не буду вказувати прізвище вченого, адже дотепер живі й здорові багато учасників тієї бесіди, серед них— мої друзі.

Після лекції професора тривала відверта бесіда про фальсифікацію російської історії. Учений не заперечував наявності таких фактів. Однак намагався відвести розмову від цієї теми. На мою пропозицію про необхідність проведення незалежної європейської експертизи паперу, чорнила, графіки й т. д. “загальноросійських літописних зводів”, щоб переконатися, що вони походять із катеринин-ських часів, професор оторопів.

На початку розмови я заявив йому, що є українцем і твердо впевнений, що Московія поцупила історію України-Русі. Професор особливо не заперечував, заявивши, що подібне у світовій історії зустрічається на кожному кроці. Але моя пропозиція про експертизу його шокувала. Відповів він не одразу, однак у стилі, якого я не чекав від демократа:

— Ніколи не розумів, чому наша російська влада так ненавиділа хохлів і завжди засилала їх на Соловки, у Сибір, у Магадан. Тепер, здається, починаю розуміти.

Він посміхався на весь рот.

А мені стало соромно за чергового російського шовініста. Відповів спокійно:

— Ви помиляєтеся, професоре. Російська влада ненавиділа й знищувала — українців! Хохли ж завжди знаходили спільну мову з кацапами.

На тому й розійшлися.

Російський шовінізм ще довго буде труїти душу російському інтелігентові.

Нарешті перед нашим зором у всьому своєму різномаїтті постає XI століття. Століття найбільшого розквіту і величі Великого Київського князівства! Однак ми не будемо досліджувати матеріал, який підтверджує концепцію величі давньої Київської держави. Про це подбали сотні істориків (і не лише істориків) різних країн і континентів. Повернімося до дослідження нашої теми: чи входила так звана ростовсько-суздальська земля в XI столітті до складу великої Київської держави, чи був у тій землі князь із роду Рюриковичів і чи й далі проживав фінський етнос на своїй споконвічній землі в межиріччі Оки і Волги в XI столітті?

Із попереднього розділу відомо, що переміщення в XI столітті князя на периферію без супроводу єпископгі і без насадження в тій землі християнства не може свідчити про залучення землі до складу Великого Київського князівства. Починаючи з XI століття, процес розширення київських володінь міг відбуватися лише за спільної дії князя і церкви. Цілком зрозуміло, що цю аксіому знали й фальсифікатори російської історії. Тому що практично всі “загальноросійські літописні зводи”, починаючи з XI століття, подають відомості про супроводження князя у поході священиком.

Пропоную простежити процес початку колонізації “Мерянської землі” християнською релігією. Першими самостійними єпископами, що начебто побували в ростовській землі, були згадані греки Феодор та Іларіон, що нібито супроводжували в Ростов і Муром синів Володимира Великого — Бориса і Пііба — у знаменитому 988 році. Завдяки працям професора О. О. Шахматова, ми переконалися, що Борис і Пііб у 988 році й пізніше не княжили в країні Моксель, або, для читача простіше, — у так званій ростовсько-суздальській землі.

Однак оскільки подібна облуда існує в московській історичній науці, поглянемо на неї більш пильно.

Никоновський “загальноросійський літописний звод” повідомляє, що обидва єпископи, нічого не зробивши в тій землі, з неї втекли: “Феодор и Иларион… избегоша нетерпяще неверия и досаждения людей”. Це згадування цінне тим, що засвідчило проживання корінного фінського етносу в межиріччі Оки і Волги в 988 році. Тому що “волхвы возмущали чадь”. І друге, що засвідчив факт втечі єпископів із мерянської землі: відсутність князівської влади в тій землі. Князь-християнин не дозволив би підданим вигнати зі своїх володінь єпископів, ним запрошених.

Маємо черговий прокол у московській історичній науці. Той період (XI століття) ” загальноросійських літописних зводів” особливо наповнений очевидними абсурдами. Подам лише два із них, найбільш відвертих. Читачі зможуть переконатися, якому воістину титанічному фальшуванню піддалася московська історія, щоб бути пов’язаною з історією Київського князівства.

Перший абсурд.

Вихваляючи Юрія Довгорукого і його зусилля зі створення “Московської держави”, відомий історик М. П. Ного-дін, спираючись на “російські літописи”, стверджував у своїх “Дослідженнях, зауваженнях і лекціях”: “Юрій (Довгорукий. — В. Б.) був у Ростовській (землі).. .1096 року, судячи з листа Мономаха до Олега Святославовича” [9, с. 72].

Як стверджував російський професор, князь не просто відвідав ростовську землю — він “управляв і володів своєю вотчиною”. Весь парадокс подібного “володіння” полягає в тому, що Юрію Довгорукому в 1096 році було від 2 до 5 років. Можливо навіть, що до 1096 року він зовсім не народився. Маємо прямо-таки кричущий випадок московської історичної халтури. 1 насаджував подібну московську історичну халтуру не звичайний росіянин, а професор російської історії. Тут, як кажуть, далі йти нікуди. Тупик маразму.

Попитаємо ВРЕ (третє видання, т. ЗО, с. 413): “Юрій Довгорукий (народився) в 90-х роках XI століття — помер 15.5.1157 р.”. Точний рік народження Юрія Довгорукого невідомий. Як невідомий точний рік народження Олександра, так званого Невського, і багатьох інших, де московській історії подібні дати знати невигідно. Що цікаво: відсунути рік народження Юрія Довгорукого, скажімо, на 80-ті роки не дозволяє серйозна заковика — рік народження його сина Всеволода Велике Гніздо — 1154-й: “Всеволод Велике Пгіздо (народився) 1154 року — помер у 1212 р., великий князь Володимирський, син Юрія Довгорукого” [ 16, т. 5, с. 442).

Якщо Юрій Довгорукий народився в 1090—1091 роках, то його син Всеволод народився в 64-літнього старця. Це при тому, що в X—XII століттях тривалість життя чолові ків, як правило, не перевищувала 40 років. Але й указати дату народження Юрія Довгорукого пізніше “90-х років” не дозволяє інше свідчення: рік народження першого сина Юрія — Андрія, так званого Боголюбського — 1111-й. Послухайте: “Андрій Боголюбський (народився) близько 1111 року- номеру 1 174 році, князь Володимире-Суздальський із 1157 р.. син Юрія Довгорукого” (16, т. 2. с. 19).

Тобто син Андрій народився в 19—20-літнього Юрія Довгорукого. Хоч сяк. а хоч так — на межі людських можливостей. Куди не кинь — то все клин. Так, на винятках із правил і на домислах, побудувала Московія свою історичну міфологію.

Що ж стосується Юрія Довгорукого, його анекдотичного відвідування “Ростовської (землі) в 1096 році”, то, як бачимо, стверджувати подібне — принаймні дивно. Щоб не сказати — нерозумно.

Другий абсурд.

Ще більший вимисел подається в інших “загально-російських літописних зводах”. У них мова йде про те. нібито Київська митрополія наприкінці XI століття переїхала в ростовсько-суздальську землю. “Під 1096 р. літопис згадує в Суздалі “двір і монастир” митрополичий і “церковь св. Дмитрия, юже бе дал Ефрем митрополит и с селы”. І ще: “Ефрем митрополит бе бо прежде в Переславле митрополья” (9, с. 94].

У “літопису” навіть повне ім’я митрополита подається як “Єфрем Переславський”. Ось так, шановні читачі, “митрополит Єфрем” ще в 1096 році перемістив митрополію чи то в “Суждаль”, чи то в “Переславль”. Московське бажання величі ще з далеких часів під час включення “вставок” у “загальноросійські літописні зводи” досягало маразму. Навіть російські історики подібні “свідчення старовини” намагалися замовчувати та обходити їх стороною.

Не будемо зайвий раз вказувати на культурну відсталість “Мерської землі” того часу, коли “побут Мері нічим не відрізнявся від стану взагалі дикого племені’.

Через це кожне слово “загальноросійського літописного зводу”, кожен факт, ним поданий, повинні бути піддані глибокому аналізу й ретельній перевірці. А всі відвідування Рюриковичами ростовсько-суздальської землі з 1015 до 1137 року є радите вигадками, ніж історичними фактами. Навіть російські професори змушені були, хоча б мимохідь, писати про це. Послухайте:

“Протягом усього цього тривалого часу, від Олега до Юрія Довгорукого, — жоден із князів не живе подовгу в далекій Ростовській області. Всі вони є там гостями, 1 то нечастими” [9, с. 71].

Тому розглядати кожну вигадану поїздку князя в країну Моксель нема рації. Вони настільки суперечливі за мотивами й діями, за описами і часом, що не піддаються поясненню й звичайній людській логіці. Пропоную подібне зробити молодому незалежному вченому і запевняю його, що, зіставивши всі факти, він не витратить даремно часу, набере багато матеріалу не на одну дисертацію. Адже ця тема в московській історії була забороненою стежкою для кожної людини.

Я ж, як обіцяв раніше, розгляну процес появи так званого Ростовсько-Суздальського князівства спільним зусиллям православної церкви і князів. При цьому простежимо: чи був у період дослідження в тій землі князь і чи існувала там князівська влада взагалі.

Не покладатимемося на вигадану історичну “балаканину”. Тому що, як побачимо, до середини XII століття так звана ростовсько-суздальська земля, а вірніше — країна Моксель, не мала ніяких державних зв’язків із Великим Київським князівством.

Згідно з дослідженнями Чернігівського архієпископа Філарета, першим історично достовірним єпископом, який відправився в ростовську землю (саме!!!) до мерян, був грек Леонтій, родом із Константинополя. Скоріше за все. єпископ Леонтій. згодом оголошений святим православної церкви, був у підпорядкуванні Київської митрополії. Хоча не виключено, що його спрямував у далекі мерянські землі сам Всесвітній Патріарх. А Київській митрополії лише пропонувалося надавати підтримку єпископові у справі збільшення “Божої череди”.

Читаємо російського професора Д. О. Корсакова, його книгу “Меря й Ростовське князівство”, виданої в імперії 1872 року:

“За даними преосв. Філарета Чернігівського, просвітительська діяльність Леонтія в Ростовській землі належить до другої половини XI в. Святий Леонтій застав у своїй віддаленій єпархії язичників затятих 1 диких. (Ми про це постійно нагадуємо. — В. Б.) Князя тоді там не було, і Леонтій повинен був боротися з язичництвом тільки моральними засобами. Проповідь його не лише не мала успіху, а й збудила повстання язичників. Вони обсипали Леонтія лайкою, били його й, нарешті, вигнали з Ростова… Поселившись неподалік від міста, біля струмка Брутовщини, у невеликій келії, Леонтій побудував біля неї дерев’яну церкву й, бачачи затятість до язичництва тубільців, зважився впливати на юне покоління. Він зазивав до себе дітей, годував їх і пестив; діти ходили до нього охоче в келію, а він учив їх християнській вірі та хрестив… Знову обурилися язичники. Юрба їх з кийками і зброєю рушила.., щоб убити або вигнати Леонтія… Християнству ще не час був вос-торжествувати тут над язичництвом, до якого була дуже прив’язана “заблудшая Чудь”, як мовиться в Никоновсь-кому літопису. Леонтій помер мученицькою смертю. Преосвященний Філарет гадає, що вбивство св. Леонтія сталося 1073 року” [9, с. 87—88].

Лише в 1073 році, згідно з дослідженням архієпископа Чернігівського Філарета, вперше в ростовській землі з’явився єпископ-грек Леонтій і спробував проповідувати християнство серед фінського етносу. В ростовській землі 1073 року він не знайшов ні єдиного християнина, який би його підтримав. Укотре серед безсумнівних фактів історії знаходимо незаперечні докази:

1. До 1073 року на території мерянської землі не помічено присутності слов’ян. Усі язичники, що повстали проти Леонтія, належали до "заблудлої чуді". Фінський етнос ростовсько-суздальської землі християнську релігію до кінця XI століття не сприймав.

2. До 1073 року на території ростовсько-суздальської землі не було князя Рюриковича. Навіть більше того — на тій землі була відсутня будь-яка князівська адміністрація. Тому що по ста роках християнства в Києві серед Рюриковичів не існувало кпязів-нехристів.

3. Усс це, та логіка подій 1073 року в мерянській землі приводять до висновку: на період 1073 року так звана ростовсько-суздальська земля не входила — і не могла входити — до складу єдиного Великого Київського князівства. Усі вигадки про входження країни Моксель (ростовсько-суздальської землі) до Київської держави з 882 до 1073 року суперечать елементарній людській логіці і є звичайними російськими вимислами, або, як говорив М. М. Карамзін, — "доважком брехні, яким так наповнена історія". Особливо — московська. Нагадаю: про боротьбу мерян із першими представниками християнської проповіді говорили й класики російської історії. Ось слова академіка В. Ключевського:

“Сліди цієї релігійної боротьби зустрічаються у двох стародавніх житіях древніх… святих, що належать до другої половини XI ст., єпископа Леонтія та архімандрита Авраамія (Ростовського. — В. Б.): із житія першого, ростовці затято протистояли християнству, прогнали двох перших єпископів Феодора та Іларіона й умертвили третього — Леонтія” [8, с. 43].

Ми вже говорили про всіх трьох. Цікавий життєвий шлях нового героя — Авраамія Ростовського — пояснює процес започаткуання прийняття християнства фінським етносом. Зокрема — мерянами. Пізніші “Житія російських святих” змішують Авраамія Ростовського з Авраамієм Чухломським, подвижником XVI ст.” [9, с. 92].

Однак плутати не варто. І меря, і мордва, і чухлома, кожне із цих фінських племен у свій час мало свого, по суті, першого носія християнства — Авраамія. Служіння Богу Авраамія Ростовського відбувалося, скоріше за все, у 1080—1120 роках. Цілком імовірно, що він був одним із тих діток-мерян, яких навчав грамоті й хрестив єпископ Леонтій. Тобто, якщо виходити з логіки подій, які відбувалися в мерянській землі в другій половині XI століття, то Авраамій Ростовський народився орієнтовно в 1062—1065 роках. Підтвердження тому — слова професора Д. О. Корсакова; “Авраамій був засновником, призвідником Монастирської колонізації… Святий Авраамій був тубілець, місцевий житель Ростовської області. Він навчений був… грамоті і з юних літ виказував схильність до самоти, до споглядального життя. Залишивши рідний дім, він пішов до лісу і побудував собі біля озера Неро (!) відокремлену хатину… Леонтій заманював до себе дітей язичників ласкою та пригощаннями. Авраамій учить їх 212

грамоті… Авраамій засновує монастир… Тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах, піддаючись небезпеці з боку язичників, переслідуваний наклепом і заздрістю” (9, с. 93—94].

“Язичники не раз збиралися пограбувати й спалити монастир Авраамія, але він енергійно йшов своїм апостольським шляхом… Він ревно проповідував Християнство… Святий Авраамій, як і святий Леонтій, намагався насамперед діяти на язичницьких юнаків. Він учив дітей грамоті й хрестив їх. Багато хто з учнів Авраамія постригся в ченці в його монастир…” [9, с. 93].

Саме з мерянина Авраамія починає зароджуватися християнство серед племені меря. Сторонні єпископи лише кинули християнську іскру в мерянське середовище, а саму християнську релігію поширили серед фінського етносу не сторонні слов’яни, а саме мерянське населення. Довгою та завзятою працею. Вочевидь, до XII століття серед фінських племен відбувалося розшарування суспільства на бідних і багатих, на сильних і слабких. І звичайно, християнська релігія в першу чергу підбирала слабких духом і бідних, які шукали в новій релігії захисту і порятунку.

Як розповідає збірник “Житія святих Ростовської землі”, після вбивства єпископа Леонтія кілька років представників церкви не було. Другим владикою, який з’явився в середовищі мерян, був єпископ Ісайя, що також став святим Російської православної церкви. “Він знайшов у Ростові людей “новохрещених” (єпископом Леонтієм. — В. Б.) і ретельно взявся за свій апостольський подвиг, “напоюючи нетвердих у вірі, як новонасаджений виноград, своїм ученням”, — мовить його житіє” [9, с. 92].

Найімовірніше, знаменитий мерянин Авраамій Ростовський став тим “новохрещеним”, якого серед деяких інших “знайшов” новий єпископ, і був першим учнем єпископа. Саме від Ісайї Авраамій перейняв церковний досвід і релігійні обряди.

Разом вони заклали в лісі монастир, куди заманювали мерянських дітей. Після смерті Ісайї (очевидно, він теж був убитий) у 90-му році на чолі християнського життя меряясь кої землі залишився архімандрит Авраамій. До речі, зверніть увагу: єпископ ісайя не міг висвятити Авраамія в сан вище архімандрита. Тому не одержав Авраамій Ростовський єпископського сану. А далі, як уже мовилося, довгих “тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах”.

Що цікаво: ні російська історія, ні “Житія святих Ростовської землі” не знають більше єпископів, які б відвідали ростовсько-суздальську землю з 1090 до 1150 року. Жодного — за довгих 60 років! Більше півстоліття! Лише за Юрія Довгорукого в країні Моксель з’явився єпископ.

Церква, утративши з двома першими єпископами людей, на довгі роки припинила свою місію із залучення фінських племен у християнство. Як видно, результати діяльності єпископів Леонтія та Ісайі не виправдали витрат церкви, ні матеріальних, ні моральних. Необхідно розуміти: кожного єпископа, який вирушав у мерянську землю, супроводжувало кілька рядових священиків і обслуга. Всі вони, скоріше за все, розділили долю єпископів.

Подумайте, шановні читачі: якби ростовсько-суздаль-ска земля наприкінці XI століття була частиною єдиної Київської держави з єдиною Київською митрополією, — залишили б держава і митрополія частину своєї землі та частину свого народу на довгі 60 років без управління і релігійного піклування? Цілковитий абсурд! Позаяк Київська держава на той час була в зеніті сили і слави.

Подібні абсурди супроводжують московську історію повсюдно. “Доважки брехні” завжди вели до абсурду і облуди.

“Безпосереднього спадкоємця святого Ісайі в Ростові, окремого єпископа цієї землі після нього ми не бачимо… Юрій Довгорукий… У його час Християнство… утверджується в Ростовсько-Суздальській області. Сучасним йому єпископом цієї області є Нестор” [9, с. 94].

Таку справжню картину мерянської землі, піддавши комплексному аналізу безсумнівні факти і події протягом XI століття, спостерігає незалежний експерт.

Пропоную зафіксувати факти, які засвідчили відсутність у мерянській землі князівської влади, починаючи зі знаменитого 988 року до не менш знаменитого 1137 року. Отже:

988 рік. — Під ту пору, згідно із “загальноросійським літописним зводом”, у Ростов і Муром нібито направилися князі Борис і Пііб. Як довів професор О. О. Шахматов, це твердження — звичайний вимисел російської історії, “вставка”-фальсифікація наступних часів. Давній київський літописець Нестор стверджував інше: Борис одержав престол від батька Володимира Великого у Володимирі-Волинському, а Бііб залишився при батькові, як малолітній. Вигадка про Бориса і Бгіба — фальшивка російської історії в частині, яка стосується князювання в мерянській і муромській землях.

1024 рік. — У ростовській землі того року лютував голод. Князя в тій землі не було, князівської влади — також. Як свідчить Російський Енциклопедичний словник (випуск 1891 року, т. IV-А, с. 898), саме Булгарська держава 1024 року рятувала мерян від голоду. Подібні свідчення є також і в татарських (булгарських) джерелах.

1071 рік. —У ростовсько-суздальській землі того року з невеликою дружиною перебував новгородець Ян Виша-тич. Нібито збирав данину для Новгорода. Князівської влади в землі не існувало. Що цікаво: християнської релігії серед фінських племен не помічено. Священика, який був серед дружинників, меряпи-язичники вбили. Населення ставилося до прибульців вороже.

1073 рік. — Того року, згідно зі збірником “Житія святих Ростовської області”, меряни (“заблукайа чудь”) убили єпископа Леонтія. Ні князя, ні князівської влади в ростовсько-суздальській землі не було. Християнська релігія місцевим населенням не сприймалася.

1096 рік. — Московські історики стверджують, ніби того року “у своїй вотчині” побував і “покняжив” Юрій Довгорукий. Чергова брехня російської історії: Юрію Довгорукому в 1096 році могло бути максимум 5 років. Можливо, що він на той час навіть ще й не народився.

Докладніше про це ми вели мову вище. Інших князів у 1096 році в межиріччі Оки та Волги (мерянська земля) не було, як і князівської влади.

1107 рік. — “У 1107 році в Ростовській області не було князя…”. “Під 1107(6615) роком у Ростовському літописці… читаємо: “приидоша Болгары… на Суждаль и обсту-пиша град, и много зла сотвориша, воююще села и погосты… Сущии же люди в городе не могуще противу их стояти, не сущу князю у них…” [9, с. 72].

Настало XII століття, а князів у ростовсько-суздальської землі “не сущу”.

1090—1120 роки. — Протягом цих тридцяти років у ростовсько-суздальській землі не було єпископа. Мерянин “святий Авраамій проводить свої дні в апостольських подвигах”. Саме Авраамій Ростовський, за відсутності князівської влади і єпископа, зберігав тридцять років у фінському середовищі іскру християнської релігії, навчав молодих мерянських отроків азам християнства. Так тривало до 1137 року, поки не прибув князь Юрій Довгорукий.

1125—1137 роки. — Як пише професор Д. О. Корсаков, “… у 1125 році бачимо Юрія в Києві на похороні Мономаха… Він залишається на постійне проживання в Городці, недалеко від Києва… у 1137 р. Юрій іде в Ростов” [9, с. 72].

Тобто з 1125 до 1137 року в ростовсько-суздальської землі князівської влади не існувало. Тому що, згідно з так званими “літописними зводами’1, та земля вже належала Юрію Довгорукому. А він чомусь сидьма сидів під Києвом.

Якщо пошукати в історичних матеріалах імперії, можна знайти ще не одне свідчення, яке підтверджує факт відсутності в мерянській землі князя і князівської влади в період із 988 до 1137 року. Однак і цих фактів цілком достатньо. Весь “доважок брехні”, що був запущений в “загальноросійські літописні зводи” катерининською “Комісією” (і не лише нею), мав головну стратегічну мету: з’єднати воєдино Велике Київське князівство з так званою ростовсько-суздальською землею та її етносом. Щоб дати “великоросам” право посягання на київську історичну спадщину Однак країна Моксель, на відміну від слов’ян, розвивалася та жила в IX—XII століттях за іншими законами і йшла у своєму розвитку окремим шляхом. Фінські племена країни Моксель до приходу князя Юрія Довгорукого в 1137 році в їхні землі зберегли своє історичне місце проживання, а представник племені меря Авраамій Ростовський став єдиним надійним фактором просування християнства в тому середовищі з 1090 до 1137 року Фінське середовище власними зусиллями майже 50 років живило й підтримувало християнську релігію. Тут байки російської історії про “слов’янське минуле” ростовсько-суздальської землі недоречні.

З приходом у ті землі дружини Юрія Довгорукого і нового єпископа Нестора релігія одержала підтримку і повільно, долаючи жорстокий опір, почала поширюватися. Слід гадати, що так званий Андрій Боголюбський, народжений від мерянки в мерянському середовищі, др християнської релігії ставився прохолодно, радите навіть байдуже. Тому що вигнав зі своєї мерянській землі всіх батькових дружинників — християн — і “сперся на молодих отроків”-мерян. А відтак війська князів у мерянській землі навіть наприкінці XII і на початку XIII століття складалися здебільшого з мерян-язичників. Згадайте Ліпицькі битви в мерянській землі 1177 і 1216 років, коли загиблих язичників ховали “купою”.

Повернімося, однак, до Юрія Довгорукого, у 1137 рік. Можна зрозуміти мотив, який відіграв головну роль і. власне, спонукав Юрія рушити в мерянську землю. Адже після смерті батька, Володимира Мономаха, 1125 року, Довгорукий “сидів під Києвом” 12 років. Це чималий час, зважаючи на те, що тривалість життя князя становила 40—45 років. Покинути рідні місця його змусили лише дуже вагомі причини. На налу думку, їх було кілька. Визначимо головні. Маємо право припустити, — а київська історія про цс свідчить, — що в Юрія Довгорукого була відсутня перспектива одержати значний уділ: Київ, Чернігів, Новгород. Адже навіть у свого батька він був шостим сином. А поруч чекали дядьки зі своїми спадкоємцями. Всі ті роки (12 років !!!) Юрій сидів у “городці під Києвом”. То було навіть не князівство. Другою причиною, як нам видається, стали поради церковних владик, яким необхідна була паства. Однак вони пам’ятали про долю своїх попередників. Були й інші причини. Але й перших двох досить, щоб рушити в дорогу.

Жінки в поході Юрія Довгорукого участі не брали. Та й дружина князя складалася зі 100—150 воїнів. Раніше вже згадувалося про ту дружину. Ось так з’явився князь-Рюрикович у фінському середовищі. 1 цілком зрозуміло, що колонізація пішла двома шляхами: князівсько-військовим і релігійно-монастирським. Про них ми й поговоримо.

Хочу нагадати: російська історична наука перехід Юрія Довгорукого в країну Моксель визначила як повний розпад Великого Київського князівства та період появи нових незалежних князівств-держав. Почитаємо ВРЕ (3-тє вид., т. 12, с. 94):

“Історія Київської Русі ділиться на п’ять етапів:

1-й етап (до 882 р.) — утворення феодальної держави зі столицею в Києві..;

2-й етап (882—911) — захоплення влади в Києві Олегом..;

3-й етап (911—1054) — розквіт ранньофеодальної монархії Київської Русі..;

4-й етап (1054—1093) — поява перших відчутних елементів розпаду..;

5-й етап (1093—1132) — посилення феодальної монархії у зв’язку з натиском половців…

У 1132 р. Київська Русь розпалася, почався період феодальної роздробленості”.

Не будемо вдаватися до аналізу поданої класифікації, яку зробили російські радянські академіки. Скажемо лише, що вони продовжували “співати пісень” російської романовської концепції. Такий розподіл із наукового погляду— цілковитий абсурд. Підігнано під “романовську” шовіністичну концепцію “становлення Московської держави”. Звернімо увагу: з 1132 року перестала існувати єдина Велика Київська держава. Пробачмо “великоросам” їхнє забігання на п’ять років наперед. Чого не зробиш заради якнайшвидшого настання “величі Московії”. Однак російські академіки у ВРЕ підтвердили наш головний висновок: ростовсько-суздальська земля після 1137 (1132) року не входила до складу єдиної Київської держави. А вище ми встановили, що й із 862 року до 1137 року та земля не входила до складу Великого Київського князівства.

Виходячи з вищенаведеного, кожна людина має право поставити найпростіше запитання:

В які роки так звана ростовсько-суздальська земля входила до Великого Київського князівства?

І отримає відповідь: історія, що не базується на московських “доважках брехні”, про подібне входження нічого не відає. Така історична істина.
5

Наші дослідження підійшли до нового цікавого періоду — періоду створення першого князівства в межиріччі Оки і Волги. З попереднього матеріалу ми зробили висновок про те, що фінське плем’я меря до 1137 року продовжувало жити в старих межах своєї землі. Історія також засвідчила, що на той час у мерян не було князівської влади Рюриковичів, а загалом — народ меря перебував на низькому рівні розвитку. Як підтвердили наші дослідження, меря-

ни до середини XII століття жили в родово-племінному суспільстві, не маючи ні централізованої влади, ні великих міст. Вони проживали в глибоких тайгових лісах, переважно окремими родинами, рідко — цілим родом із трьох-чотирьох родин. Села або селища на одну, дві, три землянки були головними осередками мешкання фінських племен не лише до середини XII століття, а й залишалися такими аж до XVIII століття. Цю думку-аксіому підтвердили не тільки наші дослідження, але також праці таких великих російських істориків, як С. М. Соловйов, В. О. Клю-чевський, М. І. Костомаров, О. О. Шахматов, Д. О. Корсаков і багато інших.

Цілком імовірно, великих міст як таких у мерян не Існувало. Адже професор С. М. Соловйов у середині XIX століття засвідчив, що до приходу військ хана Батия міста так званої ростовсько-суздальської землі були насправді “невеликими селами, обгородженими частоколом”. Слід гадати, що навіть ці “міста-села за частоколом” були вже набутком Юрія Довгорукого або його спадкоємців. Не міг же князь зі своєю дружиною підселюватися до нехристів-мерян. Це аксіома.

Навіть Катерина II говорила про це. Послухайте: “Серед князів, найбільш податливий до помилок перед прихо-дом татар, був, безперечно, на мою думку, Георгій (Юрій Довгорукий. — В. Б.), син Володимира II: не одержавши Волинь і Галичину в уділ, він не давав ні хвилини спокою всім іншим удільним князям, своїм сучасникам, він налаштовував їх один проти одного, допомагаючи одним розправлятися з іншими… Його відправили (вигнали. — В. Б.) на річку Клязьму..; він побудував там кілька міст, яким дав назву тих міст, у яких йому відмовили на Волині, з-поміж інших він назвав Володимиром те місто, в якому він облаштувався, тому що Володимир був столи-цеюВолині… Варто сказати, що є дві версії про Георгія (Юрія Довгорукого. — В. Б.), одна на його користь (яку нам підносила Москва. — В. Б.), друга — проти нього; я думаю, 220

що одна — це версія Київських літописців, друга — версія літописців, які писали при нащадках Георгія (Юрія Довгорукого. — В. В.), котрі облаштувалися спочатку навколо Москви, а потім і в самій Москві” [26, с. 131—132].

Катерина II цими словами пояснила багато чого. А саме: чому в неї виникла думка про необхідність вилучення древніх київських літописів; чому Юрій Довгорукий втік у чужі землі; чому в землі мері з’явилися “міста-села за частоколом” зі слов’янськими назвами. У своїх “Міркуваннях про проект історії Росії…” вона розповіла й багато про що інше. До речі, цією працею імператриця засвідчила, що саме вона склала “Проект історії Росії…”

На нашу думку, якісь “селища” на місці сучасних Ростова (Великого) і Суздаля до приходу Юрія Довгорукого, скоріш за все, існували. Назви тих міст мали фінське походження: бо десь жили знамениті волхви, десь повинні були перебувати ритуальні “Переметі з каменем Кардо-сярко”. І, як розуміють читачі, мерянське “ритуальне місто” мусило розташовуватися подалі від великих доріг (рік), у глухомані.

Чим же займалися меряни в XII столітті?

Проживаючи в заболоченій, тайговій місцевості, фінські племена на той час не займалися землеробством. Головними їхніми заняттями були винятково — полювання, рибальство та дике бджільництво. Злакові продукти, яких споживалося мало, меряни купували в булгар та інших південних народів. Московські байки про забезпечення Новгорода зерном із ростовсько-суздальської землі в XII— XIII століттях — цілковитий абсурд. У ті століття в країні Моксель не було орних земель. Притім ручне землеробство, яке велося окремими родинами, не могло стати товарним. Воно не забезпечувало навіть потреб родини — виробника зерна. Всім зацікавленим нагадаю: навіть волзькі булга-ри, котрі у X—XIII століттях були значно розвинутіші, ніж фінські племена, за свідченням великого Ібн-Фадлана, у ті часи зі злакових продуктів знали тільки просо. Притому потрібно мати на увазі, що Волзька Булгарія в X—XIII століттях володіла значними степовими землями, де були чудові умови ведення землеробства. До речі, волзькі булга-ри вважали своїх лісових західних сусідів звичайними дикунами. Такий “парадокс величі” майбутніх “великоросів” у X—XIII століттях!

Необхідно пам’ятати: московський міф про великий торговельний “волзько-московський водний шлях”, який нібито погубив шлях “із варяг у греки”, також належить до шовіністичних вигадок російської історії. На північ від Волзької Булгарії з X по XVI століття не існувало ні більш розвинених народів, ні більш розвинених держав. Торговим центром була сама Булгарія. Притім уся територія фінських племен, починаючи з кінця XIII століття, стала ареною битви й різанини, так званого “збирання землі російської”. Так тривало більше 400 років. Навіть мандрівники, що відвідували Московію у XV—XVII століттях, говорили про її землю як про “територію постійного місця битви”.

Однак повернімося до Юрія Довгорукого. Поглянемо, як історична наука визначила землю, куди 1137 року прибув князь-вигнанець зі своєю ватагою.

“…Пригадуючи плин і напрямок найголовніших приток Волги, які становлять водну мережу Мері, — ми можемо без великої помилки зробити висновок, що ростовсько-суздальська земля за Юрія Довгорукого обмежувалася плином цих рік, тобто що її територія збігалася із землею народця Мері, поширюючись на північ до Бі-лоозера, вгору за течією Мсти, Мологи, Костроми та Унжі, а на півдні обмежувалася Клязьмою і Москвою” [9, с. 95].

Хоч яким би шляхом досліджень ми йшли, обов’язково приходимо в мерянську землю. Не існувало іншої землі в майбутніх московитів у XII—XIII століттях. Та й пізніше. Професор Д. А. Корсаков засвідчив прибуття 1137 року Юрія Довгорукого до “народця Меря”. Із пісні слова не викинеш. Якщо ж згадати знамениту “Карту Мерянської землі, складену графом О. С. Уваровим”, видання 1872 року, — сумнівів не повинно виникати взагалі.

А далі професор Д. О. Корсаков продовжив свою думку, розповівши відому аксіому, про яку російська наука зовсім забула: “Кордони ростовсько-суздальської землі усвідомлюються, за справедливою думкою п. Погодіна (професора. — В. Б.), в епоху монгольську, хоча, властиво, і тоді неможливо визначити їх точно. Цього точного розмежування не існувало… Невизначеність, неясність у всьому — ось її основна характеристична властивість. Це властивість усякого народу в період його історичного дитинства, у зародкову епоху його культурного розвитку” ]9, с. 95].

Юрій Довгорукий прибув “у зародкову епоху … культурного розвитку… народця Мері”. Тут нічого не зробиш, хоч як би московити напружувалися. У світі завжди діяли історичні закони розвитку. Вони (закони) ніколи й ні для кого не робили винятків, у тому числі й для московитів. Тому країна Моксель, за свідченням багатьох учених тих часів, залишилася на сторіччя найбільш відсталою частиною навіть Золотої Орди, не кажучи вже про руси-чів-українців, ляхів, германців абощо.

Московські вигадки насаджувалися в імперії завдяки грубій силі тоталітарної держави. Сьогодні московська імперська облуда — безсила.

Микола Олександрович Морозов у своїй книзі “Повісті мого життя”, виданій у 1916—1918 роках, пояснив ще в ті часи російському суспільству безглуздість твердження про переміщення центру політичного розвитку й культури із древнього Києва в “частокольну Москву” після прибуття в неї Юрія Довгорукого. “Усі ці переселення народів туди-сюди напередодні їхнього вступу в поле зору історії повинні бути зведені лише до переселення їхніх імен або, в кращому разі, — правителів, та й то з більш культурних країн у менш культурні, а не навпаки”.

Тобто навіть поцупивши в русичів-українців їхню древню самоназву — Русь, Московія на інше не мала істо-ричного права. Поцупити чужу самоназву можна, але привласнити собі чуже минуле — цього історія нікому не дозволяє.

Пропоную коротенько розглянути деякі факти перших років становлення Ростовсько-Суздальського князівства. Ми повинні переконатися, що фінський язичницький етнос домінував у межиріччі Оки і Волги (і не лише там) до приходу військ хана Батия і включення його до складу єдиної держави — Золота Орда; що в той період ніякого перетікання слов’ян із Подніпров’я і Новгорода історія не відзначила. Подібні твердження-аксіоми повинні стати домінуючими в історичній науці про IX—XIII століття. Тому що факти свідчать беззаперечно саме про це.

Прибувши 1137 року в землю племені меря, Юрій Довгорукий просидів у тій землі до 1155 року, коли, згідно із “загальноросійськими літописними зводами”, повернувся до Києва і зайняв великокнязівський престол. Однак сидів на ньому недовго, тому що вже в 1157 році помер. Вірогідно, Юрій Довгорукий не сидів на київському престолі жодного дня, а подібні “записи” є лише “вставками пізніших часів”, як говорив професор О. О. Шахматов. Сподіваюся, читачі розуміють, для чого подібні “вставки” “дописували” в так звані “загальноросійські літописні зводи”. Саме так: для звеличання Московії та поріднення П з Великим Київським князівством; для поріднення фінських племен зі слов’янами, зрештою, для звичайної плутанини. Все підганялося катеринипською “Комісією” під московську романовську ідею.

Однак зовсім не важливо, сидів чи не сидів Юрій Довгорукий два роки на київському великокнязівському престолі. Він-бо не приєднував ростовсько-суздальську землю до Великого Київського князівства. Та й кияни, згідно з тими ж “загальноросійськими літописними зводами”, після смерті Юрія Довгорукого або прогнали, або ж повбивали всіх “суздальців”.

“…Розрив… позначився кривавою смугою, відчуження між північними переселенцями й покинутою ними південною батьківщиною було готовим фактом.., негайно по смерті Юрія Довгорукого в Київській землі побили приведених ним туди суздальців по містах і селах” [6, с. 109].

Читач, напевно ж, розуміє: сусід-русич не міг убити су-сіда-русича або його сина, який повернувся з далекої землі. Питання значно глибше: життєві принципи мерянина, що прийшов з Юрієм Довгоруким у київську землю, різко відрізнялися від принципів слов’янина-полянина. Носій дикої лісової моралі, найчастіше — нехрист, — ось кого не сприймали слов’яни. До речі, ця різка відмінність між московитом і українцем, у першу чергу внутрішня, духовна, помітна й нині, по 850 роках. Мерянин-московит мало змінився за минулі століття, як мало змінився й русич-українець, якщо не брати до уваги рівень культури та знань. Тому що московит і нині, як кажуть, мудрий по шкоді, а його “чоботи — дорогу знають”.

Цікаво зауважити: з 1157 року в ростовсько-суздальській землі з’явилася князівська династія, яка базується на мерянському корені. Позаяк син Юрія Довгорукого, так званий Андрій Боголюбський, народився в мерянській землі, в мерянському середовищі, від матері-мерянки. Найвірогідніше, він народився у 1137 (1138) році, хоча московська історія стверджує інше. Однак навіть “загаль-норосійські літописні зводи” засвідчили, що Андрій Боголюбський від дня свого народження і до середини XII століття ніколи “не залишав свого тайгового закутка”. То був “перший великорос” — “князь-залешанин”.

У нашому дослідженні ми не маємо можливості — та й нема в цьому необхідності — вивчати весь спектр історичного розвитку ростовсько-суздальської землі в XII—XIII сторіччях. Це надзвичайно обширна тема. Ми торкнемося лише тієї сторони питання, яка стосується нашого дослідження.

Отже, як ми вже говорили, залучення фінських племен в орбіту влади князя йшло двома головними шляхами: за допомогою поширення християнської релігії та безпосереднім князівським примусом до покори. Сприяли цьому торгівля, переміщення князя по землі, поява монастирів і церков, закладка “зачастокольних міст”. Так народжувався новий племінний різновид московитів. Власне кажучи, то був звичайний фінський етнос, який прийняв північний різновид християнської релігії, що базувалася на “двовірстві”.

В епоху Андрія Боголюбського колонізація фінських племен почала набувати нових рис. Адже й сам Андрій Боголюбський, і більшість його “молодих дружинників” були вже не лише “християнами”, а й мали безпосередньо мерянське (фінське) походження. Природно, по закінченні 20—ЗО років “молоді отроки” в мерянській землі стали домінуючою силою князівства. Вони несли у своїх поглядах і діях суто північний, лісовий компонент: вседозволеність, безкомпромісність, жорстокість. Виник конфлікт між молодими мерянськими “отроками” на чолі з Андрієм Боголюбським, з одного боку, і сторонніми дружинниками Юрія Довгорукого, які залишилися в мерянській землі, з іншого боку. У протиборство вступили не просто молоді зі стариками, або, по-іншому, нове зі старим. Радите, зіткнулися носії мерянського способу життя й психології — з носіями іншої цивілізації та способу життя. Ось чому Андрій Боголюбський вигнав із мерянської землі всю князівську знать, котра не виявляла у своєму побуті й психології фінського компонента. У цьому випадку боротьба йшла зовсім не за “самовладдя”, як нам намагалася тлумачити московська лжеісторія. Ні! Тут “отроки” мерянського племені вигнали зі своєї землі носіїв далеких і чужих для них звичаїв. Тому що, як побачимо далі, у XII столітті в ростовсько-суздальській землі навіть мови не могло бути про “єдиновладдя” і великі землеволодіння. У ті часи в майбутній Московії князь і його дружина існували переважно за рахунок збирання данини.

Послухайте, кого вигнав зі своєї землі Андрій Боголюбський:

“Выгна Андрей єпископа Леона из Суждаля и братию свою погна — Мстислава, и Василька, Михалка Юрьеви-чев и два Ростиславича, сыновца своя, и мужи отца своего передние” [9, с. ПО].

Якби мова йшла про вигнання з ростовсько-суздальської землі лише рідні та “мужи отца своего передние”, то можна було б робити різні припущення. Але коли одночасно із землі виганяється також і єпископ — маємо зовсім іншу картину. По-перше, Андрій Боголюбський (великий парадокс!!!) зовсім не зважав на християнського владику — він його принизив і вигнав. По-друге, як пише той же літопис, — “он… быв одинаково ласкав до… Христианства и до все поганы” [9, с. 111].

Бачите, наскільки все прояснилося. Андрій Боголюбський ще не справжній християнин, релігія йому поки що байдужна. Як мінімум, він ще сповідує “двовірство”. Поки що в нього — не християнські критерії моралі.

“Мерянські отроки” першого покоління не могли сприймати християнську релігію в її чистому, первозданному вигляді. Вони її сприймали в “двовірстві”, тобто поєднуючи християнство з фінським язичництвом.

Ми пам’ятаємо, що навіть у XVI столітті на землі Московії існувала не одна сотня каменів Кардо-сярко, яким, одночасно з поклонінням Богу, поклонялися моско-вити. Можете уявити, що діялося в ростовсько-суздальської землі в XII столітті!

Ось чому був вигнаний єпископ Леон з ростовсько-суздальської землі — він перешкоджав і забороняв поклоніння язичницьким фінським богам. Про єпископа Леона Московія забула. Зате Андрія-нехриста прозвала — Бого-любським. Того, який, за тими ж “загальноросійськими літописними зводами”, спалював київські храми. Маємо можливість спостерігати маразм московського мислення. Саме в ньому й приховано основне коріння “московської величі”.

Гадаю, Андрій Боголюбський мав виключно мерянське коріння, тобто і батько, і мати його походили з фінського середовища. Після того як Катерина II особисто відредагувала “Родовід князів російських”, нам, смертним, робити з ним нема чого. Хоча зупиняти роботу не варто. Знаходить той, хто шукає.

Звертаю увагу: і після князя Андрія Боголюбського ростовсько-суздальська земля продовжувала залишатися землею, заселеною плем’ям меря. А то кінець XII століття. Російський професор Д. О. Корсаков:

“Ростовське князівство з його уділами: Ярославлем, Углече-Полем і Костромою займало область середнього плину Волги та її північних приток: Мологи, Шексни, Костроми, правого берега Унжі й південної притоки Волги— Которослі, збігаючись більшістю своїх уділів із межами Чудського народцю Мері, який жив на цьому просторі. Тільки Білоозерський уділ виходив за ці межі (там жило фінське плем’я весь. — В. Б.). Ростовське князівство граничило в XIII—XV ст. на заході й півночі із землями Великого Новгорода, на сході — із князівством Нижегородським, на півдні — з князівствами Суздальським і Переяславль-За-ліським” [9, с. 194].

Як бачимо, у прикордонній зі слов’янами землі в XIII— XV сторіччях ніяких слов’ян не помітно. То була земля, заселена племенами фінського етносу. Крім того, дуже цінне й Друге свідчення професора. Послухайте:

“Раніше за всіх відокремлюється Ростовське князювання, за ним — Переяславське, а потім Суздальське (1216). Володимир Клязьменський, “стольне місто” великого князівства землі Ростовсько-Суздальської, не становив спеціального уділу: це було місто великого князя… Суздальське князівство наприкінці XIII в. виділяє три уділи: ГЬро-децький, Нижегородський і Московський” [9, с. 123— 124].

Напрочуд цінні свідчення! Ми вкотре відкриваємо істину: московський князівський уділ з’явився вперше тільки наприкінці XIII століття! Тобто в часи Золотої Орди — і саме у її складі. Розмови про Московське удільне князівство, що нібито існувало до 1277 року, не мають підстав. Це шовіністичні “приписки” наступних часів. Навіть селища Москви не існувало до третього перепису населення 1272 року, проведеного Золотою Ордою у своїх улусах.

До середини XIII століття в кожне ледь помітне селище садовили князя. Настільки розмножилися.

Ось на які уділи посадив своїх синів у 1212 році Ростовсько-Суздальський князь Всеволод (Велике Гніздо):

“…разда волости детям своим”. Старшому, Константину, дав Ростов; другому, Юрію, — Володимир; третьому, Ярославу, — Переяславль; четвертому, Володимиру, — Юр’їв (Польський)… Менших двох синів, Святослава та Іоанна, поручив він Юрію” [9, с. 123].

Більше не було чого ділити. Москви до 1212 року не існувало навіть як дрібного сільця. Як побачимо далі, дрібнішого селища не могло й бути. Такий ще один парадокс московської облуди.

З князювання Андрія Боголюбського в ростовсько-суздальській землі почався страшний розбій і різанина. У першій книзі ми приділили московському розбою і бандитизму достатньо уваги. Повторюватися не будемо.

Задля дослідження теми розглянемо коротенько матеріал про дві так званих “Ліпицькі битви”, які відбулися в мерянській землі в 1177 ів 1216 роках.

Згідно із “загальноросійськими літописними зводами”, після вбивства Андрія Боголюбського на Ростовсько-Суздальському великокнязівському престолі два роки сидів його брат Михайло (з 1175 до 1177 року). Скоріш за все, і князь Михайло закінчив своє життя у такий же спосіб, як і Андрій. Але історія про це мовчить. Після кончини князя Михайла почався новий розлад. Ростовці запросили на великокнязівський Володимирський (на Клязьмі) стіл Мстислава Ростиславовича із Новгорода, котрий незабаром до них і прибув:

“Мстислав поспішив до Ростова й, нашвидку зібравши військо, пішов до Володимира, бажаючи… попередити обрання іншого князя…” [5, с. 2].

Проти нього ополчилася ростовсько-суздальська земля (за винятком Ростова), бо побажали мати свого князя-мерянина — Всеволода (Велике Гніздо). Після невдалих спроб примирення дружини рушили назустріч одна одній “и сступишася у Юрьева меж Гзы и Липицы” [5, с. 3].

“Загальноросійські літописні зводи” дають мало матеріалу про “перебіг битви”. Хоча то була звичайна дрібна сутичка. Послухайте: “Всеволод геть розбив Мстислава, котрий із дружиною (Ростовською. — В. Б.) втік до Ростова. Утрати з його боку були вельми незначні, тому що, крім убитих трьох бояр… “Ростовци… всеповязаша, а у Всеволодова полку не бысть пакости” [5, с. 4].

Так виглядає перша Ліпицька битва 1177 року, де зіткнулися меряни з мерянами. Загинуло троє новгородських бояр, які прийшли разом із Мстиславом до Ростова.

“Бойовище залишилося за Всеволодом, а тому Воло-димирці його подбали про поховання вбитих” [5, с. 4].

Так розповідає літопис у викладі археолога О. С. Уварова.

Той же О. С. Уваров і його команда 1852 року розрили всі курганні поховання Ліпицької битви 1177 рогу. Читачі мають знати, що всі Ліпицькі кургани 1177 року є круглими й повністю тотожні мерянським курганам, розритим О. С. Уваровим. Послухаємо археолога:

“Тут, крім чотирьох курганів, піднімався ще пагорб, котрий був досліджений 15 липня 1852 року Кургани найрізноманітнішої величини мали від 17 до 142 аршинів в окружності й від 1,5 до 3-х аршин висоти… У першому кургані відкопані кості тварин, імовірно конячі. У другому… був людський кістяк, що геть зотлів.. У третьому також нічого не знайдено, крім маленького залізного списа. Нарешті, четвертий курган виявився спільною могилою, в яку зарили вбитих після битви… На глибині 3-х аршинів відкопано 29 кістяків. Три з них лежали осібно у трьох трунах, обернених на схід і зі складеними на грудях руками… Інші 26 кістяків були складені докупи, без усякого порядку і в різних напрямках…

Останній насип, так званий пагорб… досліджений пробними канавами… Таких канав викопано п’ять і всі вони довели, що пагорб був насипаний не над могилою, а насипаний на поверхні землі, над купою вбитих коней і різної розламаної зброї” [5, с. 4, 5].

Розкриті графом О. С. Уваровим поховання Ліпицької битви 1177 року засвідчили, що серед усіх загиблих — тільки три християни, які поховані за християнським звичаєм. Не будемо повторювати, як це виглядало. 26 кістяків, знайдених “у купі”, свідчать про поховання мерян-язич-ників. Священик, який був при похованні, ніколи б не дозволив поховати християн, не зорієнтувавши їх на схід. Та й не становило великих зусиль класти людину на землю, зорієнтованою на схід. Цілком імовірно, і ті, хто ховав, і ті, хто керував похованням, і священик (скоріше за все, сам єпископ) розуміли, що із загиблими язичниками цього робити не потрібно.

Вражають безперечні факти збереження старих мерянських звичаїв при похованні в курганах. Звертаю уваїу читачів на поховання й християн, і язичників в єдиному кургані. Що зайвий раз свідчить про його мерянське походження. Мерянський етнос, переважно язичницький, був домінуючий не тільки в селищах, а й також і в дружині князя. Меряни-язичники у складі князівської дружини не почували себе чужорідним, стороннім елементом.

До речі, знайдені на Ліпицькому бойовищі 1177 року два окремих мерянських кургани також свідчать багато про що. По-перше, в них, безперечно, були поховані меряни-язичники; по-друге, то були не прості воїни дружини, а “полководці” (знатні люди); і по-третє, князівська еліта складалася не лише з християн, а й також із язичників-мерян.

Як бачимо, і до 1177 року населення Ростовсько-Суздальського князівства повністю складалося з язичницького фінського етносу. Як то кажуть — додати нічого.

Цікавий опис другої Ліпицької битви, яка відбулася в 1216 році. Зверніть увагу: битва відбулася між військами ростовсько-суздальських князів, з одного боку, і військами князів із Новгорода, Пскова і Смоленська — з іншого, які прибули на допомогу князеві Костянтину. Перші виступали під керівництвом добре відомих Юрія і Ярослава Всеволодовичів.

Зійшлися, по-суті, слов’яни з фінськими племенами.

Не будемо описувати хід битви 1216 року, тому що вже її описували в першій книзі. Нагадаю: війська князів Юрія та Ярослава були повністю розгромлені й практично знищені — фізично.

Цікавий склад військ володимирських князів. Послухаємо О. С. Уварова: “За Юрієм ішло велике військо, набране з Муромців, Бродників, Городчан і зі всієї сили Суздальської землі: “бяшет бо погнано и из поседей и до песльца”. Із цього видно, що той, у кого не було коня, пішов пішки’’ [5, с. 7].

А професор С. М. Соловйов написав простіше: “У них були сильні полки, вся сила Суздальської землі, тому що всіх погнали” [46, с. 143].

Такий був склад військ з одного боку.

Війська супротивної сторони очолював князь Мстислав Мстиславович (Удатний), що правив у Новгороді. До речі, зверніть увагу: спільне військо Мстислава Удатного було в кілька разів менше від військ Юрія. Хвалькуватий князь Ярослав Всеволодович (батько так званого Олександра Невського) навіть пишався: “на одного вашого припадає по сто наших”. Ми, мовляв, вас шапками закидаємо [46. с. 142].

Це ті “шапкозакидателі” (Ярослав і Юрій), які згодом, у 1237 році, очолили ростовсько-суздальські війська проти хана Батия.

Ці витяги подаємо неспроста. Вони знадобляться.

Отже, Мстислав Удатний зі своїми союзниками (Смоленський князь Володимир, Псковський князь Володимир і Ростовський князь Костянтин) повністю розгромили війська Юрія, Ярослава, їхніх братів і союзників. За літописними зводами, було знищено 9233 людини і лише 60 воїнів було взято в полон. Новгородці втратили п’ять чоловік, а смольняни — одну людину. Вражаючі цифри! Особливо — співвідношення.

До речі, Володимирський князь Юрій Всеволодович втік із бойовища: “…прискакавши (у Володимир. — В. Б.) на четвертому коні, а трьох загнав; прискакав він у самій сорочці, без сідла” [46, с. 146].

Як бачите, навіть штани загубив! Ще раніше з бойовища втік Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського). “Ярослав також прибіг сам у Переславль на п’ятому коні, а чотирьох загнав” [46, с. 146].

Такі “великі полководці” землі московської, які нібито протистояли ханові Батию в 1237—1238 роках. Ось чому Вільгельм де Рубрук свідчив 1253 року, що один із цих “государів” пішов у військах хана Батия на захід на посаді командира чи то сотні, чи тисячі, а інший (Ярослав) залишився при ханському баскаку Тосударити” в ростовсько-суздальській землі.

До речі, у 1253 році та земля називалася — країна Мок-сель.

Усе взаємопов’язане в нашому світі. Московській історичній брехні місця в ньому немає.

То чим же прикметна для нас Ліпицька битва 1216 року? Про що вона свідчить?

По-перше. На місці знаменитої битви 1216 року був насипаний ритуальний круглий мерянський курган, у якому похований мерянин-язичник. Тобто і в 1216 році у військах ростовсько-суздальської землі серед знаті було багато мерян-язичників, окрім рядових воїнів і жителів землі. Тому й зберігалися мерянські (фінські) ритуальні звичаї. Послухаємо археолога О. С. Уварова:

“Тому необхідно простежити, до якого часу тривав звичай насипки курганів; тут ми маємо докази, що обряд власне язичницький, незважаючи на введення християнства, довго ще зберігався між Мерянами. Таким чином, ми бачимо на полі Ліпицької битви 1216 року курган, насипаний над одним лише трупом… Крім того, наші хронографи XVI й XVII століття містять (не одну розповідь. — В. Б.), у якій ще точніше вказується розуміння значення високих могильних курганів: “И со многим плачем ту от невегласов погребен бысть (Волхв) окаянный великою тризною и могилу ссыпаше над ним вельми высоку, яко же обычай есть поганым” [4, с. 73].

I в першій половині XIII століття меряни-язичники становили основу населення ростовсько-суздальської землі. А граф О. С. Уваров навіть засвідчив, спираючись на хронографи, що подібне мало місце в Московії XVI— XVII століть. Така історична правда без “доважку московської брехні”.

Не буду подавати підтверджуючих прикладів про всі круглі мерянські кургани, які належать до Ліпицької битви 1216 року. Тому що й у них були “знайдені кістяки, які лежать безладно”. Християнських курганів серед них не виявлено.

По-друге, Ліпицька битва 1216 року засвідчила винятково низький рівень розвитку ростовсько-суздальської землі — народу й князівства. Можна уявити собі рівень військового мистецтва мерян і їхніх “государів”, якщо 3— 4-тисячна дружина Мстислава Удатного вщент розгромила 12—15-тисячну, по суті, юрбу, втративши всього 6 воїнів, а знищивши 9233 людини — представників фінського етносу. Перед нами — свідчення страшної сили!!! іут мова повинна йти про розумовий розвиток населення, про засоби військової техніки (мечі, кольчуги, бойові сокири, шоломи, щити й т.д.) кожної зі сторін, про військову тактику й стратегію і, нарешті, про звичайну психологічну стійкість. Згідно з літописом, це навіть не битва, а звичайне винищування великої людської череди…

Говорити далі немає потреби.

Нарешті, по-третє. Ми вкотре переконалися, що в першій половині XIII століття, до приходу військ хана Батия, у країні Моксель домінував фінський етнос. А загальне населення країни Моксель (Ростовсько-Суздальське, Рязанське, Муромське й інші князівства) становило біля 150 тисяч. Тому що коли князь Юрій, утікши з бойовища, прискакав до Володимира і попросив жителів захистити місто, то почув у відповідь:

“Князю Юрію! З ким нам боронитися? Брати наші побиті, а інші в полоні, а інші прибігли без зброї, з ким нам стати?..

У Володимирі залишався люд не ратний: попи, ченці, жінки та діти…” [46, с. 146].

І так було по всій ростовсько-суздальській землі в 1216 році. Фінський етнос до приходу військ хана Батия становив базис, на якому утворилася Московія.

Кожна розсудлива людина розуміє: із часу входження країни Моксель (майбутньої Московії) до єдиної татаро-монгольської держави — Золотої Орди — про “перетікання слов’ян” у ті землі говорити не доводиться.

З 1238 року татари і фінські племена отримали єдину батьківщину. До Московії почали масово заселятися представники татар.
6

Не варто перебільшувати ролі князівської династії Рюриковичів у становленні ростовсько-суздальської землі. Версія московських істориків про особливу місію перших князів цієї династії в становленні “московської державності” — безпідставна. Тому що князі не ставили своїм завданням державотворення. Тим паче — слов’янське. Подібні твердження з’явилися значно пізніше, коли московській владі знадобилися “підстави” для пояснення своєї розбійної експансії. Які й виявилися звичайним “доважком брехні”.

Перші князі ростовсько-суздальської землі династії Рюриковичів були людьми абсолютно неосвіченими, але головне — клятвопорушниками. Між іншим, іще в першій половині XIX століття російські історики про це говорили не соромлячись. Московська облуда про “велич” перших князів “Залешанської землі” виявилася лише малою часткою тієї великої брехні, за допомогою якої Московія зазіхала на фундаментальні основи українського народу, його історії та його святинь.

Піянець і відбілювачі на лик Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського та їхніх спадкоємців почали накладати пізніше, особливо ж — у радянський час, коли московським історикам довелося трішки “поділитися” минулим Київської держави з “братами-українцями” і “братами-білорусами”. Отоді й полилася облуда про “велич і шляхетність” перших великоросів — Юрія Довгорукого. Андрія Боголюбського та інших.

Пропоную ознайомитися з тим, як характеризував свого першого правителя граф Михайло Васильович Толстой у книзі “Розповіді з історії російської церкви”. Книга видана в 1879 році, пройшла цензуру Московської духовної академії. Саме за цим підручником у духовних семінаріях і академіях до 1917 року (та й пізніше) вивчали “Історію російської церкви”.

Послухайте:

“Тймчасом як гідний син Мономаха Мстислав Великий (Київський князь. — В. Б.) і благочестиві сини його — Всеволод і Ростислав подавали землі руській приклад християнських і царствених чеснот.., у землі Суздальській княжив молодший син Мономаха Юрій (Георгій) Володимирович, прозваний Довгоруким. Властолюбний, але безтурботний, він знаменитий в історії громадянським облаштуванням східного краю.., у якому він провів квітучі літа свого життя…

Юрій не мав чеснот великого батька, не прославив себе в літописах жодним подвигом великодушності, жодною дією щирого добросердя, властивого Мономаховому племені. Він не поважав святості клятв, часто збурював Русь із власного честолюбства. Будучи сином Мономаха, якого любили у всіх кінцях землі Руської, він не вмів заслужити народної любові ні на півночі, ні на півдні, де нарешті вдалося йому, незадовго до смерті, зайняти престол великого князівства. Народ Київський так ненавидів Довгорукого, що, довідавшись про смерть його, поспішив розграбувати палац князівський і не дав поховати тіла його поруч із гробницею Мономаховою: Юрія поховали за містом у Спаському Берестовському монастирі” [47, с. 67—68].

Навіть не віриться, що мова йде про великого Київського князя, якому не знайшлося місця в жодному із сотні київських храмів.

Я твердо впевнений, що ця людина ніколи не сиділа на київському великокнязівському престолі. Нагадаю читачам, що всі так звані “загальноросійські літописні зводи” ні словом не згадали про діяння Юрія Довгорукого до кончини Володимира Мономаха. Він, мовби вискочивши із кущів після смерті батька, якийсь час потинявся під Києвом, потім невідомо чому пішов у країну Моксель. Дивацтв, як у появі, так і зникненні цієї людини, цілком достатньо. Природно, питання появи князя Юрія вимагає особливо пильного вивчення. Ми ніколи не повинні забувати, що остаточний список усіх князів династії Рюриковичів відредагувала особисто Катерина II. А перед нею в династичному князівському роду брудними чоботями наслідив Іван IV (Грозний) разом зі своїми духівниками. Саме цим (забрудненим) списком князів династії Рюриковичів ми сьогодні користуємося.

Не буду вдруге цитувати слова, сказані про Юрія Довгорукого особисто Катериною II. Навіть вона визнавала його хижацтво й клятвопорушення.

Ще більше невтішних слів можна сказати про Андрія Боголюбського. Тому граф Михайло Толстой у своїй книзі дуже хитро й практично блискавично обійшов питання

про Андрія Боголюбського — один із прикладів уже церковного замовчування московського бандитизму й святотатства.

Покаяння ніколи не було властиве московському істеблішменту — як державному, так і церковному. Тому що покаяння завжди припускало недопущення подібних дій у майбутньому. А Московія ось уже вісімсот років поспіль ходить усе по тому ж порочному колу бандитизму, іменованому — “збирання землі російської”.

Ми раніше встановили, що до приходу Юрія Довгорукого в країну Моксель. а це — 1137 рік, мерянський етнос тієї землі ще не прийняв християнську релігію і перебував в язичництві. Християнство тільки почало втягувати у свої ряди окремих представників фінського етносу. Навіть під час Ліпицької битви 1216 року у військах ростовсько-суздальських князів відзначений переважно язичницький контингент. Що значить: і в часи входження країни Моксель до складу Золотої Орди населення краю у своїй масі було язичницьким. І це стало вирішальним фактором підтримки християнської релігії з боку золотоординських ханів. Адже церква групувала й поєднувала населення в громаду, вела його облік. Це в першу черту було потрібно ханській владі. Тому з першого дня входження ростовсько-суздальської землі до складу Золотої Орди (січень 1238 року) церква стала головним інструментом у руках ханів по залученню фінського етносу до складу держави.

Хочу нагадати про ще один принциповий момент. Мова йде про час призначення ханом Батиєм баскаків у ростовсько-суздальській землі. Історики Російської імперії запустили в це принципове питання неабияку порцію “доважку брехні”. За їхніми “сказаннями”, хан Батий взагалі на багато років забув про своє завоювання країни Моксель. Мовляв, пройшовся вогнем і мечем та пішов собі геть — у пониззя Волги і Дону. Однак подібні твердження — відверта брехня. Цією неправдою московські історики намагалися приховати два принципових питання: перше — 238

про призначення на посаду великого Володимирського князя Ярослава Всеволодовича, і друге — про проведення першого перепису населення в “Залешанській землі”. Саме ці два питання є ключовими, пояснюючи повну залежність місцевих призначенців від центральної влади Орди.

Кожному зрозуміло: хан Батий не для того завойовував ростовсько-суздальську землю, щоб забути про неї на кілька років, не призначивши в ній свого управителя — баскака. А головне — не встановивши постійної (щорічної) данини зі своїх нових володінь.

Твердження про те, що після походу хана Батия ростовсько-суздальська земля була повністю розорена й спустошена, також не мають підстав. Ці твердження—цілковитий вимисел. Знищувалися лише ті, хто піднімав зброю на прибульців, чинив опір. Це аксіома — не вимагає доказів. У російській історії, особливо в церковній, збереглося чимало свідчень про те, як хан Батий пощадив селища й монастирі, що добровільно скорилися йому.

Читаємо московські свідчення: “Ризположенський, жіночий (монастир), у повітовому місті Суздалі; існує з 1207 року… При навалі Батия, у 1238 році, коли Преподобна Сфросинія (черниця. — В. Б.) була ще жива, місто Суздаль розорене татарами; обитель же збережена її молитвами й залишилася неушкодженою” [51, с. 41 ].

Зрозуміло, що не самою лише молитвою був урятований монастир. Черниця Сфросинія скорилася ханській владі (тому що будь-яка влада — від Бога), присягнула на вірність Батию і продовжувала управляти обителлю. Під наглядом ханського баскака. Усе по-житейськи просто й буденно. Однак у таких діяннях і подіях геть-чисто відсутня “московська героїка й патріотика”. Чого, власне кажучи, не спостерігалося за давніх часів. А це зовсім не влаштовувало російських шовіністів. Тому й народжувалося безліч “доважків брехні” й героїчної патетики.

Наведу іще більш очевидний приклад: “Богословський, чоловічий (монастир), за 25 верст від Рязані на березі Оки… Він заснований на початку ХІП століття… Є переказ, що Батий… наблизився до обителі з наміром її розікрасти; але, вражений раптово жахом, замість руйнування обдарував його скарбами, і до ікони Богослова, що була тоді запрестольною, приклав герб і печатку свою золоту; та й після того мав до обителі повагу, від чого вона й не піддалася загальному нещастю… Рукоятка цього чудо-творного образа зберігається досі в ризниці, з написом, що вияснює цю достопам’ятну подію, … печатка ж Батиєва взята, у половині XVII століття, Архієпископом Рязанським Мисаїлом і — … нею позолочена водосвятна чаша, що перебуває нині в Успенському Кафедральному Соборі, у Рязані” [51, с. 461].

Цей приклад цінний тим, що показує, наскільки влада ханів у Золотій Орді була потужною й стабільною. Минали віки, але жодна людина в Орді не сміла навіть наблизитися до герба й печатки хана Батия. Вдумайтеся в це історичне свідчення! Відкритим текстом російські автори історії ніколи б подібного не заявили.

А ось свідчення російського професора Л. М. Гумільова: “…постраждали міста Рязань, Володимир і маленькі Суздаль, Торжок і Козельськ. інші міста здалися на капітуляцію і були збережені” [52, с. 282].

Навіть ВРЕ (третє видання) змушена була промовчати про знищення Батиєму 1237—1238 роках таких міст-кня-зівств, як Переславль-Заліський, Ростов (Великий), Галич-Мерський, Муром, Городець, Новгород-Нижній тощо. Всі вони “здалися на капітуляцію” і “були збережені”.

Ось чому хан Батий не міг піти із завойованої землі, не затвердивши в кожному “селищі-місті” свого управителя — баскака. Природно, у помічники баскакам були призначені місцеві порученці-князі. Не міг же татарин-баскак бігати по лісу та збирати мерян-язичників, що порозбігалися. Для цієї мети й потрібен був місцевий чиновник. До речі, якщо подумки заглибитися в російські джерела, можемо й цьому знайти підтвердження (факти про призначення Батиєм баскаків у 1237—1238 роках).

Послухайте:

“Назва Муром походить від імені фінського племені муроми… у 1088 і 1189 рр. його розоряли болгари й володіли ним кілька років.., терпів він і від князівських міжусобиць (1239 рік)…” {53, с. 533],

Здавалося б, про яку князівську міжусобицю можна вести мову, коли над головою висить меч татарського баскака? Але в тому й полягає брехня російської історичної науки, що в ній розведені між собою причини й наслідки. Вони подаються як незалежні явища. Відповідь про наслідки міжкняжої ворожнечі знаходимо в зовсім іншому місці, хоча й у тому ж Новому Енциклопедичному словнику:

“За Ярослава Юрійовича в 1239 р. татари спалили Муром” (53, т. 27, с. 529].

Як бачимо — не пішли татаро-монголи в 1238 році з ростовсько-суздальської землі. Залишилися! Пішли головні військові сили. Разом із ними пішла й військова дружина країни Моксель, яка 1240 року разом з військами Батия брала участь у штурмі древнього Києва. Згадайте свідчення Вільгельма де Рубрука:

“їхній государ і більша частина люду були вбиті в Германії (похід Батия в Європу в 1240—1242 роках. — В. Б.). Татари вели їх разом із собою до вступу в Германію…” [10, с. 88].

До речі, за наклепом великого Володимирського князя Ярослава Всеволодовича та за вказівкою великого володимирського баскака ті ж татари в 1239 році покарали не лише Муром, а й Городець:

“ІЬродець — одне із найдавніших поселень на Волзі, засноване в 2-й пол(овині) 12 с(толіття)… У 1239 (році) Г(ородець) був спалений військами Батия” [16, т. 7, с. 122].

Подам останнє, уже радянських часів, свідчення безмежної влади ханських баскаків у ростовсько-суздальській землі:

“Залежність від ханів виражалася в тому, що… князь возсідав на своєму престолі “з волі царської”, тобто ханської … Посаджений на престол,., князь потрапляв у той же час під контроль ханської влади… Контроль цей здійснювали баскаки” [54, с. 220].

Зафіксував роль баскаків у Московії й великий київський історик XIX сторіччя Микола Михайлович Білозерсь-кий. Матеріал зберігається в його архівах: “Баскаки. У Росії, після підкорення її моголами, були Баскаки, а у Володимирі, столиці Великого князя, — Великий Баскак. Вони головні правителі в покорених країнах: мають військо та ін.” [55, с. 1—9].

Що цікаво — є свідчення, що Великий Баскак сидів у московському Кремлі навіть у 1477 році, за Івана III. І Кремль належав саме йому, а не Московському князеві.

Незбагненно!

Нижче подамо це історичне свідчення.

Така коротка картина сталого правління в ростовсько-суздальській землі теля підкорення її в 1238 році ханом Батиєм і входження її до складу єдиної держави — Золота Орда.

Цих істин читачі не зможуть знайти в російській історії. Хоча вони беззаперечні.

Однак картина буде неповною, якщо не відзначимо й другий принципово важливий факт, який стався в країні Моксель 1238 року. Мова йде про перший перепис населення ростовсько-суздальської землі. Російська історична наука зробила все можливе, щоб приховати факт першого перепису населення й час його проведення. Найчастіше з цього питання насаджувалися відверті вигадки. Ми ж повинні розуміти, що в переписі населення була зацікавлена навіть колишня князівська влада, щоб хоч якимось чином визначитися з кількістю данини для хана. Адже за збір 242

данини відповідали в першу чергу місцеві князі, у той час як баскаки вели нагляд за виконанням збору й вершили правосуддя.

Мені довго довелося шукати хоч найменшу зачіпку щодо цього. Зачищення матеріалу було проведено настільки ретельно, що практично не залишилося жодних слідів. Лише вивчаючи книгу авторів радянського періоду Б. Д. Грекова й А. Ю. Якубовського “Золота Орда і її падіння”, вдалося знайти підтвердження того давнього першого перепису. До речі, книга видана комісією Академії наук СРСР під особистою редакцією президента Академії С. І. Вавілова. І мова, як бачите, йшла не про розквіт і могутність Золотої Орди, а саме про “її падіння”. Такі парадокси “сказання” російської історії!

Читаємо:

“Для першого перепису й збору данини Бату послав баскаків. Про цей перший перепис ми маємо лише натяки” [54, с. 221).

Отже, в ростовсько-суздальській землі за перші роки своєї влади хани Золотої Орди провели три переписи населення:

І перепис: 1237—1238 роки (хан Батий);

II перепис: 1257—1259 роки (хан Берке);

III перепис: 1272 рік (хан Менгу-Тимур).

Читачі, очевидно, звернули увагу, як суттєво суперечать ці факти й діяння ханів Орди цинічним твердженням московитів про дикість і варварство завойовників. Це типове поводження великоросів — вихваляти себе й своє, а принижувати сусіда й супротивника за допомогою звичайної брехні, підтасуванням фактів і вимислів.

Не будемо нагадувати, яким чином на початку 1238 року хан Батий призначив Володимирським князем Ярослава Всеволодовича (“шапкозакидателя”), прийнявши від нього клятву на вірність, і 6-літнього сина Олександра, прозваного Невським, в аманати (заручники). Про це докладно мовилося в першій книзі.

Нагадаю лише: був князь Ярослав з міста, “що здалося на капітуляцію”, Переславля-Заліського, який неабияк прислужився ханові Батию.

Отже, по лінії князівської колонізації мерянської землі ми коротко оглянули весь період перебування перших Рюрико-вичів у ростовсько-суздальському краї, їхні діяння, міжусобиці, середовище перебування, склад населення краю до перших кардинальних рішень хана Батия щодо зміни статусу самої землі й статусу князя.

Князі країни Моксель із 1238 року перетворилися на звичайних слуг хана і його влади, а сама територія ростовсько-суздальської землі разом із фінським етносом стала рядовим улусом Золотої Орди. Законодавчу й виконавчу владу у Володимирському улусі здійснював Великий Баскак, починаючи з 1238 року, з першого дня завоювання. Така правда історії.
7

Паралельно з князівською колонізацією країни Моксель відбувалася і її церковно-монастирська колонізація. При цьому необхідно знати: якщо князівська колонізація практично не мала жодного значення для встановлення “московської державності”, то церковна колонізація фінських племен стала одним із головних факторів тієї “державності”. Позаяк: “Російський народ одержав дві багатих історичних спадщини — монгольську і візантійську… співвідношення між впливом монгольським і візантійським у російській історії є співвідношення між порядком факту і порядком ідеї.

Монгольська спадщина полегшила російському народові створення плоті… держави.

Візантійська спадщина озброїла російський народ потрібним для створення світової держави ладом ідей” [56, с. 33].

Не більше й не менше!

Саме хани Золотої Орди та привілейована в Орді православна церква стали тими головними інструментами, завдяки яким з’явилися Москва, московити і сама Московська держава. Все інше, як то кажуть, додалося. І династія князів Рюриковичів — у тому числі. Хоча зазначимо: ханам Золотої Орди й на гадку не спадало що-небудь подібне. Однак їхні дії та рішення сприяли саме такому перебігу подій.

Розглянемо найбільш характерні дії та епізоди з життя православної церкви в ростовсько-суздальській землі, її владик і методи їхніх діянь. Пізнаємо саму суть тієї церкви й процес її зрошування з державною владою. Установимо, як саме дії православної церкви сприяли перетворенню фінських язичницьких племен на “плем’я московитів”, а пізніше — на “великоросів”. Розглянемо три головних періоди становлення православ’я в ростовсько-суздальській землі. Ось вони:

— період невпевненого просування (1073—1237);

— період відданого служіння Орді (1238—1354);

— період монастирського засилля (1354—1505).
І. Період невпевненого просування церкви

Ми пам’ятаємо, що так звані “загальноросійські літописні зводи” нав’язували думку про двох єпископів ростовсько-суздальської землі — Феодора та Ілларіона, які нібито побували в ній до 1073 року.

Уже на стадії завершення написання другого тому роману-дослідження “Країни Моксель” мені вдалося знайти церковну книгу “Древні Святині Ростова Великого” — твір графа М. Толстого”, виданий у Москві 1847 року в Університетській друкарні. Книга, звичайно, пройшла найсуворішу церковну цензуру. Про що повідано на її перших сторінках. У III розділі книги: “Історичні відомості про Архієреїв Ростовських” чітко зафіксовано:

“а) Феодор Грек.., та б) Іларіон, так само Грек… існування обох цих Єпископів доволі сумнівне, і низка святителів Ростовських вірогідно починається зі Св. Леонтія” [48, с. 68].

Офіційна церковна наука була змушена визнати факт наявності “доважку брехні” у питанні, яке стосується перших святителів країни Моксель, і зуміла відмовитися від відвертого вимислу. Тобто достовірно встановлено, що першим єпископом, який ступив на ростовсько-суздальську землю, став Св. Леонтій. І ступив святитель на ту землю тільки в 1073 році. Він появився в країні “дикій і ворожій” і був убитий мерянами того ж 1073 року. Ми вже писали, як це сталося.

Другим єпископом, який з’явився в країні Моксель, став Святий Ісайя. Він, згідно з книгою графа М. В. Толстого, “преставився (відійшов у інший світ) 1089 року Травня 15” [48, с. 68].

Наступним достовірно встановленим єпископом у ростовсько-суздальській землі був “Нестор, настановлений близько 1150, вигнаний Андрієм Боголюбським у 1156” [48, с. 69].

Однак граф Толстой не зміг обійтися без власного “доважку брехні”. Він перед Нестором згадав про нібито чинного в країні Моксель єпископа Єфрема І. Оскільки той Єфрем: “У посланні єп. Симона до блаженного Полікарпа йменується Суздальським” [48, с. 69].

Не будемо вести дискусію щодо вірогідності даних про існування єпископа Єфрема. Хоча зауважимо, що сумнівне одиничне слово “суздальський” не може бути достовірним доказом. Тим паче, що абсолютно нічого не відомо про діяльність Єфрема в ростовсько-суздальській землі. Та й усі історики згодні, що після смерті Ісайї до появи в країні Моксель Юрія Довгорукого єпископа в ній не було. Можливо, він прибув разом із князем 1137 року. Хоча, ще раз нагадую, ніяких відомостей про перебування в Суздалі і Ростові єпископа Єфрема в історії не зафіксовано.

Після вигнання Никона єпископом став Леон. Про нього сказано: “Леон посвячений в 1158 році. Вигнаний із Суздаля в 1159 і з Ростова в 1162, за хабарництво, а згідно з Троїцьким літописом, за єресь. Після нього знову повернувся Нестор і пробув до 1164 р.” (48, с. 69].

Єпископи ростовсько-суздальської землі не мали підтримки ні з боку князя, ні з боку населення: їх убивали, виганяли, міняли. Це цілком зрозуміло, якщо взяти до уваги, що й сам князь, і його дружина, і місцеве фінське населення жили в напівдикому стані, були кровно пов’язані з древніми фінськими звичаями й віруваннями. А християнська релігія не сприймалася місцевими фінськими племенами.

Дуже цікавий наступний єпископ країни Моксель Феодор І. Про нього в книзі графа М. В. Толстого сказано: “Феодор, на прізвисько Калугер, посвячений у Константинополі в 1170 році; позбавлений сану в 1172, за нечувані жорстокості, і, за судом Митрополита, покараний відсіканням правої руки, відрізанням язика й осліпленням” [48, с. 69].

Маємо можливість переконатися в страшному розгулі мракобісся та дикості вже в самому православному середовищі ростовсько-суздальської землі кінця XII століття. Але що цікаво: єпископ-грек, прибувши Із Константинополя, природно, не міг миритися ні з так званим “двовір-ством”, ні з паралельним поклонінням каменям Кардо-сярко, ні з розбещеністю й бандитизмом самого князя Андрія Боголюбського. Він почав запроваджувати в церковному житті суворі релігійні порядки. За що й поплатився. Саме князь Андрій Боголюбський — “перший великорос”, якому “однаково були любі” і християни, і нехристі, — укотре вже став організатором знущання з єпископа.

Константинопольський Патріарх довгих 13 років забороняв висвячувати для ростовсько-суздальської землі нового єпископа. І лише в 1185 році “ііумен Спаського Верес товського монастиря.., як твердить літописець, мовчазний, милостивий до вбогих, ласкавий до кожного, лагідний мовою й ділами”, був висвячений в єпископи ростовсько-суздальської землі [48, с. 69].

Підібрали саме такого, котрий був потрібний у тій землі.

Помер Єпископ Лука в 1189 році.

Не стану описувати, як висвячувалися і як діяли ще три єпископи першого періоду становлення православної церкви в країні Моксель. Подам лише їхні імена: Іоанн І, Пахомій, Кирило І. Зазначу — всі вони, зрештою, складали сан, приймали схиму й віддалялися в монастирі замолювати гріхи.

Страшне свідчення!

Навіть святите лі-єпископи початку XIII століття в ростовсько-суздальській землі за період своєї церковної діяльності обростали такою неймовірною кількістю зла й гріхів, що єдиним шляхом до порятунку душі ставало прийняття схими й повне віддалення від мирського життя.

Вдумайтеся, шановні читачі, у цю страшну істину — і зрозумієте облудність головних постулатів московської історичної дійсності.

Хочу також звернути увагу на той факт, що в перший період становлення православ’я почало приживатися серед фінських племен переважно у Володимирській губернії. Мова йде про племена, що жили на території пізнішої Володимирської губернії XIX століття. Не виявлено ні однієї церкви, ні єдиного монастиря на території майбутніх губерній — Московської, Костромської, Калузької, Тульської, Пензенської, Курської та інтттих першого періода православ’я (1073—1237).

Наводжу читачам перелік монастирів, пустинь та древніх церков першого періоду “невпевненого просування (1073—1237)” в “Залешанській землі” (у розрізі губерній майбутньої Московії). Матеріал подається згідно з дослідженнями Олександра Ратшина “Повне зібрання… про всі діючі в давнину й нині існуючі монастирі й прикметні церкви Росії. Складене з достовірних джерел”, 1852 року видання.

Пропоную особливо ретельно дослідити територію Володимирської губернії, тому що саме в тій землі наприкінці XI й на початку XII століття православ’я вперше зробило свої несміливі кроки. На території Володи-мирської губернії в XIX столітті відомо 12 давніх монастирів і 10 давніх храмів (церков), зведених до 1238 року.

Практично всі вони розташовувалися в “зачастоколь-них містах-селищах”, які зводилися князями. Природно, в містах проживали переважно люди, які прийняли християнство, однак допускалися й меряни-язичники: жінки прибульців, меряни слуги, меряни-раби і т. д.

Цілком очевидно, що й церковні владики, і князі перші християнські храми зводили в “зачастокольних містах”, під захистом князівської сили і влади. У той, перший, період православ’я дуже обережно ступало в дрімучі ліси (пустині). Адже язичництво жорстоко оборонялося і, значно переважаючи чисельно, давало відсіч.

Отже, поглянемо на всі відомі стародавні (до 1238 року зведені) монастирі й церкви. Нагадаю: як правило, при монастирі існувала церква. Найчастіше монастирі зводили на базі раніше існуючого храму (церкви). Але автоматично складати кількість монастирів і окремо зведених церков та говорити про загальну кількість храмів — не можна. Були ж бо монастирі без церков, з маленькими молитовними келіями.

ВОЛОДИМИРСЬКА ГУБЕРНІЯ (територія другої половини XIX століття)
Місто Володимир

Монастирі:

1. Боголюбов монастир (чоловічий), за 11 верст від міста. "Він заснований у 1154 році... у 1238 році місто й монастир спустошені, скарби викрадені". Монастир не був зруйнований, відновлений у тому ж році [51, с. 29].

2. Княгинин монастир (жіночий), у місті. "...Заснований наприкінці XII століття... Монастир спустошено у 1238 році". Однак не зруйнований і відновив діяльність у тому ж році (51, с. 40).

3. Рождественський монастир (чоловічий), у місті. "Заснований у 1191 році... Тут упродовж 460 років спочивали мощі св. В. К. Олександра Ярославовича Невсь-кого і звідси перенесені 1724 з волі Імператора Петра І у С.-Петербург".

Обитель татарами в 1238 році не порушена. “Обитель ця знищена в 1764 році “за вказівкою Катерини П” [51, с. 42].

4. Георгіївський монастир (жіночий), у місті. "Він заснований (нібито. — В. Б.)... кн. Юрієм Володимировичем Довгоруким... Час знищення обителі невідомий" [51, с. 43].

5. Вознесенський монастир (чоловічий), у місті. "Про час заснування цієї обителі відомостей немає; відомо тільки, що в 1187 році вона вже існувала... Обитель знищена. Час знищення обителі невідомий" [51, с. 43].

6. Спаський монастир (чоловічий), у місті. "У 1238 році, при взятті Володимира Батиєм. монастир цей зруйнують, і Ігумен його Феодосій... страчений" [51. с. 44].

Скоріше за все, монастир теля руйнування 1238 року не відновлювався.

7. Успенський монастир (чоловічий), у місті. 'У 1238 році геть спустошено... Ігумен Данило загинув" [51, с. 44].

Церкви (храми)-.

1. Успіння Богородиці. "Храм закладено у 1154 році.., збудованов 1160" [52, с. 52—53].

У 1238 році церква не зруйнована.

2. Димитрія Солунського. "Собор... споруджений у 1194 році". Храм ханом Батиєм не зруйнований [51, с. 55].

3. Положення Ризи Богородиці. "Храм побудований в 1158 році... і освячений у 1163 році... При навалі Батия, 1238, зруйнований” |51, с. 56].

4. Воздвижения Хреста. "Побудована... у 1218 році" [51, с. 56|.

5. Іоакима і Анни. "Закладена... 1 травня 1196 року" [51, с. 56].

6. Різдва Богородиці. "Вона спочатку побудована в 1148 році" [51, с. 56].

Більше ні церков, ні монастирів у місті Володимирі та його околицях до 1238 року не існувало. І. як бачать читачі, переважна більшість у 1238 році здалися ханові Батию “на капітуляцію”, принесли татарському ханові присягу на вірність і продовжили свою діяльність. До речі, названі останніми три церкви в 1238 році також не було зруйновано.
Місто Суздаль

Монастирі:

1. Ризположенський монастир (жіночий), у місті. "Існує з 1207 року" [51, с, 41],

Про його існування ми вже згадували, як про монастир, що потрапив до привілейованих за часів Батия.

2. Димитрівський монастир (чоловічий), у місті. "Він заснований (нібито. — В. Б.) ще близько 1096 року... Обитель у 1238 році розграбована й спалена; вочевидь, що вона тоді й загинула: тому що про час знищення її ніяких звісток нема" [51, с. 44—45].

3. Кидекшський, або Кидекоцький-Борисоглібський, монастир (чоловічий), за 4 версти від м. Суздаля. "Він був заснований у 1152 році... Коли (обитель. — В. Б.) скасована, невідомо" [51, с. 45].

Церкви (храми)-.

Спаська церква. “Побудована в 1152 році” [51, с. 57].
Місто Муром

Монастирі:

Преображенський монастир (чоловічий), у місті. “Відомо, що наприкінці XI століття він уже існував” [51, с. ЗО]. Татарами в 1238 році не порушений.

Церкви (храми/.

Благовіщення Богородиці. “Побудована близько 1170 року” [51, с. 57]. “На місці церкви XII століття св. Князем Костянтином Святославичем Муромським побудовано монастир… після 1553 р.” [51, с. ЗО].
Місто Переяславль-Заліський

Монастирі:

Нікітський монастир (чоловічий), за 3 версти від міста. “Про існування її (обителі. — В. Б.) згадується вперше в другій половині XII століття” [51, с. 32].

Обитель Батиєм у 1238 році не порушена.

Церкви (храми):

Спаса Преображення. “Побудована в 1152 році” [51, с. 57].
Місто Юр’єв

Монастирі:

У місті до 1238 року монастирів не існувало.

Архангельський чоловічий монастир був зведений у другій половині XIII століття.

Церкви (храми):

Георгія Великомученика. “Собор… побудовано у 1152 році, перебудовано 1234 року” [51. с. 57].

Названо всі монастирі й церкви (храми), зведені на території Володимирської губернії до 1238 року, тобто — до входження ростовсько-суздальської землі до складу держави Золота Орда.

Зовсім не густо. Природно, всі церкви побудовано в “зачастокольних містах”, і лише три монастирі розташовані поза межами “міст”, однак у безпосередній близькості від них.

Для порівняння треба сказати, що в книзі Олександра Ратшина згадується про 83 культові заклади, відомі у Володимирській губернії до другої половини XIX століття. Всі інші монастирі, пустині й значні церкви, а їх 71, зведені після 1238 року.

Ми стикаємося з винятково важливим та цінним матеріалом, і читачам ще належить переконатися, наскільки він важливий, щоб звільнитися від московської історичної химери.

Для продовження аналізу звернімося до сусідніх із Володимирською губерній. Подивимось, як православ’я зуміло “зачепитися” за фінський етнос там.
РЯЗАНСЬКА ГУБЕРНІЯ
Місто Рязань

Монастирі:

Богословський монастир (чоловічий), за 25 верст від Рязані на березі Оки. “Він заснований на початку XIII століття” [51, с. 461].

Я вже писав, як підносив цей монастир хан Батий, як сотні років правителі Золотої Орди шанували цю обитель. Подібне, як розуміють читачі, робилося неспроста.

Для подальшої розмови про Рязань необхідно внести ясність. Нинішнє місто розташоване від старого за 50 верст. І містом Рязанню воно почало іменуватися тільки з кінця XIV століття. До того йменувалося Переславлем Рязанським.

Церкви (храми):

Бориса і Пііба. “Собор колишній у давній Рязані… згадується (нібито. — В. Б.) перший раз у літописах 1094 року… На цьому місці тепер село… віддалене від нинішнього губернськаго міста Рязані на 50 верст за течією Оки… Церква ця… при навалі Татар, 1237, Грудня 21 геть зруйнована” [51, с. 466].
Місто Зарайськ

Церкви (храми):

Миколи Чудотворця. “Собор у повітовому місті За-райську існує, як здається, ще з XII століття” [51, с. 466]. Церква не зруйнована військами хана Батия.

Іншим до 1238 року Рязанська губернія похвалитися не змогла. Що цілком зрозуміло. Тому що Рязанська губернія лежала за Володимирською на шляху просування православ’я.
ТВЕРСЬКА ГУБЕРНІЯ
Місто Твер

Монастирі:

Про існування у Твері до 1238 року монастирів російська історія не знає. Цілком імовірно, їх до 1238 року не було на території Тверської губернії. Однак про це поговоримо нижче.

Церкви (храми):

Преображенія Господнього. “Кафедральний собор… У XIII столітті на цьому місці була церква Козьми і Дем’яна, замість якої дружина В. К. Ярослава III… побудувала… церкву в ім’я Спаса Преображенія: вона закладена … в 1285… й освячена 8 листопада 1290 Єпископом Андрієм…” [51, с. 519].

Ця церква “затягнена” мною в “добатиєвий період” трохи штучно. Я зважився це зробити, оскільки в XIII столітті церква вже повинна була супроводжувати князівське поселення. Хоча цілком зрозуміло, що до 1238 року Твер могла й не мати князя.
Місто Торжок

Монастирі:

Тут пан Олександр Ратшин чи із власного бажання, чи за підказкою церковних московських владик запустив у свою книгу відверту брехню.

Послухайте:

“Борисоглібський (монастир. — В. Б.), чоловіч., у повітовому місті Торжку, на березі ріки Тверця… Заснований у 1030 році Преподобним Єфремом, що колись був Боярином і головним Конюшим у св. Князів Бориса і Гліба” [51, с. 510].

Російські професори (О. О. Шахматов) довели, що князі Борис і Птіб ніколи ногою не ступали в ростовсько-суздальську землю. Хоча це й не дивно — московська облуда завжди мирно уживалась із істиною.

Однак іноді й самі “великороси” спростовували своїх брехунів. Читаймо:

“Торжок, місто обласного підпорядкування, центр Тор-жокського р-ну Калінінської області РРФСР… Відомий з 1139 (року)” [16, т. 26, с. 105].

Тобто в 1030 році Торжка, як поселення, не існувало. А забиратися в мерянські ліси ніхто б у ті часи не посмів. Ми пам’ятаємо, як значно пізніше, 1071 року, меряни зустріли Яна Вишатича і його супутників (дружину). Та й де можна було набрати в 1030 році братію для монастиря серед язичників-фінів, якщо в ті роки в землі мері ще не ступала нога священика? Тут можна поставити багато запитань, на які московська історія не має достовірних відповідей. А московської брехні ми наслухалися вдосталь.

На тім і закінчилося просування православ’я до 1238 року в землі Тверської губернії.
ЯРОСЛАВСЬКА ГУБЕРНІЯ
Місто Ростов

Монастирі:

1. Богоявленський монастир (чоловічий), "у місті Ростові, на березі озера Неро... Заснований у 990 році св. Авраамієм, на тім місці, де стояло капище... Цей святий, улаштувавши обитель, був у ній першим Архімандритом. Тут дві камінні церкви [51, с. 550—551].

І в цьому випадку маємо звичайний московський “доважок брехні”. Московському історикові бовкнути брехню все одно, що плюнути. Навіть у Новгороді Великому православ’я (притім — силою) було насаджено тільки в 992 ро ці. А ось у Ростові, виявляється, православ’я зуміло з’явитися без єпископів і пастирів. Своєрідне “повітряне зачаття”.

Читачі, сподіваюся, пам’ятають, що Святий Авраамій народився значно пізніше, а почав сповідувати християнство тільки в 1090—1120 роках.

Відверта облуда насаджувалася московитами на кожному кроці. Для звеличування минулого. Отже, цей монастир, а вірніше — пустинь, міг з’явитися не раніше 1090 року.

Не думаю, що Олександр Ратшин, автор книги, зробив помилку на 100 років випадково. У московській історичній науці нічого випадкового немає.

2. Спаський, що на піску монастир (чоловічий), біля Ростова. "Засновано цю обитель дуже давно" [51, с. 557— 558J.

Повіримо О. Ратшину на слово й віднесемо монастир до першого періоду становлення православ’я в ростовсько-суздальській землі.

Церкви (храми.):

1. Успішія Богородиці. "Собор, у... місті Ростові... Св. Князь А. Ю. Боголюбський заклав основу... Храму., побудований 1170 року". 'У 1204 (році собор. — В. Б.) упав, і замість нього закладений нині існуючий" [51, с. 559—561].

Татари цю церкву в 1238 році не зруйнували.

2. Архангела Михаїла.

3. Бориса і Пііба. "Древні церкви в Ростові на Княжому Дворі... Перша освячена 25 листопада 1208 року, а друга закладена в 1215, освячена Єпископом Кирилом 25 Серпня 1218 року. Обидві згоріли в 1227 році" [51, с. 561].

4. Іоанна Предтечі. "Церква в Ростові на Єпископському Дворі... У літописах згадується, що храм цей у 1212 році під час великої Ростовської пожежі згорів дощенту" [51, с. 561].

Місто Ярославль

Монастирі:

1. Преображенський монастир (чоловічий), "у м. Ярославлі, при впаданні ріки Которосль у Волгу... Він заснований... наприкінціХП століття" [51. с. 556].

Татарами не спустошений.

2. Петропавловський монастир (чоловічий), в Ярославлі. "Про час заснування цієї обителі невідомо: уперше згадується про неї в літописах 1186 року" [51, с. 557].

Татарами обитель не спустошена.

Церкви (храми):

Успіння Богородиці. “Собор… у місті Ярославлі. Ця церква закладена… у 1215 році” [51, с. 559].

Татарами в 1238 році не спустошена.

Така ситуація зі стародавніми монастирями і церквами, які існували до 1238 року в країні Моксель на території Ярославської губернії. І тут, як бачать читачі, не густо. Тільки два поселення до 1238 року прийняли християнську релігію. Лісове населення мерян на той час перебувало в язичництві. Сумніватися не доводиться.

НИЖЕГОРОДСЬКА ГУБЕРНІЯ
Місто Нижній Новгород

Монастирів у Нижньому Новгороді до 1238 року не існувало. Нагадаю читачам, що ця частина фінської (мордовської) землі почала приєднуватися (завойовуватися) Рюриковичами перед самим приходом хана Батия. Відтак і церкви тут почали з’являтися лише в двадцятих роках XIII сторіччя.

Церкви (храми):

1. Преображення Господнього. "Собор, у Нижньому Новгороді, у Кремлі, побудований... у 1225 році" [51, с. 366 — 367].

Церква татарами не пограбована.

2. Архангела Михаїла. "Собор, у Нижньому Новгороді, у Кремлі; побудований... 1222 року".

Татари в 1238 році церкву не порушили.
Село Городець

Монастирі:

Федоровський-Городецький, або Радиловський, монастир (чоловічий), у селі Городці. “Коли заснована ця 257 обитель, точних відомостей немає; а відомо тільки, що вона існувала,,, до навали Батия, котрим… у 1238 році спустошена” [51, с. 361—362].

У цьому монастирі нібито прийняв схиму та помер 1263 року так званий Невський, повертаючись зі столиці держави Сарая-Берке.

Ми досить ретельно перелічили всі існуючі до 1238 року монастирі й церкви в так званій ростовсько-суздальській землі (разом із рязанською). І змогли переконатися, що християнська релігія насаджувалася переважно в місцях поселення князів. Вона цілковито відсутня в лісових мерянських (фінських) поселеннях.

Фінський етнос країни Моксель дуже довго не сприймав ні чужого князя, ні релігію, котру той сповідував. Тільки після того як князь і його перші дружинники разом із жінками-мерянками породили сотні “перших фінських великоросів”, християнська релігія стала по-справжньому вростати в середовище фінського корінного етносу. Однак до 1175 року (кончина Андрія Боголюбського). як визнавав професор В. О. Ключевський, навіть самі князі в тій землі були більше язичниками, ніж християнами.

Дуже важливо відзначити той факт, що до 1238 року ми практично не бачимо наявності християнських пустинь у мерянській глибинці. Це зайвий раз підтверджує незначне просування православ’я в середовище місцевого етносу.

Вивчивши всю територію 10 центральних губерній Московії, ми виявили церкви й монастирі лише в 13 поселеннях колишньої країни Моксель, які існували до 1238 року. Ще раз нагадую: жодної церкви, ні одного монастиря в той період не зафіксовано на територіях Московської, Костромської, Калузької, Тульської та Пензенської губерній. Тобто якщо врахувати, що у всій країні Моксель на 1238 рік проживало близько 200 тисяч населення, то християнами з них могли бути тільки 5—6 тисяч. Не більше! Тому що “міське”, до речі фінське, населення, згідно з твердженнями російських істориків, було “незначним”. 258

Які головні висновки маємо право зробити з першого періоду просування православ’я в ростовсько-суздальську землю в 1073—1237 роках?

Ось вони:

1. Першим історично достовірним єпископом, який прибув у ростовсько-суздальську землю, був святий єпископ Леонтій. Він з’явився в країні Моксель 1073 рову і був убитий місцевим населенням. Меряни відкинули християнську релігію, а спертися на князівську владу церква в ті часи не могла. Князівської влади та її представників у 1073 році в ростовсько-суздальській землі не існувало.

2. Першим монастирем (із церквою), що з’явився в ростовсько-суздальській землі, став Богоявленський чоловічий монастир, відкритий 1090 року святим Авраамієм на березі озера Неро. Саме представник фінського етносу Авраамій був висвячений другим ростовським єпископом святим Ісаєю в архімандрити й упродовж багатьох літ (після смерті єпископа Ісайї) проповідував християнську релігію серед фінського етносу.

Релігія змогла прижитися серед частини мерян тільки тому, що зважилася на “двовірство”. Вона зберегла місцевому населенню їхні звичаї та їхніх язичницьких богів — камені Кардо-Сярко. Все інше, що проповідує московська історична й релігійна міфологія, належить до словесної полови, тобто — до звичайного словоблудства.

3. Головне. Православ'я наприкінці XI сторіччя в ростовсько-суздальській землі почало поширюватися не серед слов'ян, котрі невідь-звідки взялися, а саме в середовищі фінського язичницького етносу. Тому що сторонні люди поселилися б у першу чергу на магістральних ріках — Волга й Ока. А ми бачили (історія про це свідчить), що християнство перше своє коріння пустило в "Мерському стані" — Ростові, Суздалі, Володимирі. Тобто в споконвічній фінській землі, у глухій мерянській обителі, далекій від магістральних рік. Хоча, як засвідчили археолог граф О. С. Уваров і професор А. П. Богданов, меряни до кінця XI століття вже заволоділи територією всієї мерянської землі.

Такі головні, фундаментальні підсумки періоду невпевненого просування православ’я (1073—1237) в країну Моксель.

Про безліч супутніх підсумків згадувалося вище. Нема рації повторюватися.
8

П. Період відданого служіння Орді

Другий період просування християнства в ростовсько -суздальську землю займає 1238—1354 роки. Ми розуміємо, що подібний розподіл є дещо умовним. Однак наш розподіл часу на періоди ґрунтується на певних принципах.

Так, перший період поширення християнської релігії в ростовсько-суздальській землі (1073—1237), цілком зрозуміло, мав корінну відмінність від наступного — другого — періоду. Тому що православні владики та їхня паства, як і нехристиянське населення землі, починаючи з 1238 року, увійшли до складу нової потужної держави — Золота Орда. Природно, відбулася докорінна зміна існування самого етносу і його поводирів. Православна церква, прийнявши клятву на вірність ханові, стала під його захист. Ханська влада в ростовсько-суздальській землі, починаючи з 1238 року, була чудово організованою, чіткою й твердою. Сподіваюся, читачі пам’ятають, як уже в 1239 році за неслухняність і смуту, за доносом Великого Володимирсь-кого князя Ярослава Всеволодовича, були покарані жителі “зачастокольних міст” Мурома і ГЬродця.

Треба також мати на увазі, що фінське населення, котре прийняло християнство, мало перевагу перед мерянами-язичниками, оскільки було під захистом законно діючого владики. Цей фактор захисту став вирішальним у третьому періоді становлення християнської релігії в ростовсько-суздальській землі, коли митрополит Алексій, починаючи з 1354 року, став практично управителем (з дозволу ханів) тієї землі. Митрополит, віддано служачи 260

ханам, одержав від них повноваження на поголовне залучення язичницького фінського етносу в православ’я. Ханська влада побачила користь у зборі розрізненого лісового населення в підконтрольну релігійну громаду. Тому той період (1354—1505) виокремлений нами і названий — “період монастирського засилля”. Саме в цей час територія майбутньої Московської губернії вкрилася монастирями, що сприяло залученню фінського етносу в православ’я, а головне — виникненню багатьох дрібних поселень і “зачастокольних міст”. Це різко зміцнило Московський улус перед іншими улусами Золотої Орди.

Ханська влада й православна релігія, як ми писали вище, стали тими двома ключовими джерелами, які породили московську державність.

Такі характерні риси кожного із трьох періодів.

Отже, перейдемо до другого періоду становлення православ’я в ростовсько-суздальській землі. Не варто думати, що методи дії церкви мінялися чітко по роках. Такого бути не могло. Православна церква завжди була винятково консервативною в питаннях впливу на людину. Увійшовши в підпорядкування до ханських баскаків на місцях, вона й далі, з їхнього дозволу, продовжувала втягувати місцеве фінське населення під свою опіку. Однак справа просувалася надзвичайно важко.

І тут православ’я Золотої Орди започаткувало кілька рішучих, неординарних дій. Навіть не в питанні поширення, а в організаційному. Скоріше, в стратегічному питанні свого закріплення в складі ідеології нової держави — Золота Орда.

Пропоную більш детально вивчити випадки призначення і дії перших митрополитів Золотої Орди. Напередодні навали Батия на Київ, а це кінець 1240 року, у місто прибув із Константинополя новопризначений київський митрополит грек Іосиф. Під час штурму Києва митрополит Іосиф загинув. В історії не збереглося про цей факт докладних вісток, або принаймні мені вони не відомі.

Ми вже говорили, що із цього періоду призначення на митрополичу кафедру, як і на єпископат, у Золотій Орді могло відбутися тільки з відома й згоди хана Батия. Цю аксіому далі підтвердимо документально.

Зверніть увагу: з 1241 до кінця 1242 року хан Батий зі своїми військами перебував у центральній і південній Європі й, природно, про призначення київського митрополита в ті роки не могло бути й мови. Тільки в 1243 році за згодою, а скоріше за все, за вказівкою хана Батия, виконуючим обов’язки київського митрополита став один з ігуменів Києва — Кирило.

Ми пам’ятаємо, що саме в 1243 році хан Батий, після повернення з військового походу, зробив огляд і реорганізацію місцевої влади у всіх своїх володіннях. Він готувався до військового протиборства з угрупованням ханів Гуюка-Бурі. Цілком зрозуміло, що до завершення протиборства святитель Кирило був лише місцеблюстителем митрополичої кафедри.

Протиборство ханів Батия і Менту, з одного боку, та іу-юка і Бурі — з іншого боку, завершилося тільки 1249 року. Саме в тому році війська хана Батия повернулися зі східного походу, після якого син Батия, Сартак, одержав у володіння землі між Волгою і Доном. А місце блюститель митрополичої кафедри Кирило в 1250 році був відправлений ханом у Константинополь до патріарха для посвяти в митрополити. І без зайвих заперечень 1250 року був затверджений на митрополію.

До речі, для того щоб проїхати по володіннях хана Батия й одержувати “на ямах” (постоялих дворах) коней, їжу й бути під захистом хана, необхідний був ханський ярлик і військовий загін супроводу.

Після призначення митрополит Кирило переніс митрополичу кафедру до столиці Золотої Орди — Сарая. Саме в цей час відбувся докорінний злам в організації управління Київською митрополією.

У 1261 році була створена нова, Сарайська, єпархія, яка також знаходилась у столиці держави Сараї. Сарайська єпархія на довгі роки стала й головним місцем перебування київських митрополитів. Імовірно, це сталося з веління хана, котрий побажав мати митрополита під рукою. Для підтвердження сказаного пропоную звернутися до праць професорів В.О. Ключевського та Г. В. Вернадського.

Практично з того часу (1261 рік) владики земель колишньої Київської держави (Київської, Чернігівської, Волинської, Галицької, Подільської, Брацлавськой, Пінської, Новгородської і т. д.) почали контактувати з Константинополем і управлятися ним напряму.

Відкриття Сарайської єпархії стало одним із ключових рішень православної церкви в її становленні другого періоду. Із цього часу вплив православ’я в ростовсько-суздальській землі став помітно підвищуватися. Воно набуло “державного статусу”. Тепер всі особи, які прибували із залешанських улусів Орди, зобов’язані були відвідати сарайський храм і схилити голову перед Господом Богом і Всемогутнім Ханом, його намісником на землі. Адже навіть невіруючий язичник-мерянин розумів, що за відкрите ігнорування поклоніння Боїу й Ханові він може поплатитися головою. А вибір у людини в Сараї був зовсім невеликий — або православна церква, або мусульманська мечеть.

Особисто хан Берке в ті роки сповідував іслам. Нагадаю, що як у церкві, так і в мечеті під час кожної Служби звеличували Хана-Царя, посланого єдиним Богом всім сущим на землі. Молебні служилися постійно, у всіх церквах від Володимира, Ростова і Суздаля до столиці — Сарая.

Не забувайте, до XVI століття в церквах Московського улуса всіх ханів Золотої Орди величали Царями. Саме від своєї праматері — Орди — Московія й перейняла титул царя.

Відкриттям Сарайської єпархії й перенесенням митрополичої кафедри в столицю держави православ’я продемонструвало ханові Золотої Орди свою цілковиту лояльність і відданість. Одночасно митрополит і церковні владики, завдяки постійній покорі й служінню ханові, одержали можливість певною мірою впливати на ханську владу. І не просто впливати, а й одержувати пряму вигоду від своєї покори й співробітництва.

Послухайте: “У 1253 (6761) році Кирило, Єпископ Ростовський, їздив в Орду, до Хана Беркая, для клопотання про потреби церковні (тут граф М. В. Толстой дещо наплутав, тому що Берке став ханом тільки в 1257 році. І поїздка Єпископа Ростовського Кирила II за викликом хана Берке відбулася, скоріше за все, у тому ж 1257 році. — В. Б.). Ласкаво прийнятий Царем (зверніть увагу! — В. Б.), красномовний святитель розповів йому, як… навертав язичників Ростовських Св. Єпископ Леонтій… У тому ж році в Хана занедужав син, і Хан, згадавши оповідь Єпископа про зцілення, що трапляються при труні Св. Леонтія, послав у Ростов, вимагаючи, щоб Кирило знову прийшов до нього й зцілив сина його. Святитель скорився… він знову вирушив у дорогу, прибув в Орду й зцілив недужого Царевича молитвою й кропленням святою водою (і в цьому випадку, гадаю, граф М. В. Толстой наплутав. Вочевидь, не “мощі ходили” до царевича, а — навпаки, царевича возили в Ростов, до “мощів”. — В. Б.). Після того Єпископ, щедро обдарований Ханом, відпущений на батьківщину з ярликом Ханським, згідно з яким щорічна данина князів Ростовських і Ярославських передавалася Ростовській Єпископії “у дім Пречистої Богородиці” [48, с. 48—49].

Зв’язок хана із православними владиками ростовсько-суздальської землі був взаємовигідним. Православна релігія стала ідеологічною зброєю в руках хана. Він цією зброєю користувався сповна, за найменшої непокори. Це ми бачили на прикладах Рязані, ТЬері, Новгорода, Пскова й т. д., коли їх відлучали від церкви й піддавали анафемі.

Зі свого боку, хани Золотої Орди надавали церкві як матеріальну, так і військову підтримку.

Сподіваюся, читачі розуміють, що означало в ті далекі часи відлучити віруючу людину від церкви. По суті, подібним відлученням людина оголошувалася “поза законом”. Без кари Божої і ханської її можна було пограбувати, вбити, спалити тощо.

Так повелася московська православна церква, поступивши в служіння до хана Орди.

Для православ’я ростовсько-суздальської землі існувала й друга вигода. Будучи однією з офіційних релігій Золотий Орди, церква могла вільно поповнювати свої ряди корінним татарським етносом держави. І не лише звичайним рядовим її складом, а й, переважно, представниками самої ханської родини й татаро-монгольської знаті. А це забезпечувало церкві стабільність і гарантію існування. В історії зафіксовані сотні прикладів, коли золотоординська знать приймала православ’я і, власне кажучи, вливалася потужним потоком до складу московитів — майбутніх великоросів.

Кілька найвідоміших прикладів:

Перший. “Петровський, чоловічий (монастир. — В. Б.)… за 3 версти від повітового міста Ростова, на березі озера Неро… Туг у XIII столітті побудована була Св. Петром. Царевичем Ординським, після прийняття ним Християнської віри, церква в ім’я Апостолів Петра і Павла… ним же, Св. Царевичем, заснована, близько 1262 року… чернеча обитель: у ній Св. Петро, у похилих літах, прийняв постриг і помер” [51, с. 553].

А ось як доповнює Олександра Ратшина граф М. В. Толстой у своїй книзі “Древні святині…”: “Він (татарський царевич. — В. Б.) залишався мирянином і навіть одружився, після переконувань Св. Ігнатія (Єпископ Ростовський із 1262 року. — В. Б.) і Князя, які побоювалися, щоб він, скучивши в Ростові, не повернувся в Орду. За наречену він обрав собі дочку Ординського вельможі, котрий поселився в Ростові” [48, с. 51].

“Петро прожив у шлюбі багато років, мав дітей, пережив і Князя, і святителя Ігнатія (єпископ помер у 1288 році. — В. Б.) і, незадовго до кончини, овдовівши, прийняв чернецтво в заснованій ним обителі. При труні його відбувалося багато чудес і зцілень” [48, с. 52].

Рід Петра-царевича розрісся й володів у Володи-мирському улусі Орди багатьма тисячами гектарів землі, селами, озерами, лісом і т. д.

Читачі мають розуміти, що всі ці землі, села та озера міг передати у володіння Петрові-царевичу лише особисто хан Золотої Орди. І ніхто інший! Тобто хани Золотої Орди були зацікавлені в поселенні татар о-монгольської знаті й навіть своїх нащадків у ростовсько-суздальських улусах імперії. У ханів Золотої Орди було по кілька дружин, найчастіше більше десяти. А успадковувати владу мали право тільки діти від першої дружини. Ці правила дотримувалися до “великої смути” 1360—1380 років. В імперії було ким поповнювати північні улуси країни.

Другий приклад. “Іпатіївський чоловічий (монастир. — В. Б.), біля губернського міста Костроми, на крутому березі ріки Костроми, якраз при впаданні її у Волгу… Монастир цей заснований у 1330 році Татарським князем Четом, родоначальником Бояр Годунових… Св. Петро Митрополит, перебуваючи в Орді, на початку XIV століття хрестив Чета, за його бажанням, і нарік Захарієм. Новий Християнин… прибув із Золотої Орди… уже після кончини Просвітителя свого (св. митрополит Петро вмер 21 грудня 1326 року. — В. Б.): на його престолі був Св.Феогност. Захарій (Чет), проїжджаючи в Москву через Костромські краї з дітьми своїми й кількома мурзами, котрі його супроводжували (з Орди в Москву одночасно прибуло кілька сотень хрещених татар. — В. Б.), мав привал, або відпочинок, на тім самім місці, де тепер існує Іпатіїв монастир. Тут його раптово спіткала жорстока хвороба і — готуючись уже до смерті —- удостоївся він зріти чудесне явище Пресвятої Богородиці, із майбутнім Апостолом Пилипом і священномучеником Іпатієм Гонгрським. З’явлення сталося, як стверджує переказ, на озері Мерсъкому, названому так оддавна через народ Мерк?, що мешкав на берегах його; воно розташоване біля монастиря й іменується нині святим. Після старанної молитви Князь Захарій одержав полегшення й негайно побудував тут кам’яну церкву… Діти й нащадки Захарія особливо любили цей монастир і збагачували його приношеннями” [51, с. 162—163].

Усі свої землі, ліси й села князь Чет і його мурзи одержали у власність особисто від хана, маючи на те ярлики. Яке чудове поповнення майбутніх “великоросів” здобули церква й Московія з появою нової партії татаро-монтольської знаті!

З масовим заселенням татарською знаттю Московії тривало не лише посилення православ’я як офіційної релігії держави, але одночасно підсилювався й кревний зв’язок населення північних і південних улусів Орди, підвищувався вплив ханської влади на фінський етнос. Достеменно відомо, що навіть у часи найвищого розквіту Золотої Орди за Узбека (1312—1342), хани з неабияким задоволенням поселяли знать і навіть нащадків у своїх північних улусах, дозволяю-чи їм приймати християнську релігію.

До якої ницості опускалася московська історіографія, коли насаджувала відверту брехню на подібні теми.

Що цікаво: у Іпатіївському монастирі поховані практично всі представники древнього князівського татарського роду Четів, які жили в XIV—XVII століттях, включаючи московського царя Бориса Годунова. А вступаючи на московський престол у 1613 році, династія Романових-Кобиліних присягала на вірність державі саме в Іпатіївському монастирі перед ликом давнього татаро-монгольського князівського роду. Задумайтеся, шановні читачі! У московській історії просто так ніколи нічого не відбувалося. Принагідно згадайте, що історик А. І. Лизлов узагалі не знав про існування Івана Калити (1310—1340 роки). І ви повного мірою зможете усвідомити московську історичну брехню.

Є над чим задуматися.

Третій приклад. “Предтечевський жіночий (монастир. — В. Б.) у повітовому місті Великий Устюг на горі Соколь ничій. Існує з 1262 року й був колись чоловічим. Обитель ця заснована татарським Баскаком… Бугаєм, що прийняв Християнську віру під ім’ям Іоанна. На цьому місці був двір Іоанна” [51, с. 67—69].

Цим прикладом завершимо підтвердження незаперечної істини зрощення фінського етносу з тюркським (татаро-монгольським) у північних улусах Золотої Орди. Подібне змішання тривало і в наступні століття.

А далі хочу розповісти читачам про одну парадоксальну істину московської історії, про феноменальне явище “великоросійського” етносу якому московити не можуть дати серйозного пояснення дотепер. Послухайте сучасних московських професорів: “…XIV століття вважає часом формування феодального землеволодіння в районі Радонежа (Моско-вія. — В. Б.) С. 3. Чернов, який скрупульозно досліджував цей період за даними не лише письмовими, а й за археологічними джерелами. Враження це підсилюється, коли ознайомишся з родовідними книгами XVI ст, в яких зафіксований склад московського боярства. Всі ті роди, в яких зазначені предки, що жили до навали Батия, або князівські, або сторонні. Боярство Московської землі та навіть… Північно-Східної Русі (ростовсько-суздальської землі. —В. Б.) до другої половини XIII ст. із цих книг невідоме” [60, с. 39|.

Ось таке відкриття!

Вкотре переконуємося у відсутності перетікання слов’ян X—XIII століть до ростовсько-суздальської землі з Київського князівства. Бо саме цей факт і цю істину стверджують московський професор і його колеги.

Боярський стан майбутньої Московії склали зайди другої половини ХІП століття (згадайте баскака Бугая, 1262 рік), тобто татаро-монгольські прибульці. Саме від них пішли знамениті князівські’, графські й боярські роди Московії: Годунови, Сабуровй, Вєльямінови, Бугайови, Уварови, Давидови, Злобіни, Мінчакови, Орєшкіни, Урусови і тисячі інших. Не забувайте цієї незаперечної істини!

Не могли фінські племена мери, мещера, мурома, весь та інші, живучи до XIII століття в дикості й мешкаючи в земляних, по суті, норах, створити потужну верству хліборобів. Та й серйозне землеробство почалося в Московії тільки наприкінці XIV століття.

Однак ми дещо відхилилися від теми. Іншою винятково важливою подією другого етапу становлення православ’я в ростовсько-суздальській землі стала війна 1269—1271 років між Золотою Ордою і Візантійською імперією, безпосередню участь в якій брала військова дружина з країни Моксель. Читачі не знайдуть у російській історії серйозного аналізу тієї війни. Але ж привід до війни та її підсумки заслуговують на увагу.

Золота Орда за онука Батия, знаменитого хана Меніу-Тимура не мала територіальних претензій до Візантії. Нагадаю читачам, що родова гілка Чингісидів Золотої Орди в ті роки була у військовому конфлікті з іншою гілкою Чингісидів, яка правила на Кавказі, в Ірані, Сирії і т. д., не менш знаменитою династією Хулагу-хана. У ті роки в державі Хулагуїдів правив старішій син Хулагу-хана — Абага-хан [1265—1282). Тобто воєнні дії Золотої Орди з Візантією через Кавказ були неможливі. І природно, вони відбулися через території сучасних держав Румунії, Болгарії та України, бо кордон Візантії проходив по Дунаю. У той час, як останні кочовища татар, навіть за Узбека-хана, не переходили на правобережжя України. Мова йде про кінець XIII—початок XIV століття. Це історично безсумнівні факти, про які розповідають арабські та перські вчені, котрі побували в ті роки в Золотій Орді. Читачі можуть у цьому переконатися, прочитавши збірники В. Г. Ти зенгаузена, що вийшли в Російській імперії.

Була єдина причина тієї війни: боротьба Золотої Орди з Візантією за православ’я в межах території Орди. Митрополит Кирило та єпископи переконали хана зажадати від Патріарха Константинопольського передачі права на узгодження (призначення) митрополита та єпископів у своїх володіннях. Інакше ті не могли вважати хана “своїм Царем”. Що й виконав хан Менгу-Тимур військовим шляхом. Слід гадати, візантійський Патріарх, живучи в “симфоніґ’-єдності з імператором Візантії, мирним шляхом подібне питання вирішувати відмовився.

Підтвердження нашої концепції знаходимо в історичних фактах минулого Московії. Так, перші ханські ярлики митрополитові, єпископам та ігуменам монастирів датуються саме часом правління хана Менгу-Тимура.

Після війни 1269—1271 років хан Золотої Орди прибрав до своїх рук право призначення митрополита та єпископів у своїх володіннях. Православ’я ростовсько-суздальської землі стало повністю підконтрольне ханам Золотої Орди. Православна церква стала невід’ємною частиною державної влади й державного апарату татаро-монгол ьської імперії.

Іншого бути не могло. Не можна мати в державі привілеї, не служачи цій державі та владі. Московські міфи і байки неприйнятні для серйозної розмови.

А далі розповімо про ще одну надзвичайно цікаву знахідку із російської церковної літератури. Пам’ятаєте першу згадку про Москву? Ми вже пояснювали, чому Москва, як поселення, з’явилася тільки в 1272 році.

Працюючи над першою книгою “Країни Моксель” у Казахстані, я не мав можливості звертатися до церковної літератури московської імперії, котра стосується тих далеких часів. Визначаючи дату заснування Москви — 1272 рік, доводилося керуватися логікою історичних подій того часу, проведеними в Золотій Орді переписами населення та самим фактом відсутності московського князівства до 1277 року. Природно, відкидалися звичайні московські міфи й Відверта брехня про якихось московських князів ХоробриЦв. Подібна облуда стала напрацю-ванням катерининської “Комісії” та її послідовників.

Коли ж автор працював над другою книгою “Країни Мок-сель”, уже в Києві, мав можливість звернутися безпосередньо до історичної церковної літератури. І ось що з’ясувалося:

1. Церква "Спаса на Бору, Собор, у Москві, в Кремлі... — у той час, коли місце нинішнього Кремля ще було вкрите бором або густим лісом... — син Олександра Невського, Св. Данило (народився в 1261 році. —В. Б.), котрий щойно одержав в уділ землі й села... побудував у 1272 році, серед бору, на Боровицькому пагорбі (так урочище це в давнину звалося), на тому самому місці, де жив у самотній хатині пустельник Вукол, дерев’яну церкву Спаса-Преображенія... Існував цей дерев'яний храм 56 років" [51, с. 325—326[.

Отже, історія засвідчила появу першої дерев’яної будови на території майбутньої Москви в 1272 році. Не можна всерйоз сприймати Вукола і його хатину. Таких “вуколів” по тодішніх тайгових лісах майбутньої Московії шастало тисячі. То були звичайні мешканці лісових нетрів мерянської землі — фінські пустельники. Пробачимо авторові Олександру Ратшину принагідно запущену облуду. Син Олександра, так званого Невського, Данило не міг особисто в 1272 році закласти церкву. Йому того року виповнилося тільки 11 літ. Отож церкву заклали інші.

2. "Новоспаський (монастир. — В. Б.), у Москві, за Таганською площею, на високому березі Москви-ріки... Первісна основа цієї обителі закладена в XIII столітті (на тому місці, де нині Данилів монастир) першим Московським князем, Св. Данилом Олександровичем, коли Москва ледь виникала з небуття" [51, с. 199].

3. "Данилів (монастир. — В. Б.).., у Москві, на краю міста, між Даниловою і Серпуховською заставами... Він заснований близько 1272 року святим князем Данилом Олександровичем Московським. —У 1330 році В. К. Іоанн Данилович Калита перевів його в Кремль до церкви Спаса на Бору, під ім’ям Спаського. Згодом Данилів Монастир відокремився від Спаського монастиря і мав власних настоятелів" [51, с. 231].

Чому саме в 1272 році відбулося заснування поселення Москва?

Необхідно відстежити події, іцо сталися в Золотій Орді протягом 1271—1272 років. Отже, у 1271 році, домігшись позитивного результату у війні з Візантією, хан Маніу-Тимур повернув свої війська в Орду. Того ж року повернувся з походу молодший брат Олександра, так званого Невського, — Василь, який командував у тім поході воло-димирською дружиною. Очевидно, він у поході добре себе проявив.

Середущий брат Олександра Невського, Ярослав, займав у ті роки (1264—1271) престол великого князя Володимир-ського улусу, тож сидів удома.

Після закінчення війни хан викликав до себе всіх посадових осіб держави й церкви. Серед них були й сини Олександра Невського — Дмитро. Андрій і одинадцятирічний Данило. Хап залишився незадоволений звітом князя Ярослава Ярославовича. Як відомо, повертаючись із Орди, князь Ярослав Ярославович помер. Скоріше за все, він був отруєний і вмер у самій ставці хана, як і його батько Ярослав Всеволодович і брат Олександр (Невський). Відтак було призначено на володимирський стіл Василя та видано указ про проведення третього перепису в Ростовсько-Суздальському, Новгородському, Псковському і Рязанському улусах. Ішов 1272 рік.

Уперше всі владики й ігумени монастирів одержали ярлики від хана на право користування ханською власністю та наказ про залучення мерян язичників до християнської релігії. Для підростаючих спадкоємців хан повелів заснувати нові поселення. Що й виконали митрополит Кирило, князь Василь і Великий Баскак для молодшого Олександрового нащадка — Данила, заснувавши 1272 року поселення Москву.

Хан Мангу-Тимур пам’ятав про свою рідню з роду Олександра, так званого Невського. Церковна історична література підтвердила фактїіояви Москви в 1272 році. Ініціатором закладення поселення став особисто хан Золотої Орди Менгу-Тймур.

Не будемо стомлювати читачів московськими байками про “появу Москви в 1147 році”. Бо навіть церковна література змушена була визнати:

‘Архангела Михаїла, Собор, у Москві, в Кремлі… Первісну побудову цієї церкви деякі письменники відносять до початку XIII й навіть до кінця XII століття, коли Москва… існувала й, отже, повинна була мати свій храм, в ім’я Начальника небесних сил, Архангела Михаїла… Інші ж. і з більшою достовірністю, припускають, що він був побудований дерев’яним ще за 20 років до початку князювання св. Данила, першим відомим в історії Московським князем Михайлом Хоробрим, меншим братом Олександра Невського… Утім, ніякими історичними фактами не можна підтвердити існування цієї дерев’яної церкви (як і факту існування Михайла Хороброго — “Хоробрита”. — В. Б.). Справжня й безсумнівна історія цієї Соборної Церкви починається із часів Великого Князя Іоанна Даниловича Калити” [51, с. 302].

Історія не відає ні про одну церкву, що з’явилася б на території Москви до 1272 року. І тут нічого не вигадаєш. Перші організовані поселенці й перші дерев’яні будови на території Москви офіційно зафіксовані в 1272 році, під час третього татаро-монгольського перепису населення Золотої Орди.

Хочу звернути увагу на ще одну історичну достовірність. Московська історична й церковна література в захваті повідомляють читачам, як практично з настанням XIV століття київські митрополити відмовилися від Києва та перебралися спочатку у Володимир, а потім — до Москви. Мовляв, Київ так захирів, а Москва настільки піднялася, що митрополитові подітися було нікуди — тільки перебиратися в Москву. Однак подібне твердження — чергова московська облуда. Дуже вже хотілося московитам “величі й прадавнини” з далеких київських часів. І невтямки “батькам облуди”, що кожен історично безсумнівний факт має свої історично достовірні причини. Московські бажання при цьому ніколи не відігравали вирішального значення.

Ми вже писали: ще хан Батий, починаючи з 1250 року, повелів київському митрополитові перебувати в Сараї — столиці держави. Точнісінько те саме велено було й другому митрополитові Максиму (1283—1305). До речі, зверніть увагу: узгодження Максима на митрополичу кафедру тривало аж три роки. І цьому є достовірне пояснення. Хан Менгу-Тимур помер у 1282 році. А новий хан ТУда-Менгу ухвалив рішення з цього питання тільки в 1283 році. Митрополит Максим також тримав свою кафедру при ставці хана Золотої Орди. Хоча не варто мати сумніву, що він постійно навідувався до єпархій. Північні єпархії Золотої Орди, природно, жадали від нього більшої уваги, тому що в них більша частина населення все ще жила в язичництві й дикості.

Недарма професор Г. В. Вернадський змушений був визнати: “Сарайський єпископ відігравав велику роль у російській церкві, особливо в другій половині ХНІ століття й першій половині XIV століття” [56. с. 94).

Ще більшу роль відправа в “сарайський митрополит”. Тут сумніватися не варто.

Третім митрополитом християн Золотої Орди став святий Петро. І сталось це, без сумніву, за пропозицією хана Тохти. Святий Петро перебував на митрополичій кафедрі з 1309 до 1326 року. Саме при ньому відбулися корінні політичні зміни в Києві та в Київській митрополії. Тут “московські бажання” ніякої ролі не відіграли. Все обумовлено історичними подіями.

Отже, київські й волинські землі звільнилися від Золотої Орди в 1319—1320 роках. Про це свідчать літописи литовські, польські, угорські та інших народів. До речі, українські літописи — також. Саме з 1320 року митрополит Святий Петро став у Києві персоною “нон ґрата” — небажаним! Людина, що служила Золотій Орді, не могла бути прийнятною для Литовсько-Руської держави. Гадаю, у цьому випадку пояснення не потрібні. Не будемо забувати, що київські й волинські землі були відірвані Великим Литовським князем Гедиміном від Золотої Орди.

Не менші неприємності сталися в митрополита Петра і в самій Орді. У 1312 році до влади в Золотій Орді прийшов мусульманин хан Узбек. І хоча Узбек не переслідував у своїй державі християн, “…а ставився цілком прихильно до християнства, причому однаково визнавав і православ’я, і латинство”, однак мусульманська релігія стала привілейованою [56, с. 115].

Найімовірніше, митрополитові Петру запропоновано було ханом Золотої Орди переїхати в північні улуси країни.

Хан Узбек не міг допустити піднесення митрополита (за релігійним чином) над мусульманськими муфтіями. Тому й бачимо, як митрополит Петро аж десять років тинявся по різних містах північних улусів Орди. Він шукав най-сильнішого, щоб опертися на нього. Ми про це детальніше поговоримо у третій книзі.

Таким чином, святитель Петро, нарешті, опинився в Москві. “Полюбивши Московського князя… Калиту, святитель Петро з 1325 року більшу частину життя проводив у його повіті — у Москві.., схиляючи князя до спорудження Успенського Собору… Невдовзі після того як заклали храм, великий Святитель помер 21 грудня 1326 року й похований у гробниці, котру сам собі приготував” [49, с. 60].

Навіть поховали святителя Петра в недобудованому храмі. Бо ж іншого, свого храму митрополит Петро в північних улусах Орди не мав.

Неприємності очікували і наступного митрополита.

До речі, нагадаю читачам, що однією з дружин хана Узбека була дочка візантійського імператора. Тому новий митрополит Феогност прибув у Золоту Орду таки швидко. Уже в середині 1328 року цей священнослужитель з’явився в Києві. Однак у Києві Феогноста не прийняли. Це

зрозуміло, адже його кандидатура узгоджувалася з ханом Узбеком.

Послухаємо графа М. В. Толстого:

“Святий Феогност митрополит… Родом грек, митрополит… з 1328 року, відвідавши Київ і Володимир, прибув до Москви й оселився “у дворі святителя Петра, де відтоді назавжди утвердилася кафедра Московських первосвя-тителів” (49, с. 61].

Починаючи з 1320 рову, митрополити не могли розташовувати свою кафедру ні в Києві, ні в Сараї. їх там не приймали. Тільки з цієї, головної причини митрополити змушені були перебратися в “зачастокольну”, “луб’яну” Москву. А Київ, на вимогу великого Литовсько-Руського князя Ольгерда, одержав від Константинополя власного митрополита: “Патріарх, поступаючись вимозі Ольгерда, князя Литовського, поставив для Литви іншого митрополита” (49, с. 119].

Московський митрополит Феогност віддано служив ханові Золотої Орди — Узбекові.

Із першої нашої книги ми, очевидно, пам’ятаємо, як митрополит Феогност відлучав від церкви й піддавав анафемі (за вказівкою хана Узбека) не лише окремих князів, а й навіть жителів цілих міст. Згадайте псковитян, відлучених від церкви Феогностом. Однак після смерті хана Узбека для митрополита почалися інші неприємності. Син хана Узбека — Джанібек, а особливо його знать, бачили колосальні багатства, які накопичувалися в руках православних владик, тому спробували змінити ситуацію. Вони побажали змусити церковних владик, як найбільших власників, платити податки (данину) до скарбниці Золотої Орди. Прибувши 1342 року в столицю Сарай до нового хана Джанібека, митрополит Феогност не зміг вільно одержати ярлик на митрополію. Міністри Золотої Орди, очевидно, з відома самого хана, зажадали від Феогноста добровільної відмови від пільг, отриманих церквою за старих часів. Але оскільки й ті часи дуже жорстко до-276

гримувалися Яси Чингісхана (зведення законів імперії), то скасовувати укази Батия, Берке, Менгу Пімура та інших ханів Джанібек не міг. Він побажав того домогтися, натиснувши на Феогноста з боку “ханського двору”. Послухайте, як цю тему подає церковна література:

“У 1342 році блаж. Феогност змушений був вирушити в Орду до нового хана Джанібека. Там утримали митрополита: фанатики ісламізму настійно вимагали, щоб митрополит платив данину за себе й духівництво. Феогност посилався на ханські ярлики, котрі звільняють Церкву від податей, але магометани, не бажаючи порушити статути монгольського уряду, хотіли довести первосвятителя до того, щоб він сам відмовився від колишніх прав. Із цим наміром вони утримували митрополита та піддавали його різним випробуванням, але блаж. Феогност терпів і повернувся на батьківщину з колишніми правами. Сказання про “страждання преосвященного Феогноста митрополита за дань церковну” опубліковане в “Степенній книзі” І, 442—444″ [49, с. 61].

Як бачимо, держава Золота Орда, куди майже три сотні років входили ростовсько-суздальська земля і Московський улус, була не диким і відсталим утворенням кочівників, а організованою, централізованою державою, яка діяла за суворими, сотні років дотримуваними законами. Московія в тій державі була невід’ємною, зі столиці Орди Сарая керованою. частиною. Московська вигадка про нібито вільне, не залежне від Орди існування й розвиток абсолютно необгрунтована.

Послухаємо професора Г. В. Вернадського:

“Північно-східна Русь (мова йде про ростовсько-суздальську і рязанську землі. — В. Б.) була в безпосередньому підпорядкуванні золотоординських ханів” [56, с. 112].

Митрополит Феогност помер 11 березня 1353 року під час страшної морової чуми, званої “чорною смертю”. Із цією смертю пов’язаний кінець другого періоду православ’я в ростовсько-суздальській землі.

До 1354 року московська православна церква повністю відокремилася від Києва. Як побачимо в наступному розділі, саме із цього часу її дії почали набувати абсолютно нових, цілеспрямованих і агресивних рис. спрямованих на розширення та збагачення церкви.
9

III. Період монастирського засилля

Роки першої половини XIV сторіччя стали періодом розквіту Золотої Орди. Саме за ханів Узбека (1312—1342) і Джанібека (1342—1357) імперія Золота Орда користувалася найвищою шаною і повагою серед своїх ближніх і Далеких сусідів. У державі на дуже високому рівні розвитку були культура, ремесла й торгівля. Дипломатія Золотої Орди впливала навіть на держави північного узбережжя Африки. Саме в той час, за велінням хана Джанібека, у ‘Т354 році на митрополичу кафедру в Москві був висвячений Алексій.

Послухаємо сучасного московського професора: “Ще за життя Феогнаста… були спрямовані посли в Константинополь із проханням нікого не призначати спадкоємцем Феогноста, крім Алексія, Посли повернулися вже після смерті Феогноста із пропозицією, щоб Алексій вирушив у Константинополь для хіротонування. Алексій поїхав у Константинополь, де й був висвячений на митрополита” [61, с. 94—95].

Нагадую, що відбути в Константинополь майбутній митрополит міг тільки з дозволу хана, маючи на руках два ярлики: один надавав право саме йому. Алексію, просити митрополичу кафедру, а інший — надавав право пересування по території Золотої Орди й дозволяв одержувати коней і продовольство на “поштових ямах”.

Професор І. У. Будовнщ у своїй книзі про це говорить: “Зберігся ярлик Тайдули (дружина хана. — В. Б.) Алексію (1354 р.), що надає йому змогу вільно пересуватися через її володіння в Константинополь” [61, с. 96].

До речі, ще більш повно наші висновки підтверджені “Довідковим енциклопедичним словником”, виданим К. Крайя в царські часи. Читаємо: ”У Древн(ій) російськ(ій) вівліоф(іці) разом із ярликом Бердибека (хан Золотої Орди в 1357—1361 рр. — В. Б.), даним св. Алексію, надрукований і ярлик Тайдули, даний цією царицею з нагоди подорожі митрополита в Константинополь” [1, т, 10, с, 47—48].

Кожен крок пересування московського князя й митрополита по Золотій Орді суворо контролювався. Він був під постійним наглядом татаро-монгольської виконавчої влади (баскаки, ямські доглядачі йт. д.).

У зв’язку з цим, читачі повинні більш наочно уявляти міру зацікавленості московських володарів XVIII століття у вилученні всіх письмових першоджерел у підкорених народів. Тому московити і споряджали експедицію за експедицією по всій імперії, вишукуючи й вимітаючи геть усе. Вони достовірно знали, що загрожувало імперській брехні, тій історичній карикатурі, котру нам подавали як “Історію держави Російської”. Тому діяли і справді з державним розмахом і принциповістю.

Однак повернімося до митрополита Алексія. Як видно, митрополит Алексій залишився б одним із рядових служителів московської церкви, якби ханська воля та збіг обставин не втрутилися в його долю. Ось про що повідав усе той же “Довідковий енциклопедичний словник” К. Крайя: “Тайдула, ординська цариця, дружина хана Чанібека (Джанібека, — В. Б.). У 1357 році, страждаючи від тяжкої хвороби й наслухавшись про чесноти св. митрополита Алексія, вона вимагала його допомоги. Хан писав до вел(икого) кн(язя) Іоанна Іоанновича: “Ми чули, що Небо ні в чому не відмовляє молитві головного попа вашого; хай випросить же він здоров’я нашій дружині”. Св. Алексій приїхав в Орду з надією на Бога, і не обманувся: Тайдула видужала. Як вияв своєї подяки св. Алексію, вона випросила в сина свого Бердибека… милість для російської держави й церкви” fl, т. 10, с. 47—48].

Звичайно, не можна всерйоз сприймати слова про “російську державу”, тому що її в ті часи не існувало. Мова йде про отримані привілеї для церкви й Московського улусу Золотої Орди. Хан дозволив митрополитові відкривати в неосвоєній лісовій глухомані монастирі й пустині без додаткового запитування дозволів на це. Високий дозвіл хана став переломним моментом для становлення християнства і московської державності. Він дозволив московській митрополії за 150—200 років примусово втягнути в християнство фінські племена, котрі жили в глибоких лісових масивах майбутньої Московії. Тих же, хто опирався, московська церква або виганяла з обжитого місця, або знищувала. Церква і влада діяли рішуче й жорстоко.

Зацікавленість ханської влади в таких діях цілком очевидна. Таким чином, у руках московського митрополита, а звідси — в руках московського князя, опинилися найбільші земельні й людські ресурси. Що й дало йому можливість надалі прибрати до рук усі і ниті самостійні сусідні князівства-улуси Золотої Орди.

Митрополит Алексій став організовувати й створювати принципово нові монастирі — монастирі-власники.

Послухаємо І. У. Будовніца — якими були старі монастирі, відкриті в країні Моксель із 1090 до 1354 року:

“Засновувані князями, єпископами, боярами та утримувані на їхні кошти, ці монастирі будувались як “притулок” для великих вкладників, котрі жили в них за кел-ліотським статутом, ніяких господарських завдань перед собою не ставили” [61. с, 73].

Старі монастирі, по суті, не могли накопичувати величезних багатств. Вони їх проїдали. Хоча цілком зрозуміло, що якісь цінності — духовні, культурні та навіть матеріальні — були і в старих, келліотського укладу життя. монастирях. Притім православні проповідники старих монастирів діяли в середовищі місцевих фінських племен переважно проповіддю. Принагідно допомагали аборигенам порадами, лікуванням найпростіших хвороб, новим насінням тощо. У старому монастирі послушник здійснював спробу порятунку грішної душі. Відмолював свої гріховні помисли й діяння. Ось чому такі монастирі не могли вирішити питання повної християнської колонізації місцевого фінського етносу. Адже язичницькі фінські племена й громади, перебуваючи поза досяжністю влади і використовуючи землю, ліс, пасовища, угіддя тощо, могли існувати незалежно, ігноруючи владу й православну церкву. В цьому була їхня перевага.

Чимало церковних діячів ростовсько-суздальської землі бачили своє безсилля й відчували необхідність інших заходів. При цьому вони чітко розуміли, що, коли такі заходи із залучення навколишнього населення до православ’я не будуть рішучими, подібну місію здійснять або іслам, або католицизм. Ійм паче, що про це постійно нагадував Константинополь.

Ось чому, одержавши дозвіл (“милість”) хана, митрополит Алексій змінив напрямок діяльності московського православ’я, тобто церкви. При цьому необхідно пам’ятати, що одночасно він сконцентрував у своїх руках і князівські функції. Це підтверджується московською історіографією. Читаємо: “Алексій… митрополит із 1354 (року)… Підчас князювання Івана Івановича Красного і малолітства Димитрия Івановича (прозваного Донським. — В. Б.)… був фактичним главою уряду” [16, т. 1, с. 418].

Що ж змінив митрополит Алексій у московському православ’ї?

Відповідь дуже проста: відношення до земельної власності, — спрямувавши дозволену ханом монастирську колонізацію в русло збагачення церкви та силового захоплення язичницької землі разом із населенням. Охрещений фін практично ставав при монастирі рабом. Із цих часів походять московитські “крестьяне”, тобто

охрещені в православ’я фінські племена — християни (“крестиане”).

Цей факт не заперечувався московською радянською історіографією. Послухаємо: “Ситуація змінюється в другій половині XTV ст, коли один за одним починають виникати монастирі нового типу, які засновуються вже не знатними,,, можновладцями, а людьми, котрі не володіють земельними наділами, середнього статку, але енергійними, заповзятливими, котрі ставили перед новопосталими “обителями” насамперед господарські завдання й перетворювали ці обителі на самостійні феодальні вотчини, які безупинно обростали селами, хуторами, різними земельними угіддями, сіножатями, соляними варницями, рибними ловами із залежною й найманою, але робочою силою, що неухильно закріпачується,” [61, с. 74—75],

Ось що цікаво: багато сотень років московські “писаки історії” переконували увесь світ, що якраз Московське князівство було найбільш прогресивним і розвиненим. Воно, мовляв, із першого дня свого існування тільки тим і займалося, що вирішувало “загальнодержавні російські проблеми”. Лилася неймовірна дурість: Москва й шляхетна, і прогресивна, і найбільш розвинена, і наділена “загальнодержавним баченням”, і таке інше.

Усі подібні вимисли — брехливі. Навіть у середині XIV століття Московський улус у складі Золотої Орди був найбільш відсталим і глухим. Уже за 2—3 версти від Москви починалися глибокі пустища й нетрі. Саме на освоєння московської глухомані були спрямовані первісні зусилля й дії митрополита Алексія. Тільки за період митрополичого служіння особисто Алексієм у глухих лісистих нетрях Московії було закладено більше 20 монастирів нового типу. Повторюю — тільки на території майбутньої Московської губернії. Ось деякі з них:

— Чудов монастир (заснований у 1365 р.);

— Симонів монастир (заснований у 1370 р.);

— Савин—Сторожевський монастир (заснований у 1377 р.); 282

— Спасо-Андроніїв, або Андроников, монастир (заснований у 1360 р.);

— Висоцький-Богородський монастир (заснований у 1373 р.);

— Пешношський — Миколаївський монастир (заснований у 1361 р,);

— Алексіївський монастир (заснований у 1360 р.);

— Владичин монастир (заснований у 1362 р.);

— Рождественський — Старосимоновський монастир (дата заснування — 1370 р.);

— Богоявленський — Троїцький монастир (заснований у ті ж роки).

І десятки інших, заснованих із дозволу й благословення митрополита Алексія.

Практично всі монастирі нового типу відкривалися в глухій тайзі, де згодом стали місцями виникнення нових селищ і міст.

Згадайте таку появу Москви в 1272 році на місці побудованої церкви в дикій мерянській глибинці.

За приблизними підрахунками, за час перебування святого Алексія на митрополичій кафедрі в системі Московської митрополії, уже відокремленої від Києва, було засновано більше 60 монастирів-власників. Однак головне навіть не кількість, головне — була задіяна система примусового залучення фінського язичницького етносу до православ’я і нагромадження в руках церкви колосальних матеріальних та людських ресурсів. Що особливо хочеться відзначити: абсолютно не порушуючи існуючих золото-ординських законів. Тільки завдяки ханським “милостям”.

Цей “монастирський хід” московської церкви тайговими нетрями ординської півночі тривав у XV і XVI століттях. Саме завдяки жорстокій монастирській колонізації було підкорено ханській владі, а надалі — московській князівській, фінський язичницький етнос північних улусів імперії.

Ніякого слов’янського “начала” і “присутності” не спостерігалося. Оскільки, приймаючи християнську релігію, слов’янські племена Подніпров’я і Новгорода залишалися вільними людьми. У той час як у московській інтерпретації християнської релігії практично все фінське населення, котре приймало християнство, ставало власністю (рабами) або монастирів, або чужорідних власників: князів, баскаків, бояр, ханів.

Подивіться, якими колосальними багатствами володіли монастирі північних улусів імперії Чингісидів. Хоча у нашому розпорядженні дані середини XVIII століття, читачі мають розуміти, що нагромадження матеріальних багатств і людського потенціалу в монастирях відбувалося протягом декількох століть,

1. "Троїцько-Сергієва Лавра, ...чоловічий монастир у Дністровському повіті за 60 верст від Москви, біля річок Кончура і ПшнНИЦЯ, недалеко від давнього містечка Радонежа... Від нього залежало близько ЗО монастирів і пустинь, а в маєтках, що належали до нього до 1764 року, числилося понад 106000 духп селян" [51, с. 180].

Такий ось — “божий дім”!

2. "Чудов (монастир), у Москві... Заснований у 1365 році св. Алексієм Митрополитом... У 1764 році до обителі належало, крім інших угідь, близько 18600 душ селян із різних губерній" [51, с. 192—199].

3. "Симонів чоловічий, у Москві, на краю міста... Монастир цей заснований був спочатку в 1370 році Преподобним) Сергієм Радонезьким, із благословення св. Митрополита Алексія...

До установлення духовних штатів належало до цієї обителі безліч сіл і селиіц, в яких було понад 12000 дулі селян” [51, с. 206].

Московська православна церква своїми діями, починаючи з XIV століття, сприяла насадженню жорстокого рабства (кріпацтва) у північних улусах Орди, котрі пізніше виділилися в Московську державу Що цікаво: церква стала не лише носієм ідеї рабства, а й сама стала основним 284

рабовласником. Тому не варто дивуватися тій жорстокості й варварству, які існували у відносинах між селянином (християнином)-фіном і його хазяїном: баскаком, боярином, князем, єпископом і так далі. То були звичайні стосунки раба й рабовласника в умовах Московії.

Не варто лицемірити московським історикам: мовляв, зіпсувалася християнська вдача після переходу слов’янина з Русі на далеку північ. Слов’янських племен у ростовсько-суздальській землі, а отже, у Московії, ніколи не спостерігалося. Цю аксіому московському істеблішменту настав час засвоїти.

Не будемо наводити десятки моторошних прикладів московського церковного рабовласництва. Коли читаєш подібні свідчення, стає моторошно від самого поняття — ’московська православна церква”. Що характерно: і в наш час московське православ’я є одним із головних деструктивних елементів московської шовіністичної політики. Згадайте так звані “хресні ходи” московської церкви київськими вулицями під час обрання президента України в 2004 році.

Які злі й ворожі були обличчя в тих людей! Які страшні помисли!

Хочемо ми того чи ні, по ходу викладу теми доводиться відволікатися на принагідні питання, давньої московської дійсності. Не маємо права залишити іх без уваги, тому що кожен наново відкритий факт і явище для того й ховалися в глибинах словесної полови, щоб сховати або спотворити його заради “романовської концепції” московської історії.

Вивчаючи діяльність митрополита Алексія, серед маси хвалебних словес зверніть увагу на такий факт. Послухайте:

“Чудов чоловіч(ий) (монастир)… у Кремлі… Заснований у 1365 році св. Алексієм Митрополитом… Колись на цьому місці був Ханський хлів. Святитель Алексій, запрошений Ханом Джанібеком для лікування від очної хвороби Ханші Тайдули, їздив в Орду і. зціливши стражденну.., одержав під неї в подарунок кремлівський хлів: а від Хана, крім 285 коштовних дарів, пільгову грамоту на користь Російської (як їм хочеться вже з тих далеких часів бути російською. — В. Б.) церкви. Після повернення до Москви св. Алексій на місці Ханського хліва побудував… гуртожитську обитель із дерев’яною церквою, в ім’я чуда Архістратига Михаїла, з боковим вівтарем Благовіщення Богородиці” [51, с. 192].

Вкотре викрита російська брехня про нібито повну належність московському князеві Кремля від дня його заснування. Як бачимо, це лише чергова “качка” катери-нинських істориків, їхня велика вигадка та неймовірне бажання.

Всі будови на території Кремля (навіть конюшня) разом із землею належали ханові Золотої Орди і його сімейству. Так було не лише на території московського Кремля, а й по всій ростовсько-суздальській землі. Зверніть увагу: мова йде про 1365 рік! До речі, митрополит Алексій не руйнував ханських стаєнь на території Кремля. Він на те не мав права. Він лише пристосував татарську конюшню під гуртожиток ченців. Правда, як блискучий діамант, “вистромила носа” з московської історії.

Пробачимо російським історикам і церковним діячам плутанину в роках. Це їхня давня “хвороба”.

Аби читачі не думали, що це виняток із правил, нагадаю: влада в Московському улусі, як і власність, включаючи землю, за всіх часів входження Московії до складу Золотої Орди належала особисто ханам і на місцях управлялася їхніми представниками — баскаками. Московські князі (як інші) були ханськими васалами під керуванням і наглядом баскаків. Тому й ханські палаци, і ханські стайні, і палаци баскаків завжди розташовувалися на території московського Кремля. За всіх часів! Навіть у 1477 році справжнім власником його був не хто інший, як хан великої Орди! А на місці, в Кремлі, сидів його Великий Баскак.

Неймовірно! Однак— це правда історії.

Послухайте московського історика XIX століття; “Храм Миколи Чудотворця, Гастунського, колишній собор, у Москві, у Кремлі між Іваном Великим і Спаськими воротами, проти Миколаївського палацу, де нині плац-палац. На цьому місці було в давнину подвір’я Ханських Баскаків, або збирачів податей, котрі водночас і наглядали за Великими князями. Дружина В. К. Іоанна III, Грецька Царівна Софія, не хотіла терпіти цих небезпечних вивідачів поблизу свого Палацу й близько 1477 (року) переконала дружину Ханську, за допомогою дарунків і одкровення в сонному баченні, віддати це подвір’я їй; на що Ханша погодилася… Тут побудували “обиднем” (за один день) дерев’яну обітну церкву Миколи Линялого, а по інших звістках Єльняного” [51, с. 331].

Чудове свідчення! Навіть у 1477 році в московському Кремлі сидів ханський баскак, “наглядаючи” за московським князем. Сподіваюся, читачі розуміють — у цьому випадку нічого пояснювати не треба.

Скільки відвертої брехні містить історіографія “великоросів”! І що особливо сумно: московська історична брехня понині ллється ріками, спотворюючи минуле ростовсько-суздальської землі. Прозваної в XIII столітті — країною Москель!

Однак повернімося в XIV століття.

Не станемо описувати князівську діяльність Алексія. Як не будемо деталізувати і його митрополичі справи. Відзначимо лише: митрополит Алексій був одним із найбільш відданих і слухняних діячів ханської влади. Саме йому, одному з небагатьох в імперії, була видана ханом найвища за довірою так звана Тарханна грамота. Тарханними грамотами в Золотій Орді були наділені найбільш наближені до хана люди. Людина, яка володіла цією грамотою, підкорялася ханові. І тільки за фіксовані порушення могла бути покарана у певному місці.

Тому митрополит Алексій навіть у період найвищої смути в Золотій Орді проводив монастирську колонізацію фінських племен безоглядно. Його дії поширювалися на північні улуси Орди — від Тули до Біломор’я.

Хочу довести до відома читачів, що місто Тула було засноване ханом Золотої Орди саме в ті часи і назване на честь дружини — знаменитої Тайдули. Послухайте російське джерело:

“…Місто Тула, назване ім’ям цариці Тайдули, дружини Чанібекової (Джанібека. — В. Б.), і колись кероване її баскаками” [1, т. 10, с. 48].

Значно пізніше для Тули була “винайдена” інша версія її “заснування”.

Як бачимо, паралельно з монастирською колонізацією відбувалася посилена татаро-монгольська колонізація ростовсько-суздальської землі. Одна опиралася на іншу. Про це не варто забувати. Московське православ’я було ударним тараном у руках ханів Орди в справі освоєння і колонізації татаро-монгольською владою північних улусів імперії.

Митрополит Алексій “помер 12 лютого 1378 року й похований у побудованій ним Чудовській церкві” [49, с. 62].

Ми вже відзначали: через обставини, що склалися, він став митрополитом, котрий дав поштовх появі нового типу монастирів-власників. До речі, з його веління й старі, раніше існуючі монастирі, почали посилено обзаводитися власністю.

Ще за життя Алексія до Києва, 1375 року, прибув митрополит Кіпріан. Він був вихрещений у Константинополі, за узгодженням з Литовсько-Руським князем Ольгердом, на Київську митрополію. Оскільки князь Ольгерд, розгромивши війська Золотої Орди в 1363 році, почав диктувати свої умови Константинопольському Патріархові.

Не викликає сумніву, що Кіпріан прибув до Києва і зайняв кафедру митрополита з дозволу князя Ольгерда. Тим паче, що й ряпітне, на вимогу цього князя. Київська митрополія мала окремого митрополита (про що ми згадували вище).

Історія Московії періоду 1300—1410 років перекручена до повного абсурду. Не будемо ворушити всю історичну облуду Московії того періоду. Звернімося лише до тих фактів, якими будемо оперувати.

Отже, митрополит Кіпріан був висвячений для Києва. Цілком природно, що, прибувши в Київ, він представився великому Литовсько-Руському князеві Ольгерду та знаті держави. Був посвячений у взаємини Литовсько-Руського князівства із Золотою Ордою, які на той період були винятково напруженими. І оскільки це були часи найбільшої смути в Золотій Орді, а смуту сіяв темник Мамай, який практично управляв Ордою, то цілком зрозуміло, що саме стосунки Ольгерда з Мамаєм визначали відносини між сусідніми державами.

Після смерті митрополита Алексія Кіпріан у середині літа 1378 року, найімовірніше, за вказівкою Константинопольського Патріарха й за згодою Литовсько-Руського князя, вирушив до Москви.

А далі московська історіографія спотворила всі події, пов’язані з Кіпріаном, до повного абсурду. Начебто московський князь Димитрій, майбутній Донський, не дозволив Кіпріану зайняти митрополичу кафедру і посадив його під арешт. Але пізніше випустив і вигнав назад у Київ. Мовляв, дивіться: повновладний господар Московії, що хоче, те й робить. Звісно, подібна писанина виглядає сумнівно. Тому що російська історія завжди щось приховувала. У нашому випадку вона промовчала про кілька конкретних фактів.

Перший: рішення про допуск на митрополичу кафедру приймав хан Золотої Орди після доповіді головного баскака. А оскільки депеша великого баскака з Москви в столицю Сарай і відповідь хана були в дорозі кілька місяців, то, природно, Кіпріан весь цей час займався управлінням Московською митрополією: знайомився з єпископами, висвячував у сан священиків, відвідував монастирі, проводив у храмах богослужіння та інше. Що

цікаво: митрополит Кіпріан таки правив митрополією. Отож очевидна московська вигадка про вчинки Димитрія, так званого Донського.

Але російські історики замовчували ще більш достовірний факт: відлучення Димитрія Донського від церкви, піддання його анафемі й прокльону. Ви ніде в популярній літературі (крім спеціальної) не знайдете повідомлення про цей вчинок митрополита, здійснений глибокої осені 1378 року. Митрополит Кіпріан відлучив Димитрія від церкви і піддав прокльону привселюдно в церкві, у присутності єпископів і священиків. Після чого виїхав до Києва.

Що ж приховується за цим дивним церковним прокльоном Димитрія Донського?

Не можна всерйоз сприймати російські вимисли про “заборону князя”. Ми вже бачили, що в московському Кремлі навіть через століття, у 1477 році, князь був “під ковпаком” Великого Баскака. Доведеться згадати історичні події того часу.

Отже, 1373 року Литовсько-Руський князь Ольгерд “увійшов з Боярами Литовськими в Кремль, ударив списом об стіну на пам’ять Москві й вручив червоне яйце Димитрію”. Так московський князь став залежним від Литовсько-руського князя Ольгерда. Хоч скільки я шукав в історичній літературі, крім російського словесного лушпиння, мені нічого більше на цю тему поки що відшукати не вдалося. “Чистильники” спрацювали на совість. Однак сліди московської залежності від великого Ольгерда збереглися.

Так, у 1373 році в “загальноросійських літописних зводах” знаходимо: “А князю… Димитрию Московскому бы-шеть розмирие с Тотары и с Мамаем”.

Уже в 1377 році Димитрій посилає свої дружини на ріку П’яна проти татарських військ і зазнає цілковитого розгрому. Але в 1378 році на ріці Божа його дружини разом із дружинами Литовсько-Руського князя Андрія Полоцького розбили війська підручного Мамая — Бегича. Зверніть увагу: 290

перемогу святкували в 1378 році разом із військами сина Ольгерда Андрія Полоцького.

Спільні дії московського князя Димитрія із сином Ольгерда більш ніж дивні, якщо керуватися московськими “сказаннями” про дружбу Ягайла (також сина Ольгерда) з Мамаєм. Ягайло став великим Литовсько-Руським князем після смерті Ольгерда в 1377 році. Немає ні найменшої підстави стверджувати, що він укладав якийсь союз із Мамаєм проти Московії. Це суперечить звичайній логіці: володар ніколи не укладав договорів зі слугами в ті часи. Московська історіографія цією брехнею прикриває доволі серйозний факт, котрий московити побажали під дати забуттю.

Навіщо ж Литовсько-Руський князь Ягайло в 1378 році направив митрополита Кіпріана до Москви?

На це запитання є лише одна логічно достовірна відповідь: він зажадав від московського князя Димитрія приєднатися до Литви для відсторонення Мамая від влади і відновлення в Золотій Орді законного правління великої династії Чингісидів. Скоріше всього, Димитрій, прозваний Донським, повстав проти цієї вимоги. За що й був відлучений від церкви та підданий анафемі митрополитом. Будучи під прокльоном, Димитрію нічого не залишалося, як приєднатися до походу литовсько-руського війська проти Мамая 1380 року. Зверніть увагу: саме московські дружини Димитрія приєдналися в Коломні до військ литовсько-руських князів Андрія Полоцького, Дмитра Брянського і Боброка-Волинського (Дмитра Ка-ріатовича). Свідченням саме цієї історичної правди є той безсумнівний факт, що після вступу на ханський престол Золотої Орди в 1380 році Тохтамиш підписав союзницький договір з великим Литовсько-Руським князем Ягайлом. Цей договір діяв упродовж 20 років. Результатом договору стала знаменита битва 1399 року на ріці Ворсклі, коли Вітовт пішов війною проти ворогів Тохтамиша.

І саме в тій битві загинули три великих русичі (не плутати з московитами) — князі: Андрій Полоцький,

Дмитро Брянський, Дмитро Каріатович (Боброк-Волинський).

Тому московська брехня — мовляв, усі три литовсько-руські князі вірно служили Димитрію Московському, не має сенсу: не міг волелюбний князь-русич піти в услу-жіння до золотоординського раба-васала.

Не можна принижувати великих предків.

Така історична правда про відлучення Димитрія Московського від церкви, про піддання його митрополитом Кіпріаном анафемі та про Куликовську битву.

Спотворили московити історію ґрунтовно!

Однак повернімося до митрополита Кіпріана. Тільки в 1390 році, за згодою великого Литовсько-Руського князя Вітовта і хана Тохтамиша, митрополит Кіпріан переїхав до Москви. Він прибув у Москву по двох роках після смерті Димитрія Донського.

Митрополит Кіпріан продовжив зусилля православної церкви по залученню фінських племен до християнської релігії за допомогою насадження монастирів-власників у північних улусах Золотої Орди. Ця цілеспрямована політика стала домінуючою догмою московського православ’я на багато сотень років. Мінялися методи дій — принципи залишалися незмінними.

Помер святий митрополит Кіпріан 16 вересня 1406 року. Похований у підмосковному селі Голеніщево. Поховання митрополита в підмосковному селі закономірне. Позаяк Москва в ті роки лежала в руїнах. Після повного знищення в 1382 році ханом Тохтамишем вона багато десятиліть перебувала в запустінні та забутті. Тйм паче, що в 1407 році була повторно повністю спалена новим великим ханом Золотої Орди Тїімур-Кутлуком. Точніше, його полководцем Едигеєм.

Згадайте знамените послання Едигея до князя Василя, сина Димитрія, так званого Донського: “…а нині тікаєш, як раб!.. Помисли і навчися!”.

Природно, новий митрополит зміг з’явитися в північних улусах Золотої Орди тільки по деякому часі після цих страшних подій. Так і булої

Новий московський митрополит Фотій після довгих процедур узгодження із Золотою Ордою прибув із Константинополя тільки в 1409 році. І займав митрополичу кафедру до 1431 року. “Ханське благословення” для Московської митрополії продовжувало зберігати силу всі ці роки. Монастирі й далі процвітали, збагачувалися й розширювалися, поглинаючи фінські племена. У монастирях, як і у всіх церквах північних улусів Орди, і далі вихваляли єдиного, посланого Богом для московитів, Царя (Хана), святителі й далі піддавали анафемі й відлучали від церкви князів, котрі провинилися перед ханом і його баскаками.

Монастирі під час покарання Москви в 1382 і 1407 роках не були зруйновані й спустошені ханськими військами. Любов, повага і довіра володарів Золотої Орди 1 святителів (митрополита та єпископів) московського православ’я були взаємними. Російські байки про незалежних князів ростовсько-суздальської землі з 1238 до 1505 року — безпідставні. Навіть взаємини хана Золотої Орди і московського православ’я спростовують подібні безпідставні твердження.

Принагідно: Київ у ті роки, після переїзду Кіпріана в північні улуси Орди, або мав свого власного митрополита, або його єпархії безпосередньо підпорядковувалися Константинопольському Патріархові. Ніякого підпорядкування київських єпархій московським митрополитам не було. Цю аксіому необхідно пам’ятати. Бо коли в 1358 році митрополит Алексій самовільно прибув до Києва, то був арештований за наказом великого князя Ольгерда і майже два роки просидів у в’язниці. Його випустили в Московію тільки в 1360 році.

Після смерті Московського митрополита святого Фотія 1431 року північні улуси Орди не мали митрополита шість літ — до 1437 року Причиною стала нова веремія у Великій Орді й, природно, у Московії. Тривала велика різанина в Орді між спадкоємцями Тохтамиша і Тимур-Кутлука. А Москва копіювала події у Великій Орді власною різаниною, так званою “шемякінською смутою”.

Не будемо повторювати розповідь про події тих далеких часів. Вони страшні й драматичні. Тільки в 1437 році Константинопольський Патріарх Іосиф висвятив для північних улусів Орди нового митрополита—знаменитого Ісидора. Московська церква не любить вести мову про цього святителя. Замовчує його ім’я. Начебто митрополита й не було.

Саме Московський митрополит Ісидор брав участь від московської Православної церкви в знаменитому Флорентійському соборі (1439 рік) Католицької церкви, де було ухвалено рішення про об’єднання церков і підпорядкування Православ’я Римському Папі.

Природно, хан Великої Орди допустити такого не міг. Іслам у ті роки перебував у жорстокому протистоянні з католицизмом. Мова йде про країни, що сповідували мусульманську і католицьку релігію. Тому після повернення в Орду митрополит Ісидор був посаджений під арешт (1441 рік). Пізніше — виселений з Великої Орди в Константинополь, як результат настійних звертань патріарха до хана.

Однак після цього Константинопольський Патріарх навідріз відмовився висвячувати нового московського митрополита. Назавжди!

Простежимо події того періоду й мотиви поведінки обох сторін: хана і патріарха. Отже, мотиви хана: природно, хан Орди не міг погодитися з ситуацією, коли без його згоди могли призначатися головні ідеологи держави. При цьому не варто забувати, що своє право хани Орди здобули в результаті військового походу 1269—1271 років на Константинополь. У хана Орди в ті роки не було ні най меншої причини ставити під сумнів своє право. Московський улус, як і всі улуси держави, був під твердим контролем ханської влади. Цьому є чудовий, витончений доказ. У 1431 році, при суперечці за право на Московський улус, головним доказом для Василія II (Темного) стали слова його підданого, сказані в палаці хана: “Юрій шукає Великого князювання за давніми правилами.., а наш (Василь. — В. Б.) — по твоїй милості, відаючи, що воно (Московське князівство. — В. Б.) є твій Улус: підпаси його, кому хочеш. Один вимагає, інший молить” [27, т. V, с. 136].

Оце й уся розповідь про московську незалежність від Орди в середині XV століття!

З іншого боку. Константинопольський Патріарх, і Візантія загалом, шукали підтримки в християнських державах Європи від страшної загрози — турецьких Ос-манів. Не варто забувати, що Візантія припинила своє існування після падіння в 1453 році Константинополя під ударами турків. Це стало початком тріумфу турецьких Османів над християнським світом Європи.

Таке історичне тло, на якому розгорталися події навколо московського митрополита Ісидора.

Саме з веління хана Орди в 1448 році московська православна церква, порушивши існуючі в ті часи церковні канони й статути, обрала собі незалежного від Константинопольської патріархії митрополита Іону. Так учинила церква, котра сьогодні “страшно турбується” неканоніч-ністю дій Української Православної Церкви Київського Патріархату. Чи не смішно?

Із 1448 року саме московська православна церква стала неканонічною. Самопроголошеною! Відтоді вона почала розвиватися у відриві від християнського світу. У самоізоляції. Через що одразу ж перетворилася на жорстокий і слухняний придаток спочатку ханської, а пізніше — князівської влади. Хоча вона й раніше була слухняним знаряддям золотоординських ханів. Однак митрополити, що прибували з Константинополя (греки, болгари, київські русичі), хоч якось привносили свіжий струмінь у московитське середовище. Після 1448 року це віконце виявилося закритим для Московії. Настала довга, 250-літня ера московської самоізоляції й падіння у страшну прірву відсталості.

Це падіння збільшилося в результаті загибелі Великої Орди, що сталося 1502 року. Саме в тому знаменитому році великий Кримський хан Менглі-Гірей надіслав Московському князеві Івану ПІ лист, де писав: “Улуси лиходія нашого в руці моїй, а ти, брате люб’язний, чуючи настільки добрі звістки, радій і тішся!” (27, т. VI, с. 381].

І ми вдруге (перший раз — у нашій першій книзі) замкнули історичне коло походження і становлення Московії.

Завдяки ханським привілеям московські митрополити зібрали в руках православної церкви величезні людські й матеріальні ресурси фіно-татарського етносу. Що й допомогло московському князеві прибрати до рук своїх сусідів.

Саме два уламки колись найбільшої імперії Чингісидів — Кримська Орда і Московія — піднялися до кінця XV— початку XVI століття. Відтоді Московія отримала право самостійно визначатися зі своїм князем. Першим став Василій III. І, як писав професор В. О. Ключевський, саме з цього періоду до кінця XVII столігтя відбулося формування московитів (великоросів) як нації. У повній самоізоляції, на базі винятково фінського населення давньої країни Моксель.

Період же “монастирського ходу” тривав аж до XVIII століття. Бо ж разом із ногою московського загарбника всюди прямувала нога московського православного священика. Вогнем і кров’ю збирали страшну імперію. Страшну у своїй неприборканій жорстокості та презирстві до моралі та релігії підкорених народів.

ПІСЛЯМОВА, або

СВІДЧЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМА ДЕ РУБРУКА, РАШИД-АД-ДІНА, ДЖУВЕЙНІ ТА ІНШИХ
1

На закінчення другої книги спробуємо підійти до теми фальшування російської історії з дещо іншого боку. Пояснимо читачам, чому книга має таку незвичну назву — Країна Моксель.

Ця назва московитів і їхньої землі в давні часи була історично узаконена і зайвий раз свідчила про існування в X—XVI сторіччях абсолютно різних етносів на сучасних землях Русі-України і Моксель-Московії.

Із ХНІ сторіччя до нас дійшла чудова книга ’’Подорож у Східні країни” Вільгельма де Рубрука року Благості 1253″. У 1253— 1255 роках велику імперію Чингісидів відвідав посол короля Франції Людовика IX — Вільгельм де Рубрук. Він доставив ханові Сартаку, старшому синові Батия, лист короля Франції. На той час у Європу проникла чутка, що старший син хана Батия — Сартак — сповідує християнську релігію. Почувши цю звістку, європейські монархи спробували встановити контакт із майбутнім правителем Золотої Орди. Одночасно попробували одержати дозвіл на поширення католицької віри серед населення.

Мусульманська релігія в ті роки (1253 рік) ще не зуміла закріпитися в імперії. Відтак Рубрука у вищих ешелонах влади зустрічали доволі прихильно.

Однак із 1250 року в імперії вже був християнський митрополит Кирило, висвячений у сан із дозволу хана Батия, тому Рубрук не отримав права на проповідь католицької віри. До речі, Рубрук не приховував цього факту в своїй книзі. Водночас він виразно засвідчив, що в 1253 ро-тіД лише брат хана Батин — Берке — сповідував іслам. А вся імперія і влада стояли перед вибором релігії.

Вільгельм де Рубрук був винятково розумною й спостережливою людиною. Ті достовірні й незаперечні факти. які він доніс до нас. є безцінним історичним скарбом.

Недарма Катерина II. видаючи в 1795 році книгу Плано Каргтіні “Історія Монгалів”. навідріз відмовилася видати книгу Рубрука. Хоча книга Рубрука в ті роки була відома і досить популярна в Європі. Її навіть цитує М. М. Карамзін у своїй “Історії”, свідомо перебріхуючи.

Знала імператриця, що робила. І нащадкам своїм забо ронила видавати книгу Рубрука.

Лише 1911 року в Російській імперії видавець А. С. Суворій уперше опублікував книгу Вільгельма де Рубрука “Подорож у Східні країни”. Ясна річ, у 191 1 році перебрехати книгу Рубрука. як це зробила Катерина II з книгою Гілано Ка ріпні. вже було неможливо. Тому до нас дійшли великі, незаперечні свідчення. Скористаємося ними.

Ось виписка з книги посла, короля Франції, яка стосується далекого українського буття: “На півночі цієї області (Криму. — В. Б,) є багато великих озер, на берегах яких є соляні джерела; як тільки вода їхня потрапляє в озеро, утворюється сіль, тверда, як лід; із цих солончаків Багий і Сартак мають великі доходи, тому що з усієї Русі їздять тупи по сіль, і з кожного навантаженого воза дають два шматки тканини, які коштуютьиів-іпергісра” 110, с. 68—69].

Написано — мов сфотографовано! Маємо незаперечне свідчення господарських зв’язків русичів-уіграінців ХПї сто ліття з Кримом. Про що це може говорити?

По-перше: про відновлені до 1253 року господарські й торговельні зв’язки у землях колишньої Київської держави. Вочевидь, втрати від військ хана Батия були не настільки великі, як нам намагалася нав’язати московська історіографія. Тому що їздили в Крим по сіль “з усієї Русі”. Тобто в 1253 році “вся Русь” жила, працювала і вільно їздила в Крим.

По-друге: налагодження за короткий час, після військового розгрому, торговельних зв’язків із Кримом свідчить про існування їх і до приходу в Київ військ Батия. Тобто господарські й торговельні зв’язки між Руссю і Кримом були тільки відновлені. Бо свідчення про доставку солі з Криму у Велике Київське князівство зустрічаємо і в стародавніх літописах. Нічого дивного констатацією самого факту торгівлі сіллю Рубрук не відкрив. Він уразив нас свідченням масштабності цієї торгівлі — “з усієї Русі”. Тобто торгівля між Руссю і Кримом мала не епізодичний характер, а постійну основу. Адже Батий і Сартак із цієї торгівлі мали “великі доходи”.

Навіщо я розвиваю свідчення Вільгельма де Рубрука?

Тому, що російська імперія дотепер втовкмачує світовому співтовариству, нібито саме російські мужики (з Тамбова і Рязані), починаючи з XVIII століття, почали обживати й облаштовувати землі так званої “Новоросії”. Хоча в XII—XIII століттях українські чумаки вже вільно себе побували в степах Причорномор’я і Приазов’я. Вони не лише їздили поспіль, а одночасно будували там житло, розводили худобу, обробляли землю, вирощуючи просо.

Рухаючись по землі Русі лише в одному напрямку, Вільгельм де Рубрук зустрічав на своєму шляху багато селищ русичів, котрі здійснювали перевіз через ріки за наказом хана Батия. Про це вій написав у книзі. Ось така правда відносно “тамбовської Новоросії”.

Однак пехай пі в кого не виникає спокуса поширити слово “Русь” на московитів XIII століття. Великий мандрівник дав чітке позначення землі Русі та її кордонів. Послухайте: “На північ від цієї області (Перекопу. — В. Б.) лежить Русь, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі та Угорщини до Танаїду (Дону. — В. Б.)” [10, с. 85].

І далі не менш чітко: “…досягли великої ріки Танаїду… Ця ріка слугує східним кордоном Русі” [10, с. 87].

Хоч як би вивертали московити свої вигадки, але за Доном в 1253 році не існувало іншої “Русі”. Тим паче її не могло бути в межиріччі Оки і Волги, у знаменитому “Мерському стані”. Там проживав зовсім інший народ, який до приходу хана Батия мав свого “государя” і, природно, свою “державу”. І Вільгельм де Рубрук ще розповість нам про це.

Хочу порадити українським історикам більш виважено підходити до московської брехні “про появу українського чумацтва в XVI столітті”. Не вірте відвертій облуді! Адже корінь чумацтва, праці та волі варто шукати в XI—XII століттях нашої історії. Уже в ті далекі роки русичі-українці обживали і облаштовували степи Причорномор’я.

Отже, Рубрук почав свій шлях 7 травня 1253 року із Константинополя й прибув у Солдайю, сучасний Судак, 21 травня. Відтак із Солдайї — до кримського Перекопу, а далі — до ставки хана Сартака — він із людьми, котрі супроводжували його, рухався на возах і був у дорозі з 1 червня до 31 липня. Швидкість руху на возах у ті часи не перевищувала ЗО—35 кілометрів на день. Воли мали потребу в їжі й відпочинку. Тоді як пересування на конях дозволяло подолати на добу близько 100 кілометрів.

Послухаймо мандрівника. Позаяк далі, від ставки Сартака до Каракорума, він рухався на конях.

“…Майже кожен день, наскільки я міг обчислити, долали таку відстань, як від Парижа до Орлеана” 110, с. 102].

Відкривши карту Франції, неважко визначити, що відстань становить близько 100 кілометрів. Запам’ятаємо це свідчення Рубрука, воно знадобиться.

Необхідно дуже старанно використовувати свідчення, не допускаючи ні найменшого проникнення “доважку брехні” й відволікаючих маневрів московських істориків. Будемо користуватися словами мандрівника, без жодних попутних московських “уточнень і пояснень”. Тому що там завжди є “доважок брехні”. Так, додаючи до книги “Карту шляху Іоанна де Плано Карпіні і Вільгельма де Рубрука”, видавці самовільно змістили місце ставки хана Сартака в межиріччі Волги і Дону, куди прибув Рубрук 31 липня 1253 року, майже на 200 кілометрів на південний схід. І, як побачимо надалі, це було зроблено свідомо. Бо місце стоянки ставки Сартака визначене абсолютно точно.

Послухаємо посла короля Франції: “Таким чином, значить, ми вирушили до Батия (від Сартака. — В. Б.) прямо на схід і на третій день дісталися до Етилії (Волги. — В. Б.)” [10, с. 92].

Так визначено відстань від ставки Сартака до Волги за маршрутом “прямо на схід” — 300 кілометрів. Дуже просто. А ось уточнення посла короля Франції щодо місця переправи через Волгу під час поїздки до хана Батия:

“Отже, у тому місці, де ми зупинилися на березі Етилії (Волги. — В. Б.), є нове селище, яке Татари облаштували упереміш із Русичів і Сарацинів (мусульман. — В. Б.), що перевозять послів, котрі їдуть до двору Батия або ж повертаються звідти, бо ж Батий перебуває на іншому березі, в східному напрямку, і він не проходить через це місце, де ми зупинилися, коли піднімається влітку (на північ. — В. Б.)… і від цього місця до міст Великої Булгарії (устя ріки Ками. — В. Б.) на півночі вважається п’ять днів шляху (на конях. — В. Б.)” [10, с. 96].

Відмірявши п’ятсот кілометрів від устя ріки Ками на південь, потрапимо на саратовський закрут ріки Волги (Етилії). Саме там у 1253 році було селище, куди прибув Рубрук: на волзькому закруті, на північ від сучасного міста Саратова.

До речі, на це місце вказують європейські і арабські карти, що дійшли до нас, та інші свідчення. Є і додатковий, побічний доказ у словах Вільгельма де Рубрука. Уважні читачі мали би звернути увагу на закрут ріки Волги. Кочуючи з величенними табунами худоби, Батий не міг заходити у “мішок” закруту. Тому й кочував подалі від Волги та волзького селища. Фронт пересування бати-євих табунів із випасом становив більше 100 кілометрів.

То було величне видовище. Авторові цих рядків доводилося бачити з гелікоптера подібну картину перегону худоби з Монголії в Казахстан. І хоча кількість худоби була незрівнянна з табунами хана Батия, але враження від руху величенної живої маси залишилося на все життя.

Рубрук за час своєї подорожі дізнався правду не лише про русичів-українців, а й також про московитів того часу. Позаяк перебував в імперії Чингісидів більше двох років, мав багато зустрічей із ханами імперії, у тому числі з Верховним ханом Менту, ханом Золотої Орди Батиєм і десятками інших. Він зустрічався в Орді з царями, візирами, послами, священиками різних релігій, з майстровими людьми багатьох країн і народів; вів з ними великі диспути й багатого динні розмови. Поза всяким сумнівом, зустрічався як із русичами з Русі, так і з фінами (меряна-ми) ростовсько-суздальської землі. Ось що він засвідчив про московитів XIII століття:

“Про країну Сартаха та про її народи.

Ця країна за Танаїдом (Доном. — В. Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, розташованої в районі селища Тернівка Воронезької області. — В. Б.) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, котрі не мають ніякого закону, чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх разом із собою до вступу в Германію, тому Моксель дуже прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар… Удосталь є в них свиней, меду і воску, дорогоцінного хутра й соколів. Позад них (на схід. — В. Б.) живуть інші, іменовані Мердас, яких Латини називають Мердиніс, і вони — Сарацини (мусульмани. — В. Б.). За ними (на схід. — В. Б.) Етилія (Волга. — В. Б.)” [10, с. 88].

Мабуть, кожна розсудлива людина розуміє: подібні свідчення могла залишити тільки людина, котра серйозно вивчила ситуацію і стан справ на місці. Вести мову про звільнення’ ‘від рабства Татар за допомогою Гермаї іців” можна було, лише почувши думку від самих громадян “країни Москель”. А якщо згадати, що, згідно з російською історіографією, на північ від сучасного міста Воронежа, між Доном і Волгою, інших “держав” на чолі з “государями”, крім Рязанського і Володимирського князівств, не існувало, стане очевидно, про якого “государя” йде мова. Саме вони, Володимирське і Рязанське князівства, у XIII столітті були країною Моксель!

У 1253 році при дворі хана Сартака, якому хан Батий 1250 року передав у володіння землі між Доном і Волгою, Вільгельм де Рубрук зустрів не одну сотню людей серед знаті й воїнів, котрі покорили в 1237 році країну Моксель. Через 16 років вони ще чудово пам’ятали ті часи, а багато хто навіть обіймав посади баскаків, сокольничих, ям’ямів та інші у тодішньому Ростовсько-Суздальському улусі.

Землі між Доном і Волгою цінувалися ханами Золотої Орди. Вони мали соковиті трави, безліч невеликих рік, що дозволяло випасати худобу з провесни до пізньої осені. Недарма хан Орди Джанібек заснував селище Тулу на честь своєї дружини Тайдули за більш ніж 400 кілометрів на північний захід від сучасного міста Воронежа. Хани Орди зі своїми табунами й там кочували, полювали, відпочивали. Така правда часу.

Сподіваюся, читачі звернули увагу — Рубрук розділив фінські племена, які жили на північ від ставки Сартака, чітко за релігійною ознакою: “Моксель і Мердиніс”. Одні вирощували свиней і, природно, їли свинину, іі-пігі були — “сарацини”, тобто — мусульмани, і свинини не вживали. У цьому розподілі немає нічого протиприродного. Тому що “Мердиніс” сусідила з Волзькою Булгарією, і як засвідчив посол короля Франції: “І я дивуюся, який диявол заніс сюди закон Магомета… ці Булгари — найлютіші Сарацини, котрі міцніше тримаються закону Магометового, ніж хто-небудь інший” [10, с. 96].

Пробачимо послові-католикові нелюбов до віри пророка Мухаммеда. Хоча подібна нетерпимість — вада. Не забудьмо: Рубрук перебував у католицькому ордені міноритів, був палким віруючим іншої релігії.

Булгари прийняли релігію іслам у 922 році “за царя Алмуша, сина Силки”. І природно, за більш ніж 300 років зуміли поширити свою релігію на частину мордви (“Мерди-ніс”). Не будемо забувати — Волзька Булгарія в XIII столітті була розвиненою, культурною державою. Уже в ті роки мала навчальні заклади, чеканила монети, арабські архітектори зводили в її містах величні будинки й мечеті. Тобто поширенню впливу булгар на частину мордви дивуватися нічого.

Також не варто дивуватися язичницькому становищу народу “Моксель”. Бо ж, як ми пам’ятаємо, навіть у другій половині XII століття Андрій, так званий Боголюбський, “…быв одинаково ласкав до… Христианства и до все поганы” [9, с. 111].

Слід гадати, що язичники у країні Моксель у 1253 році переважали. І звичайно, мали “государя”. А те, що мова йде не про якесь дрібне фінське плем’я моксель, а про доволі помітну “державу” того періоду, розповів усе той же Вільгельм де Рубрук. Послухаємо: “Про одіяння й плаття їх знайте, що із Китаю та інших східних країн, а також із Персії та інших південних країн їм доставляють шовкові й золоті матерії, а також тканини з бавовни, які вони одягають влітку. Із Русії, з Мокселю, з великої Булгарії та Паскатиру, тобто великої Венгрії, з Керкису (всі ці країни розташовані на півночі й повні лісів) і з багатьох інших країн із північної сторони, які їм коряться, їм привозять дорогі хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у наших краях і в які вони одягаються взимку” [10, с. 76].

Цими словами Рубрук цілковито прояснив поняття країна Моксель. Справді, йдеться про велику країну. Вона поставлена в один ряд із Русією, Булгарією, Башкирією (Паскатир). Тобто країна Моксель порівнянна за розмірами і можливостями з Китаєм, Персією, Русією, Булгарією. І ще одна деталь: Вільгельм де Рубрук іменує північні країни, що коряться Батиєві, у певній послідовності, перелічуючи їх із заходу на схід, як вони розташовувалися географічно: Русь, Моксель, Булгарія, Паскатир (Башкирів), Керкис (Сибір).

Якщо згадати, що землі Русі тягнися від Польщі та Венгрії до ріки Танаїду (Дону), а Волзька Булгарія лежала за Етилією (Волгою), то цілком очевидно, що саме країна Моксель знаходилася між ними.

До речі, у 1957 році книга Рубрука була повторно перевидана в Російській (більшовицькій) імперії Академією наук. У новому виданні, на сторінці 260 (примітка), чітко зазначено: Моксель (Мохеї) — країна. Щоправда, московські академіки, визнавши існування країни Моксель, чомусь забули пояснити, про яку країну йде мова. Створили таку собі нову таємницю. Засунули свої академічні голови, мов страуси, у пісок.

Таким чином, ми підійшли до розгадки таємниці назви країна Моксель. Моксель — князівства Рюриковичів у “Залешанській землі”, давня фінська вітчизна московитів. Саме так московити та їхня країна величалися в XII—XIV століттях. Секрету із цього робити не варто.

Ми досліджували свідчення Вільгельма де Рубрука, якщо можна так сказати, — по західному маршруту. Піднялися від ставки хана Сартака на північ — у країну Моксель, від неї на схід лежала мордва (Мердас), а за Волгою були міста Волзької Вулгарії.

Однак у країну Моксель можна потрапити, використовуючи свідчення Рубрука, і по так званому східному шляху. Від ставки Сартака вирушимо прялю на схід на 300 кілометрів, далі 500 кілометрів (“п’ять днів шляху”} — на північ уздовж Волги. Потрапимо у Волзьку Булгарію. Якщо тепер від саратовського меридіана відміряти прялю на захід 300 кілометрів — опинимося в знаменитій Мерян-ській землі, у районі нинішньої Володимирської області. Саме ця місцевість у 1253 році лежала “північніше від ставки хана Сартаха”. Визначено з математичною точністю: країна Моксель — Мерянська земля! Виявляється, і математика з географією можуть серйозно підсобити при спростуванні московської історичної брехні.

Працюючи багато років над книгою “Країна Моксель”, мені довелося вивчити не одне давнє першоджерело. Однак скільки працював над матеріалами, тривалий час підтвердити великі свідчення Вільгельма де Рубрука не вдавалося.

Після 1911 року російська історіографія почала поводитися зі словом люксель більш обережно й обачно. А починаючи з тридцятих років XX століття в російській науці щосили залютували цензура й однодумність.

Однак парадокс у тому, що чим більше лютують цензура і всілякі обмеження, тим більше трапляється помилок. На один із таких “провалів” московської історіографії мені й вдалося вийти.

Щоб зв’язати ланцюг історичних свідчень фальшування російської історії, авторові довелося звернутися до істориків Близького Сходу і Середньої Азії XIII—XIV століть. Учені Азійського континенту могли поставити остаточні крапки в питаннях установлення істини. Адже коріння московської державності — саме там.

Читачі мали би розуміти, чому з такою старанністю й послідовністю в московській імперії вилучалися архіви й історичні праці давніх часів. До речі, їх ніколи не дозволяли вивчати й досліджувати незалежним експертам. А чимало їх і сьогодні недоступні. Не буду подавати тут той довжелезний перелік. Можливо, ми ще звернемося до цієї теми…

У моїх руках опинилися свідчення історика й державного діяча імперії Чингісидів Рашид-ад-діна під назвою “Збірник літописів” і не менш знаменитого історика й державного діяча Ала-ад-діна Ата-мелік Джувейні під назвою “Історія підкорювача світу”. Обидві книги — в “усіченому” варіанті, особливо друга. Про це поговоримо нижче.

Аби мати більш чітку уяву про автора “Збірника літописів” і його книгу, подам коротку довідку;

У “Джамі ат-таваріх” (перська назва книги. — В. Б.) мовиться, що з… [1256 р. н. е.] дід і батько Рашид-ад-діна, як і він сам, весь час перебували на службі в монгольських ільханів” [72, с. 17].

Там же написано: “Нам відомо, що Рашид-ад-дін Фаз-луллах ібн Абу-Л-Хейр Алі Хамадані народився в м. Хамадан у 1247 р.” [72, с. 17].

У 1298 році Рашид-ад-дін був призначений візиром (керівником уряду) Газан-ханом, що правив імперією Хулагуїдів з 1295 до 1304 року.

Хулагу-хан (онук Чингісхана) став засновником династії держави Хулагуїдів: “У 1256 прибув на чолі монг(ольских) військ на Бл(изький) Схід і завершив завоювання монголами Ірану, Іраку та сусідніх країн” [16, т. 28, с. 421—422].

“Рашид-ад-дін… пішов у відставку (1317 р.), потім був обвинувачений своїми особистими ворогами в отруєнні Ольджайту-хана… і страчений… [18 липня 1318 р, н. е.], проживши 71 рік… У 1327 р. після опали і страти еміра Чобана… пам’ять про нього була реабілітована” [72, с. 22].

Рашид-ад-дін працював над книгою більше 10 років: з 1300 до 1310 року. Хочу звернути увагу читачів, що книга складалася з трьох томів і містила багатий матеріал. Звертаю увагу на цей факт тому, що російські “штатні історики” дуже багато каламуті внесли навіть у це, здавалось би, не принципове питання.

Практично, управляючи справами держави, Рашид-ад-дін мав можливість залучити до написання книги всі найкращі уми імперії Чингісидів. Так він і зробив. Не буду подавати перелік усіх видатних людей, залучених до написання й складання “Збірника літописів”. Та й не всі вони відомі історії. Про багатьох можна лише здогадуватися.

Слухаємо Рашид-ад-діна: “Ця благословенна книга, названа “Збірник літописів”, викладена у трьох томах.

Перший том той, котрий тепер ісламський цар царів, Улджейту-султан, — хай продовжить Аллах навічно його правління! — ухвалив закінчити в ім’я його брата, щасливого государя, Газан-хана, — хай опромінить Аллах його гробницю! Цей том складається із двох розділів…

Другий том, що… складається із двох розділів…

Перший розділ містить у скороченому викладі історію всіх пророків, емірів, государів та інших груп і розрядів людей від часу Адама, — хай буде йому мир! — до цього часу, який (датується) місяцем… 704 року хіджри (з 4 серпня 1304 р. до 23 липня 1305 р. — В. Б.).

Другий розділ подає в докладному викладі історію кожного народу із тих (народів), які мешкають у заселеній частині світу, згідно з їхніми станами і класами… Досі попередні государі й історики цієї країни такої історії не мали й не знали про подібні справи. У цю ж найяснішу епоху, згідно зі вказівками государя ісламу, витягши (відповідну) користь із усіх книг кожного народу й залучивши вчених кожної народності, у міру можливості піддавши перевірці отримані цим шляхом відомості, — так була написана (ця книга)…

Третій том присвячений картині (або зображенню) (усіх) поясів світу, шляхів у (різні) держави та (їхнім) відстаням, у міру можливості перевіреним і уточненим. Те, що перед цим знали про ці держави (і країни), (які) подробиці занесені (про них) у (різні) сувої, що знайшли (про них) у своїх книгах мудреці й учені, люди Індії, Південного й Північного Китаю, франки й інші, — все це після перевірки виклали й занесли в цей третій том, як коротенько, так і в подробицях” [72, с. 53—56].

Я коротенько виклав зміст усіх трьох томів книги “Збірник літописів”, без найменування розділів і описової частини їхнього змісту. Зроблено це свідомо, щоб читачі звернули увагу на зміст другого й третього томів книги Рашид-ад-діна. Тому що, як виявилося, вони не мають “наукової цінності для російської історіографії” й не видані дотепер. Більше ніж дивно. Однак — правда.

Академія наук СРСР, під чиїм контролем і редакцією видавався “Збірник літописів”, приступила до підготовки видання в 1936 році. Уже до 1941 року книга була готова до випуску Ось як оцінював значення праці Рашид-ад-діна перший редактор російського тексту книги професор А. А. Ромаскевич: “Минуло вже більше ста років відтоді, як уперше (у Росії. — В. Б.) було звернено цілком заслужену увага на “Збірник літописів” Раїпид-ад-діна.., одну із найважливіших пам’яток іранської історичної літератури, єдину таку не лише в іранській, а й у світовій літературі. Це величезна історична енциклопедія, якої в середні віки не було у жодного народу ні в Азії, ні в Європі” [71. с, 7].

Російські вчені уми усвідомлювали, до якого безцінного джерела доторкнулися. Сто років ходили навколо нього, доки зважилися видати.

Однак дивацтва почали супроводжувати радянський “Збірник літописів” із самого початку. Чомусь вирішили видати лише перший том книги Рашид-ад-діла. Як писали вже інші професори: “…у найбільш зручному для читання і близькому до оригіналу форматі”.

Московська Академія наук з 1936 до 1960 року зуміла випустити лише перший, том книги Рашид-ад-діна “Збірник літописів”, однак — чотирма книгами. Настільки великим виявився матеріал. І чомусь почали друкувати з кінця: спочатку видали третю книгу, потім — інші. Постійно змінювалися перекладачі, редактори, цензори. Складається враження, що московські партійні “бонзи” постійно були незадоволені матеріалом.

Завдання щодо опрацювання другого й третього томів книги Рашид-ад-діна московськими істориками не ставилося й не ставиться. Сподіваюся, читачі розуміють, у чому причина.

Для повноти картини необхідно сказати кілька слів про іншого видатного історика того часу — Ала-ад-діна Ата-мелік Джувейні, який народився в 1226 р. і з молодих літ перебував на службі в татаро-монгольських правителів

Хорасану. Він не раз відвідував Монголію. Уйгурію. Маве раннахр (сучасні Узбекистан. Киргизія, південь Казах стану). Тобто неодноразово бував і в Джучі-улусі.

“З 654 (=1256) р. перебував на службі в Хулагу-хана. який призначив його в 657 (=1259) р. губернатором Багдада, Іраку і Ху з и стану: на цій посаді він був і за Абаку-хана до 680 (=1282) р. Помер Джувейні 4 зу-л-Хиджа 681 (=5.НІ. 1283) р. Його твір “Історія завойовника світу'” — “Таріх-і-джехангуиіа” — розпочатий у 650 або 651 (=1252— 1253) р. і завершений у 658 (=1260) р.” [63. с. 20J.

Я подав довідку про Джувейні, аби читачі перепона лися, що обидва історики — Рашид-ЗД-дін і Джувейні — служили в одній державі, безпосередньо знали один одного й. природно, писали про одні й ті ж події, використовуючи ті самі першоджерела. При цьому Джувейні, безсумнівно, зустрічався з багатьма учасниками походу яку Булгарію, так і в країну Моксель. Не буду пояснювати, чому є така впевненість. Потрібно тільки згадати, як збиралося військо для Хулагу-хана. Про ці події знав Вільгельм де Рубрук і дещо торкнувся їх опису. Адже бачив початок самого походу.

Чудова наука — Історія. Як багато в ній переплелося! Можливо, великі свідки минулого — Джувейні і Рубрук — сиділи в 1253—1255 роках в одному’ палаці й вели мирну бесіду. Це більш ніж імовірно.

У Російській імперії праця Джувейні, одного із найголовніших свідків становлення імперії Чингісидів, повністю ніколи не публікувалася. У 1880 році російський учений В. Г. Тізенгаузен був відряджений у Європу “спеціально для витягу з рукописних зібрань відомостей про Золоту Орду. Результатом цієї подорожі й робіт над рукописами його зібрань став: “Збірник матеріалів, що належать до історії Золотої Орди, т. І, витяги з творів арабських”. — Спб., 1884. Тоді ж В. Г. Тізенгаузен зробив виписки з творів перською мовою, які він опрацьовував протягом наступних років, але так і не встиг видати” [63, с. 6J.

Між іншим, саме перською мовою була написана робота Джувейні,

І ще одне напрочуд цінне свідчення: “Величезна праця зі збирання східних відомостей про Золоту Орду — … була розрахована на 4 томи” [63, с. 6].

Усі матеріали після смерті В. Г. Тізенгаузена (1902 р.) “були передані його дочкою Ю. В. Тізенгаузен в Азійський музей Академії наук” [63, с. 6).

Однак тривалий час вони нікого не цікавили. Лише за завданням Сталіна в 1936 році Інститут сходознавства АН СРСР приступив до вивчення матеріалів В. Г. Тізенгаузена. Ось що особливо цікаво повідомити читачам: одним із редакторів видання II тому книги В. Г. Тізенгаузена став усе той же професор А. А. Ромаскевич (разом із С. Л. Воліним). Отже, професор А. А. Ромаскевич у ті ж роки готував до друку роботу Рашид-ад-діна “Збірник літописів” і роботу Джувейні “Історія завойовника світу”.

Другий том книги В. Г. Тізенгаузена під назвою “Збірник матеріалів, що належать до історії Золотої Орди, т. II, витяги з перських творів”, був випущений “Видавництвом Академії наук СРСР” у 1941 році. З об’ємної праці Джувейні в збірник В. Г. Тізенгаузена включено лише п’ять сторінок. І крапка.

А тепер увага: за твердженням казахського вченого Калі-бека Каірбайовича Даніярова, “…оригінал (роботи В. Г. Тізенгаузена. — В. Б.) за особистим наказом Сталіна був спалений” [76, с. 141].

Гадаю, що казахський історик К. К. Даніяров користувався цілком достовірними джерелами.

Однак навіть п’ять сторінок із книги Джувейні, відредаговані В. Г. Тізенгаузеном і А. А. Ромаскевичем, донесли до нас велику істину про існування країни Моксель у XIII ст. Послухаємо Джувейні:

“Коли каан (Угетай) сів на престол (монгольського) царства, він (Бату) підкорив суцільно всі ті краї, які були по сусідству його: іншу частину (землі) кипчаків, аланів, асів, ру-сів та інші країни, як ось: Булкар, “М.к.с.” та інші” [63, с. 21].

При виданні в 1911 році книги Вільгельма де Рубрука російські професори й видавці поіменували країну, яка примикала до Булгарії, безпосередньою її назвою — Моксель! У 1941 році вже побоювались і написали: “М.к.с”. Мовляв, як не намагалися, перевівши сотні тисяч перських слів, та ось одне перекласти не зуміли. Що цілком зрозуміло: найменувавши вдруге країну Моксель її безпосередньою назвою, необхідно було встановлювати й саму країну. Такого дозволити собі ніхто не міг. Через це навіть у передмові до другого тому книги В. Г. Тізенгаузена видавці поскаржилися: “Особливі труднощі при передачі тюркських і монгольських імен, написаних арабським алфавітом, створюються тим, що в арабській писемності: 1) надзвичайно легко змішуються зовсім різні приголосні… 2) не відрізняються зовсім голосні.., а найчастіше голосні не виражаються зовсім…” [63, с. 9].

Поспівчуваємо великій невдачі московських істориків, котрі не зуміли перекласти одне-єдине слово: “М.к.с.” у книзі з 308 сторінок. Буває й така “невдача”.

Довелося усувати великий московський пробіл. Незалежні фахівці, до яких я звернувся, а серед них були й професори, зробили переклад невідомого московитам слова: моксель! Звісно — ніхто з них не знав, що мова йшла про велику московську брехню. Це — до слова.

Професорові А. А. Ромаскевичу, який загинув у 1941 році, московські цензори не дозволили назвати Московію її безпосереднім іменем — країна Моксель. Однак, будучи великим ученим, він не відійшов від істини і назвав країну літерами самого слова: “М.к.с.”. Наступні радянські редактори “Збірника літописів” писали те. що ім веліли: Машку, Мокша та інше. Хоча арабська в’язь іранської писемності чітко фіксувала слово —”Моксель”.

Правду про найменування ростовсько-суздальської і рязанської земель країною Моксель повідали нам історики 312

XIII й XIV століть, прямі свідки того періоду: Вільгельм де Рубрук, Рапіид-ад-дін, Джувейні. Що, гадаю, підтвердять і нові відкриття на історичній ниві.

Цілком очевидно, що той самий народ не міг одночасно мати два різних імені: русичі й моксель. Великі історики минулого засвідчили існування двох нічим не пов’язаних держав: Русі та країни Моксель. Народи тих країн мали в XIII столітті різних “государів” і перебували на різних щаблях розвитку.

Хоч як би хотіли московити приписати своєму минулому “слов’янський корінь”, проробити подібний кульбіт їм не вдалося в минулому, не вдасться і в майбутньому. Запорука цього — великі свідки історії.
Література

1. Справочный энциклопедический словарь. — Изд. К. Крайя, 1848. — Т. 10,

2. Большая Энциклопедия / Под ред. С. Н. Южакова. — Санкт-Петербург. —Т. 18.

3. Энциклопедический словарь / Под ред. Брокгауза и Эфрона. — Санкт-Петербург, 1902. —Т. 34.

4. Уваров А. С. Меряне и их быт по курганным раскопкам. — Москва: Синодальная типография, 1872.

5. Уваров А. С. Две битвы 1177 и 1216 годов по летописям (По археологическим изысканиям). — Москва: Синодальная типография на Никольской улице, 1870.

6. Ключевский В. О. О русской истории. — Москва: Просвещение, 1993.

7. Большая Энциклопедия / Под ред. С. Н. Южакова. — Санкт-Петербург, 1903.—Т. 13.

8. Ключевский В. О. Исторические портреты. — Москва: Правда, 1990.

9. Корсаков Д. А. Меря и Ростовское княжество. — Казань: Университетская типография, 1872.

10. Иоанн де Плано Карпини. История Монгалов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — Санкт-Петербург: изд. А. С. Суворина, 1911.

11. Спицын А. А. Владимирские курганы / / Известия императорской археологической комиссии. — Санкт-Петербург, 1905. —Вып. 15.

12. Большая Советская Энциклопедия. — 2-е изд.

13. Спицын А. А. К истории заселения Верхнего Поволжья русскими. —Тверь: Типография губернскаго правления, 1905.

14. История отечества. Очерки истории России IX — нач. XX вв. —Москва: Изд-во полит, лит-ры, 1991.

15. Спицын А. А. Расселение древнерусских племен (По археологическим данным). — Санкт-Петербург: Типография "В. С. Балашов и К°". 1899.

16. Большая Советская Энциклопедия. — 3-є изд. — Москва, 1969—1978.

17. Большая Медицинская Энциклопедия. — 3-є изд. — Москва, 1974—1988.

18. Богданов А. П. Курганное племя Московской губернии: (Из Московских Университетских известий). — Москва, 1865. — № 3.

19. Богданов А. П. Материалы для антропологии кур-ганнаго периода в Московской губернии // Известия Общества любителей естествознания, состоящаго при Императорском Московском Университете. — Москва, 1867.

20. Богданов А. П. Меряне в антропологическом отношении: (Из протоколов антропологической выставки). — Москва, 1879.

21. Седов В. В. Этногенез ранних славян. — Москва: Вести. Российской Академии наук. —Т. 73. — № 7.

22. Энциклопедический словарь. — Санкт-Петербург, Товарищество "Бр. А. и И. Гранат'1.

23. Вовк Ф. К. Студії з української етнографії та антропології. — К.: Мистецтво, 1995.

24. Валишевский К. Иван Грозный. — Москва: Икпа, 1989. — (Репринтное воспроизведение изд. 1912 г.)

25. Храповицкий А. В. Памятные записки А. В. Храповицкого статс-секретаря Императрицы Екатерины Второй. — Москва, В/о Союзтеатр СТД СССР, — 1990. (Репринтное воспроизведение изд. 1862 г.)

26. Екатерина II. Размышления о проекте истории России XVIII в. Изданы А. Ф. Бычковым: (Письма и бумаги Императрицы Екатерины II). — Санкт-Петербург, 1873.

27. Карамзин Н. М. История государства Российского: В 12 т. — Москва: Моск, раб.. Слог. 1993—1994.

28. Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — Москва, Высш, шк., 1994.

29. Лызлов А. И. Скифская история. — Москва, 1990,

ЗО. ПоповН.А. В. Н. Татищев и его время. — Москва, 1861.

31. Сочинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992.

32. Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. —Санкт-Петербург, 1908.

33. Костомаров Н. И. Начало Руси. — Санкт-Петербург, 1860.

34. Костомаров Н. И. Заметки на возражения о происхождении Руси / / Современник.

35. Шахматов А. А. Южные поселения вятичей. — Санкт-Петербург, 1907.

36. Шахматов А. А. К вопросу об образовании русских наречий. — Варшава, 1894.

37. Шахматов А. А. О начальном Киевском летописном своде // Изследования А. А. Шахматова. — Санкт-Петербург, 1897.

38. Шахматов А. А. Заметки о составлении Радзивил-ловского (Кенигсбергского) списка летописи. — Москва, 1913.

39. Шахматов А. А. Киевопечерский патерик и Печерская летопись. — Санкт-Петербург, 1897.

40. Костомаров Н. И. Севернорусския народоправства во времена удельно-вечевого уклада. — Санкт-Петербург, 1904.

41. Костомаров Н. И. Собрание сочинений: Исторические монографии и изследования: В 21т. — Санкт-Петербург, 1903—1906.

42. Костомаров Н. И. История Новгорода, Пскова и Вятки во время удельно-вечевого уклада. — Санкт-Петербург, 1868.

43. КостомаровН. И. Две русские народности. —К., 1991. (Переиздание 1863 г.)

44. Путешествие в При-Балтийския страны, Великий Новгород и Псков, совершеннаго рыцарем Гильбертом де Ланноа в 1412—1414 гг.. — Санкт-Петербург.: Изд-ние П. С. Савельева. — 1850.

45. Морозов Н. А. Повести моей жизни: В 4 т. — Москва, 1916-1918.

46. Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России. —Москва. 1989.

47. Толстой М. В. Разсказы из истории Русской Церкви. — Москва. 1865. — Кн. 1; 1879. — Кн. 1—5.

48. ТолстойМ. В. Древние святыни Ростова Великого // Сочинения гр. М.Толстого. — Москва, 1847.

49. Толстой. М. В. Книга глаголемая описание о российских святых где и в каком граде, или области, или монастыре, или пустыне пожеве и чудеса сотвори всякого чина святых... — Москва, 1888.

50. Толстой М. В. Патерик Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, или Происхождение северо-восточного русскаго иночества.—Москва, 1893.

51. Ратшин А. Полное собрание исторических сведений о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах России. — Москва, 1852.

52. Гумилев Л. Н. В поисках вымышленного царства. — Санкт-Петербург, 1994.

53. Новый Энциклопедический словарь. — Санкт-Петербург.— Т. 27.

54. Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. — Москва, 1950.

55. Белозерский Н. М. Монгольский период // Фонд (ф. 204). № 19, (Киев).

56. Вернадский Г. В. Начертание русской истории. — Санкт-Петербург, 2000.

57. Вернадский Г. В. Монголы и Русь. — Тверь, 1996.

58. Вернадский Г. В. Против солнца: Распространение русского государства к востоку. — Москва, 1914.

59. Вернадский Г. В. Русское масонство в царствование Екатерины И. — Петроград, 1917.

60. Кобрин В. Б. Власть и собственность в Средневековой России (XV—XVI вв.). — Москва, 1985.

61. Будовниц И. У. Монастыри на Руси и борьба с ними крестьян в XIV—XVI вв. — Москва, 1966.

62. ТизенгаузенВ. Г. Сборник материалов относящихся к Золотой Орде: (Извлечение из сочинений арабских). — Санкт-Петербург, 1884.—Т. 1.

63. ТизенгаузенВ. Г. Сборник материалов относящихся к Золотой Орде: (Извлечение из персидских сочинений). — Москва — Ленинград, 1941. — Т. 2.

64. Григорьев В. В. Жизнь и труды П. С. Савельева преимущественно по воспоминаниям и переписке с ним. — Санкт-Петербург, 1861.

65. Савельев П. С. Мухаммеданская нумизматика в отношении к русской истории. — Санкт-Петербург, 1847.

66. Уваров С. С. Продвигается ли вперед историческая достоверность? — Москва: Современник, 1850.

67. Полное собрание русских летописей. — Санкт-Петербург, 1841—1904.

68. Английские путешественники в Московском государстве в XVI в. — Москва, 1937.

69. Введенский А. А. Фальсификация документов в Московском государстве в XVI—XVII вв.: (Проблемы источниковедения). — Москва — Ленинград, 1933.

70. Зимин А. А. К изучению фальсификации актовых материалов в Русском государстве XVI—XVII вв. // Труды МГИАИ. — Москва, 1963,—т. 17.

71. Рашид-ад-дин. Сборник летописей / АН СССР. — Москва — Ленинград, 1946.—Т. 3.

72. Рашид-ад-дин. Сборник летописей. / АН СССР, — Москва — Ленинград, 1952.—Т. 1., кн. 1.

73. Рашид-ад-дин Сборник летописей. / АН СССР, — Москва — Ленинград, 1952. —Т. 1, кн. 2.

74. Рашид-ад-дин. Сборник летописей. / АН СССР. — Москва — Ленинград, 1960. —Т. 2, кн.2.

75. Русский биографический словарь: (От А до Я). — Санкт-П етербург.

76. Данияров К. К. Альтернативная история Улыса Жошы — Золотой Орды. — Алматы: Изд. дом "Жибек Жолы", 1999.

77. Данияров К. К. История Чингисхана. —Алматы, 2001.

ЗМІСТ

Передмова

Частина перша.Моксель: меря — мордва — московити

Частина друга. “Катерининські ііапрацювання”

Післямова, або Свідчення Вільгельма де Рубрука, Рашид-ад-діна, Джувейні та інших

Література

Науково-популярне видання

Білінський Володимир Броніславович

КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ

Роман – дослідження

Книга друга

Редагування і коректура — О. Халус

Обкладинка — В, Ялового

Підписано до друку 2.12.2008. Формат 60×84 ‘/>6. Гарнітура Bookman!

Папір офсетний.Друк офсетний. Умов. друк. арк. 18,6, Обл. вид. арк. 20,67. Наклад 2000. Зам. 1310

Видавництво імені Олени Теліги

Реєстраційне ссвідоцтво №21638468, видане 15.02.1995 р.

01010, м. Київ-10. вул. Івана Мазепи, 6.

Віддруковано з готових діапозитивів у друкарні ПП «Журляк В.В.» (свідоцтво ВОЗ №088990 від 21.10.2008 р.) 32343, Хмельницька обл., м. Кам’янець-Подільський район, село Довжок, провулок Радянський будинок З Тел. (03849) 2-72-01, 2-20-79

Правдошукач, глибин копач. Мостів даритель, не прохач,— В одній особі—В. Білінський,

І берегів, й віків сднач. На ниві істини орач. Він—рідний, український, наш, І не паризький, не берлінський. Усе життя—до правди йти, До світла—з олжі, з темноти. Йти твердо, доки змога йти,— Як йде орач по правді скиби.

Він людям дарував мости Над синню істнни-ріки, І нині нам дарус книги.

Омапян Хапуі:

не комментирую. неправильно представлять Мерян дикими, очень даже были продвинутыми даже – не хуже соседей. Рыболовство, скотинка всякая, охотники тоже, и земледелие было. Да, лесные поселки и по берегам рек. Слово чудь – это да, другие, чудаки. Но – еще и Чудеса. В поселках хорошие дома, крепкие. Печи – каменные, даже в черную не топили. Подвалы, сени – для большего тепла. (есть реконструкция мерянского стана) . и в опровержение неправильной информации – по украинськи выше – Русские и чудь жили вместе – в городе Чудской конец и мерянский, да и Аланы еще ( Ярославль .. иранцы, поляки сарматы скорее всего – ученые спорят – сейчас их больше в Алании которая Осетия). Занимались несколько разным. Коровы и молоко у Мерян, а торговцы – например – это Русские.

Часть марийцев придерживается версии, что предки народа в далеком прошлом пришли на Волгу из Древнего Ирана. После произошла ассимиляция с живущими здесь племенами финно-угров и славян, однако самобытность народа частично сохранилась. В пользу этого говорят исследования филологов, отмечающих, что в марийском языке есть индоиранские вкрапления. Особенно это касается древних молитвенных текстов, которые практически не менялись на протяжении веков.
Источник: https://travelask.ru/articles/mariytsy-mari-cheremisy-hraniteli-svyaschennyh-rosch
Меряне и Марийцы – если не один народ, то хорошие соседи. Еще сильная связь с Казанью .. все родственники.

да воистину – мирный народ, но это не совсем так. Черемисы – как раз более воинственные.
Как и чудь, они были в войсках князя Олега, когда он ходил в походы на Смоленск, Киев и Любеч, о чем сохранились записи в «Повести временных лет». Правда, по мнению некоторых ученых, в частности Валентина Седова, к тому времени этнически они уже были не поволжско-финским племенем, а «наполовину славянами». Окончательная ассимиляция, произошла, очевидно, к XVI веку.
С именем меря связано одно из самых крупных крестьянских восстаний Киевской Руси 1024 года. Поводом стал великий голод, охвативший суздальскую землю. Причем, согласно летописям, ему предшествовали «безмерные дожди», засуха, преждевременные заморозки, суховеи. Для мери, большинство представителей которых выступало против христианизации, это очевидно выглядело «божественным наказанием».
Во главе бунта стали жрецы «старой веры» – волхвы, которые попытались использовать шанс, чтобы вернуться к дохристианским культам. Впрочем, неудачно. Мятеж был разбит Ярославом Мудрым, зачинщики были казнены или отправлены в изгнание.
Несмотря на скудные данные, которые нам известны о народе меря, ученым удалось восстановить их древний язык, который в отечественной лингвистике получил название «мерянский». Его реконструировали на основе диалекта ярославско-костромского поволжья и финно-угорских языков. Ряд слов удалось восстановить благодаря географическим названиям.
Так оказалось, что окончания «-гда» в центрально-русской топонимике: Вологда, Судогда, Шогда – наследие мерянского народа.

С названием Московия – и местные Московиты я согласен. По родословной – восточная Польша, потом Сибирь (беларус больше), и по другой линии Меря, с Казанским влиянием, и с самым центрально – украинским.. Интересно, что сам так бы сказал, но – Славяне у нас тоже коренная народность. Вятичи, на Оке например, Кривичи – большая часть беларуси, Поляне – не только Польша, парочку деревень в Подмосковье. Не Юрьев – Польский, там Владимирское Ополье – то есть поля, население половину Русское, половина – Меря.. так перемешались, что не разобрать.. Балтийские племена – от Можайска до Упы и Таруса – названия прибалтийские, территория племени Голядь, ближе всего к Литовцам.

(а Русские то есть ? Есть.. давайте дружить, и всех местных называть Русскими, тем более, что за 1000 лет так оно и получилось, ну самое Русское население – это древний Новгород и его округа, Псков, и севернее – к Белому морю. Поморы, читаем Пушкина и про его няню. Сказки. Все есть там. И работу Ломоносова. Кстати, откуда он? Архангельская округа. Про Киев несколько сложнее.. )

про сибиряков

Сибирско-Мерьско тамырсво.

Меря — досельна чухоно-югорска народнось, каки ронѣ жыровали на Володимирской земѣ (земи таперишних Володимирской, Ярославской, Ивановской, Костромской, Московской да Тверской обласӧв). Придорожылися со словянскими поселенцами с 11 вѣку, ан мекают, чо тутомны стаечки мери схоронивалися до 16—18 вѣков дык.

Говор-от у их был свойношной мерьской, какой тоеже задохнувшы. Хоша от во куличнулися вурыноназвишшы да прозвишшы тутомных жыхарӧв.

Со странички в Сибирской Википедде посвященной мерянам. Это сибирская норма на основе томского диалекта.

( перепечатываю не задумываясь. Наш сибирский поселок – по рассказам деда около 1820 1830 населен Белорусами и Костромчанами, Ярославцами.. многие возможно Меря. даже, не зная про это. та же бабушка – считала себя и русской и мордвинкой и даже немножко Казанской татаркой – все родственные связи – меряне общались и не сильно враждовали. )

про кострому..

получается что Юрий Долгорукий покорил местный народ, погромил их как бандитов

Истории от историка

25,6K подписчиков

Краткая история Костромы

18 февраля

602 прочитали

ПутешествияБольше по теме

Точная дата основания города Костромы неизвестна. По свидетельству Никоновской летописи, в 1185 и 1205 годах воеводы великого владимирского князя Всеволода Большое Гнездо ходили по Волге на булгар. Вероятно, во время одного из этих походов и была заложена новая волжская крепость.

Впрочем, местное предание приписывает основание Костромы князю Юрию Долгорукому. На месте города тогда будто бы находились «леса непроходимые, дремучие дебри», заселенные разбойниками, от которых «совсем проезду не было». Юрий Долгорукий «морем пламенным» выкурил лихих людей из лесных чащоб, а на выжженной земле поставил город Кострому. Правда здесь в всяком случае то, что во второй половине XII века на территории будущего города действительно существовало славянское поселение.

Кострома стала центром дальнейшей колонизации лесного Заволжья, от нее начиналась дорога к Галичу, Чухломе, Солигаличу — древнейшим славянским поселениям Костромской области.

Цивилизация проникала в лесное Заволжье медленно, здесь дольше сохранялись обычаи глухой старины. Само название города, породившее немало гипотез у историков, происходит, по-видимому, от древнего языческого славянского праздника Костромы.

Костромой звали соломенную куклу, вокруг которой в летнее время девушки водили хороводы, пели ей обрядовые песни, а затем сжигали ее на костре или несли к реке и топили в воде. Праздник Костромы был одним из главных в цикле летних народных гуляний в честь всесильного бога солнца Ярилы. Во многих городах Костромской области еще в начале XX века летние празднества называли по старой привычке «яриловками». Ученые полагают, что похороны соломенного чучела Костромы — это отголосок изжитого обычая человеческих жертвоприношений Яриле.

Похороны Костромы. Рисунок с лубка. XIX век

Церковные власти, как могли, боролись с этим языческим действом. Но несмотря на все запреты церкви, праздники в честь древних славянских божеств справлялись в Костроме и некоторых городах современной Костромской области до конца XVIII века. В 1771 году святейший Синод окончательно запретил ежегодно справляемые в Костроме «яриловки», под угрозой отлучения от церкви и отказа в погребении. Сегодня об этом древнем обычае напоминают сохранившиеся неподалеку от города вековые березовые рощи, некогда посвященные Яриле и ставшие еще в советское время излюбленными местами летних народных гуляний.советское время излюбленными местами летних народных гуляний.

Кострома впервые попала на страницы летописей в 1213 году в связи с распрей между сыновьями великого владимирского князя Всеволода Большое гнездо. Незадолго перед своей смертью Всеволод поделил земли Владимирского княжества между сыновьями необычным образом, в нарушение порядка старшинства: великокняжеский владимирский стол отдал младшему сыну Юрию, а старшему, Константину вручил младшие города – Ростов, Белоозеро, Углич, Ярославль, Кострому и Галич. Константину такой раздел не понравился. Во время его усобицы с Юрием костромичи на свою беду поддержали младшего Всеволодовича, и Константин, не задумываясь, сжег мятежный город, а пленных жителей увел в Ростов. Спустя три года он окончательно победил Юрия, сел на владимирский стол и прославился мудрым управлением.

Мы не знаем, что сталось с Костромой во время монгольского нашествия 1238 года. Летопись говорит лишь, что «безбожные татарове» «попленили всё на Волге до Галича». Кострома попадает в эти границы, но был ли город разрушен или сдался на милость Батыя, — об этом остается только гадать.

Великий князь Ярослав Всеволодович, севший на владимирский стол после монгольского погрома, поставил в Костроме храм святого Федора Стратилата, чье имя получил при крещении. В 1247 году он отдал Кострому своему сыну Василию, которому было в ту пору всего 11 лет; он был десятым сыном великого князя, и младшим братом Александра Невского.

Василий Ярославич прожил недолго и умер 37 лет отроду, но его правление явилось одной из ярких страниц в истории Костромы. В 1272 году ему достался и владимирский стол. Но он не захотел переезжать в стольный Владимир, да так и управлял княжеством из Костромы до своей кончины в 1276 году. Костромичи этим очень гордятся – еще бы, ведь целых 4 года их город был столицей Владимирского княжества. Правда, за свое «костромское сидение» Василий получил от современников не слишком лестное прозвище – Квашня.

Во времена правления Владимира Ярославича в Костроме были основаны Спасо-Запрудный монастырь, построены церковь Воскресенья на Дебре и Успенский собор.

Церковь Воскресения на Дебре, первая половина XVII в.; фото С. М. Прокудина-Горского, 1910 г.

После смерти Василия Квашни Кострома опять стала глухим провинциальным городом. В 1330-х годах она была прикуплена Иваном Калитой и вошла в число городов Московского княжества.

Вторая половина XIV столетия была для Костромы тяжким временем. В 1364 году разразился страшный мор: смертность была такова, что мертвых не успевали хоронить. Одновременно город теребили набеги новгородских ушкуйников, которые под видом войны с «бусурманами» плавали по Волге и грабили всех, кто попадался под руку. Особенно яростный набег пришелся на 1375 год, когда по реке к городу подошло 70 ладей-ушкуев. Костромичи во главе с воеводой вышли на бой, но, устрашившись вражеской силы, разбежались. Вступив в беззащитный город, разбойники хозяйничали там целую неделю. Все, что нашли ценного, снесли на центральную площадь для дележа, прочее потопили в реке или сожгли.

Тем не менее на Куликовом поле костромские полки стояли насмерть, а двое костромичей прославились тем, что обнаружили после битвы раненого Дмитрия Донского. Может быть, поэтому Дмитрий Иванович в 1382 году, во время похода на Москву хана Тохтамыша, уехал собирать ополчение именно в Кострому. Позднее, в 1408 году, когда Москве угрожал хан Едигей, в Костроме укрывался сын Дмитрия — Василий.

Несмотря на все беды, в начале XV века Кострома была уже довольно крупным городом. О ее размерах дает представление летописное сообщение от 1413 года, где говорится, что во время большого пожара в Костроме сгорело 30 церквей. После этого город был отстроен практически заново, но его топография несколько изменилась в связи с перенесением кремля на высокий берег Волги, на то место, где теперь находится городской парк.

Эта крепость, впрочем, не помогла Костроме спастись от перипетий междоусобной войны московского князя Василия II Темного с сыновьями Юрия Звенигородского — Дмитрием Шемякой и Василием Косым. В эти годы город несколько раз переходил из рук в руки, и сильно пострадал.

Костромской кремль

В конце XVI века каменное строительство в Костроме значительно расширилось, в связи с возвышением бояр из рода Годуновых. Годуновы числились потомками татарского мурзы Чета, принявшего в начале XIV века христианство и основавшего близ Костромы Ипатьевский монастырь. Борис Годунов и его брат Дмитрий украсили родовую обитель каменными стенами и церквями.

Но и эта короткая полоса подъема была вскоре прервана трагическими событиями Смутного времени.

В 1608 году отряд польской шляхты захватил Костромской кремль и укрепился в нем. Отсюда поляки начали совершать набеги на заволжские города России.

Той же осенью в древнем Галиче поднялось восстание против поляков, быстро распространившееся по всем городам костромского края. В ноябре-декабре 1608 года местное народное ополчение освободило Кострому от захватчиков.

Для подавления этого восстания из Тушинского лагеря под Москвой в Кострому прибыл карательный отряд пана Лисовского. 28 декабря при помощи изменников бояр восстание было подавлено, и в январе 1609 года Лисовский отправился из Костромы в Галич, чтобы привести к покорности тамошний край.

Но сразу же после ухода поляков к Костроме подступило новое ополчение вологодских, устюжских и костромских крестьян и ремесленников, и 4 марта польский гарнизон, оставленный Лисовским, вынужден был сдать город и укрыться за стенами Ипатьевского монастыря. Началась длительная осада каменной твердыни. На помощь осаждающим прибыло 5 тысяч галицких крестьян, ополчение из Ярославля, а 1 мая еще один отряд ополченцев под командой опытного в ратных делах воеводы Давыда Жеребцова. По его приказанию, вокруг Ипатьевского монастыря было вырыто двойное кольцо рвов, прервавшее связь осажденных с внешним миром.

В конце мая на помощь засевшему в монастыре гарнизону интервентов подошел вернувшийся отряд Лисовского, но все его попытки прорвать кольцо осаждающих и переправиться на левый берег Волги окончились неудачей. Лисовского вынужден был бросить осажденных на произвол судьбы и отступить. Ночью 24 сентября 1609 года костромичи Константин Мезенцев и Николай Косыгин сумели заложить под одну из стен монастыря бочку с порохом. При взрыве заряда герои погибли, но в образовавшийся пролом бросились ополченцы, которые после жестокой схватки выбили поляков из монастыря и полностью уничтожили их у села Некрасова.

Польские интервенты нанесли тяжелые раны волжскому городу. В 1614 году в Костроме насчитывалось всего 312 жилых дворов.

Тем не менее в 1612 году костромские люди ходили с ополчением Минина и Пожарского освобождать Москву. А после изгнания врага из русской столицы Костромская земля неожиданно вновь оказалась в самом центре исторических событий.

12 февраля 1613 года Земский собор постановил избрать на царство племянника первой жены Ивана Грозного Анастасии – 16-летнего Михаила Федоровича Романова. Однако в Москве даже не знали толком, где находится молодой государь: посольство к нему отправлено было в «Ярославль или где он, государь, будет». Между тем Михаил Федорович вместе со своей матерью, инокиней Марфой (в миру Ксенией Ивановной Романовой), уехал в свою костромскую вотчину, село Домнино (местная Воскресенская церковь, кстати, изображена на известной картине Саврасова «Грачи прилетели»). Здесь избранный всей землей государь чуть было не подвергся нападению польской шайки. По преданию, царскую семью спас от гибели крестьянин Иван Сусанин, уроженец того же села, который завел врагов в непроходимые чащи и там погиб от их рук. За это время Михаил Федорович, извещенный об опасности, успел укрыться вместе с матерью за стенами Ипатьевского монастыря.

После воцарения Михаила Федоровича члены царской семьи стали почитать Ипатьевский монастырь своей фамильной святыней и, вступая на престол, считали своим долгом посетить Кострому. Однако местное костромское предание приобрело широкую известность лишь в начале XIX века. А гениальная опера Глинки превратила доселе безвестного мужика в героя русской истории. В 1838 году в Костроме, по повелению императора Николая I, был воздвигнут памятник Сусанину, «во свидетельство, что благородные потомки видят в бессмертном подвиге Сусанина – спасение православной веры и русского царства от чужеземного господства и порабощения».

А вот большевикам Сусанин поначалу не угодил – несознательный тип, царя спас! В первые годы Советской власти распотрошили многие реликвии, связанные с его именем, а в годы коллективизации исчезла и сама деревня Домнино, откуда родом герой. Переосмысление его подвига в патриотическом духе началось перед Великой Отечественной. Новый же монумент, посвященный Ивану Сусанину, появился в Костроме лишь в 1967 году.

Буквально недавно костромские археологи, исследуя местность возле села Домнино, нашли крупное захоронение, где среди прочих останков имелся костяк со следами рубленых ран.

Рядом находился православный нательный крест, тоже разрубленный на части. Возможно, это и есть могила последнего героя Смутного времени.

Теперь поговорим о самой знаменитой обители Костромской земли – Свято-Троицком Ипатьевском монастыре.

Ипатьевский монастырь расположен на стрелке между Волгой и рекой Костромой. Монастырское предание относит время его создания ко второй четверти XIV столетия. Обитель будто бы была основана выходцем из Золотой Орды, знатным татарским мурзой Четом, который добровольно перешел на службу к московскому князю Ивану Даниловичу Калите. Однажды, во время плавания по Волге, Чет тяжело заболел и сделал стоянку на месте, где ныне стоит монастырь. Во сне больному явилась Богоматерь и обещала исцелить его, если он построит обитель в честь апостола Филиппа и святителя Ипатия. По прибытии в Москву Чет принял христианскую веру и испросил у великого князя разрешения на закладку монастыря на месте своего чудесного исцеления. В родословных книгах российского дворянства мурза Чет числится родоначальником нескольких знатных костромских родов: Сабуровых, Шеиных, Вельяминовых и Годуновых.

Приход к власти Годуновых сопровождался щедрыми пожертвованиями Ипатьевскому монастырю, который по количеству земляных владений вскоре занял четвертое место в ряду крупнейших русских монастырей и стал называться лаврой.

Фрагмент фресок Троицкого собора Ипатьевского монастыря; Гурий Никитин и др. (1685)

При Борисе Годунове в Ипатьевском монастыре содержались опальные Романовы, а после освобождения Москвы от поляков здесь некоторое время проживал молодой Михаил Федорович Романов со своей матерью. Когда в феврале 1613 года земский собор избрал Михаила Романова царем, в монастырь явилось посольство из духовенства, бояр и земских людей.

Призвание на царство Михаила Фёдоровича / Книга венчания на царство Михаила Фёдоровича Романова. 1672 год. Неизвестный автор

В местном Троицком соборе был зачитан акт об избрании Михаила Федоровича на царство. Это событие обеспечило монастырю покровительство царской семьи.

Ипатьевский монастырь около 1613 года. Гравюра XIX в. по описанию XVII в.

Ипатьевский монастырь славен еще и тем, что именно в его архиве Николай Михайлович Карамзин отыскал один из древнейших русских летописных сводов, датируемый началом XV века. По месту находки эта ценнейшая рукопись получила название Ипатьевской летописи.

На протяжении всей дореволюционной истории Ипатьевский монастырь был одним из самых влиятельных монастырей на Руси. Но в 1919 году монастырь закрыли, а его материальные ценности национализировали. В 1958 году в Ипатьевском монастыре был создан Костромской историко-архитектурный музей-заповедник. Он существует и в настоящее время, несмотря на то, что с 1991 года Ипатьевский монастырь вновь открылся как действующая обитель.

Ещё одна знаменитая обитель Костромской земли — Богоявленско-Анастасьин монастырь.

Этот монастырь основал в середине XV века старец Никита, ученик преподобного Сергия Радонежского.
В 1559 году здесь началось строительство Богоявленского собора – первого каменного сооружения Костромы. Ныне собор оброс новыми постройками и утратил свой первоначальный облик. Однако внутри него, справа от иконостаса, по-прежнему находится главная святыня Костромской земли – чудотворная икона Богоматери Федоровской. Это самое древнее произведение костромской иконописи является копией знаменитой иконы XII века «Богоматерь Владимирская», которая сильно пострадала в 1238 году во время монгольского погрома стольного града Владимира. Очевидно, восстановить утраченную живопись иконы было трудно. Поэтому великий князь Ярослав Всеволодович и заказал для себя мастеру-иконописцу копию с чудотворного образа.

Феодоровская икона Божией Матери

По преданию, этот список с иконы Богоматери Владимирской был принесен в Кострому в 1239 году самим «святым воином» Федором Стратилатом (отсюда и название костромской копии – Федоровская). Сын Ярослава Всеволодовича, костромской князь Василий Ярославич будто бы нашел эту икону во время охоты, висящей на дереве, а когда попытался снять, то она невидимой силой поднялась выше. Только священник смог снять ее с дерева и привезти в Кострому. К слову сказать, по историческим данным князю Василию Ярославичу в то время должно было быть всего три года, так что его участие во всей этой истории находится под большим вопросом.

С иконой «Богоматери Федоровской» в 1613 году депутация бояр в Ипатьевском монастыре упрашивала Михаила Романова принять царский венец, ею же нового царя благословляли на царство. В 1636 году по велению Михаила Федоровича была проведена реставрация образа, икона была заключена в богатый оклад. С XVII века установилось общерусское почитание образа «Богоматери Федоровской». С нее снимали многочисленные списки, ей посвящали новые храмы, стены которых расписывали изображениями сцен из истории прославленной иконы.

Василий Садовников. «Вид Богоявленского Анастасиева монастыря в Костроме» (после 1865 года)

Однако сам Богоявленско-Анастасьин монастырь в XVIII веке пришел в упадок, а в 1918 году был и вовсе закрыт. Возрождение обители началось лишь в 90-е годы прошлого века. В настоящее время здесь находится резиденция архиепископа Костромского, семинария, мастерские по изготовлению церковной одежды, икон, а также церковная типография.

После разорений Смуты начался новый этап в развитии Костромы. Участие в оживленной волжской торговле постепенно превращает город в крупный торговый центр. Уже в 1619 году началось строительство нового города, обнесенного деревянной стеной с двадцатью тремя башнями и шестью воротами. Со второй половины XVII века на средства городского купечества в Костроме возводятся каменные храмы. Рядом с костромским кремлем появляются новые слободы — Кузнецкая, Ямская, Рыбная, Кирпичная, названия которых сохранились до наших дней в наименованиях улиц.

В 1650 году в Костроме насчитывалось больше двух тысяч дворов (тридцать из них принадлежали иностранным торговцам), пять монастырей и 35 приходских церквей. В городе проживало 600 ремесленников. Их продукция пользовалась спросом не только в России, но и за границей. Особенно славилось костромское белое мыло, которое, по отзывам иностранных торговых агентов тех лет, «никакая нация не может дать за лучшую цену». Расцветали художественные ремесла и промыслы. Во второй половине XVII века в Костроме имелось более семидесяти иконописцев, которых постоянно вызывали «на государевы работы» в Москву и другие города России. Прославленные артели костромских каменщиков строили церкви в Москве, Рязани и Переславле. Одним их традиционных товаров городской торговли была «олифа костромского варенья», которую костромской посадский человек Пешка Турбин поставлял в Оружейную палату московского кремля. Гончарные мастерские производили изразцы для украшения домовых печей и наружных стен церквей. Богатели и ширились городские посады, среди которых особенно процветал посад Большие Соли, где жили целые династии резчиков по дереву.

Правда, и во второй половине XVII века периоды благоденствия неоднократно прерывалось эпидемиями и пожарами. В 1645 году огонь уничтожил значительную часть города, а начавшаяся вскоре моровая язва погубила две трети костромского населения. В 1672 году новый грандиозный пожар опять выжег почти весь город.

Но экономическое развитие Костромы уже нельзя было остановить. На месте сожженного города неизменно возникал новый, еще больший по размерам. К началу XVIII века Кострома по количеству населения считалась пятым городом в России.

На протяжении всего XVIII века Кострома продолжала развиваться как промышленный, торговый и административный центр обширного региона.

14 мая 1767 года Кострому, тогда ещё провинциальный город, посетила императрица Екатерина II, совершавшая ознакомительную поездку по волжским городам на галере «Тверь».

Галера «Тверь», 1879 (художник А. К. Беггров)

Царствующей особе и её многочисленной свите был оказан пышный приём со стороны восторженных костромичей: артиллерийский салют, беспрерывный звон колоколов, иллюминация, триумфальные арки. Представители различных сословий города — дворянства, купечества, духовенства — приветствовали императрицу. Все это произвело на неё, по-видимому, неизгладимое впечатление. Узнав, что «как город сей, так и его уезд не имеют никакого герба», Екатерина II даёт поручение Геральдмейстерской конторе его создать

В 1767 году в Костроме был пожалован новый герб, на котором золотой крест соседствует с серебряным полумесяцем. Кострома стала первым городом России, получившим собственный (городской) герб.

Герб города с официальным описанием (1767)

1778 году Кострома стала губернским городом.

План губернскому городу Костроме (1781)

В связи с этим событием в 1781 году был утвержден план регулярной застройки Костромы. Но в планы градостроителей вмешался грандиозный пожар, сильно изменивший облик города. Фактически от огня уцелели только каменные здания в Ипатьевском и Богоявленском монастырях. По новому генеральному плану сгоревший костромской кремль решено было не восстанавливать, а часть кремлевской территории отвести под бульвары. На этих же землях было построено здание Богоявленского собора с четырехярусной колокольней, завершенной шпилем. Колокольня долгое время служила доминантой при дальнейшей застройке, господствуя в силуэте города (увы, ее разобрали в 1933 году). Автором проекта этих сооружений был талантливый местный архитектор Степан Воротилов. Приезжие петербургские зодчие Метлин, Фурсов, Праве также последовательно формировали облик города.

Гостиный двор

Расцвет костромского градостроительства шел рука об руку с общим экономическим ростом. В конце XVIII века Кострома занимала первое место в России по производству тканей. В городе действовало пять суконных фабрик. Кстати, совладельцем одной из них впоследствии стал известный меценат Павел Михайлович Третьяков. Тогда же в Костроме открылась первая типография.

Н. Г. Чернецов «Кострома» (1862). Холст, масло. 102 x 151 см. Харьковский художественный музей

Вообще, с этим городом связаны имена многих деятелей русской культуры. Кострома — родина основателя первого российского профессионального театра Федора Волкова. Сыном костромской земли был талантливый мастер портретного жанра первой половины XIX века крепостной художник Александр Поляков, принявший участие в создании портретной галереи героев Отечественной войны 1812 года для Зимнего Дворца в Петербурге. С костромской землей связана и биография другого замечательного живописца Бориса Кустодиева. Эскизы и зарисовки ко многим произведениям художника сделаны в селе Семеновском-Лапотном (ныне село Островское) и костромском поместье Маурино. Неподалеку от Костромы находится имение Щелыково, принадлежавшее нашему выдающемуся драматургу Александру Николаевичу Островскому.

10.

Последний рассказ — о том, как костромские депутаты в начале ХХ века проиграли битву с зеленым змием.

С началом Первой мировой войны Высочайшим повелением была запрещена продажа спиртных напитков. Поначалу запрет был введен как временная мера, сопровождающая мобилизацию. Но уже 2 августа 1914 года правительство России издало постановление о прекращении продажи водки на весь период войны для того, чтобы сосредоточить производство этилового спирта исключительно для технических и медицинских нужд фронта. На экстренном собрании Костромской городской думы 12 августа депутаты единогласно одобрили эту меру, несмотря на то, что местные виноторговцы умоляли не допустить их до разорения.

До конца 1914 года 11 городов и посадов в Костромской губернии высказались за прекращение навсегда продажи спиртных напитков. А в целом по России, как сообщали газеты, подобных постановлений было принято более 1600.

В первое время принудительная трезвость принесла положительный эффект. По данным статистического отделения Костромской губернской управы, «трезвость хорошо отразилась как на положении отдельных лиц, так и вообще на крестьянском хозяйстве». Но постепенно становилось все более ясным, что картина не столь радужная, как представлялась вначале. В апреле 1915 года один из членов костромской уездной управы с тревогой заявил, что «несмотря на запрещение торговли спиртными напитками простой народ пьет денатурат и тому подобное, а интеллигентные слои добывают спирт, пользуясь рецептами врачей». Тайное винокурение приняло опасные размеры. Участились случаи тяжелых отравлений со смертельным исходом. В костромских газетах ежедневно публиковались заметки о привлечении к ответственности за изготовление и торговлю денатурированным спиртом и за появление в общественных местах в нетрезвом виде. Виновных подвергали штрафу в размере от 50 до 300 рублей или аресту на срок от нескольких недель до трех месяцев. Однако эти строгости мало помогали.

Кульминация противостояния трезвой и пьяной частей народонаселения наступила в ноябре 1917 года, когда, одновременно с выстрелами «Авроры», в Костромской губернии, как, впрочем, и по всей России, прокатился многодневный погром, с разграблением винных складов и диким разгулом. Видимо, обещанное большевиками «светлое будущее» казалось сквозь винные пары еще более замечательным. Похмелье, впрочем, как и положено, было горьким, а полученный царскими властями урок, увы, не помешал ЦК КПСС 70 лет спустя наступить на те же грабли.

Для проявления душевной щедрости

Сбербанк 2202 2002 9654 1939

Мои книги на ЛитРес

https://www.litres.ru/sergey-cvetkov

Вы можете заказать у меня книгу с автографом.

Вышла в свет моя новая книга «Суворов». Буду рад новым читателям!

«Названный Лжедмитрием».

«Последняя война Российской империи» (описание)

Заказы принимаю на мой мейл cer6042@yandex.ru

ВКонтакте https://vk.com/id301377172

Мой телеграм-канал Истории от историка.

Подпишитесь на канал,

чтобы не пропустить новые публикации

Комментарии

Чтобы комментировать публикации автора — надо подписаться на канал

Даниловский краевед

2 м

Название соломенной куклы напрямую не связано происхождением названия города, оно вторично, но возможно что-то в нем кроется для решения этимологии топонима Кострома. Оно может быть связано со словом “костра, кострика” – колючая льняная соломка. Нужно учесть также наличие таких соседних топонимов как Костома, Шехрома, Катрома, Костобал, реки Касть, Кусь. Прилагательная…еще

2Изменено

сергей ли

5 д

Ясно только одно князья поселение Костромой бы не называли, а значит поселение Кострома существовала задолго до князей.

sasa@vasiliev Васильев

1 м

Всё бы ничего, но по Волжски Булгарски, кустӑрма-колесо. Хм? Жили в лесу, молились колесу(кустырма)? На солнышко посмотри. Круглое?Колесо круглое? Какому божеству молились?

Ещё 2 комментария

**Кострома – может быть и от Костры – славянско – мерянское слово, колючки, земля в сосновых колючках. Земля у Волги ( Волга тоже на мерянском хорошо объясняется, светлая река.) А колесо – скорее совпадение.

Анастасия Миронова

106K подписчиков

Пляж в центре Костромы. М-дааа…

1 год назад

OZON

Промо0+

Собираетесь в поход? Вот что стоит заказать на OZON неопытному туристу

Новичку важно подготовиться, чтобы получить настоящее удовольствие от путешествия, а не страдать из-за постоянного дискомфорта. Делимся советами опытных гидов! Гуру походов говорят, что важны три составляющие: физическая подготовка, хорошая компания и подходящая экипировка. О последней мы и расспросили экспертов — семейную пару гидов Дашу и Вову. Они уже несколько лет организуют туры разной степени сложности со своим проектом Xanadu. Чтобы не пропускать такие полезности, подписывайтесь на канал OZON в Дзене — у нас выходит много интересных подборок…

11 месяцев назад

Истории от историка

25,6K подписчиков

Краткая история Ярославля

Начальная история Ярославля не нашла своего отражения на страницах летописей. И сегодня я расскажу вам, что говорит о возникновении Ярославля древняя легенда. Некогда, в 60-ти «поприщах» от Ростова, неподалеку от места слияния Волги и Которосли, где суждено было возникнуть новому городу, находилось селище, называемое Медвежий угол. Жители Медвежьего угла поклонялись Велесу, скотьему богу, и помаленьку занимались скотоводством; однако основным их занятием был разбойный промысел на волжском торговом пути…

надо ли посмотреть видео Палия.. вообще – кто колеблется, тому надо. Он не за Россию, и хочет наше коренное население противь настороить. А мы не поведемся..

(все есть на ю-тюбе)

РГО – видео не заблокируют. Не исчезли мы, а превратились в Русских. Юрий Долгорукий из Киева помог, присоединив Суздаль, Переславль и сделав Москву городом и столицей потом.

@ИгорьСова-х7к

1 год назад Финно-угорские Лапти Чистушки Кострома Ма Тотьма Ма финоугорский Язык Ма это Земля Финно-угорские народы Мокша Моксель Москва и Эръзя Рязань, Мурома, Весь город Тверь, Мещёра, Чаромыс, Чудь, Меря ! Финоугорская Сказка МОРОЗКО

(чуть поправлю – Весь и Карелы – потом они будут называться Финны. Вкрапления Карельских поселений по всей Тверской, Тверь – Отверь – открытый город, Смоленск – больше балтский и варяжский, он на волоке еще. Это подтверждается и новейшими открытиями, 2023-2024). * Подсказка – чем отличаются фамилии Беспутин, Путин и Путинен?

@СеменКопырин-и3з

1 год назад Оооо, да программы рентв теперь имеют отношение к реальной истории. Не знал.. 4

@леонидрожков-г3м

1 год назад Они не исчезли. Они называются сейчас русскими. 46,

Выделяю этот комментарий. Это так и есть..

Темные волосы чуть более у южных народностей, а вот русые у северян. Да хоть залесье, или Московская область. Не крась, ну еще линзы можно контактные. вот – настоящие коренные жители Руси , до прихода славян , да и славяне – отличаются только чуть более темными волосами, и карими глазами. По цвету глаз – табу, Гитлер канай. (У прабабушки сине -зеленые, у бабушки карие, у дочи..там вообще фатастика)

@WARDOSHIK

1 год назад Ну наконец-то хоть немного правды о финно -угорских народах ! Что они на самом деле настоящие коренные жители Руси , до прихода славян ! Из Повести временных лет следует, что изначально “Русь” (и все варианты этого слова) использовалось для обозначения одного из народов, живших в Приильменской низменности, наряду с чудью, мерей, муромой и т.д. Также летописец указывает на то, что Русь пришла с запада, из Скандинавии. 9

@Rhodo-Dendron

11 месяцев назад Меря- ВЕНЕДЫ

@vadindy

11 месяцев назад Какая «Русь до прихода славян»? Русь это 4 княжества вокруг Киева. Для Руси Московия – Залесье, потому и Переяслав залесский))) В Руси был Переялав Руський.))) а из Москвы ходил на Киев Долгорукий «Русь жечь» так написано в рукописи. 2

@СевернаяЗвезда-в9м

8 месяцев назад (изменено) @vadindy Мда, Киев (Куява) – был приграничным городом который находился в зависимости от Хазарского Каганата. Русь (дружина гребцов) пошла из Новгорода и Ладоги

Весь спор не перекладываю, он есть на видео сайте. С Киевом еще сложнее история, но – он больше славянский, племя Поляне, а вот Хазары – сейчас Козаки запорожья – давайте все -таки дружить. Как при Богдане Хмельницком.

варяги в этих городах находники – а коренное – словене, кривичи, меря (этой фразе 1000 лет). Новгород и Старая русса, Ильмень – и до Менска – Беларусь это славяне кривичи. Ростов (Сарское городище) – это Меря. (Варяги это прибалты, норвеги и шведы, и Русские тоже, особенно поморы.)

https://www.youtube.com/watch?v=oDLzDB0d-A4

сейчас возрождают обычаи старообрядцев – да, они в основном из Мери. Взяли христианскую, сами, не забыв родную.

за родноверие – не путать, языческий Род, все таки чуть не перебили – в царское время, Черемисские войны.. (а бабушка в церковь ходила, но – прямо украдкой. Не из-за Советских правил, а чуть посложнее, из за родной веры). Крещение Руси это было – прямым текстом – чтобы угодить западной цивилизации, но – с местными особенностями, которые остались.

(Осторожно, сейчас тоже сложное отношение, очень духовенство против. Хотя – в нашей церкви тоже много оттуда).

реклама http://samlib.ru/l/lysak_s_w/f-003.shtml

(рассказ относится к фантастике. ) Но очень сейчас интерес к правдивой истории , тем более часть ну очень западом (европейцами, немцами, голландцами) переписана.

И – по этому признаку – многому из языческой веры – ближе мы к Славянам, чем к Венграм и Финнам. Это я про своих родственников, из Москвы, сначала с Юрьева, Нерли, Плещеева озера – наши точно из древнерусского племени, которое есть в летописях. И – пожалуй, самое мирное из Россиян. Да и Венгры – наши соседи были, общая область Суздаль – Пужбал – Лодочки у поселка. Про переселение Венгров Magyar ну очень много подтверждений.. (из Словении и Словакии возможно перешли, большая часть, меньшая – с Урала, вместе с Мари и Манси – наши очень похожи на Манси или Эрзя. Европейцы больше, чем азиаты.)

Славя́нское неоязы́чество, роднове́рие — неоязыческие новые религиозные движения в среде современных славянских народов, ставящие своей целью возрождение или реконструкцию славянских дохристианских обрядов, верований и мировоззрения, «исконной арийской традиции ..

11 месяцев назад

Меря-тѣ гурьбой с новгородцами да володимирцами Поморре-то, а тоеже заселяли Сибирь-ту в 17 вѣке, таким-тѣм макаром войдавшы во супой старожылов сибирских дык. В Сибирѣ-той есь неки собинны прозвишшы у сибиряков да вурыноназвишшы розны. * По отцовской линии я еще с более редкой народности.. поморы и меря еще раз. Если бабушка с Юрьева, то родственники отца с Костромы – путаюсь, мало информации .. может севернее, с Архангельской, а то и с .. Балтийска, города Рюрика (была Пруссия, сейчас Калининград – переименовать бы пора обратно), а украинец дед, муж бабушки. Из поморов Арина Родионовна – няня Пушкина, а сам он Арап Петра Великого, то есть внук араба.

.. Конны, людны и оружны.. десятники из Левыческого стана, рядом с вотчиной патриарха Никона. (юго восток подмосковья) . У большинства Мерин и Юк . То есть военные на государевой службе .. (До нападения Давлет – Гирея, но после Куликовской битвы, лет через 150, в ней – как написано, больше 10 тысяч Мери участвовали, а вот Рязанцы были за врага, но – не успели типа, походу – перешли на сторону Москвы.)

Перекресток семи дорог. Сначала – деревянный поселок, Коноплянка на реке Медведица. Потом пришел князь Олег, там жил боярин из клана Орла – Кучко. Пришел Юрий Долгорукий, из Киева ехал в Суздаль, а остался в этом поселке Москов – это с его слов, так в летописи и записано. Устроил званый обед, приехал брат, взял по дороге представителей еще одной народности – Голиндов, Прибалтов. Их поселки были – это Таруса и Тула. Так что – называя нашу столицу, мы произносим слово древних Мерян.

Мерян – с 2025 года признали Марийцами. Пусть будет так – это дополнение на одну строчку списка Великорусских народов.

Высокое руководство заявляло о поддержке малых народностей . В России. ( конечно же Путин). А если кто не в курсе – сколько их – в Московском метро на экранчиках пробегало. Больше 100, и 150 наречий, чуть ли не 190 уже насчитали.